Просвітницька діяльність Почаївського монастиря та її роль у формуванні етнічної ідентифікації українського соціуму: історична ретроспектива

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Просвітницька діяльність Почаївського монастиря та її роль у формуванні етнічної ідентифікації українського соціуму: історична ретроспектива

Ричко В.Ю.

Окреслено освітній, книговидавничий, художньо-мистецький, пам'ятко-охоронний та господарсько-виробничий вектори просвітницької діяльності ченців Почаївського монастиря впродовжХУН -- початкуХК cm.

В історії богословської і релігієзнавчої думки України питання ролі релігійного чинника в духовнокультурному житті нації завжди посідало особливе місце. Так, зокрема, показовою в цьому контексті стала діяльність членів Кирило-Мефодіївського Товариства, котрі, стоячи на засадах християнсько-романтичного осмислення національного буття, наголошували на тому, що християнство дало величезні потенційні можливості у зміні світу, людини, долі України та її народу. Братчики називали християнство благовістю, «небесною росою, що пролилась на народи як в'янучу квітку, що полегшила їх страждання», саме тому воно визнавалося тією «невідворотною силою визнаної істини, що завжди рухала і вічно буде рухати історією роду людського» [14, с. 223]. У XX ст. обгрунтування питання значення релігії і Церкви для української нації, зокрема, місійності християнства в духовній сфері стало провідним лейтмотивом наукової діяльності митрополита Івана Огієнка. За ним, ще з часів своєї появи Христова Церква була національною, такою, якою заповідав їй бути сам Христос: працювати найперше для свого народу. Відтак, на його думку, суттю Церкви було її національне обличчя і служіння народові [14, с. 192194, 211]. Національні риси Української Православної Церкви, за І. Огієнком, виявляються, зокрема, в тому, що вона активно включилася в процес формування свідомої української нації, вчить вірних любити свій народ, його звичаї, віру, берегти рідну мову, пісню. Національна Церква, на думку богослова, врешті-решт має й таку заслугу: вона виплекала і виховала «найчистіший національний тип українця» [14, с. 212]. Оскільки нині в українському релігієзнавстві відбувається актуалізація питання включення релігійного чинника в процес формування національної самосвідомості, це спонукало нас звернутися до історичного досвіду видатного релігійного осередку, а саме Почаївського монастиря як вагомого націєтворчого чинника в духовному житті українського народу.

Розгляд окремих аспектів означеної проблеми знаходимо в роботах сучасних знаних вітчизняних релігієзнавців, зокрема Грунтовних працях В. Бодак [2], А.Гудими [3],А. Колодного [10] і Л. Филипович [14]. Крім того, вартісним для нашого дослідження став науковий доробок В. Дудара [5], І. Скиби [12], В. Собчука [13]. Але, оскільки більшість дослідників, котрі студіювали вказану проблему, розглядали її опосередковано, вона вимагає більш докладного прочитання.

Метою даного дослідження є висвітлення провідних напрямів просвітницької діяльності Почаївського монастиря та аналіз їхнього впливу на процеси етнічної ідентифікації в українському соціумі впродовж XVII - початку XX ст.

Одна з найбільших вітчизняних християнських святинь - Почаївська Свято-Успенська лавра за свою тривалу історію функціонування перманентно виконувала роль визначного центру духовно-культурного життя населення не лише Волині, але й усієї України.

Одним із провідних напрямів просвітницької діяльності Почаївського монастиря, що мав виразний вплив на автохтонне населення в означений період, було функціонування духовних і світських освітніх закладів. Зокрема, в післяберестейський період важливу роль у підготовці професійних церковних кадрів відігравали василіанські студії, або новіціати - навчальні заклади для майбутнього чернецтва. Відомо, що в середині XVIII ст. один із них знаходився саме в Почаєві, а також те, що починаючи з 1792 р. чотири здібні випускники цього закладу щороку направлялися для продовження філософської та богословської освіти у Віденську академію, звідки вони поверталися назад уже з ученими ступенями [13].

