Феномен карнавалізації спорту в постмодерному суспільстві

Спортсмени минулих епох використовували тіло як знаряддя, як інструмент, завдяки якому можна було дотягнутися до трансцендентного, божественного, сьогодні атлетичне тіло - це засіб, за допомогою якого можна схопити за роги золоте теля, досягти успіху, визнання, популярності. У суспільстві масового споживання спостереження за тим, як на спортивному полі народжуються нові міліонери, зірки шоу-бізнесу, політики, перетворило спорт на розвагу й секуляризовану віру об'єкт поклоніння одночасно. Елімінація решток власне релігійної свідомості призводить до появи нових ідолів. На цей факт звертає увагу ряд дослідників. Наприклад, М. Сараф припускає "розуміння спорту в сучасному суспільстві (достатньо позбавленому поклоніння християнським символам) як аналогу, або ж замінника релігії" [26, с. 6]. Г Горбунов продовжує цю думку: "Спорт створив новий культ зі своїми кумирами і служителями; він створив нові ритуали й обряди, нові масові дійства. Тут, на острові особливого життя, свої храми, гімни, символи, пости, одяг, відмова від багатьох світських задоволень. Моляться тут на спортивний результат - на Успіх" [27, с. 16].

Успішний спортсмен має бути переможцем у всіх своїх проявах. Б. Паскаль стверджував, що між двома способами справити враження: "способом переконання" і "способом зачарування" останній має перевагу Саме тому цілі команди стилістів працюють над іміджем спортсмена, позаяк він має візуально опредмечувати свої вольові якості, демонструвати унікальну індивідуальність. Особа, що наділена чарівністю, приречена на людську увагу, спортсмен зобов'язаний випромінювати позитивний настрій, упевненість у власній непереможності. Відкритість, щира посмішка - це фірмовий знак, емблема спортсмена, як і атрибутика спортивного клубу за який він виступає. Стильний одяг, макіяж, уміння "світитися" доброзичливістю - це привід для потрапляння портретів спортивних героїв на обкладинки глянсових журналів, які приносять додаткові прибутки їхнім клубам. Згодом відбувається зворотна реакція: спочатку дехто зачаровується іміджом спортивної зірки, а вже потім іде на бокс, футбол, художню гімнастику теніс, щоб подивитися на красеня чи красуню з обкладинки.

У цій гонитві за рекордом, за золотими медалями та всіма наслідками, що супроводжують спортивні перемоги, спортсмени все частіше відходять від розуміння спортивного способу життя як здорового. У. Еко неодноразово іронічно зауважував, що "здоров'я" лишається таким, допоки не перейдена риска, за якою можна померти "від цих необхідних вправ, що дарують свободу; це як сміх Маргутта, який вибухає від надлишкового здоров'я", починається деградація самого принципу змагання. Атлет стає монстром, коли" з'являється виводок людських істот, призначених для змагань. Атлет - істота з одним гіпертрофованим органом, його тіло перетворено на майданчик для безперервної гри та на її ексклюзивне джерело. Атлет - монстр, він - Людина, Котра Сміється, гейша з розчавленими й атрофованими ногами, предмет тотальної інструменталізації [28, с. 190]. Окрім того, спортивна гра стає "настільки навантажувальною, що її не виконаєш без наркотиків" [2, с. 146]. Уже не секрет, що в прагненні нових рекордів атлети вживають анаболіки та інші стимулятори. Різноманітні фармакологічні препарати допомагають їм перевершити самих себе й добитися найвищих результатів. Мораль постмодерну цього не забороняє, а навпаки, підтримує: "Гасло цілих десятиліть останніх часів: самореалізація через саморуйнування" (А. Гуттман).

"Трикстерські перетворення" у спорті торкнулися не тільки перегортання смислів "здоров'я"-"каліцтво", але й іншої пари карнавальних бінарних опозицій - "чоловіче"-"жіноче". Парадоксальний, іронічний, ігровий, імпровізаційний, евристичний характер постмодерної естетики відбився на спорті. Ми все частіше дивуємося "сучасному маскараду тілесного самоконструювання" (Т. Алкемейер) [22, с. 6-18], у якому втрачаються риси суто "чоловічого" чи "жіночого".

