Пояснення в гуманітаристиці: суб'єктивність, наративність, науковість

Размещено на http://www.allbest.ru/

пояснення в гуманітаристиці: суб'єктивність, наративність, науковість

О. І. Афанасьєв

Одеський національний політехнічний університет

Поряд з класичними пояснювальними схемами в гуманітаристиці існують наративні пояснення. Їх наративна спрямованість задається суб'єктом пояснення. Включення в структуру пояснювального процесу його суб'єкта і наративної стратегії дозволяє розширити рамки аналізу пояснювальної процедури в науці і поза нею, а також сприяє більш адекватному уявленню моделі пояснення.

Ключові слова: пояснення, суб'єкт, наратив, науковість, гуманітаристика.

Афанасьев А. И. Объяснения в гуманитаристике: субъективность, нарративность, научность.

Наряду с классическими объяснительными схемами в гуманитаристике существуют нарративные объяснения. Их нарративная направленность задается субъектом объяснения. Включение в структуру объяснительного процесса его субъекта и нарративной стратегии позволяет расширить рамки анализа объяснительной процедуры в науке и вне ее, а также способствует более адекватному представлению модели объяснения.

Ключевые слова: объяснение, субъект, нарратив, научность, гуманитаристика.

Afanasiev А. Explanations in the humanities: subjectivity, narrative nature, scientific nature.

Along with the classical explanatory schemes narrative explanations are present in the humanities. Narratives are involved in the explanatory process in at least three cases: the narrative is clearly involved in the explanation, the narrative as a linguistic structure is indirectly present in the explanation, the theory that explains is transmitted into culture. The narrative thrust of the explanation is given by the subject of explanation that acts as an integral component of the explanatory procedure; this component accumulates almost all channels of entering personal, social, mental, linguistic and cultural factors in the explanatory process. The subject of explanation predetermines the formation of the explanation and its transmission in the case of the paradigmatic and narrative explanation. Consideration of the subject of explanation as an important component of the explanatory process structure, along with the subject and narrative strategy as its inevitable companion allows extending the analysis of the explanatory procedures in science and beyond, and also contributes to a more adequate representation of the model of explanation.

Keywords: explanation, subject, narrative, scientific nature, humanities.

пояснювальний схема гуманітаристика наративний

У методологічній літературі добре усвідомлена обмеженість позиції суб'єкта як незацікавленого спостерігача, що стало однією з причин кризи універсалістсько- раціоналістичних наукових уявлень. Сучасні методологічні та наукові теорії включають цінності й цілі суб'єкта в наукову картину світу і теоретичні описи. З іншого боку, на рубежі століть відбувається наративний і лінгвістичний поворот в гуманітарних дисциплінах, що розчиняє суб'єкта в оповідних структурах, які начебто говорять самі по собі замість суб'єкта. Детермінованість суб'єкта лінгвістичними і взагалі соціокультурними факторами, а також незалежне від автора буття тексту і його різноманітні інтерпретації теоретики постмодернізму розцінюють як смерть суб'єкта. Між тим, перегляд принципів і розмивання меж наукової раціональності, проникнення понять і методів гуманітарних наук у соціальні та природничі науки і навпаки, не скасовує того факту, що важливою, якщо не головною, функцією науки залишається пояснення, однак акценти в його функціонуванні суттєво змістилися саме в бік суб'єктивної складової та наративних компонентів.

