Про кризу ідентичності інтерпретацій філософії Освальда Шпенґлера

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 111.11:17.023.36

ПРО КРИЗУ ІДЕНТИЧНОСТІ ІНТЕРПРЕТАЦІЙ ФІЛОСОФІЇ ОСВАЛЬДА ШПЕНҐЛЕРА

Анатолій Довгань

Розгортання пізнавальної активності людини в її історико-логічному вимірі сприяє прояву свободи волі дослідника у межах необхідності обирати тих чи тих персоналій розгляду. Начебто спрацьовує випадковість, яка засвідчує відповідний рівень прояву пізнавальної свободи як чинника дослідницького оптимізму, оскільки немає чітко визначеного однозначного критерію, за яким потрібно обирати саме того мислителя для розгляду, а інших не включати до обраного переліку для історико-філософського дослідження. Крім того, існує загальний індикатор вибору тої чи іншої системи для аналізу -- наявність у ній інтелектуальних нескінченностей, які притаманні будь-якій універсальній теорії системного підходу до пошуку оптимальних шляхів досягнення пізнавальної мети. У цьому, мабуть, і полягає наукова цінність ідей філософа.

Історична зміна предметного поля досліджень філософської думки фіксує в кожному теоретичному конструкті реальності дух філософського оптимізму чи, навпаки, песимізму. Оптимістичність притаманна безлічі філософських систем від античності до наших днів. Однак уже стало традицією у філософській інтерпретації перспективи розвитку сучасної цивілізації розглядати майбутнє суспільства загалом і західноєвропейського зокрема з позицій песимізму. Достатньо згадати інтелектуальну звичку тлумачення песимістичного сенсу буття людини, яка склалася і закріпилася у західноєвропейській філософській та соціологічній думці ХІХ-ХХ ст. теоріями А. Шопенґауера, З. Фройда, Ф. Ніцше, О. Шпенґлера і яка віднедавна некритично тиражується молодими (у філософському значенні цього слова) українськими дослідниками філософської думки. Або ж типово стверджувати, що гносеології Дж. Берклі та І. Канта притаманний лише пізнавальний песимізм в його історично конкретній формі -- агностицизмі, означає опуститися до рівня суб'єктивістського буденного рівня сприйняття власного буття, який можна назвати гносеологічною ілюзією догматичного мислення його носія. Метою статті є заперечення істинності наявних у філософській літературі міркувань, що стали вже стереотипними в оцінці філософської системи О. Шпенґлера як класичного прояву гносеологічного і соціального песимізму (Р. Гвардіні, М. Ґрот, Е. Гуссерль, В. Зеньковський, М. Лосський, С. Франк, В. Соловйов).

Зазначимо, що звернення до гносеологічних аспектів ілюзії, як моменту пізнавальної діяльності, для нас є лише підставою розгляду ілюзорності оцінок різних теорій в історії розвитку соціально- філософського знання.

Мінливість соціальних умов життєдіяльності людей, зміни в духовному кліматі соціуму створюють умови альтернативності поглядів на минуле--теперішнє--майбутнє, альтернативні моделі стають призмою розкриття суб'єктивної сторони історичного процесу. Еклектика альтернативних уявлень -- характеристик історичного процесу закономірно веде до внутрішньої суперечності об'єктивації різних теорій. Суспільне буття створює лише можливість реалізації альтернативних ідей, амбівалентних технологій діяльності. Просторово-часові параметри буття не дають змоги всім гносеологічним альтернативам реалізуватись, об'єктивуватись, опредметнитись у відповідні форми культури. Так кожен альтернативний погляд на буття суспільства як можливість прояву інтелектуальної пізнавальної та соціальної свободи для багатьох із нас розкриває нам ілюзорність, хибність наших бажань, помислів та інтерпретацій інших, незіставних з нашими теорій та практичних дій. Відбувається розширення проявів ілюзії у суспільному житті. Осмисленість життя перетворюється у безглуздість існування. Тому С. Франк і пише, що історія людства є історією послідовного краху його надій, дослідне викриття його помилок.