Поки теоретики дискутують з приводу "гендерної асиметрії" в спорті, що вона не на користь жінок (З. Гасанова) [29, с. 56-58], або називають жіночий атлетизм "логічним завершення жіночої емансипації" й "бездумною спробою прорватися до андрогінізму без чоловіка" (В. Хамітов) [24, с. 52-54], спортсмени обох статей перехресно опановують види спорту, котрі є підкреслено маскулінними або фемінними. Особливо жінки проявляють зацікавленість такими зазвичай чоловічими видами спорту, як футбол, бокс, важка атлетика, східні єдиноборства. Але й у традиційних видах спорту жінки покращують свої спортивні досягнення та скорочують розрив результатів із чоловіками. Залучення жінок у спортивні дисципліни, що є прерогативою чоловіків, часто вступає в протиріччя зі звичними критеріями жіночності. Якщо жінка бере участь у нетрадиційній фізичній активності, вона набуває рис "чоловікоподібної", "нежіночної", "неприродної". Спортсменки високого класу навіть у таких видах спорту, як плавання, спортивна гімнастика, легка атлетика, переважно мають маскулінну зовнішність [30]. Це додає провокативності, видовищності спортивним змаганням: жінки з нерозвиненими грудьми, масивною м'язовою масою, жорсткими рисами обличчя мають вигляд маскарадних персонажів. У постмодерному спорті "велика опозиція (Чоловіче/Жіноче)" (Ж. Бодрійяр) розпочинає гру "хитрих машкар". Саме "гра з розумінням" (відсторонення, зіткнення полярних значень, інтересів, очікувань) створює інтригу змагань, викликає і стимулює сміх як реакцію на демонстрацію в спорті модифікованої тілесності.

Уже під час Олімпійських ігор у Мехіко (1968 р.) уперше постало питання про необхідність секс-контролю та біологічного визначення жіночності спортсменок переважно з країн східного блоку, бо вони демонстрували надзвичайні можливості та постійно били світові й олімпійські рекорди. Той факт, що статева ідентичність спортсменок викликала сумнів й виникала необхідність визначати генетичну стать шляхом проходження хромосомного тестування, помітно підігрівала глядацьку увагу до спортивних подій. За три десятиріччя, поки діють правила фізичної експертизи та хромосомного тестування, жодного чоловіка, що маскується під жінку, знайдено не було. Проте метаморфози в образі жінок, що змушують піддавати сумніву їх статеву приналежність за зовнішніми ознаками, відзначаються все частіше.

Карнавальна інверсія жіночого й чоловічого в спорті має вигляд здебільшого не жартівливо-ігрового маскування, вона свідчить про розширення спектра маніфестацій "жіночного" і "мужнього" та фактично через їх широке різноманіття розмиває межі щодо статевої ідентифікації. Оскільки в постмодерному спорті досконале тіло - це еротичний об'єкт, глядачів цікавить сексуальна орієнтація спортсменів, особливо коли вона є нетрадиційною. Гомосексуальність у спортивній спільноті все ще є табуйованою темою, проте скандали виникають постійно. У великому спорті багато гомосексуальних спортсменів, що змушує спеціалістів говорити про їхню особливу психофізіологію. Так, "геям-спортсменам приписують жіночі якості: емоційність, м'якість, легку вразливість, стервозність, гидливість - тобто стереотипно жіночі якості" [31]. Годі вже й говорити про Gay Games з їх такими екзотичними варіаціями, як фігурне катання одностатевих пар, чоловіче синхронне плавання, яке завжди було "винятково жіночим видом спорту" й у якому тепер чоловіки змагаються у проявах жіночності, гнучкості, пластичності.

Уболівальники - це те, без чого не можна уявити спорту. Вони лише своєю присутністю на трибунах додають додаткових карнавальних фарб у спортивне видовище. Якщо для американських уболівальників надважливим є технічний супровід змагань, європейці більш активно спостерігають за їх перебігом та жваво реагують на них. Проте їх усіх поєднує демонстрація перетікання символів життя в символи смерті й навпаки, що притаманно карнавальності. Дії фанатів на трибунах спортивних стадіонів не можна схарактеризувати інакше, як сміхову антиповедінку. Грим у кольорах улюбленої команди або прапора країни, чудернацькі перуки, комічні головні убори, навмисне оголення тіла

усе це супроводжується сміхом і руховою активністю: створенням "хвилі", розтягуванням величезних плакатів, танцями; гучними "кричалками", застосуванням забороненої піротехніки, фаєрів, бенгальських вогників, а також барабанів, дудок, тріскачок. Образливі вигуки на адресу супротивника і схвальні гасла для своєї команди є життєствердними символами. Сприйняття вболівальниками програшу як смерті є відлунням стародавніх ритуальних форм спорту, коли перемога означала прихильність богів та гарантію продовження життя, роду а поразка - символічне умирання. Зважаючи на те, що в спорті завжди є політичні підтексти, боротьба набуває особливої гостроти. Отже, якщо для спортсменів спорт

це гра, то для відданих уболівальників це справжня битва за життя, а фанати команди-супротивника - це реальні вороги. Сутички між прибічниками різних команд часто називають "фанатськими війнами". Зіткнення на трибунах або поза їх межами є немов ілюстрацією розуміння духу карнавальності С. Аверинцевим. Він зазначав: "На початку начал усілякої "карнавалізації" - кров" [32 с. 13].