Метою статті є аналіз наративності й науковості в тих структурах пояснень, де значущою є роль суб'єкта як компонента пояснювальної процедури в гуманітаристиці. Початок аналізу пояснення було покладено дослідженнями природничонаукового пояснення, і перші підходи, які відносяться до XIX ст., пов'язані зі спробами представити його як самостійну формально-логічну процедуру. При всьому різноманітті запропонованих згодом моделей пояснення - феноменологічних, редукціонистських, дедуктивно-номологічних, історичних та ін. - їх об'єднувало прагнення до формалізації пояснювального процесу. У результаті, особливо під впливом неопозитивізму, пояснення зводилося до логічного висновку пояснювальних положень (експланандуму) з пояснюючих (експланансу) [11; 3]. Хоча такий підхід дозволив з'ясувати структуру пояснення, виявити його специфіку, розробити критерії правильності й вирішити ряд інших проблем, його однобічність виявилася досить швидко. Тому пізніше як наукове, так і позанаукове пояснення розглядається вже не як самодостатнє, а як включене в соціокультурний контекст. Зокрема, істотно розширилися уявлення про структуру пояснювальної процедури, насамперед у зв'язку з успіхами гуманітарних наук, особливо літературознавства. Крім традиційних експланансу і експланандуму там стали розрізняти контекст і підтекст пояснення, ідеали і норми пояснювальної процедури, вихідні умови пояснення, смисловий каркас, передрозуміння і розуміння та ін. [1]. Якщо ж врахувати, що в ході пояснювального процесу неодмінно наявні його учасники, які дають і сприймають пояснення, явно чи неявно використовують різноманітні вихідні умови, ідеали і норми, особливо різні лінгвістичні конструкції, зокрема наративи, вносять підтекст і контекст в пояснювальну діяльність, то актуалізується проблема суб'єкта пояснення, який відтворюється самою пояснювальною процедурою, включеною до відповідних соціокультурних структур.

Під суб'єктом пояснення можна розуміти індивіда як представника деякого співтовариства в широкому або вузькому сенсі слова з певними історично і соціально різними нормами і традиціями, мовними та психологічними особливостями. Суб'єктом наукового пояснення можна вважати вченого як представника наукового співтовариства або конкретної наукової школи, що використовує наукову мову, сповідує певні ідеали науки, «нормального» вченого, що працює в рамках певних наукових норм, не намагаючись вийти за межі даної наукової традиції, або, навпаки, «революціонера», який прагне вийти за межі сформованих уявлень.

Крім того, вчені або інші індивіди, як суб'єкти пояснення, живуть повсякденним життям, структури якого не можуть не відбитися на їх образній системі бачення світу, на їх мисленні й діяльності, у тому числі наукових. У ході пояснення явно й неявно застосовуються різноманітні лінгвістичні структури, наприклад, розповідні, засвоєні індивідами в процесі соціалізації. При всіх детермінуючих індивіда соціокультурних, лінгвістичних, наукових нормах, сама пояснювальна процедура вимагає того, хто її «переварить», застосує і навіть змінить стосовно конкретного випадку. Таким чином, суб'єкт пояснення, зокрема, наукового, акумулює в собі практично всі канали входження особистісних, соціальних, ментальних, лінгвістичних, культурних чинників у пояснювальну процедуру, будучи непереборним елементом пояснювального процесу. Поняття суб'єкта пояснення дозволяє не тільки вийти за рамки вузького логіцизму або методологізму при вивченні процесу пояснення, а й представити його як особистісно-суб'єктивний процес, який реалізує, впроваджує або змінює інтерсуб'єктивні норми та ідеали.

Суб'єкт пояснення зазвичай включений в одну з двох типових ситуацій: перша - формування пояснення, коли має місце пояснення-процес, і друга - його трансляція, що дає пояснення- результат. Через це суб'єкт пояснення ніби роздвоюється. Той, хто виробляє пояснення, є суб'єкт пояснення-процесу. Той, кому адресується пояснення, є суб'єкт пояснення- результату.

У першій ситуації має місце становлення (формування) пояснення, коли суб'єкт, так би мовити, пояснює щось самому собі, доводячи його до прийнятного рівня. Тут типові два варіанти. В одному з них суб'єкт дає пояснення, не виходячи за межі наявного бачення, загальних уявлень, вірувань і наукових концепцій. У цьому випадку культурний контекст, наприклад, ідеали і норми пояснення, образна картина світу чи інші передумови використовуються неявно, оскільки не вимагають спеціального осмислення, вони звичні, самі собою розуміються. Нове знання не суперечить сформованим уявленням. Тут пояснення легко формалізується і роль суб'єкта зводиться до накопичення знань і вмілому вибору пояснювальних положень, що Т. Кун назвав рішенням головоломок [4]. В іншому варіанті, коли наявного арсеналу пояснювальних можливостей недостатньо, суб'єкт формулює принципово нову концепцію, оригінальне бачення, що закладає основи нового розуміння. Тут неминуче виникає питання про неявне передумовне, найчастіше «особистіше», знання [6], у той час як у першому випадку - про упередження (забобони) даної епохи, які багато в чому визначають індивідуальні уявлення.

