Екзистенціальний підхід до концептуалізації часу

Відповіді Ролло Мейя й Ірвіна Ялома різні. Мей акцентує увагу на двох поняттях, які були введені Зіґмундом Фройдом, це - комплекс кастрації та тривога сепарації. Що є комплекс кастрації за своєю суттю, якщо відкинути всі метафоричні конотації, закладені в цім понятті? Передусім, це - пригнічення творчого потенціалу особистості, нагнітання настановлення, що особистість є безпорадною, не здатною на вчинок, безвідповідальною, а отже, й сама по собі не становить жодної цінності ані для соціуму, ані для найближчого оточення, ані для самої себе. Цілком очевидно, що навіювання такого настановлення може відбуватися не тільки в ранньому дитинстві, а й у подальші вікові періоди. Інша річ, що дитинство - це той віковий період, коли найменший брак любові, турботи та поваги до дитини робить такі навіювання абсолютно неминучими, оскільки зникає перепона, котра заважає акцентувати увагу на об'єктивній безпорадності дитини. Раціональність метафоричних конотацій у фройдівському понятті пов'язана і з тим, що саме батько є тією соціально-рольовою фігурою, котра прищеплює звагу до творчої діяльності. Й у цім сенсі варто привернути увагу до праць Ролло Мейя «Сила та невинність» і «Мужність творити», в яких, по суті, обґрунтовується концепція конструктивної агресії як передумови творчості .

Однак більше уваги Мей приділяє проявам тривоги, які спричиняються загрозою сепарації - відторгненням з боку матері. Емпіричні дослідження тривоги Мей проводив у притулку для самотніх матерів. Дослідник відзначає, що в жінок, які перебували в притулку, було більше, аніж достатньо об'єктивних підстав для тривоги. Відповідно, особливість дослідження полягала й у тому, що всі жінки (12 осіб) перебували у «кризовій ситуації» [8, с. 275]. Проте, за результатами дослідження, тільки у двох жінок був виявлений «високий» рівень тривоги, в п'яти «помірно високий», двох «помірно низький» і трьох - «низький». При чому, ступінь відторгнення, якого зазнавали жінки з боку своїх матерів, не завжди корелював із рівнем їхньої тривожності. Скажімо, обидві жінки, які мали «високий» рівень тривожності, зазнали «високого ступеня відторгнення»; разом із тим, такого самого «високого ступеня відторгнення» зазнавали й інші дві жінки, одній із яких, проте, був властивий «помірно низький», а другій - «низький» рівень тривожності [8, с. 361]. Ця розбіжність руйнувала початкову робочу гіпотезу, згідно з якою рівень тривожності та ступінь відторгнення мусили б однозначно корелювати.

Подальший аналіз змусив Мейя переглянути гіпотезу й дійти висновку: «не відкрите відторгнення матір'ю є первинною травмою і джерелом страху, а, радше, приховане відторгнення, замасковане брехнею та лицемірством» [6, с. 62]: жінки, які зазнавали відторгнення, але не переживали тривожності, походили з робітничих родин, і не мали жодних ілюзій щодо того, як ставляться до них їхні батьки й матері насамперед. Отже, можна бачити, що чинник відторгнення позначається на рівні тривожності, утім він проявляється під впливом соціокультурного чинника.

Особливістю концептуалізації екзистенціальної тривоги, яка запропонована Ірвіном Яломом, є відхід од традиційного трактування базальної тривоги як спричиненої комплексом кастрації та загрозою сепарації. Ялом акцентує увагу не на «археологічних» пошуках первинної травми, а на ситуації «тут і нині». Первинна травма в будь-якому випадкові (усвідомлюється вона суб'єктом чи не усвідомлюється) залишається в минулому. До того ж і усвідомлення травми ще не є фактором, який автоматично веде до подолання тривожності. Разом із тим, по-перше, як переконливо довів Мей, тотожна ситуація, котра мусила б спричиняти травму, може і не зумовлювати її; по-друге, подолання невротичних наслідків так чи так, а має відбуватися не в минулому (попри рефлексивний процес пригадування), а в теперішньому часі.

