Атараксія як гармонійна вкоріненість буття духу в повсякденності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Атараксія як гармонійна вкоріненість буття духу в повсякденності

.

Актуальність дослідження атараксії як досягнутої гармонії зі світом і самим собою полягає у вдосконаленні розуміння здійснення індивідуально-суб'єктивної форми переживань людиною навколишньої об'єктивної дійсності в естетичній сфері суспільного буття.

На початку XX століття, після Першої світової війни, коли люди прийшли у відчай від нісенітниць і жахів зовнішнього світу, здавалося б, що міцні порядки розпалися й усі цінності, які зазвичай вважали непорушними, виявилися сумнівними. Цілісність світопорядку було зруйновано, люди не мали більше навколо себе нічого твердого, на що вони могли би опертися, гармонії зі світом не стало, залишилося лише повернення до власного внутрішнього, щоб знайти ту безумовну опору, яка не належала б об'єктивному світопорядку, а тому була б непідвладна стихії загального розпаду.

Про гармонію в теоретико-філософському дискурсі йдеться у працях філософів, в яких звернення до гармонії як самостійної проблеми філософії має принциповий характер. Це праці Аристотеля, Демокрита, М. Кузанського, Г.-В. Лейбніца, Піфагора, Платона, Плотіна, К. Птолемея, Епікура. Із сучасних авторів необхідно назвати В. А. Білоусова, А. А. Горєлова, А. В. Демічева, В. Т. Мещерякова, Д. В. Пивоварова, О. С. Разумовського, В. М. Сагатовського, Е. М. Сороко.

За свідченням О. Ф. Больнова [1], німецького філософа й викладача, учня М. Ґайдеґґера, який подав систематичний виклад філософії екзистенціалізму, що виник близько 1930 року в Німеччині, розвивався в різних формах і потім поширився за межі Німеччини, екзистенціалізм відразу привернув до себе увагу незвичним неакадемічним стилем філософствування. Свої позиції у філософії екзистенціалісти викладали художньою мовою, демонструючи стирання відмінностей між філософією та літературою. Єдність цього внутрішньо ще дуже різноманітного руху полягала в зверненні до датського філософа С. К'єркегора. Запропоноване ним поняття екзистенціального існування є загальним вихідним пунктом того, що дістало назву екзистенціальної філософії.

Термін "екзистенція" означає "існування". "Екзистенцію" в західноєвропейській філософії протиставлено "есенції" - суті. О. Ф. Больнов пише, що "поняття існування фундаментальне для західноєвропейської думки і зведене до різниці між essentia і existentia сущого. Якщо essentia свідчить, що є щось, означає "так-буття", сутність речі, то existentia спрямована на те, що щось є, позначає буття в сенсі "ось-буття" [1, 203]. Звідси екзистенцію можна визначити як існування без суті, без основи. На думку екзистенціалістів, людина спочатку існує, а потім набуває власної суті. Інакше кажучи, у житті існування передує суті й людина не завжди може або хоче реалізувати власну суть. Виходячи з цього, в екзистенціально-філософському розумінні в людини розрізняються два протилежні й гостро відособлені один від одного стани. Цей дуалізм М. Ґайдеґґер, один з основоположників філософії екзистенціалізму, понятійно закріпив як два буттєві модуси: достовірності й недостовірності особистого буття людини. Обидва ці модуси означають два реальні способи, за допомогою яких існує людина.

Якщо "справжнє життя - це життя дійсне, індивідуально неповторне, не є копією інших і є вотчиною сутності", то екзистенцію можна визначити як "існування людини без автентичності, тобто позбавлене справжнього, індивідуального, неповторного життя" [2, 166]. Неможливе поступове наближення до достовірності - до цього стану свого буття людина наближається лише в категоричній відмові від стану недостовірності.

Несправжнє буття нав'язане людині ззовні, це буття не своє і є чужим людській індивідуальності. Людина живе в співтоваристві з людьми, які оточують її, але це співтовариство не є цінністю, воно не підтримує окрему людину й не сприяє її. Якраз навпаки: воно утримує людину від достовірності її існування. У С. К'єркегора людина існує лише як "одиниця", тобто у власному екзистенціальному існуванні вона настільки зосереджена на самій особі, що всі стосунки із суспільством при цьому для неї несуттєві.

