Українські мислителі про філософсько-релігійні ідеї одкровення, преображення: методологічні засади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українські мислителі про філософсько-релігійні ідеї одкровення, преображення: методологічні засади

З.І. Тіменик

Виявлено взаємозв'язок між ідеєю одкровення та Преображення. Підставою для цього є реальний вплив «релігійної логіки». Встановлено, що для повновартісного вияву таких філософсько-релігійних ідей вирішальне значення має «темпоритміка». Вона наскрізно здатна єднати названі ідеї з (між)релігійними комунікаціями і міждисциплінарним простором. Унаслідок комплексу зв'язків утворюється «каскад» процесів. Це є свідченням взаємної обумовленості аналізу, елементів синтезу, гармонії, симфонії. З'ясовано недостатню кількість наявних термінів для розкриття обміркованих ідей. У дослідницький процес запропоновано ввести такі поняття, як «міжрелігійна свідомість», «одкровенознавство» і заново - «релігійну логіку». Виявлено дотичні, сегментні зв'язки з однойменними ідеями у християнськім богослов'ї. Оцінено вплив спадщини українських мислителів (40-х років ХІХ ст. - 60-х рр. ХХ ст.) на розвиток методологічних засад філософсько-релігійних ідей. Охарактеризовано також єдність неоднозначних, різновимірних процесів у методологічному утвердженні обміркованих ідей.

Ключові слова: міжрелігійна свідомість; одкровенознавство; релігійна логіка

Ukrainian thinkers on philosophical and religious ideas of revelation and transfiguration: metodological prinsiples

Z.I. Timenyk

The article has been based on legacy of Ukrainian thinkers of 1840s-1960s. The author has highlighted how the discussed ideas function in close proximity to analogous ideas. For instance, the idea of God has been reviewed from the viewpoint of human and world structure, with the idea of interaction between good-evil, light-darkness. While interpreting the topic of the article, the reasonable interdependence of principles, ratios and other constructs has been justified by researcher. A complex of such processes creates a so-called “cascade” in which elements of (inter)religious communications and multidisciplinary space become a reality through harmonized temporhythmics from various dimensions. At the same time, essential features of the revelation of nature and God on the borderline of paganism and Christianity have been distinguished in a systemic manner. Under the above-mentioned circumstances, “religious logics” demonstrates its possibilities. It is indispensable during the analysis of given ideas. When we think about the regularity of stage-by-stage transformation of the very concepts “revelation”, “transfiguration” comes to the said borderline. Big attention has been paid by the researcher to manifestations of partiality or wholeness of these notions from the standpoint of their harmony. Real functioning of “religious logics” gave ground to the introduction of such new notions as “inter-religious consciousness”, “revelation studies”. Not only their expediency have been justified. They are also used directly to elicit philosophical and religious ideas. One of the arguments in favor of these ideas is the necessity to expand terminological lexis, which is insufficient in modern studies. The introduction of new terms with the terms which were had not been used for a long time, has been combined by the author. This is, namely, the aforementioned “religious logics” as well as “divine dialectics”. Due to this combination a kind of symphony of interdependent notions has been formed: they come to function interchangeably with different rate and intensity in (inter)religious communications and interdisciplinary space, proving the existence of “divine dialectics” through their manifestations. From the standpoint of philosophical concept of historical memory, time manifestations on paganism and Christianity as two faith-recognizing systems in Ukraine assert themselves. The prospects for further development of the topic within the context of contemporary spiritual being have been justified by the author at the end of the article.

Keywords: inter-religious consciousness, religious logics, revelation studies

Украинские мыслители о философско-религиозных идеях откровения, преображения: методологические основы

З.И. Тименик

Обнаружено взаимосвязь между идеей откровения и преображения. Основанием для этого есть реальное влияние «религиозной логики». Установлено, что для полноценного проявления этих философско-религиозных идей исключительное значение имеет «темпоритмика». Она насквозь способна соединять названные идеи с (между) религиозными коммуникациями и междудисциплинарным пространством. В результате комплекса связей образуется «каскад» процессов. Это есть свидетельством взаимной обусловленности анализа, элементов синтеза, гармонии, симфонии. Выяснено недостаточное количество имеющихся терминов для раскрытия обсуждаемых идей. Предложено ввести в исследовательский процесс такие понятия, как «междурелигиозное сознание», «откровеноведение» и заново - «религиозную логику». Обнаружено касательные, сегментные связи с одноимеными идеями в христианском богословии. Оценено влияние наследия украинских мыслителей (40-х годов Х1Х ст. - 60-х годов ХХ ст.) на развитие методологических оснований философско-религиозных идей. Охарактеризовано также единство неоднозначных, разноизмеримых процессов в методологическом утверждении обсуждаемых идей.

Ключевые слова: междурелигиозное сознание; откровеноведение; религиозная логика

Постановка проблеми

До кінця невизначена структурованість філософії релігії ускладнює методологічне осмислення запропонованих для аналізу ідей. Неусталеним залишається термінологічний інструментарій, а недостатність потрібних для вжитку понять спонукує до їх ситуативного творення (зокрема, стосовно «одкровенознавства», «міжрелігійної свідомості»). Для дослідницького процесу є також сенс поновити ті терміносполуки, які вже функціонували більш як сто років тому, але які майже відсутні у сучасних публікаціях (це, зокрема, «божественна діалектика» [див.: 1, с. 315] і «релігійна логіка» [див.: 4, с. 604] тощо. Сама ж маловивченість обміркованих ідей уповільнює утвердження історичної пам'яті у просторі (між)релігійних комунікацій¹. Виниклий стан певною мірою дистанціює нас від усебічнішого осмислення язичницько-християнських взаємообумовленостей - однієї із важливих передумов, щоб поглиблювати соборну свідомість українців як етнонації.

