Основи питання філософії та методології наук

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність поняття «методологія»

Сучасне бурхливе зростання методологічних досліджень зумовлене революційними змінами в суспільній практиці, науці, техніці та інших сферах життя. Особливий вплив на розвиток методології справляють актуальні процеси диференціації та інтеграції наукового знання поява й розвиток його нових галузей, перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства. Необхідно відзначити появу проблем так званої глобалістики (глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, оволодіння космосом, Світовим океаном тощо), що вимагає опрацювання великомасштабних міждисциплінарних програм і проектів, дієвої взаємодії всіх галузей сучасного наукового знання. При цьому виникає необхідність не тільки пов'язати воєдино зусилля фахівців різного профілю, а й поєднати різні уявлення та рішення за умов принципової неповноти й невизначеності інформації щодо найскладнішого об'єкта пізнання. У даному зв'язку тепер опрацьовуються такі методи і засоби, які певною мірою здатні забезпечити ефективну взаємодію й синтез методів різних наук на єдиній концептуальній основі (приміром, системний підхід тощо). У сучасному тлумаченні методологія являє собою засіб досягнення, дійовий механізм побудови наукового знання.

Сьогодні у філософській літературі поширені різні визначення методології, що, зрештою, не суперечать одне одному. Так, методологію розуміють як сукупність загальних принципів і методів, що використовуються в науковому дослідженні; систему філософських, пізнавальних і загальнотеоретичних принципів, котрі визначають програму і способи дослідження, пояснень і дoвeдeнь; вчення про структуру, логічну організацію, методи й засоби діяльності тощо. При цьому як основна функція методологічного знання неодмінно визнається внутрішня організація і регулювання процесу пізнання чи практичного оволодіння і перетворення того чи іншого об'єкта реальності.

Як підкреслює молдавський учений О. Д. Урсул, методологія науки - це вчення не тільки про методи наукового. пізнання, а й про методи експериментального і взагалі практичного осягнення істини, а також про прийоми організації наукової діяльності та відповідних соціальних інституцій. Більше того, методологія науки включає вчення про використання знання, тобто про рух знання від науки до виробництва та до інших сфер соціальної практики.

Болгарський учений А. Полікаров (1981) розглядає методологію як пізнавальну ціннісно-нормативну систему наукової діяльності. На його думку, методологія визначає сутнісні компоненти дослідження (наукова мова, методи дослідження, процедури, принципи оцінки), наукові взаємодії, встановлює пізнавальні функції, структурує пізнання і пізнавальні процеси.

На думку відомого філософа і методолога М. В. Мостепаненка, методологія - це вчення про методи і принципи пізнання.

Оскільки метод пов'язаний з попередніми знаннями,методологія, природно, розчленовується на дві частини:вчення про вихідні основи (принципи) пізнання і вчення про способи і прийоми дослідження, що спирається на ці основи. У вченні про вихідні основи пізнання аналізуються й оцінюються ті філософські уявлення та погляди, на які дослідник спирається в пізнавальному процесі. Відтак ця частина методології безпосередньо пов'язана з філософією, зі світоглядом і за своєю суттю є загально-філософською. У вченні про способи і прийоми досліджень (конкретно-наукова методологія) розглядаються загальні сторони конкретних методів пізнання, котрі лежать в основі досліджень певної науки.

Існує ряд класифікацій методологічного знання. Серед них найбільшою популярністю користується класифікація, яка поділяє методологію на змістовну і формальну. Перша включає в себе такі проблеми: структура наукового знання взагалі й наукової теорії зокрема; виникнення, функціонування і зміни наукових теорій; понятійно-категоріальний каркас науки та її окремих дисциплін; оцінка схем пояснення, прийнятих у науці, умови і критерії науковості. Формальні аспекти методології пов'язані з аналізом мови науки,формальною структурою наукового пояснення, описом і аналізом формальних і формалізованих методів дослідження,зокрема методів побудови наукових теорій та умов їх логічної достовірності.

Розрізняють методологію у широкому і вузькому розумінні. Методологія у широкому розумінні означає сукупність загальних настанов і філософських принципів, котрі регулюють вихідні пізнавальні орієнтири і загальний напрям конкретного наукового дослідження. Методологія у вузькому розумінні - спеціальна дисципліна, в завдання якої входить теоретичне дослідження, аналіз і встановлення правомірності методів конкретної наукової діяльності. При цьому під методом розуміють сукупність норм, правил і критеріїв, що регулюють самий спосіб цієї діяльності. Таким чином, методологія у вузькому розумінні займається переважно методами,тобто правилами, нормами і критеріями побудови знань теоретичного рівня. Тому методологію не треба змішувати з методикою й "технікою" конкретно-наукового дослідження, різні аспекти яких визначаються кожною конкретною-науковою дисципліною поза рамками компетенції методології.

Головне завдання методології наукового пізнання - всебічне дослідження апарату здобуття нового знання в різних галузях науки, вивчення засобів і методів підвищення ефективності розвитку науки, удосконалення форм зв'язку загальнонаукової (філософської) методології та конкретного теоретико-методологічного знання. Накопичений досвід показує, що цілеспрямоване опрацювання проблем методології сприяє інтенсифікації наукового дослідження, реалізації актуальних процесів інтеграції усередині науки і науки з виробництвом, соціальною практикою й культурою в цілому.

Специфіка методологічного аналізу науки полягає в тому,що тут, на відміну від інших дисциплін,наука розглядається як виконуюча свою основну функцію-здобуття адекватного знання про об'єктивний світ. Характерною рисою такого методологічного аналізу є його багатоплановість, розмаїття рівнів і типів аналізу, способів і підходів. Методологічні дослідження істотно розрізняються за теоретичним рівнем, мірою спільності та диференціації власне методологічної проблематики тощо.