Як твердить вітчизняний дослідник В. Собчук, учителями Почаївського новіціату були тамтешні ченці. Підставою для такого висновку стали архівні документи, введені ним до наукового обігу. Так, у табелі монастиря, датованому 2 січня 1798 р., згадуються «magisternowiciuszjow» о. Еміліан Скажовський віком 46 років, «professor zakonnikow» о. Гієронім Гурин віком 43 роки, диякони-професори Гієротеуш Княжинський віком ЗО років та Сильвестр Сухоставський віком 35 років, клірик-професор Граціан Микулинський віком 33 роки, два клірики - Феліциан Шумборський і Гіларіон Снятинський, які закінчили науки, та семеро кліриків- учнів вимови -Юзеф Бекешовський, Януарій Оберський, Арсеній Борисович, Домеціан Пасинковський, Теодул Світлянський, Салюстій Любчинський і Ювеналій Дичковський. У відомості, складеній на вимогу 2-го департаменту Римо-католицької духовної колегії і датованій 1 грудня 1822 р., йдеться, зокрема, про те, що новіціат знаходиться в триповерховому мурованому будинку, спорудженому 1804 р., та складається із школи нижчої риторики та школи морального богослов'я [13].

На початок XIX ст. припадає пожвавлення освітньої діяльності Почаївського монастиря, що мала виразне світське спрямування. Так, у цей час при ньому було відкрито три школи, в яких здобували освіту діти із заможних сімей з усієї Волині та Галичини. Водночас при монастирі існувала світська повітова школа з 3-4 річним освітнім курсом. У ній навчалися діти переважно заможної польської та української місцевої шляхти, але були в ній учні з інших повітів Волині та із сусідніх регіонів. Учителями в цій школі були вчені ченці- василіани, але іноді запрошувалися до викладання й світські особи [5, с. 15].

Невдовзі після переходу Почаївського монастиря до лона Російської Православної Церкви (1831 р.), а саме 1869 р. на його базі було відкрито велику ремісничу школу. Окрім спеціального вивчення різноманітних ремесел, завданням даного закладу було надання учням (хлопчикам) загальної освіти. 28 серпня 1886 р. вона була трансформована у двокласну церковнопарафіяльну школу. Цей навчальний заклад готував учителів для сільських парафіяльних шкіл.

Вже через 4 роки, а саме 6 листопада 1890 р. при Почаївському монастирі була відкрита двокласна церковно-учительська школа, яка готувала педагогічні кадри для церковнопарафіяльних шкіл Волині. Згодом (офіційно через відсутність відповідного приміщення) її було переведено до Житомира, де вона продовжувала працювати й утримуватися за кошти Почаївської лаври [5, с. 15-16]. А церковнопарафіяльну школу, що продовжувала функціонувати при Почаївському монастирі, 1893 р. було реформовано так, що після її закінчення можна було переводитися в Житомирську учительську школу [12, с. 26].

1897 р., з огляду на багатонаціональний склад населення Волині, при Почаївській обителі було відкрито народну школу для дітей різних віросповідань. Вона розташовувалася за межами монастирських мурів у приміщенні нижнього лаврського готелю. Водночас учителі діючої при цьому чернечому осередку чотирикласної церковнопарафіяльної школи зголосилися безкоштовно навчати дітей місцевого населення [5, с. 16].

Отже, Почаївський монастир не лише у так звану уніатську добу, але й за часів юрисдикційної приналежності до Російської Православної Церкви, був важливим осередком освіти. Впродовж тривалого часу при ньому функціонували духовні і світські навчальні заклади. До складу останніх входили церковнопарафіяльна школа, реміснича школа, а також учительська школа, в яких здобували освіту як нащадки заможних родин, так і діти бідних верств населення. Для них ці школи були не лише засобом задоволення безпосередньої потреби в навчанні, але й стартом для отримання відповідної професії.

Почаївський монастир відомий також тим, що саме тут знаходилася й впродовж тривалого часу функціонувала одна з найбільш потужних василіанських друкарень на Правобережній Україні, що була заснована на початку 30-х рр. XVIII ст. За підрахунками дослідників, у період з 1734 по 1800 рр., тобто в так звану уніатську добу свого існування, вона діяла найбільш активно: за цей час тут було видано 394 найменування книг церковнослов'янською, українською, польською та латинською мовами [1, с. 297]. Перевага в ній надавалася в першу чергу видрукам богослужбової літератури. Це були: «Служебник» (1734 р.), «Псалтир» (1737 р.), «Молитвослов» (1748 р.), «Акафісти» (1756 р.), «Апостол» (1759 р.), «Требник» (1760 р.), «Часослов» (1793 р.) та ін.