Аналіз досліджень і публікацій

Критичних матеріалів останніх років, що стосувалися б висвітлення даної статті, наразі не виявлено. Однак тією чи іншою мірою наявною стає дотичність до запропонованої теми. Зокрема, «коли [...] визнати національну диференціацію культур» [15, с. 11], то є підстава на теоретичному рівні твердити про самоідентифікацію обміркованих ідей на язичницько-християнському суміжжі (особливо, коли мовити про закономірності внутрішньоструктурних станів пра- і сучасного українського духовнокультурного простору). Розмірковуючи про стан розуміння духовної культури, І. Лисий стверджує доконечність вироблення «власної системи цінностей і постановки нових цілей» [16, с. 62]. Мовиться про тезу, яка своїм контекстом стає прийнятною для методологічних осмислень зазначених тут ідей. Щодо К. Вергелеса, то, розмірковуючи про спадщину С. Булгакова й В. Зіньківського, не виявлено наміру автора безпосередньо розкривати прояви віри у руслі Одкровення. Вергелес обмежився лишень загальним твердженням про такі зацікавлення названих дослідників [див.: 7, с.255]. Тоді як О. Богомолець з непроявною опосередкованістю розкриває специфіку язичницького одкровення природи стосовно Одкровення (християнського) Бога через одну із висновкових тез про таку ситуацію, коли «кількість персоніфікованих духів предків [...] на час християнізації уже трансформувались в окремих богів» [3, с.254].

Мета дослідження - розкрити особливості вияву філософсько-релігійних ідей одкровення, преображення у їхніх взаємозв'язках та взаємообумовленостях крізь контекст міждисциплінарного простору і (між)релігійних комунікацій на підставі спадщини українських мислителів (40-х рр. ХІХ ст.- 60-х рр. ХХ ст.). Для осмислення названого потрібно використати комплекс методів, принципів, відношень з увагою до їх системної взаємообумовленості.

Виклад основного матеріалу

Ідеї одкровення, преображення набувають специфічного статусу, коли розмірковувати про істину й повноту (між)релігійних комунікацій або ж коли об'єктом є взаємодія добра-зла, світла-темряви. Названий статус корелюється також із розмислами про Бога з погляду системи Його наймень чи з погляду простору людини, світобудови. Тобто, коли названі поняття, формуючи однойменні ідеї, здатні водночас ситуативно, періодично взаємообумовлюватися. Через неоднозначну, різновимірну, багатоступеневу темпоритміку принципів, відношень та інших конструктів виникає комплекс процесів; їх взаємодія своєю чергою уконкретизовується через супровідність, дотичність, сегментацію.

В результаті з названого комплексу формується «каскад» темпоритмік². Про їх існування непроявно стверджував свого часу Василь Зіньківський. Малась на увазі ситуація, коли у людини є намагання пізнати Божество із супровідним проявом того, як уреальнює себе «таємниця внутрішнього росту, ритм коливань». [11, с. 98]. Мовилось про такий духовний ріст, який через названий ритм здатен виражати внутрішні стани одкровення. Визнано, отже, не тільки об'єктивність, а й саму специфіку виниклого «каскаду», що у процесі формування й вираження набуває здатності мати свою «свою логіку», котра, одначе, «не піддається ніякій регуляції» [11, с. 98]. Тому темпоритмічні стани, під час яких виявляють себе елементи обміркованих ідей, не можуть набувати однозначно логічної злагоди через свою смислову неадекватність, а то й - очевидну функціональну неоднозначність (коли мати на увазі діяння зла-темряви на противагу добра-світлу). Але парадоксальність ситуації полягає в тім, що темпоритміка таємниці такого росту ситуативно корелюється із темпоритмікою «таємниці зла в людині - у цій його глибокій зв'язаності з добром» [12, с. 26].

Тобто мовиться про таємницю, котра все ж своїм темпоритмічним вираженням щоразу заново переінакшує життєві реалії задля їх нового усталення. Через що взаємозумовленість під час формування виниклої релігійної системи закономірно поєднується із розумінням досвіду - як одного із духовних концентратів. Маються на увазі обставини, коли на шляху до пізнання (а відтак і одкровення) Того, Хто Найвищий, спонтанно, в одночассі, з'являється спонукапотреба у названій зв'язаності осмислювати і добро, і зло. Названий концентрат має потенційну здатність уконтекстовуватись у міждисциплінарний простір. Адже релігія «засновується на одкровенні трансцендентного, на переживаннях Божеств. Таке переживання <. > існує <. > в своїй конкретиці як життєве сприйняття, [як] досвід. Вираженням такого досвіду є догмати. Одкровення ж філософії є для неї лишень теми і проблеми» [5, с. 756-757].