К. Ясперс теж вважав, що інші люди постають як безвідповідальна маса, яка загрожує цілком нівелювати реальну самосвідомість окремої людини. Маса неминуче руйнує екзистенціальне існування й тому становить небезпеку. У своїй "Філософії" К. Ясперс означає масове людське буття як "ми всі". "Кожен в принципі подібний до іншого, являє собою лише ще один екземпляр, який повинен рівною мірою володіти своєю часткою в загальних можливостях, забезпеченні, роботі та споживанні. Як таке соціальне Я я стаю подібний усім" [1,68].

Категорично ці стосунки досліджує М. Ґайдеґґер. Щоденний стан життя в співтоваристві в нього позначено як основний закон "das Man", у значенні безособового займенника. В українській мові це німецьке поєднання "das Man" не має дослівного перекладу, можна тільки провести аналогію - "усі" або "хтось". Окрема людина в повсякденному бутті діє не згідно з її власною свободою й відповідальною рішучістю, а виявляється рухомою й керованою незбагненним і непомітним впливом "man". Людина не є самою собою, у ній живе "man".

С. Ф. Денисов, аналізуючи "несправжнє" буття, виводить, що для нього характерні "анонімність, елімінування індивідуальності, перекладання відповідальності з себе на безликого суб'єкта та абсурдність" [2, 170]. Отже, з погляду екзистенціальної філософії несправжнє життя не є гармонійним.

У теорії екзистенціалізму є кілька способів, які може використати людина для подолання недо- стовірності буття, тобто для знаходження гармонії у власному житті. Але не створено єдиного методу виходу людини за межі її екзистенції, не вироблено універсального способу здобуття індивідом суб'єктивної гармонії та знаходження гармонії зі світом. Екзистенціальність як філософська установка не вказує шляхи та способи досягнення щастя й гармонії. Тому спрямованість екзистенції набуває в К. Ясперса характеру трансцендування, а це є віра, надія, любов, які відіграють важливу роль у становленні суб'єктивної гармонії й гармонії людини зі світом.

За свідченням О. Ф. Больнова [1], філософський рух екзистенціалізму найкраще розуміти як радикалізацію первинного виступу філософії життя, як воно було втілене під кінець XIX і на початку XX ст., найперше Ф. Ніцше й В. Дільтеєм. На противагу релятивістським спрямуванням філософії життя й узагалі загальному розпаду свого часу, філософії екзистенціалізму відкрилося, що безумовну опору не можна набути шляхом повернення до якого-небудь об'єктивного порядку. Ця філософія ґрунтується на співвідношенні всіх об'єктивних порядків з їхнім походженням у людині. Поставлене філософією життя завдання - зрозуміти людське життя, виключаючи всі зовнішні установки, безпосередньо з нього самого, своєю чергою, є вираженням деякого конфлікту та принципово нового почину у філософії. Філософія життя обертається проти будь-якої загальної систематики й проти будь-якої метафізичної спекуляції, що вірить у можливість звільнення від зв'язку з особливим місцем розташування того, хто філософствує, до "чисто теоретичної" позиції, і виявляє людське життя як ту граничну єднальну точку, де вкорінене все філософське пізнання, а також узагалі всі людські досягнення, точку, з якою вони завжди мають бути зворотно співвіднесені. Інакше кажучи, ця філософія заперечує царство духу, що покоїться в собі; власну суть і самоціль великих сфер культури (мистецтва, науки та ін.) намагається зрозуміти, виходячи з життя, звідки вони сталися й де повинні втілити результат. Отже, філософія життя означає поворот від об'єктивного до суб'єктивного, або, краще сказати, від мислення, яке не пов'язане із суб'єктивним началом, до мислення, яке пов'язане з ним.

Варто ще зазначити, що в екзистенціальній філософії гармонію тлумачать як міру буття. Через полярність духу й матерії відбувається їх протиставлення. Це зумовлено тим, що немає третього складника трикутника, який дає стійкість. У цьому випадку третім складником є міра, саме вона дає стійкість у поєднанні "дух, матерія й міра". Тому, якщо людина гармонійна, то вона має внутрішню впорядкованість. Також потрібно враховувати й вчасність. Отже, атараксія як стан гармонії, міри й евритмії суб'єкт-об'єктних відносин набуває найвищої цінності.