Соціальна ілюзія незалежно від глибини аналізу соціальних процесів є структурним компонентом світоглядних орієнтирів песимізму і оптимізму, може змінюватися лише місце статус чи ступінь хибності, оманливості ілюзії у структурі того чи іншого оптимістичного або ж песимістичного світобачення. Наше прагнення зводиться лише до спроби дати змогу усвідомити ілюзорність також і соціально-філософських міркувань щодо світоглядного і гносеологічного статусу теорії О. Шпенґлера і в такий спосіб очистити філософське знання від хибних, оманливих уявлень, що вже не одне століття заполонили розум багатьох поколінь дослідників філософії цього мислителя. І в реалізації вже неодноразово визначеної мети статті нам сприяє сам О. Шпенґлер.

Окрім того, звільнення цивілізаційного знання та пізнання від оманливих стереотипних міркувань у сфері філософських знань сприяє звільненню пізнавальної практики людини від інерційності як хибного методу активізації інтелектуальних уявлень щодо соціальної значущості тої чи тої філософської теорії.

Стереотипи повсякденної дослідницької поведінки виступають як передумови пізнання та інтерпретації соціальних фактів пізнавального оптимізму (чи песимізму) як на рівні самої теорії, так і буденної повсякденності життєдіяльності людини, пересічного громадянина своєї епохи. Доволі важливим стимулом та джерелом теоретичного аналізу пізнавального оптимізму в його конкретних проявах слугують не лише статичні, а й динамічні його характеристики. Стабільність соціальної системи, в якій проживає і переживає філософ, без сумніву, породжує оптимістично-песимістичні погляди на майбутнє відповідного соціального середовища незалежно від того, яким для індивідуальної суб'єктності є теперішнє. Проте і в нестабільних суспільствах, для яких динамічна рівновага потреби стабільності та потреби розвитку є основним принципом функціонування, продукується дихотомічність “песимізм--оптимізм” свідомості на буденному рівні її існування і на теоретико- науковому. Звісно, між стабільним і нестабільним суспільствами у ракурсі нашої проблеми існує відмінність у пізнавальних, соціальних моделях оптимізму та песимізму. Тому для створення відповідної гносеологічної чи соціальної теорії потрібно усвідомлювати насамперед на науковому рівні фактор нестабільності суспільства. Проте для цього треба змінити уяву про нестабільність як негацію суспільства, оскільки “термін «нестабільність», який, як зазначає І. Пригожин, ще недавно був введений у науковий обіг, як правило, вживається часто з ледь прихованим негативним відтінком, і причому, як правило, для вираження змісту, який належало б виключити із справді наукового опису дійсності” [3, с. 46]. І далі: “визнання нестабільності -- не капітуляція, навпаки -- запрошення до нових експериментальних і теоретичних досліджень, що беруть до уваги специфічний характер цього світу” [3, с. 51].

Теорія пізнання Дж. Берклі та І. Канта також оптимістична в плані осягнення істини, але пізнавальний оптимізм у них обмежений самим предметом їх філософських концепцій, тобто вони встановили межі прояву нестримного бажання людини пізнати світ. Відкритим залишається питання, чому вони це зробили. Щодо відбору світоглядних парадигм аналізу сучасного процесу розвитку європейської цивілізації, то можемо знову зустрітися з песимістичним тлумаченням перспектив Європи. Згадаймо книгу Патріка Бюкенена “Смерть Заходу” [1, с. 23]. Однак обмежені вибором теми статті повернімося до системи філософії О. Шпенґлера.

З погляду біхевіористської концепції “стимул--реакція” співвідношення песимізму та оптимізму, їх роль у динаміці розвитку філософського знання можнливо проінтерпретувати у такий спосіб: поява кожної песимістичної філософської парадигми виступає як стимул для відповідної інтелектуальної реакції у вигляді оптимістичних міркувань стосовно будь-якої філософської проблеми, що хвилювала мислителів кожної історичної епохи. Також ми спостерігаємо й обернений процес прояву інтелектуальної думки, коли надмірний, прикрашений, об'єктивно не обумовлений пізнавальний оптимізм провокує появу гносеологічних теорій песимістичного змісту. Причому йдеться про ті філософські песимістичні та оптимістичні теорії, які демонструють представництво інтелектуальної діяльності як окремих мислителів, так і філософських шкіл.

Ставлення до пізнавальних чи предметно-практичних можливостей людини, здатності осягнення “самості”, досягнення такого осягнення, як кінцевої мети теоретичної чи практичної дії людини, може бути песимістичним або ж оптимістичним. Доцільно зазначити, що існують і інші, альтернативні оптимізму та песимізму варіанти прояву пізнавальної активності розуму. На них звертається увага мислителів різних історичних епох лише епізодично при тлумаченні вже наявних і відомих науковому середовищу типів, форм, способів, прийомів пізнавальної дії людини в контексті дихотомії “раціональне-ірраціональне”, “розумне-розсудкове”, “чуттєве-раціональне”.