Аналітико-синтетичні виміри трансцендентно- іманентного у контексті відношення «Бог-людина- Бог» зосереджуються тут на темпоритміці конструкту «заснування-переживання-сприйняття-вираження» - такого конструкту, елементи якого виникають, формуються і усталюються за умови передусім уреальненого вияву історико-духовної пам'яті, філософської концепції часу і комплексу психофізичних виявів. Тобто мовиться про такі стани, які, взаємопоєднануючись, безпосередньо спроможні формувати обмірковані ідеї. А до кінця непізнане одкровення у філософії смислово зміщено у сферу тем і проблем, непроявно трансформуючись і в його філософсько- релігійний сенс.

Отоже, елементи міждисциплінарного простору і (між)релігійних комунікацій, перебуваючи у взаємозумозумовлених контактах, здатні забезпечувати такий комплекс процесів, які сприяють поперемінним осмисленням виниклих (видо)змін «Одкровення». Тому на шляху до сприйняття Бога аналітико-синтетичні виміри уреальнюються вже на етапі творення відповідної віровизнавчої системи. «Релігія, - стверджував С. Булгаков, - засновується не на туманному і невизначеному відчутті Божества взагалі чи трансцендентного світу взагалі, до чого зводить її, з одного боку, адогматична містика і GefuЫstheologie³, а з другого - раціоналістичне просвітительство - [...] [засновується релігія] на деякім цілком визначенім знанні цього світу, [на] самоодкровенні Божества. Усяка релігія [-] догматична, вона встановлює відношення не до Божества взагалі, а до [такого] визначеного Бога, Який має своє «ймення»» [4, с. 650].

Усталюється тут комплекс різногалузевих станів і дій, які мають свою логіку розвитку на підставі поетапного взаємообумовленого формування і які можуть вносити відповідну злагодженість (цього разу

- у межах виниклого конструкта «заснування-знання-зведення-визначення-встановлення»). Певна парадоксальність, одначе, полягає в тім, що у простір одкровення дотично або супровідно закономірно уре- альнюються добро-зло, світло-темрява - як елементи однойменної ідеї, без яких процес відчуття й пізнання Того, Хто Найвищий, мав би сутнісну неповноту.

Тому доречним стає застереження Зіньківського про реальні можливості філософії (які тут сегментно накладаються зі здатністю філософії релігії) у його розмислі стверджувалось: якщо перша названа галузь знання «відривається від Одкровення, [то] не може піти далі від збирання часткових істин для з'ясування діалектичної пов'язаності тих чи тих ідей» [13, с. 17]. В одночассі супровідно усталюється комплекс процесів про те, що «<...> відділяти розум від віри, філософію від богослов'я - означає обмежувати світло Одкровення тільки тією сферою духу, котра спрямована до Бога» [13, с. 14]. Тому темпо- ритміка конкретної галузі знання, трансформуючись у процес пізнання Бога, під час утвердження обміркованих ідей набуває своєї органічності лишень за названих ситуацій. Відтак сприймати одкровення означає передусім утверджувати цілісність світу, яким би суперечливим такий світ не був.

Проглядається і думка про «сфери ідей» на підставі «сфер творчості» [13, с. 14], унаслідок чого уреальнюються два поняття: богоявлення і богоодкровення, - у міжрелігійному (а не лишень - християнському) тлумаченні. Тобто коли розмірковувати про Божество - як Сутність - і водночас про конкретну інтерпретацію названих понять у просторі віровизнань [див.: 4, с. 729; 6, с. 339]. За виниклих обставин утверджується відношення «психофізичне-гносеологічне-одкровенне» (його є підстави осмислювати в одночассі через два принципи - поступовості-послідовності й цілісності). Стосовно багатовиражальності останнього елемента цього відношення, то Бердяєв запропонував для його усталення реальну поетапність (коли сприймати язичництво як необхідний ступінь у виявах світового одкровення) [див.: 1, с. 324]). В результаті ситуативно виникає відношення «одкровення Наймогутнішого-справжність виявів Наймогутнішого»: «У язичництві було справжнє одкровення Божества, але розгорталася тільки безконечна Божественна міць; смисл залишався закритим. <...> Тільки грецькі філософи почали прозирати Логос» [див.: 1, с. 323].

Дослідник намагається з'ясувати таємницю внутрішньоструктурних процесів самого одкровення з погляду того, якими насправді є темпоритмічні вияви його сутності у (між)релігійних комунікаціях. Непроявно прочитується думка: за структурою одкровення не може бути однотипним явищем, бо у (між)релігійних комунікаціях цілісно єднає у собі два згармонізовані, хоча й неоднозначні, світи - Божий та людський. Тому за логікою процесів виявлялась парадоксальна ситуація: язичницьке одкровення - справжнє, але водночас прикметне своєю частковістю, а тому й темпоритміка справжності є узалежненою від темпоритміки частковості.

У такі розмисли уконтекстовуються сентенція Булгакова: «Міфові притаманна вся та [ж] об'єктивність або кафолічність, котра взагалі властива одкровенню: він і виражає зміст одкровення або, інакше кажучи, одкровення трасцендентного вищого світу стається безпосередньо у світі, якщо є письмена, котрі вписують цей світ в іманентну свідомість» [5, с. 728-729]. Утверджуються два взаємопоєднані відношення: «об'єктивність світу- вселенськість-космізм», а також «одкровення трансцендентального-свідомість іманентного».