У ХІХ ст. втрата єдиної світоглядної концепції разом із соціальною, екологічною, морально- етичною кризою зумовили прагнення до пошуку нових духовних орієнтирів, переосмислення центральних філософських проблем. З цього погляду естетична та художньо-практична діяльність філософа й мислителя Рудольфа Штейнера, який започаткував духовну науку "антропософію", була відповіддю на виклик часу, спробою вирішити проблеми, поставлені епохою. Найбільшу увагу дослідників привертає характерна для світогляду Штейнера цілісність, пов'язана, насамперед, із розумінням органічного включення людини в загальний світовий процес, ролі кожної індивідуальності у формуванні майбутнього загальнолюдської культури.

Найзначнішим внеском Штейнера у сферу художньої діяльності стало створення нового виду мистецтва - евритмії, яка з'явилася в 1912 р. в Європі (Швейцарії, Німеччині). Евритмія - мистецтво особливого гармонійного руху. У перекладі з грецької eurythmia - милозвучність, рівномірність ритму в музиці, танцях і мові. Ритм тут розуміють як якість живого організму, необхідний складник життя людини. Мистецтво сучасної евритмії виникло як відродження древнього грецького храмового танцю, однак відродженого в нових формах, відповідних часу. Евритмія є "зримою мовою та зримим співом". Важливим в евритмічному русі є те, що танець народжується тут не спонтанно, не довільно з фантазії або переживань виконавця, але виникає як втілення закономірностей, які правлять у світі руху. У евритмії втілено спробу знайти зв'язок із загальнолюдським, із усеосяжним, універсально людським змістом. Таким змістом в людині є життя слова, людська мова. У процесі свого розвитку мова втратила первісну душевну змістовність. Вона має абстрактний, прозаїчний характер, якого надала їй сучасна цивілізація. Спіритуалізація мови, повернення їй її життєвої субстанції - завдання, як вважає Штейнер, особливого значення. Те, що можна назвати "мислеритмом", "мислемузичністью", "мислеобразами", має бути знову повернуто звуку. Повітря, проходячи через органи дихання й мови, утворює, по суті, повітряні жести. Те, що всередині людського організму незримо виникає й потім несвідомо стає мовленням, стає образно оформленим, таким, що можна споглядати. Виникає зримо оформлена праоснова мови, її сила звуку, яка її творить.

О. Ю. Другова в дисертації "Эстетические воззрения Р. Штейнера и их воплощение в искусстве" [87] пише, що евритмія була відома в Росії до революції. Такі видатні діячі культури, як поети А. Бєлий і М. Волошин, його дружина художниця М. Сабашникова та ін., перебували біля витоків виникнення цього мистецтва і згадують про історію його створення й силу впливу у своїх художніх творах. М. Сабашникова розвивала евритмічний рух у 1920-х рр. у Москві. У ці ж роки учасники МХАТівської студії під керівництвом М. Чехова вивчали евритмію як частину акторського тренінгу з метою зробити жест більш виразним і створити особливу атмосферу взаємодії між простором залу для глядачів і сценою. Однак політичні зміни призвели до суспільного забуття евритмії в Росії. Відродження її як терапевтичного та художнього руху почалося у 1990-х рр. в Москві й Санкт-Петербурзі.

Найважливішим аспектом художніх творів Штейнера є їхній містеріальний характер. Згідно з його вченням, твір мистецтва знаходить його повне завершення лише у внутрішньому світі того, хто споглядає його; а перетворення цього внутрішнього світу людини є метою й завданням мистецтва. Духовна наука допомагає пізнавати закони духовного розвитку людини й людства загалом, а також знаходити шляхи до його вдосконалення. Людина, яка споглядає твір мистецтва містеріального характеру, стає співучасником подій, які збагачують і підносять, діють зсередини на все єство людини. Така творчість, згідно зі Штейнером, повинна бути не ізольованим явищем в житті людини, а повсякденністю.

Відзначаючи граничне становище евритмічного руху між пантомімою й танцем, Штейнер вказував на дидактичний, естетичний і гігієнічний аспекти. Говорячи про дидактичний аспект, він підкреслює, що душа людини розкривається в рухах з огляду на зв'язаність з тілом. Естетичний елемент виражає художність руху. Терапевтичний вплив евритмії полягає в оздоровленні психосоматичної організації людини: оскільки фізичне тіло приведене у відповідність зі світом руху й здорова рухливість звернена на дидактику, стає можливим оздоровлюючий вплив на фізичний організм і на душевну організацію людини. Так, у сучасній евритмії сформувалося три напрямки: художній (сценічна), педагогічний (для дітей і дорослих) і терапевтичний (гігієнічна й лікувальна).

