Теорія альтруїзації Питирима Сорокіна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Теорія альтруїзації Питирима Сорокіна

В.О. Кордун

аспірант кафедри

філософії та соціально-політичних дисциплін

Полтавського національного технічного університету

імені Юрія Кондратюка

Більшість праць Сорокіна, що були написані і вийшли з друку у США («Соціальна та культурна динаміка», «Суспільство, культура й особистість», «Криза нашого часу» та ін.), здебільшого мають суто соціологічне спрямування, присвячені проблемам теорії та методології соціологічної науки. Повернення до філософського осягнення соціальної реальності відбудеться у пізніх працях Питирима Сорокіна, присвячених феномену альтруїстичної любові та альтруїзації особистості та суспільства. Саме на цей період і припадає його робота у Гарвардському дослідницькому центрі з творчого альтруїзму [4, с. 223-225]. Актуальність дослідження полягає у тому, що проблема альтруїстичної любові раніше не розглядалася щодо наукового спадку Сорокіна як самостійний, самодостатній, цілісний об'єкт дослідження та новий напрямок філософського пошуку.

Література, що висвітлює сорокінський концепт альтруїстичної любові та альтруїзації, здебільшого представлена біографічними дослідженнями, або загальними оглядами наукового спадку видатного вченого; дослідження феномену альтруїстичної любові та альтруїзації розглядаються лише як одна із віх наукової діяльності П.О. Сорокіна. Роботи, написані Сорокіним у 50-і рр., американські дослідники оцінюють як період кризи, навіть - занепаду, його наукової діяльності. «В 1950-е гг. облик Сорокина на кафедре был образом интересного человека, но маргинального, который прежде написал несколько очень хороших социологических работ … но затем в своих более поздних работах удалился не в социологию, а скорее, в социальную философию (тут і далі виділено мною - В. К.), мало полезную для аспирантов. <...> После второй мировой войны было стремление перестроить социологию, совершить великие дела, и поэтому кто обращал внимание на пожилого человека, который возмущался состоянием вещей в мире и занялся исследованием такой не социологической проблемы, как альтруизм?» [6], - пише учень та послідовник Сорокіна Е. Тириакьян. Подібної ж думки щодо праць вченого, написаних ним після «Соціальної та культурної динаміки», дотримується й інший учень та американський біограф Сорокіна - В. Джонстон, стверджуючи, що вони «были далеки от науки и свободного эмпиризма и представляли собой скорее идеологические оправдания объединённого христианского общества» [2, с 122]. Позиція Джонстона та Тириакьяна в цьому питані цілком зрозуміла: вони прагматично відбирають у науковому спадку видатного вченого лише ті ідеї та теорії, які, на їх думку, належать до царини чистої соціології, твори ж філософського спрямування не вписуються до сфери професійно-наукових інтересів цих дослідників. Що стосується позиції у цьому питанні дослідників на пострадянському просторі (перш за все - у Росії), цей пласт наукової дальності Питирима Сорокіна переважно лишається поза їх увагою та розглядається лише як віха у біографії видатного російсько-американського вченого. Зокрема, Ю. Яківець зауважує: Сорокін надто абсолютизує роль альтруїстичної любові у порятунку сучасного суспільства, боротьбі з соціальними негараздами; її значення не варто переоцінювати, принаймні - у практичному значенні [7, с. 10, 11].

Метою даної статті є розгляд сорокінського концепту альтруїстичної любові та альтруїзації у філософському контексті. Крім того, цей пласт наукової діяльності видатного вченого ми будемо розглядати у співставленні із більш ранніми концептами, зокрема - із сорокінською теорією революції.

Сам Питирим Сорокін вважав роботу із дослідження феномену альтруїстичної любові та альтруїзації важливим, певною мірою - переламним періодом своєї наукової та громадської діяльності, відкриттям нового важливого об'єкту соціо-філософського дослідження, новацією у соціологічній, філософській, психологічній та низці суміжних наук. Жалкує лише з приводу того, що надто пізно звернувся до цієї важливої наукової та світоглядної проблеми: «Я сделал всё, что мог, пусть другие сделают лучше» [4, с. 236].

