Екзистенціал страху в посмодерністську епоху

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Донбаський державний педагогічний університет

ЕКЗИСТЕНЦІАЛ СТРАХУ В ПОСМОДЕРНІСТСЬКУ ЕПОХУ

В. В. Мельник

Розглянуто аксеологічні виміри екзистенціалу страху як одного з важливих онтологічних метафізичних чинників людського існування.

Ключові слова: екзистенціал, страх, тривога, боязнь, екзистенція, онтологія, модус, метафізика.

Попри це в ХІХ - ХХ ст. проблема страху посідала значне місце в інтелектуально-духовному просторі вітчизняної культури і знаходила різностороннє осмислення в працях провідних релігійних мислителів. Хоч практично всі філософські школи і напрямки, так чи інакше, розглядали проблему страху в межах відповідних світоглядних систем, завдання самовизначення страху як онтологічного феномену залишається актуальним. це пов'язано з тим, що раціоналістична традиція мислення, яка прагне до виявлення істини, як знання, що перебуває поза свідомістю, розглядала страх лише як випадковий момент, психологізм, один із людських афектів, емоцій пристрастей, сферою дії яких є духовне.

Більше того, переважав аналіз лише окремих форм і виявів страху. Проте цілком очевидно, що розуміння природи, смислу страху неможливо опрацювати і розкрити повністю, виходячи з аналізу будь-якого окремого виду або окремого аспекту, як не можна засобами окремого наукового знання розібратися в структурі цього складного феномену.

Актуальність та інтерпретація екзистенціалів сучасними формами філософування, зокрема і європейською філософією, є достатньо сильною й глибокою і вимагає свого осмислення. Про це говорить П. Гайденко: «Без серйозного аналізу творчості С. К'єркегора, М. Хайдеггера, М.А. Бердяєва, К. Ясперса, Г Марселя, Ж.-П. Сартра та ін. важко розібратися в тому, що являє собою та строката картина сьогоднішніх філософських «дискурсів», що мають назву «постмодерну», претендують визначити собою дух майбутнього ХХІ ст.» [2, с. 36].

Саме тому буття сучасної людини гостро потребує осмислення й збереження традиційних екзистенційних цінностей і понять, для чого вимагається насамперед їхній філософський аналіз. Отже, актуальність дослідження полягає у визначенні нових форм людського існування на основі переосмислення фундаментальних екзистенційних категорій у контексті європейської філософії XVII - XX ст. Сукупний соціальний страх складається із повсякденних, звичайних або прозаїчних страхів. На неусвідомленому рівні стан страху безпосередньо породжується силою й енергією психічного світу людини. Поява страху зумовлена тут дисбалансом між нормами і принципами, які господарюють у зовнішньому світі, та інтимними прагненнями індивіда. Страх - одна із форм психічної фіксації і вияву цієї невідповідності. Це своєрідний захисний механізм особистісного неусвідомленого життя людини, її внутрішнього Я. Свідоме осмислення страху, уважає В.Андрусенко, дозволяє індивіду усвідомити необхідність подолання дисгармонії між природою і суспільством, між людиною і відчуженими від неї соціальними силами. У свідомому осмисленні страху домінує раціональне, світоглядне начало.

Така постановка питання виводить на проблему взаємовідношення релігії та екзистенціалізму, оскільки в західноєвропейській філософії ХХ ст. вони не завжди знаходилися в одному смисловому ряду. Екзистенціалізм розвивався паралельно з родинним напрямком персоналізму і філософської антропології, від яких він відрізняється передусім ідеєю подолання (а не розкриття) людиною власної сутності і значним акцентом на глибині емоційної і внутрішньої природи, що розглядає мотиваційну сферу душі, страх, жах, тривогу, свободу, любов, смерть, віру.Здебільшого страх уважається негативним явищем, але екзистенціалісти 20 ст. надають йому позивного забарвлення. Вони говорять, що страх уражає людину у всіх її життєвих відношеннях. Він необхідний нам для того, щоб витягти людину з розміреного абстрагування від усіх щоденних проблем, турбот і подивитися на все, що відбувається, з боку. Страх подібний до вогню, він спалює все несуттєве і тимчасове; він відвертає людину від усього світського. Тільки тоді проявляється істинне існування. К'єркегор твердить: страх - це запаморочення свободи [7, с. 80 ].

Під час цього почуття все незначне відступає на задній план, а залишається лише існування. Коли людина піднімається над бездумним проживанням - вона розуміє, що більшість її цінностей, орієнтирів і життєвих відношень - помилкові. Раніше вони несли її, а тепер вона ніби відірвана від них, тепер вона цілком опирається на саму себе, і лише в цьому проявляється істинна свобода.