Автор сентенції, осмислюючи трансцендентноіманентне, використовує функціональні можливості «письмен» - своєрідного символу для відтворення інформаційної повноти духовного довкілля на шляху до сприйняття Бога. Мається на увазі символ, що здатен вписати світ, сконцентрувавши в собі найсут- ніше у процесі людського усвідомення довколишнього. Відтак непроявно усталюється думка про органічну антропологізацію ситуативно виниклих процесів, коли настає взаємообумовлене вираження зблокованих станів під час уреальнення міфу-одкровення. Помітним у Булгакова є також намір з'ясувати ймовірний орієнтир функціональної спільності між власне міфом і власне одкровенням. Передусім, коли мовити про особливості їхнього внутрішньоструктурного простору й щодо самої смислової сегментації серед обставин супровідного буття.

Відтак виявлено спробу певною мірою типологізувати хоч якісь відносини між міфом та одкровенням. Зокрема, коли у перспективі засади міфології і засади обміркованих ідей у ситуативних контактах здатні формувати поняття, внаслідок чого є підстави твердити про можливе структурування одкровенознавства⁴ - поняття, що потенційно здатне утвердитись у статусі нової галузі знання. Отже, органічна взаємообумовленість міфу й одкровення не суперечить об'єктивній автономності людського духу, хоч сама по собі її наявність уможливлює розрізнювати й сам обміркований термін і трансформовані від нього похідні поняття з міждисциплінарного простору (зокрема, коли мовити про «одкровення філософії»).

Зосерджуючись на сутнісних суперечностях під час смислових трансформацій елемента обміркованої ідеї, на аналогічні ситуації звернув увагу й Зіньківський. Він стверджував: «Одкровення свободи <..> не пов'язується у свідомості з Іменем⁵ і справою Христа <. > - воно мовби йде знизу, із глибини людської природи, має «природний» характер⁶. Для проникливішого погляду може відкритись і те, що така «природна» свобода і свобода у Христі є близькими одна від одної. Одначе таке взаємовідношення двох свобід <. > [-] складне та заплутане і в емпіричній діяльності виступає настільки по-різному, що думка про їх внутрішні зв'язки радше перешкоджає, аніж помагає» [10, с. 3].

Тут усталюється свідомість пізнання Того, Хто Найвищий без огляду на його (не)іпостасність чи наймення. Відтак через відношення «Бог-людина- Бог» темпоритміки онтологічного й філософсько- релігійного згармонізовуться. Але коли з принципу цілісності сприймати цитовані розмисли, то помітна суперечлива позиція. З одного боку Зіньківський є прихильником «проникливішого погляду» стосовно аналізованих ситуацій, однак його мисленнєва специфіка - і як богослова, і як християнського філософа - вступала у суперечність з елементами його ж філософсько-релігійного підходу (рівно - і зі самим принципом цілісності). Зокрема, коли він осмислює ідею одкровення, то настає контроверсія мисленнєвих станів, котра уповільнює, послаблює остаточні висновки, зводячи їх до констатації про перемінність перешкод в утвердженні взаємовідношень названих свобід.

Автор сентенції не мав наміру докладніше обмірковувати особливості таких свобід у їх причетності до одкровення - як явища. Все ж, передусім якраз через мисленнєву контроверсійність відбулося, так би мовити, ситуативне «призупинення» того, завдяки чому можна б лаконічно розкрити взаємовідношення заторкнутих свобід. Усе це спричинило додаткову суперечність, адже на початку сентенції розмірковувалось, чи розкриваються процеси всередині «одкровення свободи» чи «із глибини людської природи» (правда, з компромісним зазначенням «мовби», тобто - не з цілковитою справжністю). Назване свідчить, що мисленнєва спрямованість Зіньківського є дотичною з «божественною діалектикою».

Прагнучи розкрити неоднозначність «одкровення свободи», дослідник пробує згармонізувати ситуативне використання методів порівняння, аналізу, синтезу (з одночасним залученням принципів поступовості-послідовності, цілісності). І все ж, визнано неможливясть повноти гармонії-симфонії латентно уприсутнених язичницько-християнських взаємообумовленостей. Вважаємо, шо поява такої контроверсійності мимоволі обумовлена не стільки неоднозначністю Зіньківського-богослова і Зіньківського-філософа релігії, як об'єктивною неповнотою доцільного мисленнєвого згармонізування у дотично використаних галузей знання.

Непроявно висловлена думка про складну й заплутану темпоритміку обміркованих свобід доповнена супровідним визнанням про все-таки хоч якісь взаємообумовлені контакти з огляду на близькість у сприйнятті як природи, так і Того, Хто Найвищий. Тому з філософсько-релігійного погляду «одкровення свободи» фактично єднає все світлоносне у (між)релігійних комунікаціях, долаючи канонічні неузгодженості між відповідними віровизнавчими системами, А тому можна твердити про існування темпоритміки, котра засобами симфонії максимально здатна узлагіднювати неоднозначне, суперечливе, складне. Із таких методологічних спостережень формується ще одна підстава на користь одкровенознавства - як окремої галузі знання.