Відповідно, доходить висновку Ялом, терапія має зосереджуватися не на заглибленні в минуле, а на теперішній ситуації, в якій перебуває суб'єкт. Отже, безпосереднім предметом аналізу має бути екзистенціальна тривога смерті нині, екзистенціальна тривога перед свободою, безглуздям та ізоляцією нині, в цей конкретний момент життя.

Характеризуючи висвітлення в науковій літературі ставлення людини до смерті, Ялом відзначає гідний подиву парадокс: попри те, що смерть є абсолютно очевидною реальністю - загрозою, яка чатує на кожну людину, попри те, що смерть узагалі не піддається бодай-якійсь переконливій раціоналізації, досліджень, котрі розкривали б ставлення людини до смерті, - вкрай обмаль. Окремо Ялом розглядає теорію Фройда й показує, що Фройд банальним чином замінив тривогу, пов'язану з усвідомленням смертності, поняттям тривоги, що спричиняється комплексом кастрації. І в цьому є певна рація, каже Ялом, адже смерть і є абсолютна й остаточна кастрація - цілковите «закриття» проекту людина, хрест на всіх творчих зачинах, задумах, сподіваннях і будь-яких можливостях узагалі. Проте феномен тривоги смерті є ширшим, аніж феномен тривоги кастрації. Відповідно, теоретико-методологічне опредметнення тривоги смерті як комплексу кастрації неминуче призводить до викривлення пізнання. І тут, як вважає Ялом, у цьому зведенні екзистенціального феномену до одного з його проявів дається взнаки ставлення до смерті властиве і самим психологам: смерть є, але це те, що наразі не стосується ані мене, ані мого клієнта, й узагалі, уголос міркувати про смерть - моветон, поговорімо ліпше про комплекс кастрації. Отже, витіснення тривоги смерті, до якого вдаються і самі психологи, не сприяє докладному вивченню проблеми.

У своєму дослідженні тривоги смерті Ялом обґрунтовує «дві основні тези, котрі мають фундаментальне значення для психотерапевтичної практики.

1. Життя і смерть взаємозалежні; вони існують одночасно, а не почергово; смерть повсякчас, проникаючи в межі життя, справляє величезний вплив на наш досвід і поведінку.

2. Смерть - первинне джерело тривоги і тому має фундаментальне значення як причина психопатології» [20, с. 35].

Поміркувавши над цими тезами, можна бачити, що вони розкривають два різні ставлення до смерті. Друге ставлення Ялом одразу позначає як психопатологічний, а не невротичний прояв. По суті, йдеться про майже тваринний, паралізуючий страх перед смертю. Переживання такого страху радикальним чином виносить людину за межі психологічної норми, під якою наразі варто розуміти здатність до продуктивної життєдіяльності. Показово, що прояви такого страху Ялом фіксує в дітей. Зокрема, він висловлює такі «постулати»: «У ранньому віці дитину глибоко поглинає питання смерті; подолання дисфоричного страху знищення - фундаментальне завдання розвитку. Щоб справитися з цим страхом, ми зводимо захисти проти усвідомлення смерті, базуючи їх на запереченні, вони ж і формують наш характер; якщо ж ці захисти дезадаптивні, вони породжують клінічні синдроми. Іншими словами, психопатологія є результатом неефективних способів трансценденції смерті» [20, с. 34].