Дії фанатів іноді нагадують психічні атаки, це явище має назву "слем". "Слем", що в перекладі означає "шизня", - це хуліганська дія, яка є аналогом карнавальних смертельних зіткнень різних фратрій. Головне гасло їх учасників: "Так, ми - ненормальні!". Одночасні підкидання в повітря клубних шапочок і шарфів, ритмічні рухи та гучні аплодисменти - це тільки для розігріву. Потім починаються скандування й вигуки з ненормативною лексикою, образи на адресу супротивників, скабрезності й дикунський регіт, що дуже рифмується з утробним гумором Рабле... Ну й фінальна фаза - криваві бійки як залицяння зі смертю з метою самоствердження. "Хто сильніший, той не тільки правий, але й просто

живий".

Просякнутий карнавальними смислами постмодерний спорт за законами жанру порушив кордони свого "хронотопу". Із завершенням матчів і оголошенням результатів змагань спортивне видовище виходить поза межі стадіонів. Карнавалізований спорт значно впливає на постмодерну повсякденність, вносить додаткові відтінки в її тотальну святковість. Постмодерне суспільство переживає тривалу спортивну лихоманку Це проявляється в моді на спортивний одяг. Так, скажімо, започаткуванню популярного повсякденного стилю "casual' ("кежуел") посприяли футбольні фанати Великої Британії. Зірки спорту також задають певні тренди, популяризують фешн-бренди. Через моду на молодість характеру епідемії набуває захоплення такими гедоністичними видами спорту, як фітнес, пілатес, аеробіка, бодибілдинг. Нове віяння - спортивна селфоманія. Інтернет заповнений селфі під час тренування: це світлини пересічних користувачів соціальних мереж та зірок шоу-бізнесу, кіноіндустрії, політиків у спортивних інтер'єрах. Утім, часто бажання "здаватися" спортивними випереджає потребу "бути" такими. Нерідко за результат своїх спортивних подвигів видають мистецтво пластичних хірургів, що моделюють зовнішність відповідно до стандартів атлетичної фігури. Спортивне "тюнінговане тіло" має свою семантику - приналежність до забезпечених верств населення. Заняття у спортивних клубах під керівництвом професійних тренерів - це дозвільна практика, що потребує достатньо вільного часу й фінансових можливостей, позаяк є недешевим задоволенням. Бути струнким, підтягненим, спортивним - значить відчувати себе "своїм" на цьому святі життя. Проте мати спортивний вигляд замало, треба ще приймати "спортивний сенс життя". Х. Ортега-і-Гассет пояснює це поняття як добровільне прийняття виклику напруження життя, яке за допомогою творчої активності необхідно перебудувати [4, с. 139-145]. У цьому сенсі людина може виглядати так, як їй заманеться, але своє життя сприймати на кшталт спортивного змагання.

Окрема тема - спорт і національна ідентичність. Як відзначає Т Еденсор, "...через спортивні свята, карнавали, народні гуляння, які іноді супроводжують офіційні свята та церемонії, національна ідентичність отримує тілесне вираження та емоційну експресію. Спорт є одним із найяскравіших і найпопулярніших національних перфомансів. Спорт, унесений в матрицю національної ідентичності, дозволяє транслювати локальні події в події внутрішньо-національного й навіть глобального масштабу. До того ж саме спорт дозволяє виразити національну ідентичність на глобальному рівні" [33, с. 74]. наприклад, голландців уважають найпристраснішими вболівальниками у світі. Коли Голландія приймала в себе футбольне Євро-2000, нація начебто збожеволіла у святковій колотнечі. Уся країна одягнулася з голови до п'ят у символічні кольори. Від столиці до маленьких містечок - усі об'єкти були зафарбовані в колір національної збірної. Помаранчевими стали споруди - від приватних до офіційних, а також тротуари, авто, собаки, кішки, велика рогата худоба, навіть трава на газонах і вода у фонтанах.