Оптимістично-песимістичне ставлення засвідчує зміст суб'єктивності в об'єктивному процесі філософського пізнання, але воно не відірване від самої об'єктивності змісту. Суб'єктивність демонструє відповідну пізнавальну практику, яка за законами гносеологічної спадковості може сформувати надію, впевненість у досягненні пізнавальної мети, або ситуативну пізнавальну апатію, інфантильність пізнавальних дій, і тоді сама ідея осягнення філософської істини зникне з міркувань про природу пізнання, а разом з нею щезне активно-творчий суб'єкт, оптимістично зорієнтований індивід. Такий варіант пізнавальної (і не тільки пізнавальної) практики, мабуть, і лежить в основі формування гносеологічного песимізму.

Активність гносеологічного відношення не потрібно визначати лише як ознаку саме оптимістичного пізнавального ставлення суб'єкта до об'єкта. Гносеологічна активність притаманна і представникові песимістичного світовідношення. Гносеологічний песимізм активно заперечує відповідну здатність суб'єкта осягнути істину. Причому песимізм в особі його конкретного виразника -- суб'єкта пізнання -- застосовує той самий набір пізнавальних засобів, якими користується і представник гносеологічного оптимізму. Виникає суперечність між песимістичним суб'єктивним проявом гносеологічного відношення суб'єкта і створенням ним філософської теорії заперечення можливості осягнути істину. Чому існує така Про кризу ідентичності інтепретацій філософії Освальда Шпенґлера суперечність? Тому що створену теорію за своїм технологічним циклом її застосування на досягнення кінцевої мети -- заперечити можливість осягнути істину, можна визнати оптимістичною, а за змістом -- песимістичною. Водночас суб'єкт песимістичної теорії пізнання може входити до когорти гносеологів-оптимістів, бо його міркування наповнені оптимізмом щодо неможливості осягнення істини. Читачеві подібний опис пізнавальної ситуації та соціального навантаження в ній статусу дослідника може видатись інтелектуальною нісенітницею. Тому що в такому випадку і Зенон зі своїми апоріями може також сприйматись як оптиміст, оскільки він демонструє цими парадоксами свою оптимістичну віру в неможливість ці парадокси вирішити. Однак ми також; бачимо еволюцію поглядів на філософію І. Канта -- від традиційного визнання його радикальним агностиком до відкриття в ньому гносеологічного та історичного оптиміста.

Оптимізм як єдність ірраціонального та раціонального начал у пізнавальній діяльності людини засвідчує собою активність суб'єкта. Однією з ознак такої активності визначається пошуковий характер пізнавального відношення, що включає постановку і вирішення низки завдань, спрямованих на отримання кінцевого результату. Особливість філософської пізнавальної дії як суб'єктивно- перетворювальної теоретичної діяльності дослідника в тому, що її метою стає створення нової теоретичної концепції, яка виражає глибшу сутність пізнаних явищ. Уже Геґель доводив, що пізнання є поступальний рух, який починається із простих визначень. Більш високі ступені пізнавального відношення стають багатшими і конкретнішими, оскільки їх зміст містить у собі початок і включені в процес пізнання нові визначення. Так відбувається збагачення знання про об'єкт, водночас відбувається і вдосконалення суб'єкта цього пізнавального відношення, тобто здійснюється прагнення суб'єкта збагнути істину. І вже суб'єктивність як активність пізнання може набувати специфічності свого відношення -- оптимістичності чи песимістичності. Проте панівною ознакою гносеологічної активності суб'єкта як родової сутності людини песимізм виступати не може, бо не буде поступального руху до істини. Така роль притаманна лише оптимістичному прояву суб'єктивності пізнання і практично-перетворювальної дії. Формально оптимізм і песимізм рівні, але у них різне функціональне навантаження в сенсі спонукання індивіда--суб'єкта до активних пізнавальних дій, отже, в динаміці розвитку філософського знання: поява будь-якої так званої песимістичної філософської концепції виступає стимулом для відповідної інтелектуальної реакції у вигляді оптимістичних міркувань стосовно відповідної гносеологічної (чи соціальної) проблеми.

