Мораль і політика: діалектика взаємозалежності

Размещено на http://www.allbest.ru/

МОРАЛЬ І ПОЛІТИКА: ДІАЛЕКТИКА ВЗАЄМОЗАЛЕЖНОСТІ

А.І. Ситник, О.Н. Жук

Анотація

Досліджується взаємозалежність і взаємозв'язок політики і моралі з точки зору компаративістського підходу. Розглядаються особливості моралі та політики як регуляторів суспільних відносин.

Ключові слова: мораль, політика, моральне зло, моральна дилема в політиці.

Аннотация

Сытник А.И., Жук О.Н. Мораль и политика: диалектика взаимодействия. Исследуется взаимозависимость и взаимосвязь политики и морали с точки зрения компаративистского подхода. Рассматриваются особенности морали и политики как регуляторов общественных отношений.

Ключевые слова: мораль, политика, моральное зло, моральная дилемма в политике.

Annotation

Sytnyk O., Zhuk O. Morality and politics: dialectic interdependence. The interdependence and interconnection of politics and morality from the point of view of the comparative approach is studied. The features of morality and politics as regulators of social relations are considered.

Key words: morality, politics, moral evil, moral dilemma in politics.

Постановка наукової проблеми та її значення

Діалектика співвідношення політики і моралі належить до «вічних» проблем політичної філософії. Легітимність політики залежить від моральних аргументів. З іншого боку політика практикує такі способи діяльності і форми відношень (обман, підкуп, тощо), які зовсім не сумісні з мораллю. Тому, в повсякденній свідомості і на рівні теоретичних узагальнень існують різні погляди та підходи - від переконання, що політика повинна бути моральною, до думки, що вона є брудною справою. Тому є важливим пошук відповіді на питання: чи може політика не бути «брудною» справою. Як утримати політику від «сповзання» до партикулярних, партійних, особистісних інтересів. Саме робота на загальне благо є магістральних шляхом, який гарантує моральність політичних дій.

Аналіз останніх досліджень із цієї проблеми

Проблема співвідношення політики і моралі має великі традиції інтелектуального осмислення та історичні досвіди практичних рішень їх співвідношень, аналіз яких і складає безпосередню задачу того, хто хоче знайти в даному питанні істину. На слушну думку А.А. Гусейнова «за першим поглядом стоїть Арістотель, за другим - Макіавеллі. Вони не тільки першими сформулювали відповідні підходи, але і надали їм класичний вигляд завершених теоретичних моделей» [3, с.8].

Вагомий внесок у дослідження даної проблеми внесли зарубіжні дослідники К.-О. Апель, Р.Г. Апресян, В.І. Бакштановський, К. Баллестрем, М. Вебер, Ю. Габермас, І.А. Тобазов, А.А. Гусейнов, О.Г. Дробницький, Б.Г. Капустін, Н. Луман, Е.Л. Поздняков, А.П. Скрипник, Б. Сутор, К. Шмідт. Серед українських дослідників - Т.В. Аболіна, В.І. Гур, А.М. Єрмоленко, С.А. Мазуренко, В.А. Малахов, Є.І. Мулярчук, А.Є. Фінько. У працях даних дослідників досліджувались феномени моралі та політики, їх взаємовідношення, поняття політичної моралі, розуміння морального зла в історії етики і культури та історико-філософській ретроспективі.

Метою статті є аналіз політики і моралі як регуляторів суспільно-політичного життя, дослідження моральної дилеми в політиці.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

Мораль і політика є найбільш ранніми соціальними регуляторами суспільного життя. Історично виникнення моралі було визначене розпадом первісного ладу в процесі відособлення (парцелізації) господарського життя, соціальної диференціації, переходом людських співтовариств від первіснообщинного ладу до історичних формувань державного типу. Мораль виникає як певна інтенція до переборення відособленості та розірваності в людських стосунках, партикулярності і відчуженості соціального буття, як надія на це переборення. Мораль знаходить себе як певна за змістом ідея - ідея необхідності єдності між людьми, єдності людства.

Під мораллю розуміють нормативні регулятори поведінки людини, які представлені у вигляді оцінок, вчинків, намірів людини. Із такими регуляторами пов'язується уявлення про їх універсальний характер. Мораль як особливий тип пізнання позначає собою таку інстанцію, що стоїть вище за безпосередні інтереси окремих людей, чи спільності, і тому здатна бути посередником у врегулюванні суперечок. В основу моралі кладеться ідея справедливості як рівності і можливостей у здійсненні інтересів [6, с.91].