Постмодерний спорт приваблює як високе мистецтво, так і шоу-бізнес, поєднує непоєднуване. Напрочуд неочікуваним для вболівальників виявився дует Фредді Мерк'юрі та Монсеррат Кабальє на відкритті Олімпіади в Барселоні 1992 р. Злиття шоу-бізнесу й спорту проглядається навіть в утворенні зіркових сімейних пар, які постійно створюють "інформаційні приводи" про своє позаспортивне та позамистецьке життя.

Отже, постмодерний спорт, позначений головними "мітками" карнавалізації, являє собою завершений і цілком сформований феномен сучасного соціокультурного простору П. Бурдьє, аналізуючи історію становлення спорту, дійшов висновку, що вона є "відносно автономною історією", яка має "свій час, свої закони розвитку, свої кризи, особливу хронологію" [18, с. 339-360]. Постмодерний спорт також явище історичне й перехідне, як і античний атлетизм, і середньовічні лицарські турніри. Карнавалізація спорту як відповідь на його внутрішню кризу та загальну кризову карнавальність соціокультурного простору має вивести людство на якісь нові рубежі. Сьогодні вже постає питання: "А що далі?". Дехто стверджує, що сучасний спорт із його "біомедичними технологіями, кібернетизацією тіла, реконструкцією філософських визначень рівності, гендерними дослідженнями тощо" (В. Нішуков) сягнув краю, межі свого розвитку Надалі йдеться вже про реалії постспорту: кіберспорту, ЛГБТ-спорту, інтелектуальних ігор, етно-спорту як реконструкції традиційних народних розваг тощо, які все ще вписуються в постмодерну парадигму, але задають інший вектор розвитку самого спорту. Названі види змагань зближують спорт із поп-артом: виникає можливість відійти від суворих правил та додати імпровізаційних моментів, дати волю випадковостям, розсунути межі спортивної спеціалізації, що розкриє нові ресурси для самовираження та саморепрезентації особистості через спортивні практики. Згортання карнавалізації спорту можливе за умови виникнення його оновлених форм.

Однак є й прихильники збереження традиційного спорту особливо його гуманістичної складової, - рівного доступу широких мас до безпосередніх фізичних занять, замість поширеного зараз пасивного споглядання за спортивними змаганнями інших. На думку У. Еко, "якщо спорт (яким займаються) - це здоров'я, подібно до прийняття їжі, то спорт, на який дивляться, - це інструмент з витягування здоров'я" [28, с. 190]. Неможливо обійти увагою критику постмодерного спорту марксистами (Д. Скот, Г Едварс) та неомарксистами (Б. Рігауер, Г Віннай, Ж. М. Бром). Якщо перші висловлювали фундаментальний сумнів щодо західного спорту, то другі розширили критичну позицію до всебічного неприйняття не тільки "збоченого капіталістичного спорту", але й самої ідеї спорту як соціального інституту. Неомарксистська радикальна позиція бере початок від ідей К. Маркса, З. Фрейда та більш стриманих в оцінках майбуття спорту лідерів довоєнного неомарксизму (Т. Адорно, М. Горкгаймера, Г Маркузе). З усіх ознак постмодерного спорту вони визнають лише секулярність і рівність. Весь викривальний пафос неомарксистів зводиться до виявлення ще декількох "смислових перегортань" у постмодерному спорті: "креативність-нормативність", "дозвілля-праця", "гра-експлуатація". Основні удари їхньої критики припадають на відсутність творчої спонтанності в надмірно регламентованому підході до змагань, перетворення гравців на суб'єктів виробництва, заміну живої гри фактичною експлуатацією спортсменів, фрустрацію й провали в останніх як наслідки гонитви за рекордом, намагання через спорт "зберегти репресивну владу капіталістичного класу" тощо. Неомарксисти знаходять приховані функції постмодерного спорту в сексуальній сублімації через агресію, що, на їхню думку, покликано стримувати політичні революції проти капіталізму Спорт - це не втеча зі світу праці, але, радше чітко структурована й функціональна копія цього світу. Звідси висновки неомарксистів: суспільству потрібна гра, а не спорт, бо "спорт репресує, а гра емансипує". Таким чином, у майбутньому, яке вони пов'язують з настанням комунізму спорт зникне, а гра займе його місце. З критикою постмодерного спорту виступають і представники східної цивілізації. Зокрема, колишній лідер Лівії Муаммар Каддафі, який за життя зажив слави ексцентрика й сюрреаліста, а в міжнародній політиці здобув суперечливий статус "диктатора-блазня", у своєму "Заповіті" розмірковував про долю спорту звісно, зі своїх ідеологічних позицій. Він не настільки радикальний, як неомарксисти, і його роздуми де в чому не позбавлені здорового глузду: "Тисячі глядачів, тих, що аплодують і сміються, які заповнюють трибуни стадіонів, - це тисячі уведених в оману людей, котрі, не маючи можливості займатися спортом особисто, бездіяльно сидять на трибунах і вітають чемпіонів, які перехопили в них ініціативу відтіснили їх і монополізували спорт, використовуючи у своїх інтересах можливості, надані масам". Отже, спорт матиме сенс лише тоді, коли люди з трибун, згадавши або відчувши наново, які відчуття дарує цей вид фізичної активності, "поспішать на спортивні арени й почнуть займатися спортом, виступаючи в якості учасників, а не глядачів" [34, с. 200-221].