Парадокс Любові полягає в тому, що, начебто, знаючи про неї все, насправді люди не знають про неї майже нічого, - стверджує він у праці «Шляхи та сила Любові: типи, фактори та засоби моральної трансформації» («The Ways and Power of Love: Types, Factors, and Techniques of Moral Transformation») [8, с. 3]. На його думку, найменш вивчені трансемпірична складова Любові, її релігійний та онтологічний аспекти. Метою свого дослідження вчений проголошує доведення того, що «Любов - це Всесвіт (англ. - Universe), кількісно та якісно невичерпний» [8, с. 3] (тут і далі пер. з англ. мій - В. К.).

На перший погляд, ця теза (Любов як Космос) створює протиріччя між об'єктом дослідження, задекларованим автором на перших сторінках його праці, та визначеним у самій назві книги - «Power of Love». Однак, слід зазначити, що слово «рower» (сила, влада) Сорокін вживає не у традиційно-побутовому, або політологічному сенсі. Сорокінська «Power of Love» радше - специфічний вид енергії; таким чином, «сила Любові» насправді є «енергією Любові» [8, р. 36, 40, 45], що пронизує увесь Всесвіт, особливою ментальною структурою [8, р. 83, 84]. Крім того, на сторінках своєї книги вчений називає Любов «універсумом» (англ. - «universe» у вказаних уривках вжито у цьому значенні), який ототожнює з Богом, отримуючи формулу: Любов Універсум Господь [8, р. 16, 26, 156, 158]. Подібна розмитість дефиницій, вихід понять поза власні межі - складова сорокінського викладу наукового матеріалу на протязі всієї його наукової діяльності. Наприклад, у своїй теорії революції він не розмежовує понять «революція» та «громадянська війна», а описуючи феномен воєн в цілому не робить різниці між війнами міждержавними та громадянськими [див напр.: 3, 5]. Особливість наукової методи Сорокіна саме в тому, що, не даючи чітких дефиницій поняття, він замість того намагається всебічно розглянути досліджуваний феномен, створити для читача повну картину соціального явища або процесу. Цей принцип він відкрито декларує у своїй «Соціології революції»: «Я не намерен прибавлять ко всем этим определениям ещё одно дополнительное. Социальные науки слишком злоупотребляют определениями, чаще всего не давая по существу ничего, кроме чисто словесных формулировок. Я поступлю иначе <...>. Я просто возьму и буду изучать ряд революций разных времён и народов <...>« [5, с. 30 - 31].

У дослідженні феномену альтруїстичної любові та альтруїзації цей прийом є найбільш виправданим, оскільки образ Любові, що творить та змінює світ, насправді важко описати використовуючи суто соціо-філософський категоріальний апарат. Тому для розгляду феномену альтруїстичної любові (альтруїзації) варто виділити головні ідеї цього сорокінського концепту.

За Сорокіним XX століття стає періодом найбільш масштабних соціальних катастроф (воєн, революцій тощо) в історії людства. Виходом з цього кризового стану суспільства він вважає покращення природи людини, підвищення рівня її духовності. На думку вченого, релігія, у традиційному розумінні, є недостатньою для покращення світу, запобігання глобальним соціальним катастрофам XX століття, адже без любові та моралі немає релігії. Якщо любов вилучається з релігії та етики, обидві вони стають порожніми та мертвими. Релігія, якщо вона є поверхневою, зведеною до слів та ритуалів, релігія спрощена, не підтверджена діяннями безкорисливої щирої любові, мало сприяє вирішенню цієї проблеми. Адже віра без діла - мертва. Оскільки системне виконання заповідей любові більш важке, ніж просте мовно-ритуальне сповідання віри, справжні віруючи завжди складають меншість у кожній релігійній групі. Християнство в цьому відношенні не є виключенням. Дослідивши свідоцтва про 73 навернених видатними апостолами християнства, Сорокін робить висновок про те, що лише один з цих навернених значно змінив свою поведінку у бік альтруїзму [8, р. 180]. Розривом між високими повчаннями та ницими вчинками на його думку пояснюються мізерні результати релігії у справі запобігання соціальним конфліктам. Оскільки розрив цей протягом останніх століть лише поглиблюється, скорочуються й шанси за допомогою мовно-ритуального сповідання віри досягнути вказаної мети і в майбутньому.