Залежно від засобів, що використовуються, методологічний аналіз окремих теорій, понять і проблем може здійснюватися на емпіричному і теоретичному рівнях, набувати спеціально-наукового чи філософського характеру. Емпіричність чи теоретичність методологічного аналізу залежить від того, на якому підмурку проводиться дослідження, чи використовуються методологічні інструменти, котрі досягли теоретичного рівня. Так, у галузі математики і математичної логіки існують особливі методологічні дисципліни - метаматематик металогіка, що мають спеціальний теоретико-методологічний апарат. У більшості інших наук таких метадисциплін із відповідним теоретичним апаратом немає, тому в них методологічні дослідження, як правило, проводяться поки що на емпіричному рівні.

Безпосередньою базою, на якій історично виникає і розвивається методологія як спосіб наукової діяльності, є рефлексія,самосвідомість науки. Рефлексія розглядається як специфічна форма пізнавальної діяльності, спрямована на виявлення і свідомий контроль підґрунтя, умов і засобів формування і розвитку наукового знання. Міра рефлективності наукового мислення пропорційна мірі усвідомленості прийомів і способів, за допомогою яких воно здійснюється, міфотворчого контролю над ними і оволодіння ними; Саме наукова рефлексія виступає як своєрідна критика і аналіз теоретичного знання, які провадяться на основі застосування і розуміння тих методів і прийомів, котрі властиві даній галузі наукового дослідження. Ядром теоретичної самосвідомості науки при цьому є методологія, котра предметно реалізує рефлективність наукового знання . Тут методологія виявляє себе як радикальний спосіб і засіб усвідомлення улаштування науки, її евристичного інструментарію,визначаючи,зрештою, можливості пошуку нових методів і принципів дослідження й подолання часто-густо "тупикових"ситуацій, які виникають. Не випадково, що в історії створення більшості галузей сучасного природознавства зафіксовано чимало випадків, коли вчені ставали "методологами",покидаючи на деякий час царину своєї суто професійної діяльності, опановану площину наукової творчості.

Необхідно зазначити, що характер зв'язку між різними способами здобуття нових знань, а також форми здійснення наукового процесу, вивчаються не тільки методологією, а й логікою науки - основними розділами є формальна діалектична логіка. Формальна логіка вивчає прийнятні способи міркування, що ведуть до істини, логічно необхідні зв'язки в міркуваннях, переконливість яких випливає із самої їхньої форми безвідносно до змісту думки. Математизована частина формальної логіки, в якій ряд положень записаний мовою символів, називається математичною логікою. Предметом досліджень діалектичної логіки є також творчо пізнавальне мислення: принципи і закономірності формування, зміни і розвитку знання, засоби і методи Їх здобуття. Водночас діалектика як логіка має за мету не тільки побудову існуючого знання за деякою ідеальною моделлю, а й розуміння законів переходу від однієї теоретичної схеми до іншої, розкриття закономірностей генезису наукових теорій, шляхів та розвитку.

Діалектична логіка розглядає систему категорій, що продуктивно працюють у процесі руху мислення до нових результатів. Саме діалектична логіка займає провідне положення в пізнавальному процесі, бо, по-перше, вона дає можливість правильно представити сутність і хід конкретного пізнання, по-друге, лише з позицій діалектичної логіки можна оцінити роль і значення усієї системи логічних засобів, які використовуються в науці як з метою організації та прирощення знання, так і для коректного аналізу здобутих результатів.

Формальна і діалектична логіка тісно взаємопов'язані,доповнюють одна одну. Закони і правила формальної логіки(закон тотожності, закон суперечності суперечностей, закон виключності третього, закон достатнього підґрунтя тощо)обов'язкові для всіх наук, у тому числі й для діалектичної логіки. Остання вчить: у природі є суперечності, але у тлумаченні їх не повинні мати місце суперечності. Якщо формальну логіку цікавить, як виражена думка, то діалектична логіка ставить собі запитання: про що ця думка, як вона виникла і яка її роль у загальному процесі пізнання дійсності.

У цілому логіка науки розглядається як структура наукового знання і сукупність законів його розвитку, що дає змогу її включати як важливий компонент у методологію. Але проблеми логіки і методології науки не адекватні. Якщо логіка науки на перший план висуває конкретні взаємозв'язки між окремими положеннями конкретної теорії, то методологічні дослідження припускають розгляд більш загальних і універсальних принципів наукового знання. Методологія наукового дослідження аналізує: механізми здобуття нового знання,проблеми його історичної зумовленості; роль, можливості та межі застосування засобів, прийомів і методів на емпіричній та теоретичній стадіях пізнавального процесу.

Також необхідне чітке розмежування предметно-пізнавальної області методології як самостійної галузі сучасного наукового знання. Так, від теорії пізнання, яка досліджує процес пізнавальної діяльності в цілому, і передусім його змістовні засади, методологію відрізняє акцент на методах і шляхах досягнення істинного і практично корисного знання.

Від наукознавства методологія відмінна своєю спрямованістю на внутрішні механізми, логіку руху та організації знання. Вивчаючи конкретні способи здійснення експериментів, спостережень і вимірювань або методи, що застосовуються, й підходи обґрунтування теорій, методологія виділяє істотні ознаки, властиві емпіричним і теоретичним побудовам. Категоріальний базис методології кожної конкретної науки (епістемології в працях англомовних авторів) складають такі поняття, як "факт", "гіпотеза", "закон", "теорія", "наукова проблема", "методи і засоби пізнання", "методи емпіричної перевірки знань", "методи логічного обґрунтування наукових знань" тощо. У будь-якому науковому дослідженні необхідно знати механізм утворення наукових понять, умови достовірності знань, шляхи і можливості побудови і перевірки понять, гіпотез, теорій, законів. Головною метою методології науки є вивчення тих засобів, методів і предметів вивчення, за допомогою яких набувається нове знання в науці. Якщо основним завданням логіки науки є аналіз структури знання,то методологія наукового дослідження аналізує засоби, прийоми і методи пізнання, які використовуються як на емпіричному,так і на теоретичному рівнях дослідження. Вивчаючи конкретні способи здійснення експериментів, спостережень і вимірювань чи обґрунтування теорій, методологія виділяє істотні ознаки, властиві будь-яким експериментам,вимірюванням і спостереженням чи теоретичним положенням.