Висновки

Сучасний стан карнавалізації спорту є закономірним результатом його попереднього розвитку. Історично склалося так, що сміх як біосоціокультурний феномен і заняття спортом є неодмінними супутниками одне одного. Сміх як феномен біологічний має витоки у нашій родовій пам'яті, це "вроджений та несвідомий, метакомунікативний сигнал... особливої негативістської гри", "антагоніст культури", "її тимчасовий блокатор" (А. Козінцев) [35, с. 127-132], а як феномен культурний і соціальний він є доконечною складовою, через яку проявляється їхній незавершений характер, потреба їх переростання в інші стани і якості, нові способи буття.

За часів дикунства сміх позначав перші проблиски усвідомлення людиною власних фізичних можливостей.

В античності сміх став обов'язковим атрибутом ритуальних спортивних змагань, забезпечував екстатичний зв'язок із надприродним, гарантував космічну й соціальну рівновагу. В умовах середньовічних двох світів сакрального та профанного лицарські турніри, що самі по собі були неабиякими видовищами, ставши частиною свята-карнавалу, дозволяли людям за допомогою сміху трансгресувати "туди"-"сюди"-"зворотно", шукаючи рівноваги між природним началом і суворими релігійними настановами, жорсткою соціальною ієрархією. Середньовічний спорт, уписаний у формат свята-карнавалу, давав людині нагоду жити одночасно у двох світах. Спорт Нового часу завдяки сміху дистанціювався від його попередніх історичних форм, секуляризувався й використав його в утилітарних цілях комерціалізації, професіоналізації, масовізації тощо.

Відтворення Олімпійського руху П. де Кубертеном було спробою повернути спорту дух свята, радості, натхнення від занять фізичною культурою, але вже на ціннісних засадах індустріального суспільства.

Отже, сміх у його різноманітних функціях, проявах, модифікаціях є як невід'ємною складовою, атрибутом спортивного життя, так і незалежним агентом соціальних зрушень, завдяки якому встановлюються або скасовуються суспільні цінності та ідеали, створюється особлива святкова атмосфера як маркер "границі", "межі", "переходу" соціуму в цілому та спорту як соціального інституту в новий режим існування.

Сміх із його амбівалентними можливостями включений у соціокультурну тканину як внутрішній рушійний механізм змін.

Сміх діє і як "перемикач" смислів і цінностей, і як позначка в соціальній ритміці критичних станів суспільства, коли почуття, емоція, несвідоме бере гору над раціонально встановленим порядком, коли діонісійське начало культури перемагає аполлонічне.

Завдяки сміху соціокультурний простір входить в особливий стан неспинного "діалогу-протиставлення" (Ю. Лотман) одних способів свого буття з іншими, альтернативними. У кризові періоди сміх блокує будь-які усталені норми, правила, що стримують подальший розвиток, і запускає в дію "аксіологічну дифузію", яка згодом забезпечує народження нових смислів буття, нових "ідеальних форм".

За новітніх часів сміхова стихія карнавалізованого спорту змішала ідеологію постмодерну та семіотику карнавалу. Карнавалізоване соціокультурне середовище помітно вплинуло на спортивне життя, а постмодерний спорт, своєю чергою, додав святковості постмо- дерній повсякденності.

Святковість, певна хаотизація теперішнього спорту є ознакою його переходу в якийсь новий стан.

Панування міфологічного світосприйняття, нова архаїка наводять на думки про сучасне прочитання аграрного культу - щоб "поховане" в землю зерно дало плід, воно має символічно померти.

Отже, символічне повернення карнавалізованого спорту до хаосу де панує сміхова стихія й відбувається "бродіння цінностей і ідеалів", є необхідною умовою нового "творення", появи його нових історичних форм.