За сто років свого становлення евритмія змогла розвинутися в самостійний вид сценічного мистецтва, здобувши міжнародне визнання. Як педагогічна та лікувальна, евритмія стала невід'ємним компонентом виховання, викладання й терапії у вальдорфських школах, антропософськи орієнтованих лікувально-педагогічних установах і лікарнях.

Головним висновком теорії пізнання, розробленої Штейнером, є твердження, що мислення - це сутність світу, а індивідуальне людське мислення - окрема форма явища цієї сутності. Штейнер підкреслює, що вихідною точкою його теорії пізнання є "по той бік суб'єкта та об'єкта" мислення, а не поняття та ідеї, а також людська свідомість. Реально існують в об'єктивному світі як його зміст і відповідають природі нашого мислення закони природи, закономірна гармонія, що управляє всесвітом і сама існує в безпосередньо даній дійсності не як фактичне явище, а як ідеальна, прихована до акту пізнання частина змісту світу, його сутність. Суб'єктивний розум, людське "Я", що має потребу в єдності, є ідеальним органом сприйняття. Будучи центром свідомості, яка є сукупністю сприйнять явищ зовнішнього світу, внутрішніх сприйнять (у формі ідей і понять), а також самосприйняття, "Я" поєднує світ мислення та спостереження. Інтуїція як здатність споглядального судження заступає місце здатності доказового, рефлективного судження. З інтуїтивним мисленням ми безпосередньо торкаємося до ядра світового звершення. Не розмірковування про сутність світу, а уявний рух разом і в згоді з сутністю дійсності зумовлює істину як творче породження людського духу [87].

Важливим у теорії Штейнера є те, що здатність відчувати й воліти при цьому по-особливому проникає у сферу ідеального. Це стає можливим завдяки подвійній природі "Я". У першому випадку - це "Я", яке мислення визначає як власну сутність. Воно не знає поділу на внутрішнє й зовнішнє, обіймає і зовнішній світ, і себе. У другому випадку - це обмежена, індивідуальна "я-свідомість", яка виникає завдяки тілесній організації й пов'язана з нею, вона є джерелом почуттів та актів волі. Саме вона, поєднуючись з поняттями та ідеями за допомогою інтуїції, здійснює зв'язок відчування й воління з мисленням. Інтуїція на цьому рівні стає переживанням мислення. Завдяки цьому зв'язку життя почуттів і вольові акти набувають цінності для світового цілого, а поняття та ідеї - конкретного, індивідуалізованого життя.

Згідно зі світоглядом Штейнера, саме завдяки розвитку раціональної здатності людини, шляхом її спіритуалізації та спрямованості не на матеріальний світ, а на світ надчуттєвий, найвищу духовну реальність, людській "свідомості, що споглядає", відкривається сутнісне ядро світу, закони живого, творчого духу, які й лягають в основу художньої діяльності людини. Осягаючи в такий спосіб зв'язок мистецтв з власною організацією, людина, як вважає Штейнер, звертається до живого джерела істинної художньої творчості, отримуючи безпосереднє переживання того, як усе фізично, просторово організоване пов'язано з ритмічним, рухливим, тимчасовим [87].

Антропософія Штейнера - це не догматичне релігійне вчення, але й не абстрактна теорія. Вона зорієнтована на живе пізнання, що дає людській душі безпосереднє переживання істини. Головним висновком теорії пізнання Штейнера є твердження, що мислення - це сутність світу, а індивідуальне людське мислення - окрема форма явища цієї сутності. Тому провідною ідеєю педагогіки Штейнера є ідея вільної самоврядної школи, що слугує не державі й навіть не суспільству загалом, а зорієнтована виключно на індивіда, його потреби й запити. У світі так поставленого завдання не може не постати питання про свободу й моральність людини. Спираючись на світогляд Штейнера, якому притаманна цілісність, пов'язана з розумінням органічного включення людини в загальний світовий процес, ролі кожної індивідуальності у формуванні майбутнього нашої загальнолюдської культури, доходимо висновку, що людина як частинка макросвіту, повинна підтримувати гармонію з навколишнім світом, із середовищем проживання, узагалі - гармонію "істини, чесноти й краси". Найвищою ж метою людської діяльності Штейнер вважає преображення дійсності у твір мистецтва [181].

Отже, антропософія Штейнера, як свідчить аналіз літературних джерел, - не ізольоване явище в історії філософії, а ланка європейської ідеалістичної традиції, що спирається на філософію стоїцизму й підтримує його естетичні цінності, зокрема атараксію як стан гармонії, міри й евритмії зі світом.