У статті ми користуємося визначенням екзистенціалів як «категорій людського буття, що виступають як спонукання до чинного існування», яке дав С.А. Ісаєв [3, с. 46]. На нашу думку, це визначення розкриває суттєвий зв'язок екзистенціалізму з метафізикою та культурою, оскільки шуканим є чинне існування. Таке розуміння дає змогу бачити в етичному екзистенційну основу особистості, тому недостатньо говорити про етику екзистенціалізму, а необхідно розкривати етичний фундамент екзистенційних категорій людського буття. Екзистенціали - способи існування людини і виявлення сутнісних характеристик Я; категорії людського буття; ціннісні вузли, квінтесенції смислів, цілей, прагнення людей; світоглядні конструкції, які задають параметри людського існування у світі. Хоч роздуми про екзистенціали притаманні ще мудрецям Античності, Середньовіччя і Нового часу, у центр уваги ця проблематика була вміщена сучасною посткласичною філософією, послідовно застосовуючи феноменологічний підхід до аналізу фундаментальних антропологічних констант. Таке філософування має принципово особистісний, інтимно-екзистенційний характер.

Насамперед екзистенціалісти розділяють поняття страху і боязні, який виступає основою інших екзистенціалів. Боязнь завжди передбачає наявність будь-якої певної загрози. Боятися, наприклад, людей, обставин, умов, явищ тощо. Тобто джерело боязні завжди визначене. Інакше страх. Будь-який предмет, який збуджує страх, відсутній. Людина не може навіть сказати, що її страшить. Саме в цій невизначеності і проявляється основна властивість страху. це почуття виникає без будь-якої видимої і певної причини. Через це людина і не здатна чинити опір, оскільки невідомо, звідки страх наступає. Тоді здається, що він підходить з усіх сторін і від нього не сховатися, тому що навіть не знаєш, від чого тікати [1, с. 5].

Здебільшого страх уважається негативним явищем, але екзистенціалісти 20 ст. надають йому позивного забарвлення. Вони говорять, що страх уражає людину у всіх її життєвих відношеннях. Він необхідний нам для того, щоб витягти людину з розміреного абстрагування від усіх щоденних проблем, турбот і подивитися на все, що відбувається, з боку. Страх подібний до вогню, він спалює все несуттєве і тимчасове; він відвертає людину від усього світського. Тільки тоді проявляється істинне існування.

Під час цього почуття все незначне відступає на задній план, а залишається лише існування. Коли людина піднімається над бездумним проживанням - вона розуміє, що більшість її цінностей, орієнтирів і життєвих відношень - помилкові. Раніше вони несли її, а тепер вона ніби відірвана від них, тепер вона цілком опирається на саму себе, і лише в цьому проявляється істинна свобода.

Оскільки в межах раціоналістичної традиції страх був осмислений як випадковий момент свідомості, то акцент робився на вивченні способів подолання страху, його причин, основ і наслідків релігійного страху як такого.

Б.Спіноза вихідною категорією для пояснення феномену страху висуває бажання, що ототожнюється із самою сутністю людини. Основними модусами бажання залежно від можливості чи неможливості його існування виступають задоволення і незадоволення. «Так, - пише Спіноза, - якщо ми знаємо про майбутню річ, що вона гарна і що вона може статися, то внаслідок цього душа приймає форму, яку ми називаємо надією... З іншого боку, якщо ми вважаємо, що річ, яка може наступити, погана, то виникає форма душі, яку ми називаємо страхом» [1, с. 38].

Твори російських екзистенціальних письменників наповнені образами «страху-туги». Проте у філософії феномен екзистенціальної туги, як внутрішнього глибинного стиснення свідомості скінченністю і тимчасовістю емпіричного світу, не має достатнього смислового опрацювання.