Методологія як особлива наука виникає для узагальнення і розвитку методів і засобів дослідження, розроблених для конкретних наук. Вона становить частину загальної методології пізнання, її не можна звести до простої сукупності окремих чи загальних методів пізнання. Методологія вивчає насамперед можливості і межі застосування цих методів, їх роль і місце в пізнанні.

Вихідним пунктом для методології наукового пізнання є вирішення питання сутності. Це потребує виходу за межі даної конкретної науки і зіткнення з суто філософською проблематикою, бо загальні атрибути сутності виражаються саме філософськими категоріями. Поняття сутності має історичний характер, бо воно віддзеркалює реальну багатоликість дійсності й конкретно-історичний характер її пізнання. Спосіб розкриття сутності визначається основними типами законів, властивих для даного етапу розвитку науки. У свою чергу, ці типи законів визначають способи пояснення і становлять генеральну ціль пізнання на конкретному історичному проміжку розвитку наукового знання. Кожний з таких способів пояснення ґрунтується на певному підході, даючи теоретичне зображення об'єкта, що досліджується під тим чи іншим кутом зору відповідно до усталеної системи настанов і цінностей. Сукупність такого роду способів і становитиме систему основних методологічних принципів даної галузі науки.

Але такі принципи, відбиваючи основні типи законів даної конкретної науки, для свого обґрунтування потребують виходу за межі цієї науки в область світоглядних проблем,а тому неодмінно пов'язані з філософією своєї епохи, її передумовами,категоріями, законами.

Таким чином, система головних методологічних принципів - це досить чітко окреслена область ідей, що історично змінюється, специфічна для кожної галузі науки, займає деяке середнє положення між філософією і даною конкретною наукою. Функціонування цих принципів забезпечує взаємозв'язок і субординацію емпіричних даних, концептуального апарату, законів і категорій, ідей, гіпотез, теорій.

Крім того, у розвитку конкретно-наукового знання особлива роль належить реалізації функцій методологічних принципів,передусім регулятивних і нормативних.

У сучасній літературі досить неоднозначно дефінується і тлумачиться поняття "принцип", а тому дещо треба уточнити. По-перше, принцип, виступаючи логічним початком побудови теоретичного знання, часто-густо виявляється занадто загальним, абстрактним і не завжди чітко відрізняється від ідеї, котра народжується як результат розміщення колізії між фактами і теорією, між досягнутими результатами і попитом практики. Тим часом, виникаючи з ідеї, принцип відбиває собою один з й боків, як правило, найважливіший та найістотніший. Саме принцип з'являється в певні зламні моменти розвитку знання, підсумовуючи і синтезуючи в собі його надбання в перспективній формі. В оцінці значущості принципу треба виокремлювати як найважливішу його регулятивну функцію, що має проявлятися двох аспектах: 1) організація наукового знання в річищі теоретичних побудов; 2) перетворення такого знання у вимогу методу.

Виділяють досить багато принципів методологічного статусу,але передовсім мова має йти про такі їхні групи, як:1) філософсько-світоглядні принципи - найбільш загальні,вихідні; це, зокрема, принципи всезагального зв'язку і розвитку, до яких належать принципи одноманітності чи тотожності природних сил, безперервності та тривалості історичного часу тощо;2) теоретичні принципи, що становлять концептуальний підмурок відповідної галузі знання; в науках про Землю до таких, зокрема, належать принципи актуалізму, розвитку й історизму, системності (ізоморфізму, ієрархії, пересічення,абстрагування, ідеалізації, емерджентності та інші принципи);3) емпіричні принципи, які формуються в межах кожної даної предметної області на ґрунті узагальнень і систематизації матеріалу спостережень, здобутих фактів і регулярностей і які через це мають переважно онтологічну спрямованість.

Методологія є, передовсім, сукупністю реально функціонуючих у даній науковій галузі принципів дослідження об'єкта.

Методологія конкретних наук являє собою синтез теоретичного змісту філософії та основних законів і принципів даної галузі науки, а за своєю структурою розуміється як система ідей, що включає: 1) головні методологічні принципи даної конкретної науки; 2) закони взаємозв'язку і принципи використання методів дослідження; 3) логічний аналіз основних понять і законів даної галузі науки.

Методологія органічно включається у тканину науки та у її пізнавальний процес, ґрунтуючись на теорії об'єкта, що вивчається. Однак ні ця теорія,ні алгоритм пізнавальної діяльності ще не є методологією. Необхідні опрацювання приписів і правил діяльності в даній галузі наукового дослідження,створення своєрідного механізму методологічного функціонування знань.

У межах методології конкретної науки всебічно вивчаються й оцінюються не тільки методи і прийоми досліджень,а й система доказів, зразків, якими користуються вчені в реалізації пізнавального процесу. Зрештою, саме коректне розуміння і вирішення актуальних методологічних проблем безпосередньо коригує з формуванням професійного статусу і престижу дослідника, зумовлює міру правомірності вибору ціннісних і нормативних орієнтирів його діяльності.

Одне слово, методологія науки поглиблено вивчає нормативну структуру наукової діяльності і насамперед такі характеристики,як історично мінливі стандарти обґрунтованості знання, зразки і "парадигми", на які орієнтуються вчені. При цьому методологія науки аж ніяк не видає рецепти для бажаючих робити відкриття, так само як вона не обмежує себе аналізом і обґрунтуванням методів процедур, що застосовуються в науковому дослідженні.

У науковій діяльності як регулятиви неодмінно реалізуються методологічні норми, що історично усталюються. Саме вони наче організовують рух пізнавального мислення, послуговуючись свого роду компасом орієнтування в океані незвіданого. При цьому методологічні норми виступають як зразки, перевірені попередньою науковою практикою, що довели свою коректність і ефективність. Йдеться про загальні принципи, закони пізнавальної діяльності, характерні, приміром,для реалізації експериментів, наукових висновків тощо Водночас методологічні норми упорядковують у цілях взаємодії дослідників, регулюють процес наукових комунікацій. Знання методології, дотримання методологічних норм, зрештою, безпосередньо сприяють формуванню і прояву професійної компетенції вченого, етики його діяльності та її ціннісних орієнтирів.