Мораль виникає з усвідомленням людиною своєї відмінності з іншими. Без цього моралі немає, без цього усвідомлення людина перебуває в невинуватості, або дитинстві, тобто незнанні щодо моралі, відмінностях між добром і злом. У цьому один із трагічних парадоксів людського існування і відмінність опосередкування як індивідуальністю особистості, так і її відособленістю від інших, людина здійснює моральний ідеал у єдності з іншими, але шлях до морального удосконалення лежить тільки через самовдосконалення, єдність без відособлення, без гарантій автономії і самобутності особистості загрожує уніформізмом, але прагнучи до практичного втілення ідеалу, зразків удосконалення, людина так чи інакше їх спотворює, більше того, виключна відданість заповітам моралі прирікає людину на безпорадність у суспільному житті, фанатичне (педантичне) утвердження добра неодмінно повертається злом. Така «діалектика» претить моральному почутті і вимагає виправдання.

Дане розуміння змісту моралі торкається тільки абсолютного, ідеального змісту, яке специфічним чином уточнюється. Імперативний і ціннісний зміст морального ідеалу по-різному виражається в кожній із цих сфер морального життя, відповідно модулюється зміст поняття добра, ідеал, досконалість.

При такому розумінні джерела і змісту моралі стає можливим реально пояснити функціональні характеристики моралі. Вона відповідає певному історичному і соціальному замовленню: вона компенсує взаємне відособлення людей у суспільстві та орієнтує їх на взаємне об'єднання. Для людини прилучення до моралі означає звільнення від соціально-рамкових структур і функціональних залежностей. В моралі людина отримує особливу духовну силу, яка, з одного боку органічна його початковому, як правило неусвідомленому, інтимному досвіду, а з іншого - незалежна від того різноманітного тиску, який він відчуває зі сторони суспільства.

З нормативно-етичної точки зору дане розуміння моралі вказує на істотне ідеальне розуміння моралі. Для розкриття моралі в її дійсності дане поняття необхідно ще співвіднести з реаліями суспільного життя, з досвідом людини в перипетіях її життєвих обставин.

Мораль виражається у вчинках людини щодо суспільства, владних структур, колективу, сім'ї. «Мораль є складовою частиною індивідуального світогляду, вона багато в чому відзначає для особистості картину соціально-політичного світу» [2]. О.Г. Дробницький розуміє мораль як «особливу сферу людського духу - свободу волі та прагнення до блага, - яка протистоїть традиційній залежності людини і складає її внутрішню автономію» [5, с.271].

Як справедливо зауважує С.А. Мазуренко, розгортання цього визначення моралі виявляє такі моменти, що мають ключове значення для дослідження її зв'язку з політикою: по-перше, мораль є внутрішнім переконанням суб'єкта, яке він формує в результаті саморефлексії і якого він дотримується незалежно від мінливих емпіричних обставин її життя, тобто вільно щодо них; по-друге, у цьому переконанні суб'єкт як особливе співвідносить із загальним, тобто з тим, що виступає універсальним правилом для всіх і бере це правило як закон своєї власної суті; по-третє, мораль є жаданням єдності універсального правила для всіх та власної максими, що виявляється у конкретному людському вчинку; по-четверте, така єдність є вимогою, що пред'являється собі та світові та виступає для суб'єкта як обов'язок; по-п'яте, мораль як переконання, воління, усвідомлення та здійснення обов'язку є сферою виключної особистої відповідальності, яка не може бути знята жодними емпіричними обставинами та міркуваннями; по-шосте, мораль, як автономія (само законодавство у свободі) не може бути критикою потенційно будь-якої гетерономії, тобто всіх тих суспільних інститутів, установ, процедур, які зовнішнім чином визначають, детермінують волю [9, с.547-548].

У свою чергу поняття «політика» є зрозумілим і на рівні «здорового глузду», який не отяжений ніякими мислительними потугами. Насправді феномен політики є доволі складним і неоднозначним, про що свідчить історія філософської і політичної традиції. Політика є суспільним явищем, несе публічний характер: «Політика - організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована головним чином на досягнення утримання і реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб» [10, с.497-498].

Розуміння політики як мистецтво управління державою було запропоноване Арістотелем у його «Політиці». Держава для цього виступає як об'єктивована частина. У неї люди об'єднуються задля надання життю досконалої якості. «Держава не є спільність місця проживання. Вона не створюється з метою запобігання взаємних образ або заради зручності обміну. Звичайно, всі ці умови повинні бути в наявності для існування держави, але навіть при наявності їх всіх разом узятих, ще не буде держави, вона з'являється лише тоді, коли утворюється спілкування між сім'ями і родами заради благого життя з метою досконалого і самодостатнього існування» [1, с.461-462].