Важливим напрямом книговидавничої діяльності почаївських василіан було також видання літератури для мирян. До них у першу чергу слід віднести твори догматичного і моралізаторського змісту, спрямовані на роз'яснення парафіянам основних віроповчальних засад Церкви. Серед таких: «Слово к народу кафолическому чрез монахов чина св. Василія Великого в провінції Полской...» (1765, 1768, 1778 рр.), студія М. Ольшавського «Слово о святом между восточною и западною церковцю соединеніи...» (1769 р.), «Сімя слова божія, на ниві сердец человіческих сіянного...» (1772 р.), «Краткое на краткія вопросы и отвіти способом катихізма...» (1776 р.), «Поученіє о обрядах христіанских...» (1779 р.), двічі видана праця Ю. Добриловського «Науки парохіальнія...» (1792 р.).

Усі ці друки Почаївської василіанської друкарні укладені мовою, близькою до української народної «во удобное всякому того поразумініє» [9, с. 13]. З цього приводу наголосимо на тому, що такі відомі представники філософії мови, серед яких Г. К. Ліхтенберг, І. Гердер, В. фон Гумбольд, а також український філософ О. Потебня ще в XIX ст. підкреслювали, що мова є «душею народу», певною консолідуючою духовною енергією, яка втілює в собі своєрідність цілого народу [4, с. 46]. Відтак, слушним виглядає твердження вітчизняного релігієзнавця А. Гудими про те, що переважання книг церковнослов'янською та українською мовами у видавничій продукції ченців-василіан Почаївського монастиря пояснюється тим, що серед них було чимало тих, хто прагнув підтримати в народі національну свідомість і традиції. Саме тому почаївські уніатські видання, зокрема церковні проповіді українською мовою та інші видання богослужбового, проповідницького, катехизисного та господарського змісту, мали виразний національний характер [3, с. 24-25].

Просвітницьку працю Почаївської друкарні, що була особливо активною в греко-католицький період, презентують катехітичні видання, зокрема «Народовіщаніе» (1768 р.), збірники проповідей, а також визначний для української культури багатомовний збірник духовних пісень з нотами «Богогласник» (1790 р.). До цього переліку можна додати посібник з граматики церковнослов'янської мови М. Любовича (1773 р.), «Лексикон...» (церковнослов'янсько-польський словник) з бібліотеки Б. Грінченка (1804 р.) та видання практичного призначення «Книжиця для господарства» (1788 р.), яке містить ветеринарні, медичні та господарські поради українською та польською мовами. Водночас співпрацю Почаївської друкарні із старообрядницькими громадами на території України демонструє видання «Собранієкраткія науки о артикулах веры» (1782 р.) [6].

Почаївські друки уніатського періоду відзначалися високим рівнем художнього та поліграфічного виконання. Відомо, що вже з перших років існування Почаївської василіанської друкарні до оформлення книг було залучено чимало досвідчених майстрів. Найплідніше працювали митці Иосиф (30-ті рр. XVIII ст.), Иосиф Гочемський (40-60-ті рр. XVIII ст.) та Адам Гочемський (70-80-ті рр. XVIII ст.). До окремих видань почаївських василіан гравюри виконували Андрій Голота, Іван, Мануїл, Федір Стрільбицький, монограмісти ІМ та ОГ, а також львівські гравери Іван Филипович і Георгій Вишловський. Саме завдяки творчій праці цих майстрів почаївські видання унійної доби відзначалися високим рівнем мистецтва книги, зокрема мистецтва гравюри.

Продовжуючи лінію художньо-мистецьких аспектів діяльності Почаївського монастиря, не можна обійти увагою й того факту, що саме в ньому у свій час знаходився осередок художнього виховання ченців- живописців. Як йдеться у монографії «Український живопис XVII - XVIII ст.» авторитетного вітчизняного мистецтвознавця П. Жолтовського, творів, які належать пензлю цих майстрів, збереглося небагато, однак навіть їхня невелика кількість дозволила досліднику здійснити характеристику творчості цієї когорти художників. Зокрема, до їхніх іменних творів відноситься іконостас Віцинського монастиря, автором якого вважається Павло Козаркевич. Аналізуючи мистецькі аспекти північних дверей із зображенням архангела Михаїла, П. Жолтовський наголошує на тому, що «Козаркевичу не можна відмовити у вправності й впевненості малюнка, оригінальності типу обличчя, своєрідному укладі драпіровок» [8,с. 84].

