Гуманістичні філософські погляди на людину крізь призму релігійної етики

Размещено на http://www.allbest.ru/

ГУМАНІСТИЧНІ ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ НА ЛЮДИНУ КРІЗЬ ПРИЗМУ РЕЛІГІЙНОЇ ЕТИКИ

Постановка проблеми. Нинішній період розвитку суспільства, оновлення всіх сфер його соціального і духовного життя потребує якісно нового рівня освіти і виховання. В умовах державотворення в Україні, яка стала на шлях демократизації, відкритості та гуманістичних засад, формування поряд з питаннями про суспільний устрій постають проблеми чіткого визначення ціннісних орієнтирів, виховного ідеалу, гуманістичних напрямів розвитку освітянської галузі. Важливу роль у її реформуванні відіграє розуміння надбань релігійної етики в трактуванні духовності та унікальності людини.

Аналіз останніх наукових досліджень з даної проблематики. З позицій пріоритету гуманістичних цінностей, унікальності людини розглядають духовне оновлення суспільства І. Геращенко, Д. Донцов, В. Ковальчук, І. Кравченко. Філософи, які досліджують проблеми становлення особистості, торкаються проблем релігійної етики (Г. Ващенко, Ю. Завгородній, В. Зоц, В. Котусенко, О.Левченко, Ю. Терещенко). Вони доводять, що сформованість духовно-моральних ціннісних орієнтацій - найважливіша передумова активності особистості в соціальній та культурно-історичній творчості. Не зважаючи на широке вивчення різноманітних аспектів морального виховання, проблема формування духовного світу молодої людини, питання, що стосуються духовного зростання особистості, його особливостей, лише фрагментарно відображені в працях педагогічного спрямування. На зв'язок моральності та духовності вказують І. Бех, Е. Бистрицький, С. Мягченко, Л. Попов, Н. Скрипченко; духовний розвиток школярів з урахуванням процесів, що відбуваються в сучасному суспільстві, досліджують Н. Бегека, І. Геращенко, В. Лекторський. Особливу увагу в гуманістичному вихованні вчені звертають на використання кращих надбань християнської релігійної етики.

Метою статті є розгляд проблеми духовності та унікальності людини в гуманістичному вихованні крізь призму релігійної етики, виявлення їх ролі в процесі нинішнього реформування освіти.

Виклад основного матеріалу. Вивчення особливостей виховання духовно зрілої особистості необхідно здійснювати в контексті факторів, що впливають на її моральний розвиток. Будь-який феномен може бути осмислений або через його порівняння з іншими сутностями чи явищами, або через розкриття його власної унікальної природи. Цінність людини та її духовне єство не є винятком. Характеризуючи зовнішні й внутрішні чинники, які визначають духовність, ми осмислюємо відносини людини з природою (космосом), суспільством, Богом і собою. Проникнення в світ буття, визначення внутрішнього єства людини передбачає осягнення її тілесної, емоційної, моральної, духовної природи. Релігія проголошує Бога найвищою цінністю. Тому таємниця людини в цій системі мислення (типу світогляду) виявляється або принципово недосяжною, або ж віднесеною до сутності божественного. Людина виступає суперечливою єдністю духу (душі) і природи (тіла), якісно протилежних один одному, як величне й низьке. Августин Блаженний висловлював переконання, що душа незалежна від тіла. Він ототожнював її з людиною, а Фома Аквінський навпаки вказував, що людина - це єдність тіла й душі, і є проміжною ланкою між тваринним світом і ангелами. Учені-теологи стверджують, що людина прагне не лише пізнати власну сутність, а передусім прилучитися до вищої субстанції - Бога. Тобто її сутність зводиться до пізнання й служіння йому, що афористично представляється висловом - «Людина - раба Божа». Філософи ж натуралістичної орієнтації керуються культом природи, космосу (адже «натура» латиною означає «природа»). Тому людина - це лише істота природна й нічим особливим не відрізняється від тварини. Її сутність представники натуралізму вбачають лише в певних незмінних біологічних чи психологічних властивостях. Так, З. Фрейд стверджує, що сутність людини може бути зведена до її підсвідомих інстинктів - еросу й танатосу, тобто - кохання й смерті, які визначають усю життєдіяльність людей і навіть їхню історію. Подібні погляди на рівні буденної свідомості видаються доступними й простими. Адже й нині існує думка, що «людину не можна змінити» навіть за допомогою «генної інженерії». Ця позиція переконує нас у тому, що деякі властивості людина перейняла від своїх тваринних предків. Інколи й відомі вчені сучасності доходять висновку, що за природою вона більше погана, ніж хороша. «Якщо вірити етологам - гірше мавп, - пише М. Амосов. - Радикально переробити цю природу можна лише генетичною хірургією, виховні ж можливості досить обмежені». Як продукт тривалого біологічного і соціального розвитку (антропосоціогенезу) людина поєднує в собі не лише надбання, а й має задатки представників тваринного світу (а в цьому аспекті не можна, мабуть, не погодитися, що «найстрашніші дияволи - це грішні янголи» та з китайською мудрістю «не все людське притаманне тваринам, але в людині завжди можна відшукати щось звіряче...»).