Своєрідне знання, іменоване упередженням (передрозсудковим), означає те, що передує міркуванню, розуму. Традиція європейського Просвітництва надала цим термінам негативний зміст. Однак, якщо пояснення, як і всякий пізнавальний акт, здійснюється при обов'язковому використанні такого неявного упередження, що не стільки обумовлює помилки й оману, скільки задає певні напрямки інтелектуальної діяльності, а часом і результати, то поняття упередження здобуває позитивний сенс. Упередження відповідальне за певний смисловий фон, контекст і підтекст пояснення. Упередження можна назвати і передрозумінням, якщо мати на увазі розуміння як розумову процедуру суб'єкта пояснення, яка полягає в приписуванні сенсу деякому об'єкту. Прикладом упередження може служити аналогія як ідеал пояснення в Середні віки або об'єктивно-каузальне пояснення як ідеал науки Нового часу. Кожен з них передбачав відповідні смисли використовуваних термінів та їх зв'язок у деяку цілісність, що забезпечує те чи інше розуміння, у рамках якого давалося пояснення деякому феномену: затемненню місяця як божественного промислу або як природному процесу руху небесних тіл. У цьому плані упередження неявно зумовлює вибір моделі пояснення. Тому так важливо зробити його явним.

Але тоді, коли контекст епохи усвідомлений, упередження визначене, відповідальність за вибір моделі пояснення лежить уже на суб'єкті пояснення. Об'єктивні соціокультурні детермінанти не можуть повністю описати цей процес, хоча б тому, що нові принципи розуміння проблеми логічно не випливають з колишнього знання, і навіть суперечать йому.

У другій типовій ситуації, у яку включений суб'єкт пояснення, здійснюється трансляція пояснення або у «своїй» традиції, коли суб'єкт пояснює щось власній спільноті, або в «чужій», коли пояснення відтворюється або вивчається в іншій культурної ситуації. Залежно від того, кому пояснення призначене, використовуються різноманітні розповідні структури, застосовуються метафори, різні лінгвістичні аналогії та інші образотворчі засоби мови. Завдяки, наприклад, метафорі створюється наочна картина явища або породжуються асоціації, що дозволяють уловити нові смисли. Так, сучасні уявлення про мегасвіт включають дивні на перший погляд терміни: «горловина», «діра» та ін. Контекст пояснення й упередження епохи пов'язані в мові, розумових нормах, образах світу, буття, пізнання, звичайного життя. Досить згадати дарвінівський метафоричний термін «боротьба за існування», непотрібний у його концепції, оскільки там фігурувало поняття «природний відбір». Але в повсякденності вікторіанської епохи, у ситуації політичних зіткнень термін «боротьба» був більш зрозумілий суб'єкту пояснення-результату.

Особливе значення, зокрема, для пояснювальних моделей в гуманітарному знанні мають специфічні розповідні структури, включені в описові та пояснювальні процедури, наприклад, наративи. Навіть якщо не погоджуватися з ідеєю Ж. Ф. Ліотара про заміну пояснювальних теорій наративами [5], слід визнати присутність наративних структур не тільки в літературі, а й в історії, філософії, науці, що часом осмислюється як прояв наративної раціональності й усвідомлюється як наративний поворот в епістемології.

Серед відмітних рис наративу зазвичай фіксують наявність кінцевої мети розповіді, з якої всі згадувані події отримують пояснення, відбір найбільш важливих подій, що безпосередньо відносяться до кінцевої мети та упорядкування подій у певну часову послідовність - осюжечення. Крім того, по сюжетній лінії визначають різноманітні форми наративу, наприклад, прогресивний чи регресивний. І постановка мети та відбір подій, і осюжечення та характер наративу не можуть бути повністю розчинені в соціокультурних нормах, бо залежать від суб'єкта пояснення.

Наративи беруть участь у пояснювальних процесах як мінімум у трьох випадках: 1) коли сам наратив виступає поясненням; 2) коли наратив як лінгвістична структура неявно присутній у поясненні; 3) коли пояснююча теорія транслюється (розповідається) в культурі.