Перспективи розвитку постмодерного спорту, стратегії збереження класичного спорту та його гуманістичних смислів, аналіз феномену постспорту тощо розкривають обрії подальших наукових досліджень.

Література

1. Мосс М. Техники тела / М. Мосс // Общества, обмен, личность. - М.: Наука; Главная редакция восточной лит-ры, 1996. - С. 242-263.

2. Эко У. От игры к карнавалу / У. Эко // Полный назад! "Горячие войны" и популизм в СМИ; [пер. с итал. Е. Костюко- вич]. - М.: Эксмо, 2007. - 592 с.

3. Пономарчук В. А. Спорт как социальный институт / В. А. Пономарчук // Спортивная энциклопедия систем жизнеобеспечения / [ред. А. Д. Жуков]. - Изд. Юнеско, 2011. - 324 с.

4. Ортега-и-Гассет Х. О спортивно-праздничном чувстве жизни / Х. Ортега-и-Гассет // Философские науки. - 1991. - № 12. - С. 137-152.

5. Хейзинга Й. Homo ludens / Й. Хейзинга. - М.: Мысль, 2001. - 346 с.

6. Diem C. Weltgeschichte des Sports / C. Diem. - 3 rd ed. - 2 vols. - Stuttgart: Cotta, 1971.

7. Ібрагімов М. Філософія спорту в генезі історико-культу- рологічних студій та у вітчизняних перспективах / М. Ібрагі- мов // Філософська думка. - 2014. - № 1. - С. 97-110.

8. Лосев А. История античной эстетики / А. Лосев. - Т VIII: Итоги тысячелетнего развития. Кн. 2. - М.: Искусство, 1994.

9. Косяк В. А. Эпистемология человеческой телесности / В. А. Косяк. - Сумы: ИТД "Универсальная книга", 2002. - 140 с.

10. Frayssinet P. Le Sport parmi les beaux-arts / P. Frayssinet. Paris: Arts et Voyages, 1968.

11. Иванов Вяч. Дионис и прадионисийство / Вяч. Иванов. - СПБ.: Алетейя, 1994. - 350 с.

12. Мосс М. Очерк о природе и функции жертвоприношения / М. Мосс // Социальные функции священного / [пер. с фр. под. ред. И. В. Утехина]. - СПб.: Евразия, 2000. - 448 с.

13. Пономарев М. Социальные функции физической культуры и спорта / М. Пономарев. - М.: Физкультура и спорт, 1974. - 310 с.

14. Lindsay Peter L. Attitudes towards Physical Exercise Reflected in the Literature of Ancient Rome, History of Sport and Physical Education to 1900 / Lindsay Peter L.; [ed. Earle F. Zeigler]. Champaign, Illinois: Stipes, 1973.

15. Ницше Ф. К генеалогии морали. Полемическое сочинение // Ф. Ницше. Соч. в 2-х томах / Ф. Ницше. - М.: Мысль, 1990. - Т II. - С. 407-524.

16. Элиас Н. О процессе цивилизации. Социогенетические и психогенетические исследования / Н. Элиас. - М.; СПб.: Университетская книга, 2001. - Т. I: Изменения в поведении высшего слоя мирян в странах Запада; [пер. с нем.]. - 332 с.

17. Guttmann A. From Ritual to Record: The Nature of Modern Sports / A. Guttmann. - New York: Columbia University Press, 1978. - Р 15-55.

18. Bourdieu P. How Can One be a Sports Fan? / P. Bourdieu // During S. (ed.) Cultural Studies: A Reader. - London and New York: Routledge, 1993. - P. 339-360.

19. Дружинина Е. С. Структурообразующие элементы архетипа (на примере архетипов героя и Дон Кихота) / Е. С. Дружинина // Культура народов Причерноморья. - 2012. - № 231. С. 112-116.

20. Яковенко И. Культура как система / И. Яковенко, А. Пелипенко. - М.: Языки русской культуры, 1998. - 396 с.

21. Берк П. Популярна культура в ранньомодерній Європі / П. Берк; [пер. з англ.]. - К.: УЦКД, 2001. - 376 с.

22. Alkemeyer T. Aufrecht und biegsam. Eine politische Geschichte des Korperkults / T Alkemeyer // Bundeszentrale fur politische Bildung (Hg.): Aus Politik und Zeitgeschichte. - APuZ 18 / 2007. - S. 6-18.