Категоричнішим у судженнях був Микола Бер- дяєв, зазначаючи, що смисл Божества в язичницькім одкровенні залишався закритим. [див.: 1, с. 323]. Ставши на позицію християнської філософії, автор «Походження зла і смислу в історії» мав на увазі одкровення - саме як важковловлювальне для язичників явище і котре (порівняно із християнським) асоціювалося певною мірою зі статикою. Хоча з погляду релігійної логіки можна стверджувати: у кожній епосі (неіпостасній чи іпостасній) було своє обґрунтоване розуміння Того, Хто Найвищий.

Тому є підстави твердити про об'єктивне існування міжрелігійної свідомості⁷, яка в обміркованих контекстах є присутньою непроявно, хоча ситуативно уреальненою. Особливо, коли мовити про сам феномен стійкості переосмислених елементів язичницького в християнськім. Зокрема, Зіньківський зазначав: «»Природне» протиставляється у нас самих «благодатному». <..> »Старозавітня людина», не преображена і не просвітлена, не тільки живе у нас, а й вступає у дуже складну та напружену боротьбу із «новим» у нас» [10, с. 3-4].

Стосовно ідеї преображення - як духовного оновлення, - то окремі спостереження сегментують з елементами онтології та моральної філософії (коли кожна людина має можливість для преображення дохристиянського духовного буття [див.: 9, с. 5-6])⁸. Хоч автор з мимовільною поперемінністю ситуативно стає і на позицію християнського богослова, коли розмірковує про непреображеність старозавітньої людини з погляду вірянина-сучасника. Якщо ж опроцесуальнити воєдино аналізовані розмисли, то ситуативно формується контроверсійне відношення «природне» (язичницьке) «старе»-«благодатне» (християнське) «нове». Дослідник тільки стверджує самоочевидну закономірність виниклого противенства під час складної, напруженої боротьби «старого» з «новим». Але задля такої повноти одкровення, коли може утвердитися нове преображення-просвітлення.

Між тим, сукупність методологічних чинників, які використовує дослідник, насправді об'єктивізує те, що з поданих вище причин до кінця не розкрито. Отже, коли виникає нова віровизнавча система, то саме по собі противенство стає неминучим. Одночасно розпочинається складний багатоетапний процес переосмисленого одкровення (і - природи, і - Божества). Відтак психофізичні, моральні, світоглядно-свідомісні засади трансформуються, переінакшуючись, а їх вияв у новій епосі неможливий без опертя на спадщину старого світу.

В одкровенознавстві назване противенство водночас уможливлено корелювати із проблемою узлагодження філософсько-релігійних поглядів дослідника. Мовиться про такі ситуації, коли усвідомлюється специфіка іншогалузевих сфер. Зокрема, у ситуації, коли на світоглядну позицію дослідника частково впливають консервативні упередження зі сфери християнського богослов'я. І таке помітно із цитованої вище сентенції Зіньківського. Автор не вважав за потрібне розкрити причини й саму сутність складної та напруженої боротьби із «новим» [див.: 10, с. 3-4]. Між тим на зіткненні філософсько-релігійного й одкровенознавчого утверджується»каскад» процесів, коли тем- поритміка гармонійно-симфонійного з об'єктивною необхідністю поперемінно змінюється на темпоритміку різновимірних противенств. І тому формується своєрідна дифузія відповідних темпоритмік.

Для методологічного осмислення міжрелігійної свідомості через контекст обміркованих сентенцій сутнісне значення мають також такі поняття, як «сенс віри» й «душа релігійності» [див.: 8, с. 9, 26]. Зокрема, у Зіньківського мовиться не тільки про те, як темпоритміка вияву названих понять є повсюдною, всеохопною, а й непроявно уприсутнюється думка, що вони є супровідними чинниками, коли така свідомість усталюється. Тому «сенс віри» й «душа релігійності» за ситуативно виниклих обставин уконтекстовуються у (між)релігійні комунікації. А через конструкт «колись-тепер» зберігається і тяглість традиції, яка спричинює поперемінні взаємообумовні процеси, коли пріоритетним стає різновимірний феномен традиції розуміння обміркованого сенсу і самої «душі релігійності».

Своєрідно поєднана сукупність процесів проглядається і в Ореста Новицького: «Релігійне почуття при всій його простоті здатне всіляко видозмінюватись: або, прилучаючись до свідомості, перетворюється на думку та розмисли і стає молитвою, або, примикаючи до волі, відкривається більш практично і переходить у вчинки і обряд» [17, с. 338].

Процеси, що відбуваються за обміркованих обставин, не виражають у Новицького противенства добра зі злом чи світла з темрявою. Водночас не розкриваються й витоки реальних контро-версів. Між тим латентно зафіксовано стан інтенсивних темпо- ритмічних (видо)змін духовного світу людини на зламі релігійних епох, коли надходить час переходу від одкровення старовіровизнавчого до переосмисленого, нового.

Позиція дослідника прикметна тим, що розкриває особливості феноменологізації то молитви, то звичаєво-обрядового укладу крізь двоваріантну змінність обміркованої свідомості. Водночас на зіткненні елементів психофізики, онтології, моральної філософії утверджується «каскад» процесів. Тому уможливлено вияв і самої міжрелігійної свідомості, яка цього разу стає необхідною, коли осмислювати рівнобіжно- поперемінні процеси. Рівень їх практичного уреальнення у філософсько-релігійному утвердженні аналізованих ідей постійно «балансує» між молитвою - як одного із вияву онтологічного буття - і сукупністю наявних фактажів.