У контексті цих розмірковувань і виникає пізнавальний сумнів у науковій об'єктивності тлумачення філософських систем О. Шпенґлера та А. Шопенґауера як песимістичних, що привело до нашої спроби переорієнтувати філософську громадськість зі сприйняття їх песимістами на філософських оптимістів. Звісно, така позиція автора статті суперечить уже усталеній стереотипній у філософському середовищі думці щодо цих західноєвропейських мислителів і виглядає начебто щонайменше само- впевнено. Так усе при поверховому некритичному сприйнятті може визнаватись, якщо не враховувати міркувань О. Шпенґлера про свою філософську систему знання і А. Шопенґауера про його власне ставлення до оптимізму. песимістичний філософський інтелектуальний шпенґлер

У невеликій праці під назвою “Чи песимізм це?” своїм критикам О. Шпенґлер відповідає так: якщо замість “занепад” сказати “завершений” -- слово, що має в устах Ґете цілком визначений смисл, -- то елемент “песимізму” буде виключений, а істинний смисл поняття ніскільки не зміниться. О. Шпенґлер прямо заявляє, що він не песиміст, тому що бути песимістом -- означає не бачити попереду ніяких завдань. А сам він (О. Шпенґлер. -- Д. А.) бачить перед людством стільки невирішених завдань, що навіть побоюється, чи вистачить у людей часу та сил їх вирішити. Отже, в цих міркуваннях О. Шпенґлера закладено оптимістичну настанову не тільки на пізнання, а й на предметно-практичну соціальну діяльність людини з удосконалення власного буття. Тому його і дивує те непорозуміння, яке викликав у читачів зміст його філософської системи. І це непорозуміння, на його думку, виникає через те, що читачі неуважні у своїй пізнавальній практиці ознайомлення з його теорією і через свою неуважність, отже, і наявний суб'єктивізм та догматизм, не розгледіли (або не захотіли) мети його системи -- дати образ світу, з яким можна жити, а не систему, над якою можна лише розмірковувати. О. Шпенґлер прямо заявляє, що вже в першій своїй частині його теорія адресована до людей дії, які практикують у соціальному оновленні світу, а не до людей, що лише критично мислять. Оскільки оптимізм, підкреслює О. Шпенґлер, є не “ідеальна абстракція”, а усвідомлена спрямованість життя до деякої мети, єдність душі, волі і переживання, то він проявляється в історії окремих культур, які відносно загальної історії людства є дещо обмежене, фактично існуюче, але завдяки чому вони містять у собі свідомі цілі їх досягнення і надалі нові завдання, що реалізуються в історичних цілях. Тому, на думку О. Шпенґлера, оптимізм повинен мати цілком конкретні осмислені обриси, які свідчать про постійне історично скоординоване наближення людства до відповідної конкретної мети, але до абсолютного досягнення якої дійти неможливо. Щодо того, що його подібні міркування називають песимізмом, то філософ робить інтелектуальне уточнення, яким заявляє, що він “принциповий і рішучий” песиміст лише у питанні загальної мети людства, бо людство для нього лише “зоологічна величина”, як таке воно немає ніякого власного прогресивного розвитку, тому він не бачить ніякої реальної мети його існування як субстанції. Отже, О. Шпенґлер досить чітко заявив про свою науково-теоретичну і соціальну позицію філософа, продемонструвавши публічно діалектичну єдність власних оптимістично-песимістичних міркувань [1].