Для Арістотеля політика і мораль - це поняття, що збігаються за своїм змістом. Якщо тут виділити щось первинне, це буде політика. Моральність людини проявляється в якості громадянина полісу. Арістотель бачив політиці продовження етики і розкрив моральну проблему як політичну. Політик має місце там і тоді, коли люди розмовляють одне з одним і до того часу, поки вони це роблять.

У науковій літературі виділяють два підходи до характеристики взаємовідносин моралі і політики:

1) підхід, який розглядає політику і мораль як сумісні феномени (Арістотель);

2) підхід, який розмежовує політику і мораль (Н. Макіавеллі).

За Арістотелем політика і етика за своєю суттю одне і теж. Людина моральна в якості громадянина полісу. Арістотель називає етику політичною наукою, до того ж головною політичною наукою. Етика є вищою, самою вищою політичною наукою, так як вона розглядає свідому людську діяльність у перспективі, яка веде до вищої чесноти. «Етика і політика, за Арістотелем, пов'язані між собою таким чином, що одна продовжує іншу. І не буде великою помилкою сказати, що в рамках такого розуміння етика є політика індивідуального життя, а політика є етика колективного існування» [4, с.9].

Погляди щодо реального виміру політики існували ще задовго до Н. Макіавеллі. Його заслуга в тому, що він обґрунтував необхідність наукового погляду на політику і мораль. У науковій літературі отримав панування погляд, який виводить політику з-під моральної критики. Його і пов'язують з Н. Макіавеллі.

Такий погляд на співвідношення політики і моралі виражає основну тенденцію політичної теорії. Політика і мораль розглядаються як самостійні сфери з деякими точками перетину. Б.Г. Капустін вважає, що остання про взаємодію моралі і політики отримує різні відповіді в залежності від того, чи йде мова про мораль в кантівському чи утилітарному варіантах, про велику політику чи малу політику, про позицію з середини самої політики чи зі зовні неї [7, с.352 ].

Фактично Н. Макіавеллі довів факт використання аморальних засобів у політиці - його позиція заключалася у тому, «що принципова відмова від аморальних засобів по причині аморальності, є руйнівною для політики, стає бідою для народу та держави. Він розглядає політико-державну діяльність у рамках її власної логіки, з неупередженістю об'єктивного дослідника, відволікаючись від її можливих моральних оцінок…» [4, с.7].

Окрім цих двох класичних підходів до розуміння співвідношення моралі і політики сьогодні існують і ряд інших.

Перший підхід - моралізаторський. Виражений у крайній формі (як моральний абсолютизм), він означає, що політика повинна мати не лише високоморальні цілі, але й за будь-яких обставин не порушувати моральні принципи, використовуючи лише прийнятні, з моральної точки зору, засоби. Однак, як показує практика, способи повністю підпорядкувати політичну діяльність моральним вимогам, зазначають невдач, тим самим компрометуючи і мораль і політику. Поміркованою формою цього підходу є нині прагнення зробити політику такою, що максимально відповідала б моральним настановам, але водночас він наполягає на важливості врахування конкретних обставин, за яких доводиться діяти політикам.

Другий підхід підкреслює абсолютну відмінність моралі та політики, абсолютну їх несумісність, тому вони не повинні втручатись у сфери компетентності одна одної. Мораль розглядається як справа громадянського суспільства, а політика - як царина протиборства різних групових інтересів, вільна від моральності. Зокрема Н.Макіавеллі звільнив дослідження політики від реалістичного та етичного впливу, поставив у центр аналізу проблему ефективності політики, способів та засобів досягнення цілей. Він, таким чином, залишає мораль регулятором приватного життя політиків, а також як благородну ціль, яка виправдовує аморальні засоби її досягнення. Найчастіше основними ідеями цього підходу виправдовують антигуманні дії влади або намагаються уникнути критики.

Третій підхід тлумачить мораль і політику як непримиренні протилежності: мораль - добро, політика - зло, тому вони непоєднувані. Найбільш негативно політику оцінюють анархізм і марксизм. Зло начебто закорінене в самій природі політики, а отже, вона не зможе стати моральною. Єдиний вихід - скасувати політику.

Останній, четвертий підхід (який нині домінує серед науковців) визнає необхідність впливу моралі на політику, однак такого впливу, який врахував би специфіку самої політики. Цей компромісний, синтетичний підхід проаналізовано ще М. Вебером, який розглядав конфлікт і можливість поєднання в політичній діяльності етики переконання та етики обов'язку. Крім того, моральний бік політики має бути підкріплений правовим та суспільним контролем [9, с.551-552].