До утвердження міжрелігійної свідомості причетними є також розмисли Миколи Бердяєва, який феноменологізацію молитви поєднував із наслідками її (не)проявів: «Де нема молитви, там нема релігії. <. > Факт молитви як у христианській, так і у всіх релігіях повинен бути, врешті, зрозумілим і за філософським своїм значенням». [4, с. 603]. Між тим, «феноменологічний аналіз молитви <...> відсутній цілковито» [4, с.602].

До комплексу таких процесів долучається і феномен «<...> рідного Божого образу в кожній людині» [2, с. 12]., де антропологізація взаємообумовленості обміркованого поєднана з однозначною темпоритмікою іманентних станів у просторі моральної філософії. Тобто коли «<...> справжня любов до людей є любов'ю не проти істини і Бога, а в істині, і в Бозі <...>» [2, с. 12]. Таким чином, експліцитна чи непроявна феноменологізація »сенсу віри», «душі релігійності», «рідного Божого образу» і самої молитви стають конструктивними елементами у проявах самої міжрелігійної свідомості. З погляду ідей одкровення, преображення уреальнюється ще один феномен міжрелігійної свідомості - феномен співжиття. Його заторкує Митрополоит Іларіон (Огієнко), коли розмірковує про язичницьку систему, що «мала свою ідеологію, [...] вона й тепер сильно впливає на нашу Віру Христову⁹, правильніше - живе поруч з нею» [14, с. 10]. Мисленнєвий світ українського православного єрарха певною мірою контроверсує тут з його ж позицією як філософа релігії (зокрема, стосовно лишень констатації названого співжиття, оскільки розкривати його причини Владика Іларіон наміру не мав). Однак усе-таки латентно прочитується думка: ідеї одкровення, преображення неминуче утверджуються за участю міжрелігійної свідомості. Щодо язичницької ідеології, то авторське уточнення має свою закономірність. Через нього непроявно визнано: одкровення (природи та Божества) спонукує і на переосмислену повноту, і щоразу на сутнісне доповнення того, що було в релігії попередній [див.: 14, с. 406] (передусім - з огляду на неоднозначний мисленнєвий світ мирян і духовенства у погляді на названу ідеологію). Сюди органічно уконтекстовується також і одкровення самих таїнств¹⁰.

Характерною видається думка Ф. Орнатського: «Одкровення таїн у значенні зовсім трансцендентних <. > по суті дорівнює внутрішньому протиріччю, і, звичайно, не просвітить ума <...>. Неможливо й психологічно, аби те, що стосується сфери віри, у даному разі весь вміст одкровення, цілковито було закритим для розуму. Адже ж розум не є якимось зовсім відосібленим від віри <...>» [19, с. 236].

По суті засобами релігійної логіки через принцип поступовості-послідовності під час з'ясування реально (чи уявно) окреслених істин усталюється низка відношень, а саме: «таїна-одкровення-істина», «віра-розум-одкровення». І цим передусім засвідчено основне в одкровенні - всепроникність, всюдисутність.

Отже, цьому обміркованому поняттю прикметна не лишень універсальна темпоритміка на зіткненнях (між)релігійних комунікацій і міждисциплінарного простору, - наявною водночас стає також потенційна здатність до гармонізації комплексу різновимірних, неоднозначних процесів. Обмірковане явище, органічно склавши простір однойменної ідеї, дає підстави для роздумів щодо «мислення, котре вірує» - як про концептуально новий чинник у розумінні ідеї одкровення. «Поза Одкровенням, - зазначав Зіньківський, - людський дух стає жертвою однобічного розвитку розуму на шляхах світосвідомості. <...> Лишень за наявності Одкровення <. > можливі не тільки рівновага віри й розуму, а й нові перспективи для «мислення, котре вірує»» [13, с. 52].

Через таке багатоступінчасте відношення, як «дух-розум-Одкровення (одкровення)-«мислення, котре вірує» відбувається поняттєва трансформація зі сфери християнського світобачення (чинник «Одкровення») до - іншовіровизнавчого (чинник язичницького «одкровення»). Інакше у (між)релігійних комунікаціях починає виникати дисгармонійність, яка не сприяє комплексним (взаємо)зв'язкам у сфері обміркованих ідей [див.: 13, с. 52]. Водночас латентно мовиться про таке мислення, котре з позиції «релігійної логіки» через відношення «Бог-людина-Бог» під впливом трансцендентно-іманентних станів створює можливості для утвердження ідеї преображення.

Таким чином, зі сентенцій Орнатського й Зіньківського випливає, що одкровення таїнств є не лишень замкнутим, внутрішньопросторовим явищем. Воно здатне також виявлятися в іншовіровизнавчих структурах, стаючи об'єктом для теоретичних розмислів.

На зіткненні (між)релігійних комунікацій та міждисциплінарного простору опосередковано розмірковував про закономірність обміркованих процесів і Новицький. Він стверджував: «<...> певна форма природної релігії спричинювала певну форму філософії; оприявнена форма філософії вела до вищої форми природної релігії, яка своєю чергою спонукувала до вищого розуміння філософського; і таке взаємне збудження релігією філософії і [збудження] філософією релігії продовжувалося до появи Богоодкровенної, християнської релігії» [18, с. VІ-VП].