Як припускає цей дослідник, художники-василіани є також авторами низки живописних полотен, що зберігаються в Почаївській лаврі. Серед них - роботи, «призначені для прикрашання монастирських коридорів з їх широкими склепіннями», чим і зумовлена форма цих художніх творів, а саме «Іоанн Дамаскін і Максим Ісповідник перед Богородицею», «Благословення Іакова» та «Притча про виноградаря» [8, с. 84].

За словами П. Жолтовського, зміст цих робіт «стверджує родинну патріархальність та соціальну субординацію - престиж багатого землевласника. Не випадково в обличчі та одязі господаря виноградника виступають характерні шляхетські риси, а в його робітниках звучить образ волинського селянства, хоч вбрання, архітектура та всі інші компоненти картин і не мають ніякої місцевої специфіки» [8, с. 85]. У контексті означеної у даній статті проблеми, а саме просвітницької діяльності Почаївського монастиря та її впливу на ідентифікаційні процеси в середовищі української спільноти, привертає увагу висловлювання П. Жолтовського про те, що у цих живописних роботах простежується виразна дидактична спрямованість, «розрахована на контакт з дуже широким колом глядачів, якими були численні прочани Почаївського монастиря» [8, с. 85]. Отже, це дає підстави для твердження не лише про релігійний та естетичний, але й просвітницький характер як живописних творів, так і мистецького доробку ченців-художників Почаївської обителі.

Крім того, ще з давніх часів при Почаївському монастирі діяла іконописна школа, а також майстерня художньої обробки деревини і металів (різьба, позолота і т.д.). Вони готували високопрофесійні кадри, тож зазвичай внутрішнє оздоблення новозбудованих храмів і відреставрованих церков по всій Волинській єпархії було справою рук саме їхніх учнів і випускників. Водночас при Почаївському монастирі виготовлялися ікони, рами для ікон, оправи для богослужбових книг, хрести, чаші, натільні хрестики з ланцюжками, ікони, іконки, які купували віряни з різних регіонів історичної Волині, Полісся та Галичини [12, с. 26].

Ще одним напрямом просвітницької діяльності Почаївської обителі, що актуалізувався наприкінці XIX - на початку XX ст. і мав виразний націєтворчий характер, було збереження та вивчення пам'яток церковної старовини. Так, за ініціативи архієпископа Волинського і Житомирського Модеста (Стрельбицького) напередодні святкування 100-літнього ювілею приєднання Волині до Російської імперії, а саме 15 травня 1893 р. у Житомирі було засноване Волинське єпархіальне давньосховище. Як твердив його перший завідувач, відомий історик Волині О. Фотинський, у перспективі це давньосховище могло відіграти «неабияке значення для розвитку у волинського населення тих якостей, яких ще воно нині потребує» [15, с. 557]. За його словами, ополячування й окатоличення волинської інтелігенції призвело до розірвання зв'язків «зі своїм народом і своєю вірою», саме тому «з часу возз'єднання Волині з Російською імперією йде процес нового обрусіння здавна російського, православного краю», і «чим швидше закінчиться цей болісний процес, тим краще» [15, с. 557]. Щоб його пришвидшити, як вважав цей дослідник, «потрібно вчити народ його історії, прищеплювати й інтелігенції, і простому народу, що Волинський край - край споконвіку російський, православний, що у ... повній асиміляції з великою вітчизною російською» полягає «єдина запорука майбутнього благоустрою та процвітання краю» [15, с. 557]. Відтак, саме задля досягнення цієї мети й відкривалися церковно- археологічні музеї і давньосховища, де зберігалися цінні речі богослужбового призначення. Треба визнати: на той час збереження пам'яток церковної старовини та створення церковних давньосховищ мало не стільки релігійно-просвітницький, як політичний підтекст, однак ця робота сприяла становленню та організаційному оформленню краєзнавчого руху, спонукала науковців до написання студій з історії автохтонного населення, його культури та побуту, що, зрештою, стало однією з підвалин формування української національної самосвідомості.