Існує низка умов, які приводять політику до аморальності, невідповідності моральним вимогам. Насамперед, у політики і моралі різні сфери відповідальності. Політика діє у публічній сфері, сфері публічних відносин. Сфера моралі - міжособистісні стосунки. Тому, при спробі перенесення моралі на державний, міжнародний рівень, де вона не може втілитися у повному обсязі і виникають труднощі і дилеми.

Між мораллю і політикою простежуються відмінність і у питанні морального виховання особистості. Різняться вони і в ставленні до помилок: якщо для моралі помилка не є злочином, то помилка в політиці може привести до фатальних наслідків.

Загалом втілення моралі в політиці може мати місце за таких умов:

1) якщо діяльність політиків дійсно має за мету інтереси суспільства, а не лише завоювання влади чи приватні корисливі інтереси;

2) якщо владою дотримується баланс між тим, що вона бажає робити і робить в ім'я суспільних інтересів та прав людини;

3) якщо не застосовуються неадекватні засоби - такі, як надмірне насильство чи маніпулювання [8].

Досить часто політика суперечить моральним принципам і вимогам. Це чітко видно на прикладі групових цінностей та групової моралі, коли останні вступають у конфлікт із загальнолюдськими цінностями та нормами.

Варто зауважити, що політика і мораль не є принципово несумісними. Політика враховує моральні вимоги, виконує завдання морального характеру.

Основними аргументами на користь єдності політики і моралі можуть бути наступні. По-перше, політика, яка не апелює до моралі є непривабливою - вона не може досягти своїх цілей. Політичні діячі, які не бажають рахуватися з локальною, національною та громадською мораллю, зазвичай потрапляють в ізоляцію та виявляються політично безпорадними. Крім того, політичні оцінки без моральної оцінки є неможливими.

По-друге, хоча політика і мораль прямо не пов'язані, вони опосередковуються ідеями загального блага та справедливості, людини як політичної істоти (моральні ідеї супроводжують політичний розвиток). Неузгодженість моралі і політики, різкий розрив між ними, а також конспірація справжніх цілей вказують на те, що насправді суспільство та соціальні групи, які в ньому лідирують, не прагнуть до моральних цілей або прагнуть до них за виняткових обставин, коли відчувають загрозу для своїх інтересів. мораль політика аморальність компаративістський

По-третє, політика як і мораль, містить комплексні та ціннісно орієнтовні судження про світ - яким він є, був і може бути [9, с.558].

Висновки і перспективи подальших досліджень

У дійсності не існує моралі і політики самих по собі. Існує їх історично живе, постійно обновлюване різноманіття. Для того, щоб розуміти що є мораль, що є політика, як вони взаємопов'язані у тому чи іншому суспільстві, в ту чи іншу епоху, їх необхідно кожен раз досліджувати емпірично, в якості особливих об'єктів. Якби не змінювалася мораль і політика незмінним залишається наступне: мораль націлена на вище благо, ідеал, політика на загальне благо. Перспективами подальших досліджень даної теми можуть бути з'ясування взаємовідносин моралі, політики і права, дослідження морального зла в політиці, етичних основ політичної діяльності.

Джерела і література

1. Аристотель. Политика /Пер. С.А. Жебелева//Аристотель. Соч. в 4 т. Т. 4. М., 1983. С. 375-644.

2. Бондаренко К. Роздуми про мораль і політику [Електронний ресурс] /Кость Бондаренко. Режим доступу: //http://w.w.w.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/arricle; 46; 384.

3. Гусейнов А.А. Мораль и политика: уроки Аристотеля [Текст] /А.А.Гусейнов// Философия. Политика. Культура. Москва: Прогресс-Традиция. 2011. С. 7-37.

4. Гусейнов А.А. Мораль и политика: уроки Макиавелли [Текст] /А.А.Гусейнов// Философский журнал. 2014. № 2. С. 5-23.

5. Дробницкий О. Понятие морали. Историко-критический очерк [Текст] /О.Г. Дробницький. М., 1971. 388 с.

6. Етос і мораль у сучасному світі [Текст] /[Аболіна Т.Г., Єрмоленко А.М., Кисельова О.О. та ін.]. К., Вид. ПАРАПАН. 2004. 200 с.

7. Капустин Б.Г. Мораль и политика //Б.Г. Капустин. Критика политической философии. Избр. ЭССЕ. М., 2010. С. 347-366.

8. Круглов А. Политика и мораль [Електронний ресурс] /А. Круглов. Режим доступу: //http://w.w.w.alkruglov.narod.ru/poolmor.html.

9. Мазуренко С.А. Політика і мораль: відмінності та можливість сумісності [Текст]/С.А. Мазуренко//Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. Випуск 42 (12). К., 2010. С. 546-561.

10. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів/[За ред.. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна]. К.: Генеза, 2004. 736 с.

Размещено на Allbest.ru