Початок формування основних ідей методології науки сягає часів епохи Відродження й пов'язаний із розвитком виробництва, дослідним вивченням природи, виникненням експериментального природознавства. Становлення нового типу наукового дослідження вимагало опрацювання адекватної логіки, методів і засобів науки. Це завдання розв'язувалося чи на шляхах створення індуктивної логіки і розробки експериментальних методів дослідження (Ф. Бекон, Ґ. Ґалілей),чи шляхом аналізу й опрацювання прийомів і способі впізнання в абстрактних, теоретичних науках із використанням дедуктивного методу математики як універсального методу пізнання (Р. Декарт, Ґ. Ляйбніц). Спроби створення якоїсь логіки відкриття або універсального методу здобуття нових істин, про які мріяли мислителі Нового часу,вже тоді зазнали серйозної критики з боку філософів.

Однією з найбільш актуальних проблем в методології наукового пізнання є проблема закономірностей розвитку науки. На початку ХХ ст. сформувалася так звана культурно-історична концепція, сутність якої полягає в абстрагуванні феномена науки від суспільної практики. Взагалі ж в історії науки розмежовуються дві основні концепції - екстерналістськай інтерналістська. Перша з них, що виникла під впливом точки зору визначальної ролі в розвитку науки соціально-економічних умов, суспільної практики, наголошує пріоритет зовнішніх факторів розвитку науки. Інтерналістська концепція пояснює розвиток науки виключно внутрішніми закономірностями руху наукового знання.

У зв'язку із становленням наукознавства виникли дві своєрідні моделі розвитку науки: лінійної кумулятивної еволюції та циклічного розвитку з найбільш обґрунтованим варіантом концепції наукових революцій. Кумулятивістська концепція, зокрема, дає можливість поставити й окреслити ряд актуальних завдань (прогнозування темпів зростання галузей природознавства, моделювання розвитку міжнародних наукових комунікацій тощо). Але уявлення про механічне прирощення знань, про необмежене експоненціальне зростання параметрів науки часто-густо збочує прогнозування науково-технічного прогнозу. Відтак вимальовується обмеженість застосування кумулятивістської моделі розвитку науки.

Отже, проблема визначення закономірностей розвитку науки є однією з найактуальніших у методології наукового пізнання. Справа у тому, що історія кожної науки відбиває розвиток її предметного змісту, еволюцію наукових ідей,теорій тощо. Вона розкриває не тільки те, що було у науці того чи іншого конкретно-історичного періоду, а й як це відбувалося, завдяки чому. Тому в орбіту інтересів історії науки входить також дослідження характеристик історичних форм організації науки, її структури, розвитку методів пізнання,особливостей формування наукових шкіл і напрямів,форм і методів підготовки наукових кадрів тощо. Дійсно, без урахування і аналізу історичного досвіду неправомірний подальший прогрес, новий прорив у незнане. Як писав славнозвісний Феофан Прокопович, "мета історії - приносити користь, але користь таку, очевидно, щоб ми з чужих прикладів,так само, як з власного досвіду, знали, що слід робити, а чого уникати". У річищі історико-методологічного аналізу передусім треба спрямовуватися на глибин нерозуміння сутності "історичного", що, за твердженням М.О.Бердяєва, не є адекватним абстрактному "історизму",а являє собою деякий специфікум реальності особливого роду. Саме визнання історичної традиції та спадковості має принципове значення для розпізнання специфіки "історичного",формування історичного мислення.

Ускладнення сучасної науки, якісні стрибки і революційні зміни, що вона тепер зазнає, не можуть не зачіпати всіх компонентів наукової культури. Це зумовлює необхідність зміщення наголосів на методологічну культуру вченого. Йдеться про організуючі механізми самосвідомості науки і наукової діяльності, що неодмінно включають ціннісні (аксіологічні)характеристики й орієнтири. Бурхливий розвиток науково-технічного прогресу висуває актуальне завдання стосовно узагальнення, логіко-методологічної та філософсько-світоглядної інтерпретації новітніх досягнень науки і техніки. Справа в тому, що великі відкриття в цих сферах безпосередньо корелюють з подальшим розвитком філософської думки, висувають нові теоретико-методологічні проблеми. До останніх, зокрема, належить проблема методологічних настанов ученого, функціонування, яких багато у чому зумовлено як актуальними характеристиками наукового пізнання, так і соціокультурними факторами, інтегративними елементами духовної, інтелектуальної та методологічної культури конкретної історичної епохи .

Варто зауважити, що методологічні настанови наукової теорії, яка розвивається, являють собою систему, котра складається з настанов різних рівнів і формується під діянням деяких інших теорій у річищі певного світогляду, картини світу і стилю наукового мислення. На кожному етапі становлення теорії вони виступають як культурно-історична цінність конкретної епохи і є одним із механізмів безперервності й наступності наукового пізнання. Багато у чому завдяки методологічним настановам у структуру теорії "вписується"культура певного етапу розвитку суспільства.

Методологічні настанови є основним кільцем пересікання теоретичного,соціально-історичного і культурного, у своїх вищих формах вони являють собою синтез методології та світогляду . Ці настанови формуються в процесі підготовки до наукової діяльності та їі безпосереднього здійснення під впливом внутрішньо наукових і конкретно-історичних факторів і умов. Байдуже ставлення окремих дослідників до питань методології, зокрема в галузі наук про Землю, тих науковців, котрі у своїх дослідженнях спираються на досягнення точних наук, багато у чому пояснюється тим , що вони у більшості випадків обмежуються застосуванням готових методологічних настанов і систем знання до розв'язання конкретних завдань (В. П. Воронцов,О. Т. Москаленко, 1986).

Методологія науки як цілісне вчення про методи пізнання і перетворення дійсності має багато рівнів. Вищий рівень утворює філософська методологія - загальні принципи пізнання і категоріальний устрій науки в цілому, світоглядна інтерпретація результатів. Цей рівень функціонує як система орієнтирів пізнавальної діяльності, включаючи змістовні(наукова картина світу) і формальні, загальні форми і методи наукового мислення.