23. Sarasin P. Reizbare Maschinen. Eine Geschichte des Korpers 1765-1914 / P. Sarasin. - Frankfurt; M.: Suhrkamp, 2001.

24. Хамитов В. Н. Философия одиночества. Опыт вживания в проблему. Одиночество женское и мужское / В. Н. Хамитов. - К., 1995.- 75 с.

25. Канетти Э. Масса и власть / Э. Канетти; [пер. с нем. и предисл. Л. Ионина]. - М.: Ad Marginem, 1997. - 527 с.

26. Сараф М. Я. Спорт в системе культуры / М. Я. Сараф. - Голицыно, 1994. - 72 с.

27. Горбунов Г. Д. Психология и спорт / Г. Д. Горбунов // Теория и практика физической культуры. - 1996. - № 12. - С. 15-18.

28. Эко У. Болтовня о спорте / У. Эко // Логос. - 2009. - № 6 (78). - С. 188-193.

29. Гасанова З. А. Женщины в изначально мужских видах спорта / З. А. Гасанова // Теория и практика физической культуры. - 1998. - № 2 - С. 56-58.

30. Канатьев К. Н. Влияние гендерных особенностей спортсменов на психологический климат общения в спортивной команде [Електронний ресурс] / К. Н. Канатьев // Современные проблемы науки и образования. - 2015. - № 4. - Режим доступу: http//www/science-education.ru/article/view?d=20644.

31. Ильин Е. П. Дифференциальная психофизиология мужчин и женщин / Е. П. Ильин. - СПб.: Питер, 2002. - 544 с.

32. Аверинцев С. С. Бахтин, смех, христианская культура / С. С. Аверинцев // М. М. Бахтин как філософ / [ред. Л. А. Гоготишвили, П. С. Гуревич]. - М.: Наука, 1992. - С. 7-19.

33. Edensor T National Identity. Popular Culture and Everyday Life / T. Edensor. - New-York; Oxford, England: Berg, 2002. DOI: 10.5040/9781474215305.

34. Каддафи Муаммар. Завещание / Муаммар Каддафи. - М.: Алгоритм, 2012 - 338 с.

35. Козинцев А. Г. Человек и смех / А. Г. Козинцев. - СПб.: Алетейя, 2007.- 236 с.

36. Moss, M. (1996), Body Techniques, Society, Exchange, Personality, Nauka, Moscow, рр. 242-263 (rus).

37. Eco, U. (2007), From the game to the carnival, Full back! «Hot wars» and populism in the media, Eksmo, Moscow, p. 592 (rus).

38. Ponomarchuk, V. (2011), Sport as a social institution, Sports encyclopedia of life support systems, AD-Ed. Unesco, p. 324 (rus).

39. Ortega y Gasset, Jose (1991), About the sports-festive feeling of life, Philosophical sciences, No. 12, рр. 137-152 (rus).

40. Huizinga J. (2001), Homo ludens, Mysl, Moscow, p. 346 (rus).

41. Diem, C. (1991), Weltgeschichte des Sports, 3 rd. ed., 2 vols, Cotta, Stuttgart (ger.).

42. Ibragimov M. (2014), Philosophy of sport in the genesis of historical and cultural studies and in domestic perspectives, Philosophical thought, No. 1, pр. 97-110 (ukr.).

43. Losev A. (1994), History of Ancient Estetics, Vol. VIII: Results of Thousand-Than Development, Book. 2, Iskusstvo, Moscow (rus.).

44. Kosyak, V. (2002), Epistemology of human corporeality, ITD «Universalnaya kniga», Sumy, p. 140 (rus.).

45. Frayssinet P. (1968), Le Sport parmi les beaux-arts, Arts et Voyages, Paris, р. 27 (fr.).

46. Ivanov V. (1994), Dionysus and priodionism, Aleteyya, Saint Petersburg, p. 350 (rus.).

47. Moss M. (2000), Essay on the nature and function of sacrifice, Social functions of the sacred, Evraziya, Saint Petersburg, p. 448 (rus.).

48. Citation for: Ponomariev M. (1974), Social functions of physical culture and sports, Fizkultura I sport, Moscow, p. 310 (rus.).

49. Lindsay, Peter L. (1973), Attitudes towards Physical Exercise Refl ected in the Literature of Ancient Rome, History of Sport and Physical Education to 1900, ed. Earle F. Zeigler, Champaign, Stipes, Illinois, p. 179 (engl).

50. Nietzsche F. (1990), To the genealogy of morality. Polemic composition, 2 volum, Myisl, Moscow, p. 829, pp. 407-524 (rus.).