Біологічний аспект любові проявляє себе в самій природі, у головному процесі життя. Його можна назвати «життєвою енергією», він незбагненим чином об'єднує різні неорганічні енергії у вражаючу єдність живого одноклітинного та багатоклітинного організмів. Це містичне створення живих форм із неорганічних елементів є, на думку Сорокіна, підтвердженням емпедоклової теорії. Взаємодопомога, батьківську піклування, стадний інстинкт, співчуття та взаємна симпатія між індивідами розглядаються вченим як базисна характеристика феномену життя, стає антитезою парадигмі боротьби за існування.

Сила любові проявляє свої живильні якості й в багатьох інших формах. При інших рівних умовах, із двох суб'єктів з ідентичним біологічними характеристиками добра та приязна людина має більш стійку тенденцію до тривалого життя та міцного здоров'я, ніж людина лиха, схильна до ненависті.

Любов - провідний фактор вітальності. На користь цього свідчить тривалість життя християнських святих. Більшість з них були щирими альтруїстами. Незважаючи на те, що життя 37% цих святих була обірвана мученицькою смертю, а життя більшості з них було аскетичним, позбавленим багатьох елементарних для сучасної людини благ (умови особистої гігієни тощо), незважаючи на всі ці негаразди тривалість їх життя перевищувала тривалість життя населення США у 20 рр. XX століття [8, р. 61].

Крім біологічних функцій, сила любові виконує щодо людства багато інших. Зокрема, вона діяла і продовжує діяти як найкращій «гаситель» міжлюдської агресії, ворожнечі і боротьби.

За виключенням любові як генерального рушія життя та біологічної еволюції, Сорокін розглядає її переважно в аспекті впливу любові на індивідів та міжособистісні відносини. Разом з тим він зазначає, що сила любові не обмежена цим впливом. Вона виходить поза межі індивідуальних відносин та обставин і впливає на все соціальне та культурне життя людини. Вона діє як рушійна сила творчого прогресу людини у спрямуванні до вічних вищих істини, чесноти, краси, свободи, до більш прекрасних форм соціального життя та соціальних інститутів. На протязі всієї людської історії кожен позитивний крок в цьому напрямку був спрямований енергією любові, в той час як кожен регресивний крок від вказаних цінностей був скерований ненавистю.

Нарешті, любов являє собою силу, що приводить у рух абсолютну енергію кожної з найвищих цінностей людського життя: енергію істини і пізнання, краси, свободи, доброти та щастя. Любов до істини робить пошук істини більш ефективним, радісним та бажаним, ніж гонитва за істиною, нав'язана примусово або обумовлена договором.

Подібно до християнської Трійці - Батько, Син, Святий Дух - Любов, Істина та Краса являють собою найвищі цінності, невіддільні одна від одної. Справжня істина завжди добра та прекрасна, справжня краса завжди істинна та добра, справжня любов завжди істинна та прекрасна. Потенційно кожна з них містить у собі дві інші. В цій трійці Любов трактується Сорокіним як космічна сила, що інтегрує, об'єднує та протидіє дезінтегрую чим силам хаосу, об'єднує те, що розділено ворожнечею, створює та підтримує загальний порядок Універсуму. Формула «Бог є любов», а «Любов є Бог» - універсальний принцип всіх великих релігій минулого та сучасності - даосизму та конфуціанства, індуїзму та буддизму, іудаїзму, християнства та ісламу; він є варіацією цієї космічної концепції неегоїстичної любові [8, р. 3].

