Філософія українського просвітительства як наріжний чинник формування національного духовно-інтелектуального універсуму: від середньовіччя та бароко до ХІХ-ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Уманського національного університету садівництва

ФІЛОСОФІЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРОСВІТИТЕЛЬСТВА ЯК НАРІЖНИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ДУХОВНО-ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО УНІВЕРСУМУ: ВІД СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА БАРОКО ДО ХІХ-ХХ СТ

Ямчук П.М

В українському християнському консерватизмі як у традиційній і довготривалій, витривалій, в дотриманій українцями попри випробування віків, національній світоглядній системі, ніде не знайдемо стратегії поневолення іншої людини або народу. Не містить ця ідейно-смислова універсалія і планів войовничого упокорення непідвладних теренів. Єдина - від давен - можлива для нас експансія - експансія думкою, словом, книгою. А ще - базований на християнсько-консервативних моральних засадах універсалізм особистості українського інтелектуала. Універсалізм думки й дії, що є характерним для українців всіх епох, мов і культур. Він є визначальним, незалежно від сфери соціальної реалізації духовно-інтелектуального дискурсу. Рівною мірою: для вітчизняних творців європейської новолатинської філософії, поезії й прози - С.Пекаліда, І. Домбровського, етнічного поляка С. Оріховського, що прибрав знакове означення власного інтелектуального діаріушу - Роксолан, для С. Кленовича, для аскетів - ченця Івана Вишенського та митрополита Петра Могили, для російського україно, а - головне - христоцентрично мислячого письменника Гоголя, для христоцентричного за філософією й поетикою, поета Шевченка, і для далеких від них і за часом і за світоглядним типом особистості українських просвітників межі ХІХ-ХХ століть, таких -от як Б.Грінченко та С.Єфремов. Для них усіх - ідеал служіння людині, суспільству, людству думкою, словом, книгою завжди був таким, що визначав їхнє єство та єство національної культурної семіосфери, яку вони своїми феноменальними постатями творили. аксіологічний духовний моральний буття

На жаль, з плином часу, здобутки цих знакових мислителів огортаються забуттям, тож слід на новітньому етапі творення національної ідентичності звернути увагу на потребу їхньої актуалізації. Шукаючи українську національну духовно-інтелектуальну й визначену нею буттєву самототожність слід актуалізувати вітчизняні постаті, яких у нашій історії ідей та історії подій було чимало і які тривалий час штучно замовчувалися тоталітарною ідеологією й наукою. Сказане прямо стосується феномену Бориса Грінченка, що про нього занотовує в «Щоденникові» акад. С.Єфремов в записові від 1.05.1925 року: «має бути засідання, присвячене пам'яті Б.Д.Грінченка. Думав я обмежитись … коротким … словом, доручивши докладніші доповіді молодим… Але ім'я Грінченка їм цілком чуже. Вони його не знають… Доводиться мені сідати за доповідь». (1, с.231) І далі: «в 90-900-х роках Чернігів виступав як громадський конкурент Києву: згадаймо громаду часів Шрага, Грінченка, Коцюбинського, Самійленка.»(1, с.475)

Б.Д.Грінченко, якого не лише академік С. Єфремов, а й ціла плеяда українських громадських діячів, вважала своїм наставником, справді заслуговує на увагу до свого діаріушу не лише як талановитий поет і прозаїк, а й як просвітитель, як людина, що формувала світогляд сучасників і навіть тих поколінь, що, під впливом чужого тиску, змушені були відмовитись від засвідчення впливу Б.Д. Грінченка на свій громадський та національний світогляд. Тих, зосібна, які, нібито, «його не знають». Феномен Бориса Грінченка є набагато масштабнішим і не потребує формального засвідчення цікавості до його ідей навіть у зламній для українства добі 1900-1920-х років, адже відомо, що Борис Грінченко своєю просвітительською, навчально-педагогічною, публіцистичною, громадсько-політичною й літературно-художньою діяльністю. готував цей злам, готував прихід ери національно-визвольного світосприйняття, національно-визвольних змагань.

Вагому характеристику цієї за сутністю барокової, а за часом буття постпросвітницької особистості відважного українського просвітителя, що попри обставини, немовби не зважаючи на них, діяв у найтемніші часи заборон і переслідувань спричинених валуєвськими. Емськими й іншими репресивними щодо вітчизняної думки й слова указами й циркулярами подає знаний просвітитель та меценат Є.Х. Чикаленко: «Всім відоме значення Б.Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. В найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік на Україні не згубив і віри у відродження України і свою велику… працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство… Без грошей, зайнятий службою… він сам з жінкою написав і видав за короткий час більше … книжок, ніж їх видало все українське громадянство після 1876 року. Якої треба було енергії, праці і впертості, щоб… видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина. Але цього мало: без систематичної освіти, він самотужки став ученим… признаним не тільки своїми, а й російською Академією наук. Одночасно він став популярним белетристом… Вже за стариших літ він вивчився французької, німецької та італійської мов… і дав цілий ряд перекладів з європейських мов і цим значно збагатив українську літературу… Взагалі, він зробив для української літератури стільки, що його праці подостатком було б… на трьох душ і Україна йому цього ніколи не забуде». (2, с.94-95).