Смислово розрізнюваний конструкт «Одкровення-одкровення» (на підставі непроявного «христи- янське-іншорелігійне») одночасно здатен виявляти себе і у внутрішьохристиянсь-кій сфері, і у названих комунікаціях. Тому дослідник зі ситуативною закономірністю використовує принципи поступовос- ті-послідовності, єрархізації, цілісності, гармонії. Водночас зафункціоновують такі способи вияву, як дотичність, накладання, сегментація, нанизування. За виниклих обставин із поперемінною темпоритмі- кою через складну взаємодію названих принципів, способів розкривають свої можливості також такі елементи, як «спричинення-оприявнення-спонукування-збуджування». Отже, названі методологічні чинники набувають своєї логічно взаємозумовленої системи, внаслідок чого ситуативно формується «каскад» трансформаційних процесів від ідеї одкровення до ідеї преображення.

На зіткненні таких явищ за участю розуму й одкровення поглибленню обміркованого сприяють також сентенції Владики Йосифа Сліпого, зокрема, коли діяльність розуму наскрізь пронизується логікою духовних ситуацій [див.: 20, с. 133]. Дослідник прагне поєднати неотомістичні мотиви (щодо закономірностей гармонії віри й розуму) із уприявненим у розумі одкровенням: «В науці є чинний розум, у вірі діє також розум, але просвічений надприродним об'явленням» [20, с. 133]. Назване взаємоіснування, однак, стає несумірним, як тільки одкровення виявляє свої синтезувальні властивості. Тобто, коли починає уприявнюватись просвітлення - один із етапів від одкровення до Преображення. Одначе Владика Йосиф не вважав за потребу вибрати об'єктом для вивчення також ті місця дотику «чинного розуму» у науці, котрі з певною дозою припущення взаємозу- мовлюються під час одкровення «просвіченим розумом». Попри те, в обміркованих процесах відбувається і просвічення розуму, і «орозумнення» віри. Відтак утверджується не лишень інтенсивний взаємозв'язок понять - настає також взаємообумовленість між двома просторами (віри й розуму). Уреальнюються й ознаки симфонії між зафункціонованими поняттями, без чого утвердження ідей одкровення, преображення не набуває своєї повноти.

Висновки

Отже. основними методологічними засадами у вираженні обміркованих ідей є ті принципи, методи, відношення, які разом з іншими конструктами формують «каскад» темпоритмік. Названий каскад виражається через дотичність, сегментацію, ситуативність, системність і структурується передусім через такі «духовні концентрати», як релігійний досвід і «міжрелігійна свідомість». Уведення названої свідомості до евристичних процесів уможливлює вияв гармонійно-симфонійних станів під час зіткнення різновіровизнавчих ситуацій (коли мовити про ґенезу названих ситуацій, їх розвиток й контакти із міждисциплінарним простором та (між)релігійни- ми комунікаціями). Супровідно здатен гармонізувати «каскад» процесів сам чинник співжиття через феноменологізацію молитви, внаслідок чого є підстави розмірковувати про одкровенознавство - таку галузь знання, яка має підстави для свого утвердження. Ідеї одкровення, преображення уреальнюються за супровідною дією «релігійної логіки» -. поняття, яке попри свою, на перший погляд, значеннєву контроверсійність, насправді системно об'єктивізує свій сенс.

Нові методологічні студії про ідеї одкровення, преображення здатні актуалізувати потребу подальшого розвитку світоглядно-свідомісного рівня українського суспільства.

філософський релігійний одкровення преображення

Примітки

1 Через таке орфографічне написання названих комунікацій певною мірою уможливлено відтворити специфіку їх контекстуальних виявів. Адже «(між)релігійне» і «конкретно релігійне» перебувають у поперемінних і переважно одночасних взаємообумовленостях, коли мовити про сукупну дію їх усистематизованих і злагоджених проявів.

2 Вважаєм, що у дослідницький процес є сенс уводити поняття «темпоритміка». Передусім вона володіє всепроникною здатністю (зокрема, коли мовити про поетапне утвердження елементів гармонії, симфонії стосовно Божого й людського світів). Розкрити темпоритміку означає також з'ясувати систему органічно взаємообумовлених і взаємопов'язаних станів, які відбуваються у (між)релігійних комунікаціях та у міждисциплінарнім просторі під час утвердження відповідної філософосько-релігійної ідеї. За формою вираження темпоритміка є різновимірною, багатоваріантною, неоднозначною і водночас - конкретно ситуативною.

3 Тобто - теологія почуттів

4 Це поняття пропонуєм використовувати у науково-досліднім процесі.

5 Таке написання у тексті.

6 В оригіналі - ««натуральный» характер».

7 Таке поняття пропонуєм для дослідницького процесу.

8 Є підстави вважати, що звернення написав саме Василь Зіньківський. Передусім тут наявні висловлювання, які стосуються суто теоретичних спостережень про релігійну психологію та філософію релігії. А якраз тоді над окремими концептуальними засадами названих галузей знань працював цей мислитель. Термінологічний апарат у зверненні є аналогічним, як і в його статті «Задачи религиозной психологии» (див.: «Христианская мысль» [Київ]. - 1917.- № 1. - С. 24 -45). За стилем викладу окремі фрагменти обміркованого тексту справляють враження другої частини зазначеної статті. Окрім того, з цілковитою долею ймовірності можна припустити, що редколегія часопису, членом якої був автор звернення, і доручила йому написати аналізований тут текст.