Другий рівень методології сучасної науки відповідає загальнонауковим принципам, підходам і формам пізнання. Йдеться про розроблені протягом останніх десятиліть методи теоретичної кібернетики, системний підхід, методи ідеалізації, формалізації, алгоритмізації, моделювання тощо. Однакі методи і підходи не можуть і не повинні бути абсолютизовані та фетишизовані. Тим часом загальнонаукові підходи(методи), принципи і форми наукового пізнання являють собою, передовсім, додатковий канал зв'язку філософської думки і конкретних наук, дають змогу більш глибоко розкривати інтегративні тенденції у розвитку сучасного наукового знання,а також підсилюють взаємозв'язки і взаємодії різнохарактерних галузей науки, сприяють реалізації актуальних процесів математизації та алгоритмізації наукового пізнання. Саме на загальнонауковому рівні методологічного аналізу науки за умов прогресуючої диференціації знань і спеціалізації наукових мов відкривається можливість пошуку загальних методів і засобів вирішення загальнонаукових і міждисциплінарних проблем, до яких, зокрема, належить актуальна екологічна проблематика як головна складова сучасної глобалістики.

Як загальна методологічна настанова сучасної науки, приймається системний підхід до вивчення об'єктів дійсності.

Цей підхід зростає і як результат внутрішньо наукового розвитку,і як вимога суспільства, оскільки мова йде про саму стратегію розвитку науки.

Третій рівень методологічного знання являє собою конкретно-наукову методологію - сукупність методів, принципів і процедур дослідження. Цей рівень методологічного аналізу багато у чому ґрунтується на засадах філософської методології, науково-філософському підмурку світогляду.

Кожний з означених рівнів методологічного знання виконує свої, тільки йому властиві функції у науковому пізнанні за неодмінної Їх єдності та взаємозв'язку. Тим часом усі рівні методології науки так чи інакше визначаються філософією,яка є найбільш загальною методологічною системою. Причому філософія впливає на методологічні функції конкретних наукових теорій незалежно від того, усвідомлюється це вченими, чи ні.

Будівля науки, так би мовити, триповерхова. Перший поверх - наукове пізнання природи. Другий - це вивчення процесу пізнання, усього, що становить так звану мета науку,

До складу якої входять і методологія науки. Фахівці у конкретній науці - фізик, біолог, геолог, географ - змушені часто-густо обов'язково піднятися на цей другий поверх,коли перший поверх виявляється настільки"затопленим" каламутними потоками емпіричного матеріалу("повзучим емпіризмом"), що, зрештою, виникають величезні труднощі щодо організації та подальшої реалізації, розвитку самого пізнавального процесу.

Одне слово, досліднику доводиться опановувати творчу площину методології як такої. Тут він має можливість всебічно виважити і оцінити застосовані ним методи і засоби досліджень, осмислити їхні результати й, зрештою, створити теорію досліджуваного природного об'єкта. Але це є найскладнішим і найвідповідальнішим у пізнавальній діяльності,бо будь-яка теорія має два обличчя, іпостасі свого роду двовалентна:з одного боку, вона повернута до того предмета,який знайшов віддзеркалення у створених пояснювальних конструкціях; з іншого боку - наукова теорія виступає як самий метод розкриття нового, невідомого, що і являє собою методологічний лик знання, його теоретичну надбудову.

Закони існування і розвитку останньої визначають передовсім об'єкт методології. Дослідження в цій галузі неодмінно мають власні завдання, структуру, проблемні ситуації тощо, окреслюються певним теоретичним простором у межах тієї чи іншої філософської концепції, філософського знання в цілому. Цариною філософ її як загальної теорії пізнання,і є третій поверх наукової будівлі. Оволодіння цим поверхом забезпечує міру коректності теоретичних побудові концепцій, відповідність їх актуальній науковій картині світу, принципам єдності наукового знання. Варто наголосити,що наслідки філософсько-методологічних досліджень безпосередньо спрямовуються у світ людської культури загалом,тільки через постійне звернення до цього світу можна удосконалювати свою думку і діяльність, раціонально їх оцінювати і змінювати.

Теоретичне мислення має передумовою оперування загальними методологічними принципами, поняттями, категоріями,і якщо воно не поставлене міцно на рейки суто наукової методології, то переймає відповідні уявлення з буденної свідомості, чи з якоїсь системи спекулятивних ідей.

У самій науці нечіткість методологічних позицій здатна збуджувати спокусу відродження давно вже позабутих, свого часу аргументовано відкинутих у відкритій полеміці помилкових чи хибних думок, або фетишизацію деяких часткових наукових моделей, які видаються за загальний зразок. Тому реалізація процесу сучасного наукового дослідження вимагає чіткої орієнтації у загальнометодологічних питаннях науки,в проблемах самої методології наукового пошуку. Необхідними не тільки пріоритетний арсенал методів, а й всебічно осмислений синтез теорій і наукових підходів, котрий опрацьовується річищі філософської думки. Філософія за умов прогресуючих процесів диференціації та спеціалізації наукових знань виконує важливу інтегративну функцію, стає світоглядно-методологічним підмурком, який необхідним чином відповідає запитам наукового пошуку, а нерідко є необхідним підґрунтям формування нових наукових ідей. Це передовсім проявляється у пізнавальній ситуації, коли конкретна наука, вичерпуючи можливості свого екстенсивного розвитку, вступає на інтенсивний шлях, пов'язаний із необхідністю створення нових пояснювальних конструктів. Відсутність коректних можливостей у попередній теорії, як і відсутність достатнього емпіричного матеріалу для розв'язання нових завдань, змушує дану науку,як це було зазначено вище, виходити за її предметної методологічно окреслені межі й спробувати інтерпретувати нові проблеми під кутом зору ідей інших, суміжних наук чи під кутом зору загальних ідей філософського характеру.

Відтак проблема підіймається на рівень філософії, у її вирішенні починає переважати філософське осмислення, розгортається філософська полеміка, на повну силу спрацьовують фільтри і селекція світоглядного змісту. Виникає оригінальна гіпотеза певного філософського характеру, котра,у випадку виявлення належних емпіричних фактів,трансформується в новаторську теорію вже природознавчого змісту.