Як вибудовуються ці захисти? Ялом докладно аналізує те, що можна позначити як «батьківський дискурс про смерть». Померти - це те саме, що піти й не повернутися. Чи всі люди помирають? Усі. Коли? Тоді, коли стають дуже старими. Таке дискурсивне винесення смерті за рамки дитинства та молодості, максимальне віддалення перспективи смерті, фактичне її розмивання - і є захистом проти страху смерті. Смерть витісняється з теперішнього часу й виноситься за рамки вікових періодів, які доступні дитячому сприйняттю. Смерть є, але її немає для дітей, кажуть батьки; смерть є, але й для батьків, які молоді, її теж нема. Її немає в цьому просторі дитинства та молодості, немає в найближчому просторі сприйняття; її немає в теперішньому часі, немає й у осяжному майбутньому. Смерть є десь, в іншому просторі й іншому часі. По суті, таким чином конструюється образ старості - це і є той інший простір і той інший час, де є смерть. Отже, виникає дискурс про старість, тотожний дискурсу про смерть. Типовий образ смерті в дитячій уяві - стара баба з косою. Чи конструктивні такі форми захисту? Вочевидь, так. Чи потрібні вони? Звісно. І поготів - вони об'єктивно необхідні, бо без цих форм захисту тривога смерті перетворюється на дисфорію. Ці форми захисту, разом із захистом проти тривоги сепарації - це прояви батьківської турботи. Важливим є і те, що ці захисти проти смерті, її трансценденція, як висловлюється Ялом, тобто винесення смерті до іншого простору та часу, назавжди залишаються складниками людської особистості. Тож і недивним є той факт, що й у зрілому віці люди вдаються до витіснення усвідомлення смерті.

Поряд зі згаданою формою захисту шляхом трансценденції Ялом описує й два інші способи захисту - це конструювання наративів про «персонального спасителя» та «персональну винятковість». Ці наративи мають універсальний характер, тобто вони в тій чи тій формі поділяються кожною людиною, а також у найрізноманітніших формах реалізуються в кожній культурі. Ялом наголошує: ці наративи можуть набувати як конструктивних, так і деструктивних проявів. Також зазначає, що вони, як правило, комбінуються: я - унікальний, і якщо інших янгол-охоронець (Бог, доля, провидіння тощо) й омине своєю увагою, то мене, звісно, ні, я ж бо - унікальний. (Винятковим за своєю проникливістю, зазначає Ялом, є оповідання Льва Толстого «Смерть Івана Ілліча»: всі люди смертні, але це всі, а я - Іван Ілліч - це не всі, це - я!) Конструктивний потенціал цих наративів полягає в тім, що вони надають людині своєрідні додаткові виміри міцності. І традиційні риторичні форми - все минеться, все обернеться на краще - це типові прояви віри в персональну винятковість. Ця ж таки віра є й істотною опорою в діяльності, зокрема й у творчій. Бо створювати нове, долати стереотипи і скепсис - вочевидь неможливо, якщо бракує віри у власну спроможність діяти. Не менш очевидні й негативні прояви цих наративів, коли вони призводять до дезадаптації, - це нарцисизм (потреба в ненастанному оцінюванні іншими «винятковості» людини) й інфантильність - невтомне очікування, коли «персональний спаситель» залагодить усі труднощі.

А тепер звернімося до першої тези Ялома, про повсякчасне взаємопроникнення смертні та життя. Працюючи з хворими на рак, Ялом завважив, наскільки постановка смертельного діагнозу може радикально змінювати людину та спосіб її життя. Смертельний діагноз - це, по суті, дискурсивна форма, за посередництва якої смерть переноситься із площини «десь» і «колись у майбутньому» до площини «тут і нині». Винесена за допомогою захисту до трансцендентної площини, смерть повертається до площини реальності - в те місце, де перебуває людина, й у той час, у якому живе людина. Із «колись у старості» вона стає «через місяць-два, максимум - через півроку, якщо не буде ускладнень». І це вщент розбиває всі форми захисту. Бо нова дискурсивна структура - про неминучість смерті - руйнує звичний і комфортний дискурс про невразливість життя.