Узагалі в наративному поясненні подія чи явище характеризуються шляхом вказівки на його роль і значення у зв'язку з певною метою, проектом або деякою цілісністю, іншими словами, прояснюється його значення, яке випливає з наступних подій, результатів, наслідків.

Наративи мають гарну пояснювальну здатність у сферах, які зазвичай використовують різні оповіді, наприклад, у теорії літератури та кіно, в історичних дисциплінах, у філософії, етнографії, теології, психоаналізі. Вони пов'язують невідоме з відомим різними способами, у тому числі, шляхом зазначення певного правила, схеми, сценарію, порівняння, метафори, алегорії тощо, зокрема, коли створюється історичний наратив. Наприклад, історик, намагається вибудувати розповідь так, щоб події, представлені в історії, а також дії персонажів були зрозумілі, незалежно від того, який проміжок часу відділяє читача від даної події. Причому, чим довший цей проміжок, тим більш незрозумілими здаються давні події. Вони виглядають дивними, загадковими, таємничими в основному через свою вкоріненість у древніх способах життя, відмінних від сучасних. Історик надає сенс древнім подіям, описуючи їх у категоріальних формах культури, таких як філософські поняття, релігійні вірування, моральні норми, форми оповідань. У результаті минуле представляється як реальність, продовженням якої є сучасність. Важливо, що виділяються найбільш важливі і виключаються «непотрібні» події, виходячи з мети розповіді, вибирається певний стиль і точка зору, немов формується сюжет художнього твору, автором якого і одночасно суб'єктом пояснення виступає історик.

У гуманітарних дисциплінах наративні пояснення виступають найважливішим способом переходу на теоретичний рівень організації знання, забезпечуючи цілісність, несуперечність, систематичність і інші характеристики теорії. Наприклад, вони надають сенс людським діям, представляючи їх як закономірні зв'язки і відносини. Цьому служать поняття, що утворюють розповідну схему: цілі, мотиви, інтенції, перешкоди, непередбачені обставини і т. п. Завдяки ним незв'язані й незалежні предмети, явища і події розглядаються як пов'язані елементи цілого. У поясненнях діяльності соціальних груп і народів наративи демонструють взаємопов'язаність, закономірність, значимість різноманітних незв'язаних, випадкових, незначних справ і подій, пов'язуючи їх у цілісні утворення. Індивідуальне життя як єдиний і цілісний феномен не розпадається на нескінченну безліч самостійних подій і явищ, а пояснюється за допомогою автобіографічного або біографічного наративу, який вибудовує чітку сюжетну лінію. Мабуть, наратив становить фундаментальну психологічну, лінгвістичну та соціокультурну основу нашого пояснення світу.

У природних науках також досить очевидна локальність виробництва і трансляції знання з використанням різних риторичних прийомів і оповідних схем вченими, щоб додати своїм науковим результатами вид об'єктивних, трансцендентальних, позачасових і універсальних істин. Так, «Оптика» Ньютона використовувала принципи побудови і термінологію робіт Евкліда, запозичуючи їх риторичну силу, хоча містила тільки описи експериментів і їх результатів [8].

Пояснювальну силу мають не тільки наукові поняття і принципи, а й сама використовувана суб'єктом структура наукових текстів. Створюється ілюзія, що тексти говорять як би від імені природи, завдяки умовній риториці й зразкам наукової мови, наприклад, опусканню займенників, використанню пасивного стану, неупередженому тону та іншим обов'язковим лінгвістичним структурам, які роблять наукові тексти переконливими. У цьому плані суб'єкт знову розщеплюється, але вже на автора і пояснюючого. Автор пояснення, як звичайний індивід зі своєю біографією, емоціями, помилками тощо, відрізняється від «пояснювателя», мовця начебто від імені істини, хоча реально це одна і та ж людина. Справедливо зазначає Р. Барт: «той, хто говорить, - це не той, хто пише, а той, хто пише, - це не той, хто існує» [7].