Іншими словами, філософська методологія є свого роду алгеброю наукової діяльності за умов сучасного науково-технічного прогресу. Свідоме використання цієї методології визначає стратегію наукового пошуку, створює передумови для управління розвитком пізнання, удосконалює пізнавальні засоби і сприяє, зрештою, підвищенню ефективності наукової діяльності, творчої активності дослідників.

Філософські ідеї та ідеали, поняття і категорії, світоглядні настанови завжди виступають як регулятив розвитку природознавства,плодотворні етапи теоретизації якого неодмінно також пов'язуються із зверненням до теорії пізнання, філософської методології. В. І. Вернадський в цьому зв'язку писав:"Ніколи не спостерігали ми дотепер в історії людства науки без філософії і, вивчаючи історію наукового мислення,ми бачимо, що філософські концепції та філософські ідеї входять як необхідний, пронизуючий всю науку, елементу всі часи її існування".

При всьому цьому зв'язок методологічного аналізу науки з філософією досить своєрідний. Теорія наукового знання традиційно виступала фактично як частина загально філософської теорії пізнання. В останні роки у зв'язку із розвитком спеціально наукових методологічних досліджень зі своїм категоріальним апаратом відбувається процес своєрідної емансипації методологічного аналізу науки від філософського впливу. Простежується тенденція до зміни традиційного філософського дослідження наукового пізнання точним, чітким аналізом. Ця тенденція, незважаючи на уявну новизну і радикальність, бере початок у позитивістській концепції співвідношення філософії та науки. Саме з позитивізмом пов'язана спроба заперечення філософії як форми теоретичного знання і намагання вирішити теоретичні, пізнавальні проблеми засобами "позитивного" спеціально-наукового мислення. Однак запропоновані позитивізмом(і неопозитивізмом) моделі науки виявилися далеко не автономними стосовно філософії. При їх створенні так чи інакше постали проблеми встановлення істинності, відношення мови до дійсності тощо, які, безумовно, становлять предмет філософського дослідження. Відтак, незважаючи на претензїї "звільнення від філософії, позитивізм виступає як філософська доктрина, котра також намагається дати якусь теоретичну оцінку можливості вирішення "граничних" філософських проблем.

Розвиток різних конкретно-наукових методологічних дисциплін аж ніяк не може відхилити завдання філософського дослідження наукового пізнання. На певній стадії свого розвитку методологічний аналіз науки неодмінно переходить на рівень філософського аналізу.

Специфіка філософського аналізу науки полягає у намаганні відрізнити науку як форму суспільної свідомості від мистецтва, релігії, моралі, ідеології і визначити, осмислити спосіб орієнтації людини у світі, який опрацьовує наука.

Філософський аналіз природи теоретичної свідомості здійснюється у сфері світогляду, шляхом з'ясування її можливостей і місця в системі взаємовідношення людини і світу.

Від інших форм світогляду філософія відрізняється тим,що свою світоглядну функцію вона виконує на теоретичному рівні, а від конкретно-наукового мислення - спробами висування граничних засад теоретичного відношення до світу.

Перетворенню їі в упереджену логічну модель перешкоджаєте, що питання методології пізнання можуть розглядатися лише в контексті історичності розвитку науки.

Методологія науки найтісніше пов'язана із світоглядом. Одноранговим, по суті, є уявлення про світоглядне значення методології та уявлення про методологічне значення світогляду. Бо ж коли мова йде про світогляд, то мається на увазі не тільки знання про світ, а й застосування цього знання як методу пізнання і освоєння реального світу. Але при цьому методологія і світогляд аж ніяк не тотожні. Світогляд виступає як загальний методологічний підмурок розвитку науки. Водночас методологія являє собою світогляд у дії. Тому в літературі небезпідставно зауважується, що філософсько-світоглядні настанови беруть активну участь у визначенні цілей і завдань дослідження. Впливаючина розуміння вченими сутності науки, методології пізнання,вони визначають загальну пізнавальну позицію, активно включаються в структуру науково-дослідницької діяльності,формують логічну культуру мислення. Більше того, філософсько-світоглядні настанови й орієнтири пронизують всі етапи наукового дослідження: відіграють істотну роль у формуванні рівня науки, впливають на зміст теоретичних понять,визначають критерії раціональності, науковості тощо.

Функції зв'язку філософії, світогляду з науками про природу, інтеграції різних елементів культури здійснює так звана система цінностей. Остання являє собою сукупність ідей, котрі, з одного боку, регулюють суспільні зв'язки, а з іншого - спрямовують за певними векторами життя конкретної людини, формуючи її ідеали і соціально важливі нормативи життєдіяльності. Залежно від історичної епохи,типу культури індивідуальна система цінностей набуває своєї конкретної структури. Поряд з такого роду системою цінностей безпосередній вплив на конкретно-наукове пізнання здійснюється через розвиток таких фундаментальних основ наукового знання,як наукова картина світу і стиль наукового мислення.

2.Об'єкт географії - земна оболонка

Загальним об'єктом географії взагалі та фізичної географії, зокрема, є ландшафтна (географічна) оболонка. Більш вдалим є термін „ландшафтна оболонка”. Формування цього поняття відбувалося поступово впродовж кількох сторіч розвитку новоєвропейської географії. За сучасними уявленнями, ландшафтна оболонка охоплює не лише неорганічну й органічну природу, а й людину в усіх проявах її діяльності на планеті. Центральну частину ландшафтної оболонки складає ландшафтна сфера.

Як зазначають академік М.В. Багров та професори В.О. Боков і І.Г. Черваньов, географічна оболонка -- це така матеріальна система, властивості якої сформувалися впродовж надто тривалого часу -- декількох мільярдів років. Час (геологічний, палеогеографічний) розглядатимемо тут як послідовність незворотних змін, що їх проходить ця система під час еволюції. Саме через таке розуміння часу в географії використовують геохронологічну шкалу, що й надає часової цілісності розвитку складної структури ландшафтної (географічної) оболонки.