Подібним чином любов значно підсилює енергію краси. В певному сенсі любов є невід'ємним компонентом краси: те, що ми любимо, стає для нас привабливим, прекрасним, те, що не любимо - відразливим. Оскільки любовний досвід прекрасний за своєю суттю, все, чого торкається любов, стає прекрасним. Любов спонукає до пошуку краси і забезпечує рушійну силу для енергії самої краси. Завдяки чиннику краси любов значно впливає на наше життя та хід історії.

У людському суспільстві альтруїстична любов проявляється одночасно як специфічний психологічний досвід, зовнішня поведінка та соціальне відношення. Незважаючи на все різноманіття конкретних форм альтруїстичного досвіду, поведінки та відношення, всі справжні альтруїстичні емоції та дії мають дві загальні характеристики. По-перше, «Его» або «Я» люблячого індивіда прагне до злиття та ідентифікації з любимим «Ти»; по-друге, всі любими індивіди розглядаються і сприймаються як вища цінність, а не як засіб досягнення чого-небудь. В цьому твердженні Сорокін наближається до квінтесенції етики І. Канта.

Чим більш щирою є альтруїстична любов, тим більш видатними є вказані якості. В досвіді ж псевдо альтруїзму ці якості зменшуються. Якщо альтруїстична любов лишається на рівні суто психологічного досвіду і не знаходить свого прояву у відповідних альтруїстичних діях, тоді вона стає несповна реалізованою любов'ю. Така суто психологічна, або ідеологічна, або висловлена суто у мові любов на практиці стає псевдолюбов'ю або псевдоальтруїзмом. В людському суспільстві псевдоальтруїсти різко привалюють над істинними альтруїстами.

Що стосується сексуального аспекту альтруїстичної любові, їй вчений приділяє значно менш уваги, хоча, говорячи про Любов як енергію, відносить сюди і енергію сексуальну [8, р. 86]. На його думку, статеве кохання лише тоді стає альтруїстичною любов'ю , коли у своєму коханні партнери зливаються в єдине загальне «Ми», розглядають один одного як вищу цінність. В усіх інших випадках статеві відносини позбавлені альтруїстичної любові і є лише задоволенням статевого інстинкту.

Сорокін звертає увагу на те, що деякі видатні релігійні, філософські та етичні мислителі уявляють альтруїстичну любов або як егоцентричний Ерос, або як неегоїстичну, трансцендентуючу до его (его-трансцендентуючу) Агапе. Вони являють собою повну протилежність одне одному.

Концепція Любові-Еросу передбачає, що суб'єкт, який не любить сам себе, не може любити і іншого. Тому, щоб бути альтруїстом, йому немає потреби відмовлятися від власного «Я» і прагнення благ для себе; йому варто лише запобігати крайніх форм егоїзму і співпрацювати з іншими індивідами для загального добра. Егоцентричний Ерос, таким чином, за природою своєю є гедоністичним, утилітарним та раціональним; його генеральний принцип: «Живи і дай жити іншим». У протилежність Еросу, Агапе неегоїстична, вона - самопожертва, не шукає самовизнання, а щиро дарує себе. До людини вона приходить згори (з Космосу, від Бога) і обдаровує всіх, незалежно від їх особистих якостей. В цьому вона чужа і незрозуміла для раціонального розуму. Ці дві головні форми любові і їх синтез споконвіку впливають на історію людського суспільства. Ерос і синтезна форма Еросу та Агапе зустрічалися в історії людства значно частіше, ніж чиста Агапе, однак саме Агапе здатна перетворюючи впливати на мільйони людей та змінювати хід історії [8, р. 4, 5]. Коли вона буде краще зрозуміла людям, належно оцінена і вивчена, вона зможе суттєво звільнити людство від самих важких соціальних негараздів - воєн, революцій тощо.