У пояснювальному тексті зазвичай виключається все, що може вказувати на автора. Тільки спеціальне дослідження, наприклад, біографічне або методологічне, може відновити авторський слід, що часом має істотне значення для суб'єкта пояснення- результату. А в самій структурній організації наукової теорії, особливо природничої, і при побудові наслідків на перший план виходять ненаративні форми представлення знання. Наприклад, наукова теорія передбачає явища чи події, які ще не відомі, отже, вони не можуть служити фактором виділення їх причин.

Цей феномен часом використовують для розрізнення логіко-наукової, або парадигматичної, і наративної раціональності [10]. У такому випадку наративні пояснення подій будуються за допомогою прояснення їх значення, що випливає з наступних за ними інших подій, а «парадигмальні» пояснення демонструють зв'язок даного твердження з іншими на основі формальної логіки.

Має місце як протиставлення традиційних пояснювальних схем наративним, так і їх зближення. Так, К. Хюбнер, посилаючись на А. Данто і погоджуючись з ним, вважає, що строге дедуктивне пояснення і розповідь - це дві різних форми пояснення, причому одне може бути переведено в інше [9, с. 248].

При всій популярності наратологічного підходу, особливо в історичних науках, саме тут можна зустріти і чимало заперечень проти наратологічних пояснень: то їх звинувачують у ненауковості, у літературності, то в лінгвістичній прив'язці, що не дозволяє вийти в реальну історію, то в суб'єктивізмі. Останнє зауваження особливо аргументовано. Дійсно, у наративі часто присутня така впорядкованість фактів, яку тільки даний історик вважає важливою. Нерідко історик вставляє в наратив навіть вигадані факти заради наповнення вихідного матеріалу емоційною, життєвою насиченістю, що забезпечує ефект присутності читача в історичній ситуації. Такий текст здається дуже переконливим завдяки послідовності розповіді, переконливій наративній ув'язці різноманітних даних. Нерідко це видається більш доказовим, ніж логіка поведінки історичних агентів або закони функціонування соціальної системи, або набір статистичних каузальних зв'язків саме за рахунок образотворчості, «живого життя». Щось подібне в певних рамках має право на існування, адже навіть Гегель називав такі розповіді прагматичною історією, але з точки зору класичної науки це неприпустимо. Якщо історія хоче залишатися на ґрунті строгої науки, наративні пояснення, як мінімум, не повинні бути ні визначальними, ні єдиними. Наративна стратегія історичних дисциплін і взагалі гуманітаристики не повинна підміняти наукову об'єктивність. Мабуть, у разі залучення до науки текстів зі сфери гуманітаристики, від наративності, як вирішальної ознаки гуманітаристики, можна позбутися, якщо, звичайно, вважати її недоліком, що аж ніяк не очевидно, на шляху застосування математичних або системних методів за рахунок вживання формальної мови, вільної від відповідних тропологічних фігур [2]. Однак це не альтернатива, швидше корисне доповнення до наративності гуманітаристики.

В обох випадках певна роль належить суб'єкту пояснення, а в наративних поясненнях ця роль вирішальна. У парадигматичних поясненнях індивідуальний талант і професіоналізм нерідко визначають вдалість вибору експланансу і переконливість пояснення як у випадку наявної парадигми в нормальній науці, так і в разі створення нової парадигми в революційній науці. При відтворенні подібних пояснень роль суб'єкта досить незначна. У наративному поясненні суб'єкт визначає мету, тобто ту подію, до якої веде вибудувана ним послідовність, відбирає головні, з його точки зору, події, вибудовуючи їх у відповідний його розумінню сюжет. Подібне осюжечення - головна ознака наративного пояснення і демонстрація його суб'єктивності, хоча остання різними лінгвістичними прийомами приховується. Водночас таке пояснення не слід вважати абсолютно довільним. Порядок оповідання в деякому сенсі задано: існують різноманітні, але певні культурні норми, у яких сформувався суб'єкт і в яких може розгортатися реальне життя, наукова та культурна творчість і сама нарація.