На даний час переважна більшість географів об'єктом своєї науки вважає ландшафтну оболонку, тобто поверхневу оболонку Землі. Але таке розуміння з'явилося лише на певному етапі розвитку географічної науки.

На даний час найбільш поширеними назвами земної оболонки є «географічна оболонка» та «ландшафтна оболонка». Як зазначає проф. О.Г. Топчієв, перевага сьогодні надається другому варіанту з таких міркувань:

а) розуміння географічної оболонки як суто природного феномена, без врахування соціально-економічних компонентів, вже втратило свої позиції;

б) при збереженні старого терміна - „географічна оболонка” - потрібно постійно уточнювати, чи вона розуміється як суто природна, чи нова (інтеґративна);

в) термін „географічна оболонка Землі” є дещо тавтологічним - „земна оболонка Землі”.

1. Законспектуйте матеріал і поясніть, що і чому сьогодні береться за об'єкт географії.

2. Який термін на позначення зовнішньої оболонки Землі є коректнішим - «географічна оболонка» чи «ландшафтна оболонка»? Чому? 2. Історія формування поняття „географічна (ландшафтна) оболонка”.

Як наголошує проф. О.Г. Топчієв, об'єкт географічної науки має свою історію формування та розвитку за такою послідовністю:

1) від часів зародження географії й до середини XIXст. об'єктом географічних досліджень була земна поверхня, а цільовою настановою (парадигмою) географічної науки - землеопис, інвентаризація та картографування поверхні Землі;

2) від середини XIX ст., з часів О. фон Гумбольдта й К. Ріттера спостерігається інтенсивний розвиток теорії географії, яка в цей час диференціюється на численні галузеві дисципліни; разом із тим, розробляється концепція ландшафтної (географічної) оболонки Землі, й парадигмою тогочасної географії стає землезнавство, яке пояснює склад, будову та закономірності функціонування географічної оболонки як природного цілісного об'єкту.

3) від середини XXст. ландшафтну (географічну) оболонку вже розуміють як природно-суспільний феномен, як цілісну й взаємопов'язану природно-соціогосподарську систему; з цього часу об'єкт усієї географії розуміють як географічну оболонку, в якій інтегровані природа, населення та господарство, а новою парадигмою географічної науки стало впорядкування географічного середовища, або геопланування.

Після доби Великих географічних відкриттів, що тривала від середини XV ст. до кінця XVII ст., завдання «опису Землі» в цілому було виконано. На порядку денному постали нові запити. Людство хотіло знати, як улаштована земна оболонка, з чого вона складається, які процеси в ній відбуваються. Відповіді на ці питання дала нова парадигма географії (що прийшла на зміну старій - описовій), яка була започаткована в середині XIX ст. і яку великий німецький географ К. Ріттер назвав землезнавством. Саме в цей час у географів формується уявлення про цілісну, динамічну і складну поверхневу оболонку Землі -- географічну оболонку. З кінця XIX ст. географи визначають об'єкт своєї науки як географічну (земну) оболонку. Показово, що спочатку поняття «географічна оболонка» розробляли географи-природничники (П. Броунов, В. Докучаєв, Л. Берг), і саме тому географічну оболонку вважали об'єктом лише фізичної географії (А. Григор'єв, С. Калеснік та ін.). Від середини XX ст. в географії утвердилось розуміння земної оболонки як складного соціоприродного утворення (В. Преображенський, Ю. Саушкін та ін.), більш широко - природно-соціогосподарського, і географічну оболонку стали визначати як об'єкт досліджень для всієї системи географічних наук.

У другій половині XX ст. у вітчизняній географії формується нова парадигма -- конструктивна географія (І. Герасимов, В. Преображенський та ін.). Цільові настанови її такі: земна поверхня вже описана та покладена на карти, інвентаризована, хоч її все більш деталізований опис триває; географи вже знають склад і будову географічної (ландшафтної) оболонки, розуміють головні процеси формування рельєфу, клімату, стоку, відтворення населення, соціальної інфраструктури, виробництва. Настає час цілеспрямованого й науково обґрунтованого впорядкування географічного середовища, його конструктивних перетворень.

Упродовж 1950-60-х рр. ця цілком розумна ідея була трансформована в гіпертрофовані плани «перетворень природи» -- осушення чи обводнення величезних територій, масштабного перекидання стоку великих річок, освоєння цілинних земель і т. ін., і значною мірою себе скомпрометувала.

Користуючись працею О.Г. Топчієва „Основи суспільної географії” (с. 33-37), законспектувати матеріал, у якому формується поняття „ландшафтна оболонка”, формулюється пов'язана з ним термінологічна проблема та висвітлюється історія географічної ідеї ландшафтної оболонки. 3. Ландшафтна сфера - центральна частина географічної (ландшафтної) оболонки.

Центром географічної (ландшафтної) оболонки, її активним ядром є ландшафтна сфера - тонкий шар прямого дотику, контакту й енергійної взаємодії земної кори, повітряної тропосфери й водної оболонки. За насиченістю органічним життям ландшафтна сфера є біологічним фокусом ландшафтної оболонки Землі. Це місце трансформації сонячної енергії в різні види земної енергії; середовище, найсприятливіше для розвитку життя. Саме до неї приурочені, за висловом В.І.Вернадського, «згущення життя» біосфери.

Ландшафтна сфера - сукупність аквально-територіальних ландшафтних комплексів, що вистеляють суходіл, океани й льодовикові покриви. Утворюючись на стику земної кори з атмосферою та гідросферою,ландшафти являють собою якісно нове утворення, яке не можна віднести до жодної з перелічених сфер.

Просторово ландшафтна сфера близька до біоструму. Але між ними є й розбіжності, з яких найсуттєвішими є два. Перше: ландшафтна сфера має глобальне поширення, вона розвинута навіть там, де немає біоструму (крижаний щит Антарктиди, свіжі лавові покриви). Друге: потужність ландшафтної сфери більша за таку біоструму; крім рослинності й тваринного світу, до її складу на суходолі входять приземні шари повітря, ґрунт, сучасна кора вивітрювання. На тлі ландшафтної оболонки ландшафтна сфера якщо й не плівка, то дуже тонкий її горизонт потужністю від кількох десятків до 200-250м.