У соціальному вимірі відношення між людьми будуються за двома можливими сценаріями:

1. Любов породжує любов.

2. Ненависть (ворожнеча) породжує ненависть (ворожнечу).

На думку вченого, безмежне насилля и натхнена ненавистю політика двох світових воєн, корейської війни, російської та фашистських революцій переконливо демонструють абсолютну марність керованих ненавистю воєн та революцій у покращенні всезагального добробуту людства [8, р. 54, 57, 70, 71]. З іншого боку, ці негативні свідоцтва воєн та революцій підтверджують плідність мирної, натхненої любов'ю послідовної соціальної перебудови.

Вражаючи історичні прецеденти такої перебудови здійснені шляхом мирного перетворення людей, культур та соціальних інститутів засновниками, апостолами релігії любові, а також співчуттям та взаємодопомогою. Кращім аргументом на користь цього твердження Сорокін вважає те, що Ісус, Будда, Махавіра, Лао Цзи, Конфуцій, Франциск Ассизький та інші не мали зброї, видатної фізичної сили, багатства або інших земних засобів для здійснення впливу на мільйони людей та для скерування історичної долі націй та культур. Заради досягнення своєї мети ці подвижники не закликали до ненависті, жадоби, заздрощів та інших егоїстичних пристрастей людського існування. Однак разом зі своїми послідовниками вони змінювали погляди та поведінку мільйонів, перетворювали культури та соціальні інститути. Ніхто з найвидатніших завойовників та революційних лідерів не може змагатися з цими апостолами любові у значущості та довготривалості соціокультурних змін, здійснених завдяки їх діяльності.

Разом з тим, вчений зауважує, що ця «сила любові» не відповідальна за криваві злочини і вбивства, часто здійснені іменем Ісуса, Будди та інших геніїв альтруїстичної любові. Напроти, релігійні війни та гоніння, релігійні політичні механізми на кшталт інквізиції не змогли знищіти видатні результати діянь апостолів любові.

Насильство та руйнація ніколи «не окупаються». Якщо війни та революцій і мають позитивні наслідки, то це обумовлено потоком неегоїстичної любові і безкорисливим бажанням допомогти масам, що страдають від наслідків більшості воєн та великих революцій. Іншими словами, більшість позитивних результатів таких насильницьких рухів досягається шляхом пограбування інших соціальних груп, ціною їх страждань, їх добробуту і часто - самого їх життя. Більшість «досягнень» воєн та революцій «придбані» грабунком переможцями тієї сторони (соціальної групи), що програла. В той час, коли те правляче угрупування, що перемогло, отримує вигоди від війни або насильницької революції, більшість населення з обох ворогуючих сторін має нести збитки. Під час тривалих так кровопролитних соціальних конфліктів життєві, ментальні та моральні втрати широких мас, як правило, значно перевищують їх надбання. Врешті, найбільш масштабні соціальні конфлікти XX століття привели все людство (особливо войовничій Захід) до межі апокаліпсичної катастрофи.

Таким чином, натхнені ненавистю бійні не покращують соціального благоустрою, не лікують соціальні хвороби. Лише розумно скеровані сили любові і вільної кооперації можуть виконати ці функції. Сила любові виявляється тією головною силою, що обмежує тривалі та смертельно небезпечні катастрофи у житті народів. Всі катастрофи, на думку Сорокіна, в решті решт долалися завдяки альтруїстичному покращанню людей культур та соціальних інститутів цих народів.

Збільшенню любові в світі, покращенню якісних характеристик любові (перетворенні її на любов альтруїстичну), на думку вченого, можна сприяти.