Окреслена аксіологічна парадигма духовно-морального буття Бориса Грінченка прямо співвідноситься з подвижництвом українців тих часів, коли універсум буттєвий прямо залежав від обстоюваних ідей та переконань. Можуть зауважити: та ж є світові приклади Сократа, Фоми Аквінського, буття яких становило пряме продовження їхніх учень. В тому й річ, що Борис Грінченко, так само як і вони, не лише будив громадянську свідомість, на іманентному рівні продовжуючи ідеї й діаріуш названих вище велетів світової думки й слова, де формування особистості як зернини з якої має бути добрий врожай на громадській ниві є ключовою константою соціальної доктрини. Так само він продовжував універсалії й традиції, пов'язані з іменем митрополита Петра Могили, освітнє подвижництво якого для України мало знаковий та визначальний на довгі століття поспіль, від Бароко й до сьогодення, характер. Митрополита, який теж, як і Б. Грінченко, «в найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас… не згубив віри у відродження України і свою велику… працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство» створивши власною волею й коштом невгасимий світильник духу й думки для всієї Східної й Південної Європи середньовічно-барокових часів - Словено-Греко-Латинський Колегіум.

Наступна диспозиція з міркувань Є.Х.Чикаленка щодо постаті Б. Грінченка викликає ціннісно-смислові паралелі вже з іншим знаковим героєм вітчизняної середньовічно-барокової духовно-буттєвої минувшини: «він… видав за короткий час більше … книжок, ніж їх видало все українське громадянство... Якої треба було енергії, праці і впертості, щоб… видати таку силу книжок. Просто не віриться, що це зробила одна людина.». Якщо абстрагуватися від контексту ХІХ ст., то здасться, що йдеться про Івана Мазепу, завдяки увазі якого до будівництва храмів й постійному опікуванню книгодрукуванням українське Бароко як духовний феномен має повне право зватися мазепинським. Відтак, Б.Грінченко вже на іншому етапі розвитку національного духовно-буттєвого начала сутнісно продовжував закладені в європейську й українську як питому її частину світоглядну традицію античними мислителями Сократом, Платоном, а по тому - християнськими філософами - Фомою Аквінським, Петром Могилою, Іваном Мазепою, численними їхніми сподвижниками та однодумцями принципи консервативного розвитку, що при сталості базисних домінант передбачає постійне оновлення й освіження їхнього розуміння, зосібна на рівні науки, освіти та книги як феномену, що зосереджує, акумулює в собі ці концептуальні для українського національного універсуму начала.

І, нарешті, сполучає феномен українського просвітителя з постпросвітницького ХІХ ст. Б.Грінченка з трансцендентальністю духовно-освітнього українського Середньовіччя й така риса: «він самотужки став ученим… признаним не тільки своїми, а й російською Академією наук. Одночасно він став популярним белетристом… Вже за стариших літ він вивчився французької, німецької та італійської мов… і дав цілий ряд перекладів з європейських мов і цим значно збагатив українську літературу». За світоглядно-буттєвою аналогією: колись один з найкращих вихованців Мазепинського культурного кола Феофан Прокопович не лише був визнаний у імперському Петербурзі, а власне - заклав підвалини до того, щоби в Росії з'явилася своя Академія Наук, вагому частку якої від часу її заснування й дотепер становлять українці. Тому - визнання заслуг Б.Д.Грінченка перед наукою імператорською Академією, можна, умовно кажучи, трактувати і як своєрідну форму подяки українству за духовно-інтелектуальний внесок в становлення дослідницьких студій тогочасної метрополії. Слід зауважити й інше: заснована за Указом гетьмана П.Скоропадського через 8 літ по смерті Б.Д.Грінченка, Українська Академія наук, інтелектуальне ядро якої становили або однодумці й друзі або учні й послідовники Б.Д. Грінченка самим своїм існуванням і розквітом засвідчує правильність тези Є.Х.Чикаленка щодо іманентного енциклопедичного академізму цього українського просвітителя та впливу його феномену на подальші епохи національного життя. Поруч з іменем Б.Д.Грінченка в даному сенсі можна поставити ім'я ще однієї якової індивідуальності цієї доби. Людини, яка здатна була замінити або й виховати цілу Академію наук - Івана Франка.

Завдячуючи сократівському тяжінню до постійного самовдосконалення Б.Д.Грінченко, так само як і вітчизняні середньовічно-барокові мислителі й митці, не лише досконало володів провідними на той час європейськими мовами (вони - латиною, німецькою, польською, він - французькою, німецькою та італійською), а й використовував своє знання для обопільного цивілізаційного збагачення української та інших національних європейських культур. Адже перекладацька діяльність або й інша праця інтелектуала в іншомовній культурній реальності є містком єднання між народами, є способом порозуміння на рівні інтерпретації думки й відчуття світу. А отже є необхідною на базисному рівні, що визначає принципи повсякденного буття та його ключові критерії й категорії.

Підсумовуючи, акцентуємо на кількох концептуальних положеннях. Феномен Бориса Грінченка й дотепер, значною мірою, залишається terra incognita для філософії науково-освітнього процесу в Україні ХХІ ст. Проте, в цьому феномені міститься значна кількість тих ціннісно-смислових універсалій, які не лише прямо пов'язують його з джерельною базою українського духовно-інтелектуального й буттєвого універсуму, з добою барокового розквіту зокрема, а й можуть спричинитися до появи перспективних моделей розвитку, метою яких є вироблення новітньої стратегії формування філософії сучасної освіти й науки в європейському контексті. Зосібна, йдеться про енциклопедизм як наріжний принцип структурування комплексу знань сучасного студента, в майбутньому - фахового практика, вченого-теоретика, що здобуває й актуалізує нове знання, про необхідність досконалого опанування мовами - джерелом не лише зв'язку людини зі світом, а й джерелом оприявнення в соціально-гуманітарному українському універсумові сучасних знань, технологій, перспективних візій науково-технічного й соціального прогресу, про потребу постійного й наполегливого духовно-інтелектуального самовдосконалення.

Література

1. Єфремов С. Щоденники. / С. Єфремов. - К.: 1997.- 834 с.

2. Чикаленко Є. Щоденник. У 2-х томах. Т.1 / Є Чекаленко.- К., 2004. - 428 с.

Размещено на Allbest.ru