Виходячи з першого підходу стосовно розуміння сутності людини та її духовності (згадаємо формування людини під впливом зовнішніх факторів), вважаємо за потрібне звернутися до соціоцентризму, або антропологічного релятивізму (від антропос - людина, релятивізм - відносність), згідно з яким людська природа сприйнятлива до будь-яких змін, її внутрішнє стійке ядро може бути зруйноване, первинна природа перетворена відповідно до тієї чи іншої соціальної програми. Соціоцентричний підхід ґрунтується на ідеї абсолютного пріоритету культури, духовних цінностей, суспільних форм життя над природними передумовами людського існування. Звідси випливає висновок, що людина є вираженням культурних умов, які її формують. І якщо треба проникнути в її внутрішній світ, то слід вивчити ті чи інші структури культури й релігії, як вони сприймають саму людину, що беруть за основу у формуванні особистості, як вони ставляться до неї. Теоцентризм (культ Бога), як правило, асоціюється з ідеєю про недосконалість людини. Антропоцентризм (культ Людини) включає в себе тему верховної істоти. А звеличення Бога набирає власне антропоцентричних форм. Природоцентризм і пов'язаний з ним принцип натуралізму оцінює людину, сприймає її частинкою Всесвіту й водночас віддає належне своєрідності мислячої матерії, чим певною мірою вказує на її унікальність, визнає неперехідну цінність духовного єства. Досить цікавою світоглядною позицією в оцінці сутності людини, підходом у вивченні її внутрішнього світу виступає ідеалізм. Філософи-ідеалісти вважають, що головне в людині - її сутність, тобто людська свідомість, розум, душа й саме цією властивістю вона відрізняється від решти живих істот. Оскільки ж свідомість людини, духовність не залишаються незмінними, можуть удосконалюватися в процесі освіти й виховання, то, впливаючи на них, можна змінити особистість у напрямку розвитку її духовності. У цьому полягає позитивна роль просвітництва, характерного для різних філософських напрямків.

Сутність духовності людини як об'єкта філософського та наукового аналізу не є чимось сталим, встановленим раз і назавжди. На кожному етапі розвитку пізнання людської історії вона набуває нових форм і міри глибини, що свідчить про рух пізнання від сутності першого порядку до більш високих щаблів. Ми погоджуємося з таким варіантом розгляду феномену духовної сутності людини: по-перше, це жива істота, їй притаманний особливий тип тілесної організації (тобто природна сутність людини - сутність першого порядку); по-друге, мова йде про людину в контексті її діяльності, у якій вона може проявити себе (це - сутність наступного, другого порядку); людська діяльність здійснюється в системі суспільних відносин (йдеться про соціальність людини) - це сутність третього порядку; по-четверте, людська діяльність (праця) є усвідомленим процесом перетворення природи, суспільства й самої людини (сутність наступного порядку); по-п'яте, людина є істотою духовною, їй притаманна душа (про це все частіше говорять навіть у науковому світі) - отже, це сутність людини найглибшого, найвищого порядку). Ці твердження свідчать, що духовний світ людини - одне із найзагадковіших творінь природи, найвеличніше із них і являє собою неперехідну цінність.