51. Elias N. (2001), About the process of civilization. Sociogenetic and psychogenetic studies, Vol. I: Changes in the Behavior of the Senior Layers in the Countries of the West, Universitetscaya kniga, Moscow; Saint Petersburg, pp. 332 (rus.).

52. Guttmann A. (1978), From Ritual to Record: The Nature of Modern Sports, Columbia University Press, New York, pp. 15-55 (engl).

53. Bourdieu P. (1993), How Can One be a Sports Fan? In: During, S. (ed.) Cultural Studies: A Reader, Routledge, London and New York, pp. 339-360 (engl).

54. Druzhinina E. (2012), Structural elements of the archetype (on the example of the hero and Don Quixote archetypes), Culture of the peoples of the Black Sea region, No. 231, pp. 112-116 (rus.).

55. Yakovenko I., Pelipenko A. (1998), Culture as a system, Yazyiki russkoy kulturyi, Moscow, p. 396 (rus.).

56. Burke P. (2001), Popular culture in the early modern era, UTSKD, l<yiv, p. 376 (rus.).

57. Alkemeyer T (2007), Aufrecht und biegsam. Eine politische Geschichte des Korperkults, In: Bundeszentrale fur politische Bildung (Hg.): Aus Politik und Zeitgeschichte, APuZ, 18, pp. 6-18. (ger.).

58. Sarasin P. (2001), Reizbare Maschinen, Frankfurt / M., p. 324 (ger.).

59. Khamitov V. (1995), Philosophy of loneliness. Experience of living in a problem. Loneliness of women and men, Naukova dumka, Kiev, p. 75 (rus.).

60. Canetti E. (1997), Mass and power, Ad Marginem, Moscow, p. 527 (rus.)

61. Saraf M. (1994), Sport in the system of culture, Golitsyno, p. 72 (rus.).

62. Gorbunov G. (1996), Psychology and Sport, Theory and Practice of Physical Culture, No. 12, pp. 15-18 (rus.).

63. Eco. U. (2009), Chatter about sports, Logos, № 6 (78), pp. 188-193 (rus.).

64. Hasanova Z. (1998), Women in initially male sports, Theory and practice of physical culture, № 2, pp. 56-58 (rus.).

65. Kanatiev K. (2015), Influence of gender characteristics of athletes on the psychological climate of communication in a sports team, Modern problems of science and education, № 4, available at: http//www/science-education.ru/article/view?d=20644 (rus.).

66. Il'in, E. (2002), Differential psychophysiology of men and women, Piter, Saint Petersburg, p. 544 (rus.).

67. Averintsev S. (1992), Bakhtin, Laughter, Christian, M. M. Bakhtin as a Philosopher, Nauka, Moscow, pp. 7-19 (rus.).

68. Edensor T (2012), National Identity. Popular Culture and Everyday Life, New York; Oxford, England: Berg (engl).

69. Gaddafi M. (2012), Testament, Algorithm, Moscow, p. 338 (rus.).

70. Kozintsev A. (2007), Man and laughter, Aleteyya, Saint Petersburg, p. 236 (rus.).

В статье исследуется феномен карнавализации спорта в постмодерном обществе, выявляются причины, предпосылки, последствия постмодерной трансформации спорта как социального института, превращение его в коммерциализированное зрелище, индустрию, шоу-бизнес, развлекательную досуговую практику. Прослежено взаимное проникновение смеховой стихии в спорт и спорта в карнавализированное социокультурное пространство. Показано, что смех в его разнообразных функциях, проявлениях, модификациях является как неотъемлемой составляющей спортивной жизни, так и независимым агентом социальных изменений, благодаря которому устанавливаются или отменяются общественные ценности и идеалы, создается особенная праздничная атмосфера как маркер "границы", "перехода" социума в целом и спорта как его социального института в новый режим существования.

Ключевые слова: смех; спорт; карнавализация спорта; постмодерный спорт; социальные функции смеха.

This article examines the phenomenon of sport carnavalization in postmodern society, the reasons, preconditions, consequences of the postmodern transformation of sport as a social institution, turning it into a commercialized spectacle, industry, show business, entertainment practice. Traced the mutual penetration of the humorous elements in the sports and sports in karneval sfere in socio-cultural space. Thus, laughter in its various functions, manifestations, modifications is an integral part, an attribute of sport life, and an independent agent of social shifts, through which social values and ideals are established or abolished, a special festive atmosphere is created as a marker of the "boundary", the "border", "The transition" of society as a whole and sport as a social institution into a new mode of existence.

Keywords: laughter; sport; carnivalization of sport; postmodern sport; social functions of laughter.

Размещено на Allbest.ru