Цікавим, і поки що малодослідженим напрямом просвітницької діяльності Почаївського монастиря став вплив його соціально-економічної діяльності на господарсько-виробничу культуру автохтонного населення краю. Так, відомо, що вже за часів Іова Почаївського (1597-1651 рр.) ченці цієї обителі зразково вели своє господарство, до складу якого входили поля, садки, сіножаті, пасіка та ін. Та й сам преподобний Іов у церковному переданні виступає, зокрема, в образі працьовитого господаря: «Іов був зразком трудящого монаха: він цілий день невпинно працював, і ніхто ніколи не бачив його без праці. Він дуже любив садок та город і цілими днями працював у них: то садив і пересаджував дерева в монастирському садку, то копав у городі, то копав рівці для води. Сам невпинно працював, і других кликав до того ж» [7]. Саме тому, як твердить В. Дудар, культура ведення сільського господарства в цьому монастирі була вищою, ніж у місцевого населення. Відтак, ті селяни, котрі працювали на монастирських маєтках, переймали передові (як на той час) технології ведення городництва, садівництва та домашнього господарювання, й впроваджували їх удома [5, с. 16]. Зауважимо, що господарська праця насельників Почаївського монастиря справляла відповідний вплив на виробничу культуру не лише місцевих мешканців, але й на населення інших регіонів України. Так, за словами І. Скиби, це відбувалося тоді, коли «прочани до Почаєва, переживаючи яке нещастя, давали Господеві обітницю на такий то час поступити послушником чи робітником у монастир. І працюючи на маєтках монастиря, бачили вищу культуру плекання і збіжжя, і садка, і пасіки, і провадження домового господарства. Бачили і навчалися, і по змозі переносили усю науку і до себе додому» [12, с. 25].

Таким чином, упродовж XVII - початку XX ст. провідними векторами просвітницької діяльності ченців Почаївського монастиря були освітній, книговидавничий, художньо-мистецький, пам'ятко- охоронний та господарсько-виробничий. їхні надбання, справивши потужний вплив на духовну культуру автохтонного населення, стали вагомим внеском у плекання національної культури та розгортання процесів етнорелігійної ідентифікації в українському соціумі.

Однак у подальшій історії, як зауважує А. Колодний, релігійний фактор не відігравав сам по собі роль визначального засобу етноутворення й етноідентифікації на Україні [10, с. 11]. Втрата православ'ям здатності виконувати функцію національного інтегратора пояснюється передусім насильницькою русифікацією. Саме внаслідок постійного тиску з боку Москви Українська Церква поступово втрачала свої національні риси. Російська мова стає провідною мовою у богослужінні, викладанні в духовних навчальних закладах, видруці релігійної літератури, керуванні церковним життям тощо. Ставши за характером російською, Церква етнічно перестала цікавитися питаннями українства [2, с. 71]. Зауважимо, що ця тенденція прослідковується доволі виразно й нині, до речі, на прикладі діяльності того ж таки Почаївського монастиря. Так, як випливає з аналізу ідеологічної платформи діяльності ченців та семінаристів Почаївської лаври, нині ця обитель є активним провідником та опертям доктрини «русского мира» вУкраїні [11]. почаївський монастир церковний просвітницький

Таким чином, упродовж XVII - початку XX ст. Почаївський монастир виконував потужну куль- туротворчу місію. Принцип «служити народові - служити Богові» означав на практиці для насельників цієї обителі започаткування діяльності духовних та світських навчальних закладів для місцевого населення, звернення у видавничій діяльності до народної мови та видрук літератури для вірян, спрямованої на роз'яснення основних віроповчальних засад Церкви, дидактичну спрямованість мистецьких творів, прототипами персонажів яких були мешканці Волині, а також активну участь у започаткуванні та розгортанні історико- краєзнавчого та пам'ятко-охоронного рухів. Все це в сукупності стало щаблинами у формуванні та розвитку процесів усвідомлення місцевими мешканцями етнічної приналежності до українського народу, а в ширшому контексті - однією з підвалин формування української національної самосвідомості.

Список використаних джерел

1. Білик В. Видавнича діяльність почаївських василіан в період ліквідації Греко-Католицької церкви на Правобережній Україні (кінець XVIII - 30-ті рр. XIX ст.) / В. Білик // Волинський музей: історія і сучасність: Науковий збірник. - Луцьк, 2004. - С.297-299.

2. Бодак В. Етнорелігійна свідомість як стратегія ідентичності особистості та спільноти/В. Бодак// Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філософія» / ред. колегія: І. Д. Пасічник, М. О. Зайцев та ін. - Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2017. -Вип.20. -С.68-73.

3. Гудима А. Почаївський монастир в історичній долі українства / А. Гудима. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2003.-40с.

4. Гук О. Конструкт національної пам'яті та його вплив на формування української культурної ідентичності / О. Гук // Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Філософія» / ред. колегія: І. Д. Пасічник, М. О. Зайцев та ін. - Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2017. - Вип.20. -С.45-50.