Ще в часи «глибокого застою і войовничого безбожництва» В. Бичков зважився написати: «Християнство визнає кожну конкретну людину, як би низько не стояла вона в суспільній ієрархії. Воно сприймає її очима Бога, який представ подобою людини, щоб відкрити їй можливість стати Богом». Згідно з цією позицією людина виступає найвищою цінністю в світі, а людяність, духовність - невід'ємною властивістю й людини, і людської культури... Поняття гуманності, як передумови духовності, було чужим для стародавнього світу, лише раннє християнство найбільш послідовно усвідомило його й намагалося активно упровадити в культуру пізньої античності. Для римлян бої гладіаторів і шматування людей хижаками на арені стали захопливим видовищем, для християн - вистави амфітеатру - вершина нелюдів і жорстокості» [1, с. 159]. Такою ж стала реалізація слів Христа: «Заповідь нову даю вам, щоб ви любили один одного». Суголосною їм виступає думка французького письменника Сент-Екзюпері: «Моя цивілізація заснована на культі Людини... Століттями вона бачила в людині Бога...». Його думки пронизані гуманістичним змістом християнської моралі. У людині вшановували Бога. Усі були братами в Бозі. Таке відображення Бога в Людині надавало гідності кожному... Споглядання Бога робило людей рівними в Бозі. Це була... рівність прав Бога в особистостях. Звідси... повага людей до інших. Яку б висоту хто не займав, жоден не має права перетворити іншого в раба... Любов до Бога створює між людьми благородні стосунки. Письменник пояснює, що йому «зрозумілим стає походження братерства між людьми (вони були братами в Бозі); значення милосердя, яке проповідувалося». Воно було даниною Богові, якою б не була нікчемність особи. Таке милосердя не принижувало того, кому воно було вигідним, не обплутувало його кайданами вдячності, бо адресувалося не йому, а Богові. І навпаки, ніколи милосердя не було даниною поваги посередності, тупості чи невігластву. Обов'язок лікаря перед самим собою полягає у тому, що він має ризикувати життям, доглядаючи за найнікчемнішим зачумленим. Він служить Богові. Лікаря не принижувало те, що він проведе безсонну ніч біля злиденного. Мені зрозумілим, - стверджує письменник, - стає глибокий зміст смирення, яке ставилося в обов'язок особі. Воно зовсім не принижувало, а звеличувало її і просвітлювало відносно своєї ролі Посла. Точнісінько так, як воно змушувало її вшановувати Бога і в самій особі - стати вісником Бога на шляху до Бога. Смирення змушувало її до самозабуття, щоб звеличитися, бо коли особа захоплюється своїм власним значенням, шлях неминуче веде в глухий кут. Наша цивілізація - спадкоємиця Бога, сповідує також самоповагу, тобто повагу до Людини, яка здолала саму себе. І, нарешті, стає зрозумілим, чому любов до Бога робить людей відповідальними по відношенню один до одного. Бо, визнаючи будь-кого Послом того ж Бога, у руки кожного вона цим віддала долю всіх. Ніхто не мав права на відчай, бо він був виразником чогось, що перевершувало його самого. Відчай ставав запереченням Бога в собі... Гуманізм християнства взяв намір звеличувати Людину словом, а не ділом...». У цьому приховується відповідь на питання «чого хоче від нас Творець?» Хоча, якщо бути точним, то Сент-Екзюпері змалював лише ідеал (бо ж насправді дійсність була іншою...), до якого ми (діти Божі) маємо прагнути: бути братами у Бозі, вшановуючи в кожній людині Творця світу, цілком сприймаючи волю Божу й долаючи свої пристрасті та сили зла, визнаючи Царство Боже.... У постановах II Ватиканського Собору записано, що християнин повинен бачити образ Христа в кожній людині, чим прирівнює її цінність з Всевишнім.