9 Написання цих слів збережено.

10 Тут ужито поняття «таїнство»- як традиційно вживане. У Ф. Орнатського - “таїна”.

Бібліографічні посилання

1. Бердяев Н. Происхождение зла и смысла в истории / Николай Бердяев // Вопросы философии и психологии [Москва]. 1908. - Кн. 4 (94). - Сент.-окт. - С. 287-334.

2. Бердяев Н. Философская истина и интеллигентская правда / Николай Бердяев // Вехи: сб. статей о русской интеллигенции Н. А. Бердяева, С. Н. Булгакова, М. О. Гершензона, А. С. Изгоева, Б. А. Кистяковского, П. Б. Струве, С. Л. Франка. - Москва: Изд-во «Новости» (АПН), 1990. - С. 5-26. - (Репринтне відтворення видання 1909 р.).

3. Богомолець О. В. Специфіка язичницькго світогляду слов'ян в контексті його християнської трансформації / Богомолець // Гілея: наук. вісник: зб. наук. праць / гол. ред. В. М. Вашкевич. - Київ: Вид-во «Гілея», 2015. - Вип. 99 (8). - С. 251-255.

4. Булгаков С. Трасцендентальная проблема религии / Сергей Булгаков // Вопросы философии и психологии [Москва]. 1914. - Кн. 4 (124). - Сент.- окт. - С. 580-652.

5. Булгаков С. Трансцендентальная проблема религии. (Продолжение) / Сергей Булгаков // Вопросы философии и психологии [Москва]. - 1914. - нояб.-дек. - Кн. 5 (125). - С. 728-780.

6. Булгаков С. О тварности / Сергей Булгаков // Вопросы философии и психологии [ Москва]. - 1915. - Кн. 4 (129). - Сент.-окт. - С. 293-344.

7. Вергелес К. М. Філософсько-релігієзнавчий аналіз віри та її критеріїв / К. М. Вергелес // Гілея: наук вісник: зб. наук. праць / гол. ред. В. М. Вашкевич. - Київ: Вид-во «Гілея», 2015. - Вип. 99(8).- С. 255-258.

8. Зеньковский В. Задачи религиозной психологии / В. Зеньковский // Христианская мысль [Київ], 1917. - [№ 1]. - Янв. - С. 24-45.

9. [Зіньківський Василь]. Христос Воскресе!: [звернення до читачів] / [Василь Зіньківський] // Христианская мысль [Київ], 1917. - [№ 3]. - Март-апр. - C. 3-6. - (У кінці є криптонім автора - З).

10. Зеньковский В. Свобода и соборность / В. Зеньковский // Путь [Париж], 1927. - № 7. - Апр. - С. 3-22.

11. Зеньковский В. О значении воображения в духовной жизни (По поводу книги Б. П. Вышеславцева «Этика преображенного эроса». - Париж, 1931) / В. Зеньковский // Путь [Париж], 1932. - № 32. - Февр. - С. 90-102.

12. Зеньковский В. Зло в человеке / В. Зеньковский // Путь [Париж], 1938. - № 56. - Май-июнь. - С. 19-36.

13. Зеньковский В. В. Основы христианской философии / В. В. Зеньковский. - Москва: Канон+, 1997. - 560 с. - (История христианской мысли в памятниках).

14. Іларіон Митр. Дохристиянські вірування українського народу: іст.-реліг. моногр. / Іларіон Митр. - Київ: АТ «Обереги», 1992. - 424 с. - (Передрук з вінніпезького видання 1958 р.).

15. Лисий І. Я. Національна філософія як проблема / Іван Лисий // Наук. зап. НаУКМА. [Серія] Філософія та релігієзнавство. Вип. 128. - Київ, 2012. - С.3-15.

16. Лисий І. Я. Два «Невчасні міркування» Ніцше: проблема культурної ідентичності / Іван Лисий // Наук. зап. НаУКМА. [Серія] Філософія та релігієзнавство. - Вип. 154. - Київ, 2014. - С. 61-71.

17. [Новицький Орест]. Руководство к опытной психологии, составленное Ор[динаторским]. Профессором]. Универ[ситета]. Св. Владимира Орестом Новицким / [Орест Новицький]. - Київ: В Университетской Типографии, 1840. 487 с.

18. [Новицький Орест]. Постепенное развитие древних философских учений в связи с развитием языческих верований. Соч[инение] Ор[еста] Новицкого: в 4 ч. / [вступ. стаття автора без підпису на с. V-ХІІ] / [Орест Новицький]. - Киев: В Университетской типографии, 1860. - Ч. І: Религия и философия Древнего Востока. - XV с. + 326 с.

19. Орнатский Ф. С. Возможно ли научное занятие религией ? (Речь, произнесенная на годичном акте Киевской Дух[овной]Академии 26 сентября 1888 года / Ф. C. Орнатский № 12. - С. 223-247.

20. [Сліпий Йосиф]. Твори Кир Йосифа Верховного Архиєпископа і Кардинала / [Йосиф Сліпий]; зібрали о. проф. д-р Іван Хома і о. Іван Яцків; Український Католицький Університет ім. Св. Климентія Папи. - Рим: [Б. в.], 1969. - Т. 2. - 315 с.

Размещено на Allbest.ru