5. Дудар В. Л. Громадсько-політичний та культурний вплив Почаївського монастиря на населення Волині (XIX - початок XX ст.): автореф. дис. ...канд. іст. н.: спеціальність 07.00.01 - історія України / В. Л. Дудар. - Переяслав-Хмельницький: Державний вищий навчальний заклад «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди», 2008. - 20 с.

6. «Життєдайне джерело». Виставка почаївських видань у відділі стародруків та рідкісних видань НБУВ до 280-ї річниці виходу першої книги у друкарні Почаївського Успенського монастиря. - URL: http://nbuv.gov.ua/node/1955 (дата звернення: 18.06.2018).

7. Життя і труди преподобного Іова Почаївського. - URL: http:// lpba.org.ua/zhyttya-i-trudy-prepodobnoho-iova-pochajivskoho/ (дата звернення: 20.06.2018)

8. Жолтовський П. М. Український живопис XVII - XVIII ст. / П. М. Жолтовський. - К.: Наукова думка, 1978. - 328 с.

9. Запаско Я. П. Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга друга. Частина друга (1765-1800) / Я. П. Запаско, Я. Д. Ісаєвич. - Львів: Вища школа. Видавництво при Львівському університеті, 1984. - 128 с.

10. Колодний А., Филипович Л. Релігія в контексті духовного відродження України / А. Колодний, Л. Филипович // Українське релігієзнавство. - 1996. - №2. - С.4-14.

11. Ричко В. Історична роль Почаївської Лаври та її вплив на релігійні процеси в сучасному українському соціумі / В. Ричко // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії: Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. Вип.29. - Рівне: РДГУ, 2017. - С.88-92.

12. Скиба І., прот. Культурно-освітня праця в Почаївському Свято-Успенському монастирі / протоієрей І. Скиба // Почаївська Свято-Успенська Лавра - найбільша святиня історичної Волині: Збірник матеріалів богословської науково-практичної конференції, присвяченої 450-річчю принесення на Волинь Почаївської чудотворної ікони Божої Матері та 350-річчю прославлення нетлінних мощей преподобного Іова Почаївського. - Луцьк: б.в., 2009.-С.24-28.

13. Собчук В. Почаївська лавра і народна освіта / В. Собчук. - URL: https://islidedoc.org/document/pochavska-lavra-narodna-osvta- relgya-cerkva-v-stor-volin-zb-nauk-pr-kremenec-2007-s-l 17-151 (дата звернення: 20.06.2018).

14. Филипович Л. О. Етнологія релігії: теоретичні проблеми, вітчизняна традиція осмислення / Л. О. Филипович. - К.: Світ Знань, 2000. - 333 с.

15. Фотинский О. А. Торжество в г. Житомире возсоединения Волыни с Русскою Империею и открытие Волынского церковного Древнехранилища / О. А. Фотинский // Волынские Епархиальные Ведомости. - 1893. - №19. -Ч. неоф. -С.550-560.

16. Bilyk V. Vydavnycha dijal'nist' pochai'vs'kyh vasylian v period likvidacii' Greko-Katolyc'koi' cerkvy na Pravoberezhnij Ukrai'ni (kinec'XVIII - 30-ti rr. XIX st.) / V. Bilyk// Volyns'kyj muzej: istorija і suchasnist': Naukovyj zbirnyk. - Luc'k, 2004. - S.297-299.

17. Bodak V. Etnoreligijna svidomist' jak strategija identychnosti osobystosti ta spil'noty / V. Bodak // Naukovi zapysky Nacional'nogo universytetu «Ostroz'ka akademija». Serija «Filosofija» / red. kolegija: I. D. Pasichnyk, M. O. Zajcev ta in. - Ostrog: Vydavnyctvo Nacional'nogo universytetu «Ostroz'ka akademija», 2017. - Vyp.20. - S.68-73.

18. Gudyma A. Pochai'vs'kyj monastyrv istorychnij doliukrai'nstva / A. Gudyma. - Temopil': Pidruchnyky і posibnyky, 2003. - 40 s.

19. GukO. Konstruktnacional'noi'pam'jatitajogovplyvnaformu- vannja ukrai'ns'koi' kul'tumoi' identychnosti / O. Guk і і Naukovi zapysky Nacional'nogo universytetu «Ostroz'ka akademija». Serija «Filosofija» / red. kolegija: I. D. Pasichnyk, M. O. Zajcev ta in. - Ostrog: Vydavnyctvo Nacional'nogo universytetu «Ostroz'ka akademija», 2017. - Vyp.20. - S.45-50.