Обрана тема зачіпає багато актуальних, але мало розроблених проблемних питань, які стосуються проблеми естетичної свідомості та свідомої діяльності. Атараксія є важливим предметом філософської рефлексії. Цей термін містить доволі глибоке знання про гармонійну вкоріненість буття духу в повсякденності. Тому подальше дослідження атараксії можна визначити актуальним науковим кроком.

Література

1. Больнов О. Ф. Философия экзистенциализма / Отто Фридрих Больнов ; [сост. Ю. А. Сандулов ; научные редакторы: А. С. Колесников, В. П. Сальников ; пер. С. Э. Никулина]. - СПб. : Лань, 1999. - 222 с.

2. Денисов С. Ф. Библейские и философские стратегемы спасения : антропологические этюды : учеб. пособие / С. Ф. Денисов. - Омск : Изд-во ОмГПУ, 2004. - 216 с.

3. Другова О. Ю. Эстетические воззрения Рудольфа Штейнера и их воплощение в искусстве : дис ... канд. филос. наук : 09.00.04 / Другова Ольга Юрьевна. - М., 2003. - 183 с.

4. Кьеркегор С. Гармоническое развитие в человеческой личности эстетических и этических начал / С. Кьеркегор // Несчастнейший. - М. : Библейско-Богословский институт св. апостола Андрея, 2002. - С. 103-235.

5. Хайдеггер М. Статьи и работы разных лет / Мартин Хайдеггер ; [пер., сост. и вступ. ст. А. В. Михайлова.] - М. : Гнозис, 1993. - 464 с.

6. Штейнер Р. Вопрос воспитания как социальный вопрос / Рудольф Штейнер. - Калуга : Духовное познание, 1992. - 187 с.

7. Штейнер Р. Основные черты социального вопроса в жизненных необходимостях настоящего и будущего / Рудольф Штейнер ; [пер. с нем. М. Н. Жемчужниковой]. - Ереван : Ной, 1992. - 140 с.

8. Штейнер Р. Порог духовного мира / Рудольф Штейнер. - М. : Кокон, 1991. - 245 с.

9. Ясперс К. Смысл и назначение истории / Карл Ясперс. - М. : Политиздат, 1991. - 527 с. - (Мыслители ХХ века).

References

1. Bol'nov O. F. Filosofiya ekzistentsializma / Otto Fridrikh Bol'nov ; [sost. Yu. A. Sandulov ; nauchnye redaktory: A. S. Kolesnikov, V. P. Sal'nikov ; per. S. E. Nikulina]. - SPb. : Lan', 1999. - 222 s.

2. Denisov S. F. Bibleyskie i filosofskie strategemy spaseniya : antropologicheskie etyudy : ucheb. posobie / S. F. Denisov. - Omsk : Izd-vo OmGPU, 2004. - 216 s.

3. Drugova O. Yu. Esteticheskie vozzreniya Rudol'fa Shteynera i ikh voploshchenie v iskusstve : dis ... kand. filos. nauk : 09.00.04 / Drugova Ol'ga Yur'evna. - M., 2003. - 183 s.

4. K'erkegor S. Garmonicheskoe razvitie v chelovecheskoy lichnosti esteticheskikh i eticheskikh nachal /

S.K'erkegor // Neschastneyshiy. - M. : Bibleysko-Bogoslovskiy institut sv. apostola Andreya, 2002. - S. 103-235.

5. Khaydegger M. Stat'i i raboty raznykh let / Martin Khaydegger ; [per., sost. i vstup. st. A. V. Mikhaylova.] - M. : Gnozis, 1993. - 464 s.

6. Shteyner R. Vopros vospitaniya kak sotsial'nyy vopros / Rudol'f Shteyner. - Kaluga : Dukhovnoe poznanie, 1992. - 187 s.

7. Shteyner R. Osnovnye cherty sotsial'nogo voprosa v zhiznennykh neobkhodimostyakh nastoyashchego i budushchego / Rudol'f Shteyner ; [per. s nem. M. N. Zhemchuzhnikovoy]. - Erevan : Noy, 1992. - 140 s.

8. Shteyner R. Porog dukhovnogo mira / Rudol'f Shteyner. - M. : Kokon, 1991. - 245 s.

9. Yaspers K. Smysl i naznachenie istorii / Karl Yaspers. - M. : Politizdat, 1991. - 527 s. - (Mysliteli XX veka).

Размещено на Allbest.ru