На нашу думку, також недоцільно сприймати А. Шопенґауера як еталон, образ-ідеал західноєвропейського чи загальнолюдського Песиміста з його філософською теорією метафізичного, абсолютного у своїй первозданності гносеологічного і соціального песимізму, тобто так, як його характеризує російський філософ ХХ ст. В. Соловйов. Підставою для нашого сумніву в об'єктивності такої “соловйовської” оцінки філософії А. Шопенґауера є його власне суб'єктивне ставлення до оптимістичного світовідношення. Цитую: “Оптимизм, если только он не бессмысленное словоизвержение таких людей, за плоскими лбами которых не обитает ничего кроме слов, представляется мне не только нелепым, но и поистине бессовестным воззрением, горькой насмешкой над невыразимыми страданиями человечества” [2, с. 486]. Виходить, що А. Шопенгауер не заперечує факт існування оптимістичних поглядів на буття людини, її здатності пізнавати світ як річ у собі. Він лише, по-перше, не приймає оптимізм як демагогію, софістичність та еклектичність вербального спілкування людей, також той оптимізм, який зображає життя як дарунок. По-друге, цей “великий песиміст” лише розкриває, як він сам заявляє, аморальність, безсовісність, хоча й осмисленого, але без урахування об'єктивного стану буття людини оптимістичного погляду, оптимізму як прикраси в поясненні світу. А. Шопенґауер піддає сумніву поверховий, утопічний, ілюзорний соціальний оптимізм, який може у формі відповідної теорії реконструкції суспільства завести людство в лоно світового зла. Однак він не заперечує оптимізм гносеології Г. Лейбніца, вбачає в її створенні його заслугу перед філософією і зізнається, що сам так і не зумів осягнути сутність його монадології та теорії наперед встановленої гармонії.

Також А. Шопенґауер підкреслює, що саме “Теодицея” Г. Лейбніца стала інтелектуальною причиною прояву оптимістичних поглядів Вольтера у безсмертній повісті “Кандид...” і які він схвалює з тієї єдиної причини, яку Вольтер висловив словами своїх героїв: “Я знаю также, -- сказал Кандид, что надо возделывать наш сад. -- Вы, правы, -- сказал Панглос... Вот вам доказательство того, что человек родился не для покоя. -- Будем работать без рассуждений, -- сказал Маритен, -- это единственное средство сделать жизнь сносною. -- Это вы хорошо сказали, -- ответил Кандид, -- но надо возделывать наш сад” [3, с. 376]. Отже, А. Шопенґауер визнає діяльнісний оптимізм, такий, що вчинками людини не тільки констатує цей світ як начебто кращий із можливих світів, а також здійснює предметно-практичне перетворення світу, що лежить у злі, насправді кращий, той, якого заслуговує людина за своєю соціальною суттю. Щодо пізнання світу не тільки як уяви, а і як речі в собі (термін А. Шопенґауера), то з позицій суб'єктивного ідеалізму цей німецький філософ визнає гносеологічний оптимізм, суттю якого є здатність суб'єкта уявою пізнавати світ завдяки свідомій волі. Суб'єкт пізнає, щоправда, лише явища суті речей, уточняє А. Шопенґауер, а не саму сутність об'єкта.

Література

1. Шопенгауер А. Под завесой истины: сб. произвидений / А. Шопенгауер. -- Симферополь : Реноме, 2003. -- 496 с.

2. Вольтер. Кандид, или Оптимизм. / В кн. : Вольтер. Поэмы. Философские повести. Памфлеты: пер. с фр. / предисл., сост., примеч. В. И. Пащенко. -- К. : Политиздат Украины, 1939. -- С. 297-377.

3. Бьюкенен П. Дж. Смерть Запада / П. Дж. Бьюкенен; пер с анг. А. Башкирова. -- Москва : 000 “Издательство АСТ”; Санкт-Петербург : Терра Fantastica, 2003. -- 444 c. -- (Великие противостояния. Америка против Америки).

4. Пригожин И. Философия нестабильности / И. Пригожин // Вопросы философии. -- 1991. -- № 6. -- С. 46.

5. Шпенглер О. Закат Европы: в 2-т. / пер с нем. И. И. Маханькова / О. Шпенглер. -- Москва : Айрис-пресс, 2003.

6. Фрейд З. Будущее одной иллюзии / В кн.: Сумерки богов; пер. В. В. Бибихина; сост. и ред. А. А. Яковлева. -- Москва : Политиздат, 1995 -- С. 23-93.

7. Фромм Э. Из плена иллюзии / В кн.: Душа человека. -- Москва : Республика, 1992. -- С. 229-374.

Анотація

Обґрунтовано заперечення автором статті усталеної в європейській історико-філософській думці інтелектуальної звички тлумачити філософську теорію О. Шпенґлера песимістичною.

Ключові слова: оптимізм, песимізм, інертність тлумачення теорії, наукова ілюзія, альтернативний погляд, свобода.

The negation of the conventional in the European historical and philosophical thought intellectual habit to interpret Spangler's philosophical theory as pessimist is proven.

Key-words: optimism, pessimism, inertial, theory interpretation, scientific illusion, alternative point of view, freedom.

Размещено на Allbest.ru