Першим кроком в цьому напрямку має стати збільшення кількості апостолів любові. Згідно теорії Сорокіна, кількісне зростання героїв любові (Ісус, Будда) виходить за межі простого кількісного зростання альтруїстичних особистостей. В цьому і полягає велике значення цих апостолів любові. Вони проявляють себе в залежності від типу суспільства, конкретно історичного періоду: як релігійні лідери або благочестиві аристократи, як відлюдники та ченці або як соціальні реформатори. Змінюється лише їх «зовнішній одяг», провідна ж функція зберігається: вони є генераторами енергії любові для всього людства.

Сорокін відзначає три можливі шляхи становлення апостолів альтруїстичної любові (типи альтруїстичної трансформації) та, відповідно, три головні типи альтруїстів:

1) «щасливі» альтруїсти, які з раннього дитинства проявляють мінімальне Его, вдало інтегрований ряд моральних цінностей та відповідне соціальне оточення, що інтегрується завдяки ідеям Любові та Бога (А. Швейцар, Дж. Вулкан, Ф. Гааз та ін);

2) «катастрофічні» або «пізні» альтруїсти, чиє життя різко поділено на два періоди: до альтруїстичний (до навернення) та альтруїстичний, що слідує за абсолютною трансформацією їх особистості, підготованою дезінтеграцією їх Его та прискорений катастрофами (хвороба, смерть коханої тощо) та іншими подіями у їх житті (Будда, Св. Франциск Ассизький, Гната Лойола, Св. Августин);

3) «проміжний тип», що інтегрує у собі риси двох перших (Св. Василь Великий, М. Ганді, Св. Тереза та ін) [8, р. 306].

Хоча вчений намагається показати діяльність «апостолів любові» на прикладі творців та персонажів всіх широковідомих релігій світу, найбільш часто для змалювання шляхів альтруїзації, типів альтруїстів, ілюстрації благих вчинків заради ближнього та людства він звертається до прикладів християнських (православних та католицьких) святих та подвижників. Найбільш часто на сторінках своєї книги він згадує апостола Павла, Августина Блаженного, Сергія Радонезького, Св. Тихона, Св. Антонія, Св. Франциска, Св. Домініка, Св. Ігнататія (Гната Лойолу) [8, р. 12, 21, 28, 41, 153, 159-165]. На прикладі детального розгляду біографії останнього він і виводить закономірності формування альтруїста катастрофічного типу [8, р. 159].

Попри тлумачення альтруїзації в максимально широкому сенсі, дещо окремо він розглядає феномен християнського альтруїзму [7, р. 60]. Саме проблема християнського подвижництва як примноження Любові у найбільш широкому, космічному її значенні, виступає однією з центральних тем праці Сорокіна [8, р. 12, 38, 41, 152]. В цьому він слідує традиції російської релігійної філософії межі XIX-XX століть, що не є дивним, оскільки як вчений (соціолог та філософ) Сорокін сформувався у Росії, належить до російської соціофілософської традиції. Той сенс, який вкладає він у християнське подвижництво сповна може бути висловлений словами іншого російського філософа - Сергія Булгакова: «<…> Христианское подвижничество есть прежде всего максимализм в личной жизни, в требованиях, предъявляемых к самому себе; напротив, острота внешнего максимализма здесь совершенно устраняется. Христианский герой или подвижник <…>, не ставя себе задач Провидения и не связывая, стало быть, со своим, да и чьим бы то ни было индивидуальным усилием судеб истории и человечества, в своей деятельности, видит прежде всего исполнение своего долга пред Богом, божьей заповеди, к нему обращенной. Ее он обязан исполнять с наибольшей полнотой, а равно, проявить возможную энергию и самоотверженность при отыскании того, что составляет его дело и обязанность<…>« [1, с 59].