20. Dudar V. L. Gromads'ko-politychnyj ta kul'tumyj vplyv Pochai'vs'kogo monastyrja na naselennja Volyni (XIX - pochatok XX st.): avtoref. dys. ... kand. ist. n.: special'nist' 07.00.01 - istorija Ukrai'ny / V. L. Dudar. -Perejaslav-Hmel'nyc'kyj: Derzhavnyj vyshhyj navchal'nyj zaklad «Perejaslav-Hmel'nyc'kyj derzhavnyj pedago- gichnyj universytet imeni Grygorija Skovorody», 2008. - 20 s.

21. «Zhyttjedajne dzherelo». Vystavka pochai'vs'kyh vydan' u viddili starodrukiv ta ridkisnyh vydan' NBUV do 280-i' richnyci vyhodu pershoi' knygy u drukarni Pochai'vs'kogo Uspens'kogo monastyrja. - URL: http://nbuv.gov.ua/node/1955 (datazvemennja: 18.06.2018).

22. Zhyttja і trudy prepodobnogo Iova Pochai'vs'kogo. - URL: http://lpba.org.ua/zhyttya-i-trudy-prepodobnoho-iova-pochajivskoho/ (data zvernennja: 20.06.2018)

23. Zholtovs'kyj P. M. Ukrai'ns'kyj zhyvopys XVII - XVIII st. I P. M. Zholtovs'kyj. -K.: Naukova dumka, 1978.-328s.

24. Zapasko Ja. P. Pam'jatky knyzhkovogo mystectva. Katalog starodrukiv, vydanyh na Ukrai'ni. Knyga druga. Chastyna druga (1765-1800) I Ja. P. Zapasko, Ja. D. Isajevych. - L'viv: Vyshha shkola. Vydavnyctvo pry L'vivs'komu universyteti, 1984. - 128 s.

25. Kolodnyj A., Fylypovych L. Religija v konteksti duhovnogo vidrodzhennja Ukrai'ny / A. Kolodnyj, L. Fylypovych // Ukrai'ns'ke religijeznavstvo. - 1996. - №2. -S.4-14.

26. Rychko V. Istorychna rol' Pochai'vs'koi' Lavry ta i'i' vplyv na religijni procesy v suchasnomu ukrai'ns'komu sociumi / V. Rychko // Aktual'ni problemy vitchyznjanoi' ta vsesvitn'oi' istorii': Naukovi zapysky Rivnens'kogo derzhavnogo gumanitamogo universytetu. Vyp.29. -Rivne: RDGU, 2017. - S.88-92.

27. Skyba I., prot. Kul'tumo-osvitnja pracja v Pochai'vs'komu Svjato-Uspens'komu monastyri / protoijerej I. Skyba // Pochai'vs'ka Svjato-Uspens'ka Lavra - najbil'sha svjatynja istorychnoi' Volyni: Zbirnyk materialiv bogoslovs'koi' naukovo-praktychnoi' konferencii', prysvjachenoi' 450-richchju prynesennja na Volyn' Pochai'vs'koi' chudotvornoi' ikony Bozhoi' Materi ta 350-richchju proslavlennja netlinnyh moshhej prepodobnogo Iova Pochai'vs'kogo. - Luc'k: b.v., 2009.-S.24-28.

28. Sobchuk V. Pochai'vs'ka lavra і narodna osvita / V. Sobchuk. - URL: https://islidedoc.org/document/pochavska-lavra-narodna-osvta- relgya-cerkva-v-stor-volin-zb-nauk-pr-kremenec-2007-s-l 17-151 (datazvemennja: 20.06.2018).

29. Fylypovych L. O. Etnologija religii': teoretychni problemy, vitchyznjana tradycija osmyslennja / L. O. Fylypovych. - K.: Svit Znan', 2000. - 333 s.

30. Fotinskij O. A. Torzhestvo v g. Zhitomire vozsoedinenija Volyni s Russkoju Imperieju і otkrytie Volynskogo cerkovnogo Drevnehranilishha / O. A. Fotinskij // Volynskie Eparhial'nye Vedomosti. - 1893. - №19. - Ch. neof. - S.550-560.

Размещено на Allbest.ru