Психологи-практики дуже часто стикаються з таким явищем, як «відкладання життя на потім». Людина живе з вірою в те, що в неї завжди є час, щоб «потім», «згодом», «коли буде нагода» реалізувати свої плани. Потім можна буде подорожувати, розірвати осоружні стосунки, сказати важливі речі «Потім» - найбільш насичений проміжок часу. Але трапляється така мить, коли стає очевидним, що жодного «потім» уже немає. І таке усвідомлення - жодного «потім» не існує (і не обов'язково з причини смертельного діагнозу) - може радикально змінити життя людини. Бо ті форми захисту, за допомогою яких дитяча свідомість рятується від страху смерті, блокують і усвідомлення скінченності життя, а відтак і перешкоджають продуктивності життєдіяльності. Яким чином присутність смерті в житті здатна позитивно впливати на життєдіяльність? Утім, сформулюймо це питання по-іншому: завдяки чому входження дискурсу про смерть до дискурсу про життя здатне змінити когнітивні настановлення людини та практики її життєдіяльності? Смерть немає жодних позитивних конотацій.

Позитивні сенси можна знайти лише в житті - це очевидно і майже банально, якщо не збагнути іншу «банальність»: життя скінченне і скінченність ця може настати будь-якої миті, над якою людина невладна. Тривога скінченності життя, неминучої скінченності життя може бути потужним чинником самоактуалізації. Утім, питання: завдяки чому? - завдяки усвідомленню свободи людини та її відповідальності за реалізацію власної свободи. І тут людина стикається з іншою екзистенціальною даністю - безглуздістю життя. Радикально критичний погляд на світ змушує усвідомити надзвичайно неприємну річ: наша раціоналістична культура нездатна запропонувати людині несумнівний сенс життєдіяльності. Цей сенс людина мусить знайти сама і для себе. І це - спосіб і передумова реалізації свободи.

Таким чином, до снаги бачити, що ті форми психологічного захисту, за посередництва яких долається тривога смерті, по суті, набувається здатність особистості жити за очевидної неминучості смерті, мають своїм предметом «дискурсивну гру» з часом і простором. Має місце існування взаємопов'язаних дискурсів: 1) невразливого для смерті дитинства; 2) невразливої для смерті «персональної винятковості», що перебуває під захистом «персонального спасителя»; 3) старості - простору та часу, в якому й об'єктивується смерть. Психопатологічні наслідки таких дискурсивних форм витіснення тривоги смерті - нарцисизм та інфантильність. Водночас, чітке усвідомлення скінченності життя, тобто усвідомлення смерті не як віддаленої в інший простір і час, а як присутньої «тут і тепер», сприяє особистісній самоактуалізації.

концептуалізація простір свобода

Література

концептуалізація простір свобода

1.Арендт Х. Між минулим і майбутнім / пер. з англ. Київ: Дух і літера, 2002. 321 с.

2.Галеви Д. Жизнь Фридриха Ницше / пер. с фр. А. Н. Ильинского. Рига: Спридитис, 1991. 271 с.

3.Кьеркегор С. Страх и трепет / перевод с датского. М.: Республика, 1993. 383 с.

4.Ледницький Д. Д. Проблема суб'єкта і розвитку «Я» в творчості Ф. Ніцше / автореф. дис. канд. філос. н. за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. Дніпропетровський національний університет. Дніпропетровськ, 2001. 18 с.

5.Мэй Р. Любовь и воля / перевод с англ. Москва.: Изд-во «Винтаж», 2013. 288 с.

6.Мэй Р. Мужество творить. Очерк психологии творчества / перевод с англ. Москва.: Институт общегуманитарных исследований, 2012. 160 с.

7.Мэй Р. Пауль Тиллих. Воспоминания о дружбе / перевод с англ. Е. Семеновой. Москва.: ИОИ, 2013. 192 с.

8.Мэй Р. Смысл тревоги / перевод с англ. Москва.: Институт общегуманитарных исследований, 2011. 416 с.

9.Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади / переклад з нім. А. Онишка, П. Таращука. Київ: Основи, 1993. 415 с.

10.Павлишин Л. Г. Проблема сенсу життя у філософії Фрідріха Вільгельма Ніцше. / автореф. дис. канд. філос. н. за спеціальністю 09.00.05 - історія філософії. Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова. Київ, 2009. 23 с.

Размещено на Allbest.ru