Серед методів, завдяки яким можна досягти моральної трансформації людства в альтруїстичному напрямку, Сорокін відзначає:

формування відповідних умовних рефлексів та звичок;

раціональне переконання та наукова демонстрація, підсилені мобілізацією емоційних, виробничих та вольових зусиль індивіда;

використання героїчних прикладів;

безпосередній життєвий досвід індивіда;

натхнення завдяки мистецтву;

концентрація, медитація та самоаналіз, запозичені з духовних практик йоги, дзен-буддизму, суфізму, соматофізичні методи ортодоксального християнства та методи, відкриті засновниками релігій любові та великий чернечих орденів (Св. Василя Великого, Св. Бенедикта, Св. Франциска Ассизького, Св. Бернарда, Гната Лойоли та ін.) [8, р. 277, 310, 315, 348-350].

З усього вищерозглянутого можна зробити висновок: Альтруїстична Любов уподібнюється Сорокіним до Космосу в тому сенсі, що, як і Всесвіт, вона є безмежною. Якщо людина - мікрокосм, то весь спектр позитивних відносин, стосунків з ближнім - всеохоплюючий Космос Любові. Космос Любові, таким чином, позбавлений фізичних характеристик та обмежень, - це специфічний інтерсуб'єктивний простір.

Любов як сила (енергія) - це генеральний космічний принцип, що керує всім життям Універсуму. «Любов як сила (енергія)» та Любов як Космос (Всесвіт, Універсум), не являють для Сорокіна окремих характеристик, параметрів Любові; вони - цілісність, що віддзеркалює суть феномену Альтруїстичної Любові; сенс цих двох понять у сорокінському концепті нерозривно пов'язаний, вони не можуть бути розмежовані, відокремлені одне від іншого. Любов - це Космос добрих, праведних людських вчинків, в першу чергу - подвижництва, служіння людству. У своєму розумінні християнського подвижництва, його значення для альтруїстичної любові та альтруїзації особистості та суспільства, вчений, з одного боку звертається до традиції російської релігійної філософії, з іншого - намагається створити концепт інтегрованого християнства, як спільних для всіх християнських конфесій пріоритетів та цінностей. Максимально узагальнивши висновки Сорокіна щодо альтруїстичної любові та альтруїзації, можна сказати: Космос Любові твориться самими людьми.

Література

альтруїзація любов філософський

1. Булгаков С. Героизм и подвижничество / Сергей Булгаков // Вехи: Сборник статей о русской интеллигенции. Из глубины: Сборник статей о русской интеллигенции. - 1991. - С. 31-72.

2. Джонстон Б.В. Сорокин и Парсонс в Гарварде: институтский конфликт и происхождение ведущей традиции / Б.В. Джонстон // Вестник МГУ. - Сер. 18. Социология и политология. - 1995, №3. - С. 117-127.

3. Сорокин П.А. Война и милитаризация общества / Питирим Сорокин // Голод как фактор. - М.: «Академия». - С. 524-539.

4. Сорокин П.А. Долгий путь: Автобиографический роман / Питирим Сорокин. - Сыктывкар: «Шинас». - 1991. - 304 с.

5. Сорокин П.А. Социология революции / Питирим Сорокин. - М.: Территория будущего - РОССПЭН, 2005. - 702 с. - (Университетская библиотека Александра Погорельского).

6. Тириакьян Э.А. Питирим Сорокин: мой учитель и пророк современности / Э.А. Тириакьян // Журнал социологии и социальной антропологии. - 1999. - Том II, выпуск 1 [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://www.soc.pu.ru/publications/jssa/1999/1/6tiriak.html.

7. Яковец Ю.В. Великие прозрения Питирима Сорокина / Ю.В. Яковец // СОЦИС - 1999, № 6. - С. 3-13.

8. Sorokin P.A. The Ways and Power of Love: Types, Factors, and Techniques of Moral Transformation / Pitirim Aleksandrovich Sorokin. - Philadelpia & London: Templeton Foundation Press. - 2002. - 552 p. - (Sociology / Theology).

Размещено на Allbest.ru