Відомий французький релігійний гуманіст Т. Шарден вважає, що виникнення розумної, мислячої матерії на Землі жодною мірою не може бути випадковим. А це означає, що життя втілює в собі конкретний сенс, невідомий людині. Еволюція поступово розкриває прихований від нас план творення. У книзі «Феномен людини» він розгортає таку гіпотетичну картину: якщо який-небудь марсіанин, володіючи здатністю аналізувати небесні випромінювання, спостерігає зараз за нашою планетою, то його вражає перед усім не блакить морів і зелень лісів, а фосфоресціювання думки... Людство накопичило духовні скарби, навколо планети виник «мислячий шар» - океан образів, шифрів, прозрінь. Колись мертва планета тепер досягла нового виміру. Її огорнув покрив думок... Не вперше людство усвідомлює свою духовність, цінність покриву, що з'явився й складається з ідеалів істин, осявань [3]. Його ідея про те, що одна з місій людства полягає в створенні навколо Землі океану духовних цінностей отримала визнання в цілому світі. Радянський учений В.Вернадський, праці якого перекладені на багато мов світу, запропонував назвати цей покрив ноосферою, (від грецького слова - «розум») [2]. Зараз цей термін активно використовується в світовій філософській думці. Ідея про ноосферу об'єднує людство. Але цікавим видається питання, як поєднати цю концепцію із загальною теологічною картиною світу. Адже за релігійною версією земне життя не має власного сенсу, бо підкорене іншій, більш значущій святій меті в потойбічному світі. В ім'я чого ж, у такому випадку, створюється духовна скарбниця людства? Справді, були часи, коли церква проповідувала взагалі нехтування радощами світського життя. Сьогодні інша ситуація. Немає можливості зберігати установки привабливої теології, не визнаючи переваг земного існування. Ось чому в багатьох сучасних концепціях з'являються сюжети, які відтіняють осмисленість родового людського життя. Шарден вважає, що людство загалом створює в цьому світі духовність особливого ґатунку. Але як зберегти духовний покрив? І чи значна його цінність без самої людини? Чи не стане розвиток світу розгортанням найвеличнішої драми, що має єдиний недолік, вона буде позбавлена головної діючої особи. Зоряне небо над нами може стати мовчазним свідком розчинення, зникнення духу. Щоб зростала потужність духовної енергії, потрібно зберегти людину. Саме в ній, а не в скарбницях духовності, не в безоднях духу, розв'язання проблеми. Стає зрозумілим прихований хід думок Шардена [3]. Він ніби звільняє себе від відповідальності за долю історії. Соціальне буття може зникнути, техніка й технологія - зруйнувати самих себе. Але не повинен згаснути мислячий дух, призупиниться хід космічної еволюції [3]. Набуваючи всеохопного пафосу, ця філософія приховує в собі і безмірність відчаю. Але вона надихає і на почуття відповідальності за майбутнє людства, на формування духовно зрілого представника планети. У розв'язанні цих проблем об'єднуються й атеїсти, і глибоко релігійні люди. Усіх хвилюють сьогоднішні негаразди, руйнування, перебудови, зміни.

На початку третього тисячоліття ми переживаємо переломний момент, який вимагає серйозного осмислення цілого ряду світоглядних проблем, з яких найголовнішими стали загальнолюдські цінності, проблеми гуманізму, духовності, спасіння цивілізації. Світ наших днів - це боротьба розуму й невігластва, моральності і дикості, життя і смерті. «Духовність, - як стверджує східний філософ Ш. Ауробіндо, - це не інтелектуальність, не чиста мораль; не релігійність і не емоційність. Усе це в сукупності велика цінність, підготовчі шляхи до дисципліни та очищення людської природи...». Це потрібно мати на увазі при організації духовно-морального виховання молоді. Необхідно формувати духовні ціннісні ставлення (орієнтації); створювати умови для виникнення духовних емоційних станів і почуттів; розвивати альтруїстичний тип поведінки, виховувати емпатійність, толерантність; формувати уявлення про унікальність, ціннісне ставлення до людини й про цінність будь-якого життя.

Модель освіти й виховання сьогодні вимагає кардинальних змін у напрямку орієнтації не на минуле, а на майбутнє людства, яке стрімко змінює свою парадигму розвитку. Інтеграційні й гуманістичні процеси в соціумі, глобалізація спонукають сучасну освіту звернутися до розгляду нової педагогічної моделі - полікультурного виховання, покликаного забезпечити гармонізацію відносин між людиною і природою, представниками різних конфесій, етносів і етнічних груп. І базуватися вона має на духовних цінностях, використанні кращих надбань людства, релігійній етиці.

гуманістичний релігійний етика духовність

Література

1. Бычков В. Эстетика поздней античности / В. Бычков. - М.: Мысль, 1982. - 264с.

2. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера/ В. И. Вернадский. - М.: Наука, 1989. - 261 с.

3. Шарден П. Феномен Человека / Пьер Тейяр де Шарден. - Перевод и примечания Н. А. Садовского. - М.: «Прогресс», 1965. - 384 с.

Размещено на Allbest.ru