Поширення теорій, наукові публікації, комунікації в рамках наукового співтовариства також включають в себе різні розповідні структури. Трансляція, як і створення, наукових текстів навіть у природничих науках, а тим більше - в гуманітарних, багато в чому визначається дискурсивними практиками, прийнятими в тих чи інших наукових співтовариствах. Прикладами можуть служити переважаючі соціальні уявлення, ідеологічні, моральні, політичні уподобання, яким надається вигляд об'єктивних і безпристрасних описів світу. У ряді культурних текстів приховано присутні гендерні, расистські та інші наративи, історичні описи, що виправдовують цінності сучасності і різноманітні ідеологічні уподобання суб'єкта пояснення.

Іншими словами, суб'єкт пояснення акумулює в собі практично всі канали входження особистісних, соціальних, ментальних, лінгвістичних, культурних чинників у пояснювальну процедуру. Структура пояснення, зокрема, наративні конструкції в пояснювальних процесах, постійно відтворюють потребу в суб'єкті пояснення як непереборному його компоненті, який реалізує, впроваджує або змінює інтерсуб'єктивності норми і ідеали. Суб'єкт пояснення зумовлює і формування пояснення, і його трансляцію, як у випадку парадигматичного, так і наративного пояснення, як при збереженні класичних пояснювальних схем, так і при наративній пояснювальній стратегії, вибираючи відповідні наративні та соціокультурні форми, а, отже, повністю несучи відповідальність за побудову пояснення.

Розгляд суб'єкта пояснення як найважливішого компонента структури пояснювального процесу, а разом з суб'єктом і наративної стратегії як його неминучого супутника, дозволяє розширити рамки аналізу пояснювальної процедури як у науці, так і поза нею, і допомагає більш адекватному представленню моделі пояснення.

У якості висновку можна констатувати наступне. Поряд з класичними пояснювальними схемами існують, особливо в гуманітаристиці, наративні пояснення. Наративи беруть участь у пояснювальних процесах, коли наратив явно задіяний у поясненні, коли він як лінгвістична структура неявно присутній в поясненні; коли пояснююча теорія транслюється в культурі. Наративна спрямованість пояснення задається суб'єктом пояснення як невід'ємним компонентом пояснювальної процедури, що акумулює практично всі канали входження культурних чинників у пояснювальну процедуру. Наративні пояснення, надаючи сенс людським діям, демонструють взаємопов'язаність, закономірність, значимість різноманітних незв'язаних, випадкових, незначних справ і подій, пов'язуючи їх в цілісні утворення і постачаючи життєвою виразністю, будучи істотним доповненням ненаративних пояснювальних схем.

пояснювальний схема гуманітаристика наративний

1. Афанасьєв О. І. Проблема розуміння в структурі наукового пояснення / О. І. Афанасьєв // Філософська думка. - 1986. - №1. - С. 39-47.

2. Афанасьев А. И. Научный статус гуманитарного знания / А. И. Афанасьев, А. Ю. Цофнас // Наук. вісник Чернівецького унту : зб. наук. праць. - Вип. 561-562 : Філософія. - Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. - С. 3-8.

3. Гемпель К. Логика объяснения : Сб. статей / К. Гемпель ; пер. О. А. Назарова. М. : Дом интеллектуальной книги, Русское феноменологическое общество, 1998. - 240 с.

4. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун. - М. : Прогресс, 1975. - 288 с.

5. Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна / Ж.-Ф. Лиотар ; пер. с фр. Н. А. Шматко. - М. : ИЭС, СПб. : Алетейя, 1998. - 160 с.

6. Полани М. Личностное знание: на пути к посткритической философии / М. Полани. - М.: Прогресс, 1985. - 343 с.

7. Французская семиотика: от структурализма к постструктурализму. - М. : Прогресс, 2000. - 536 с.

8. Харре Р. Социальная эпистемология: передача знания посредством речи / Р. Харре // Вопросы философии. - 1992. - №9. - С. 49-62.

9. Хюбнер К. Критика научного разума / К. Хюбнер. - М. : ИФРАН, 1994. - 326 с.

10. Bruner J. Actual Minds, Possible Worlds / J. Bruner. - Cambridge : Harvard University Press, 1986. - 201 p.

11. Hempel C. G. Studies in the logic of explanation / C. G. Hempel, P. Oppenheim // Philosophy of Science. - Baltimore, 1948. - Vol 15. № 1. - P. 135-175.

Размещено на Allbest.ru