За функціональним призначенням ландшафтна сфера виконує роль вібруючого генератора й трансформатора між структурної речовини й енергії, що розсіюються звідти до зовнішніх меж ландшафтної оболонки. Виділення її не означає відриву й, тим більше, протиставлення ландшафтній оболонці. Пізнання як частини цілого можливо в тісному зв'язку й на тлі всієї ландшафтної оболонки. При цьому вертикальні межіфонудедалі більше розсовуються в міру збільшення таксономічного рангу ландшафтних комплексів. Користуючись роботою Ф.М. Мількова „Общее землеведение”(сс. 36-40), законспектувати матеріал, що стосується місця ландшафтної сфери в ландшафтній оболонці Землі.

Починаючи з глибокої давнини й до сьогодення, наукове знання і філософське обміркування дійсності спрямовано і не зворотно розвиваються як процес виявлення порядку, організованості всього сущого. Суть наукового пізнання полягає в установленні законів і закономірностей, яким підпорядковуються всі природні феномени. Можливість наукового пізнання віддзеркалює універсальну об'єктивну властивість реальності - її системну організованість. Системність - загальна характеристика дійсності й разом з доповнюючим її поняттям "хаос" (як вираження несистемності,безпорядку) становить своєрідну гносеологічну категорію.

У нинішньому величезному потоці літератури з системних досліджень часто-густо зміщуються або неоднозначно тлумачаться поняття "системний аналіз" , "системний підхід"і "загальна теорія систем". Уточнимо ці принципово важливі,відмінні за змістовим навантаженням поняття.

Системний аналіз - це своєрідний інструментарій міждисциплінарної діяльності, сукупність методів, прийомів,процедур дослідження. Математики розглядають системний аналіз як конкретну дисципліну, яка тісно пов'язана з тими математичними методами, що виникли в межах досліджень операцій разом з методами моделювання й аналізу систем за допомогою ЕОМ.

Системний підхід в цілому відбиває стратегічне намагання надати дослідженням всеосяжний характер, пов'язати в систему відкриті та ті, що заново відкриваються, факти і закономірності, подати знання у вигляді деякої логічно несуперечливої єдиної системи або схеми.

Головне завдання загальної теорії" систем - бути методологічним знаряддям теоретичного аналізу об'єктів дійсності як певного роду систем. Як підкреслює український філософ А. І. Уйомов, загальна теорія систем вивчає різноманітні типи систем, абстрагуючись від природи їхніх елементів. Це дає змогу виявляти загальносистемні закони, за допомогою яких опрацьовуються принципи і методи аналізу систем різних типів і природи. Як основний пояснювальний конструкт загальна теорія формує системну картину світу,виявляє закони і закономірності (регулярності) організації систем, здійснює їх класифікацію тощо.

Понятійний апарат загальної теорії систем становлять філософські, загальнонаукові та конкретно-наукові поняття. Так, серед філософських понять функціонують: "цілісність", "багатомірність картини світу", "елементи", "структура", "розвиток", "зв'язок і взаємозв'язок", "становлення" тощо.

Будучи метатеорією стосовно більш спеціальних теорій, загальна теорія систем переносить в них уявлення світоглядного плану, що стосуються системної організації матеріального світу. Серед великої кількості напрямів системних досліджень виділяють дві основні гілки: конкретно-синтетичну, де переважає формальний момент, та абстрактно-аналітичну, де превалює змістовний момент. Ці гілки системних досліджень не виключають одна одну, а є взаємодоповнюючими і взаємозумовленими.

Конкретно-синтетична гілка в аналізі систем полягає втому, що будуються математичні моделі конкретних речей та явищ, але не самих законів, яким підпорядковуються взаємодії, що визначають існування і розвиток систем. Абстрактно-аналітична гілка спрямована на дослідження абстрактно виділених взаємодій окремих властивостей речей і явищ, що у змістовному плані підпорядковуються якісно однорідним законам. Тут дослідника цікавлять не конкретні речі чи явища самі по собі, а ті їхні властивості, котрі виникають як результат (продукт) якісно своєрідних взаємодій.

При цьому системи виділяються шляхом абстракції з усього нескінченного ряду реальних взаємодій.

Системний підхід нині виступає реально функціонуючим компонентом загальнонаукових методів. Останні є тим каналом зв'язку філософії та конкретних наук, який дає змогу отримувати інформацію, по-перше, для подальшого розвитку загального методу пізнання, й, по-друге, для опрацювання спеціальних методів наукового дослідження. Внаслідок такого до спрямованого потоку інформації усередині методологічної сфери науки відбувається безперервний розвиток загального і часткових (конкретних) методів, Їхнє взаємне збагачення. Більше того, системний підхід у певному розумінні являє собою модифікацію, відбиття у пізнавальному процесі принципу системності вищого рівня методологічного аналізу. Саме принцип системності займає провідне місце серед всіх інших методологічних принципів сучасних системних досліджень. На основі цього принципу й узагальнення практики реалізації системного підходу формуються специфічні операціональні процедури і методики (процедура спрощення системного об'єкта, методика композиції та декомпозиції систем тощо).

Сучасна системна методологія організується і реалізується на підґрунті певних принципів. Опорними є принципи ізоморфізму і цілісності об'єкта пізнання, що об'єднуються загальним принципом системності. Важливими визнаються принципи елементарності (елементності) і структурності.

Перший з них припускає наявність у цілому елементів,їх ви членування і дослідження. Елементи тільки тоді утворюють ціле, систему, коли перебувають у певному відношенні та зв'язку один з одним, тобто становлять деяку композицію, структуру. Виявити структуру - це й означає знайти закон композиції елементів системи, що визначає необхідність своєрідного принципу зв'язку і відношень. Саме наявність зв'язків між елементами робить об'єкт системою.

Тому аналіз системо утворюючих зв'язків є одним з провідних конкретних принципів системного підходу. Істотне значення має загальний принцип субординації (ієрархії, рівнів організації). Справа у тому, що системна картина світу обов'язково припускає ієрархічність будови.