Як наслідок, страх у екзистенціалістів стає найвищим досягненням людини, оскільки лише в ньому відкривається чинне існування (за іншою термінологією «страх» перекладають як «тривога»). В екзистенціалізмі, згідно з Р. Меєм, людина сприймається завжди в процесі становлення, у потенційному переживанні кризи, [4, с. 10] яка властива західній культурі, у якій вона переживає тривогу, відчай, відчуження від самої себе і конфлікти. Людина є здатною мислити й усвідомлювати своє буття, тобто вона розглядається в екзистенціалізмі як відповідальна за своє існування. Людина повинна усвідомити себе і бути відповідальною за себе, якщо не хоче стати самою собою. Тільки факт смерті ставить у глибині питання про людину і її смисл життя. Життя в цьому світі має смисл саме тому, що є смерть, і людина відчуває страх перед нею. Смисл пов'язаний з кінцем. І якщо б не було кінця, тобто якби людина могла жити вічно , то життя втратило би свій автентичний смисл. Смерть - крайній жах і крайнє зло - виявляється єдиним виходом із дурного часу у вічність, і життя безсмертне й вічне виявляється досяжним лише через смерть. Платон учив, що філософія є не що інше, як приготування до смерті. Але біда лише в тому, що філософія сама по собі не знає, як потрібно вмирати і як перемогти смерть. Тому було б не зовсім тактовно говорити про екзистенціалізм без екзистенціалів та антропологізму, оскільки життя благородне лише тому, що в ньому є смерть, є кінець, що свідчить про те, що людина призначена до іншого, вищого життя. У безкінечному часі смисл ніколи не розкривається, смисл лежить у вічності. А між життям і часом та життям і вічністю лежить безодня, через яку перехід можливий лише шляхом смерті, шляхом жаху розриву. Хайдеггер говорив, що буденність паралізує тугу, пов'язану зі смертю. Філософсько-антропологічні аспекти страху (хоч це переважно філософський аналіз) безпосередньо розглядають у філософії нового часу [8, с. 56].

Класичні категорії цілком можуть бути пережиті й осмислені екзистенційно (єдність - самотність, необхідність - рабство тощо) й одержати символічне смислообразне вираження. У принципі екзистенційним може стати будь-яке явище, якщо воно осмислюється як зв'язок суб'єктів у духовному досвіді або відношення суб'єкта до об'єктних реальностей (свобода, смерть) на межі їх переживання. Екзистенційним може стати колір, запах, фізіологічне відчуття (Флоренський, Камю, Сартр), коли вони духовно відчутні і формують волю до вічності (або до смерті як кінця скінченного). У кожної людини є особистий екзистенціалізм (міф її життя), який вона переживає й усвідомлює або реалізує тією чи іншою мірою. Свідомість у цілому має екзистенційну структуру - парадигму дихання як морально-духовного життя, засновану на безумовній значущості того чи іншого дихального ритму (у йозі це інтерпретується цілком натуралістично). Відірвана від істинного буття, людина відчуває страх, заглушений релігією. Сильні емоції, неконтрольовані розумом, підштовхують людину у сферу уявного розв'язання проблем, у центрі яких знаходиться «забуття тягот життя».

З огляду на вищезазначене, звернення до страху як до предмета соціально-філософського аналізу зумовлене такою причиною виникнення екзистенціалів як загроза широко прийнятого відчуження (від індивідуальної сутності або від товариства, природи, Бога, родової сутності тощо), можливість якого коріниться в складній біосоціальній природі людини, що визначає прагнення останньої до комунікації та захисту своєї індивідуальності одночасно.

І специфічним випадком усіх екзистенціалів є страх відчуження. Він формується за допомогою культивування страху самотності (депресивний) і страху одинака (шизоїдний), а також страху традиції (стереотипно- істеричного) і новації (обсесивного) - одночасно, що характерно для середньовічної культури, і пояснюється протирічним характером християнського персоналізму й діалектичним характером взаємодії старо- і новозавітного комплексу ідей у християнстві.

Основною гіпотезою під час розв'язання порушеної проблеми слугує передбачення, що саме страх як екзистенціал являє собою онтологічну, гносеологічну, аксіологічну, праксіологічну основу самосвідомості і самореалізації людини, виступає структуроутворювальним принципом самоорганізації екзистенції як єдності сутності та існування. Екзистенціал любові у взаємозв'язку з іншими екзистенціалами є світоглядною опорою індивіда, центром духовного засвоєння ним навколишнього світу, орієнтиром смисловизначення особистості, обраним у неусвідомлених прошарках людської психіки (душі) як деякий архетипний зразок моделі людини, яка відображає її інваріантну сутність, первісно довершену, що вимагає своєї актуалізації відповідно до акту становлення буття з ніщо. Отже, зміст процесу самореалізації людини складає прорив, «транс» за межі обмеженого природою «емпіричного Я» до «трансцендентального Я» (І. Г. Фіхте), до «потенційно кращого Я» (К. Г. Юнг), що коріниться як архетип у колективному неусвідомленому. Розгортання в процесі життя звернутої (вродженої) ідеї (ідеалу) істинної довершеності людини і є процес самореалізації, що виявляє принцип людської екзистенції, у зв'язку з чим питання про самореалізацію зміщується з площини суспільного буття в глибини людської самості і безмежно індивідуалізується, оскільки кожною людиною в особливому ракурсі виправдовується, тобто особистісно осмислюється, реальність призначення людства. Екзистенціали людського буття виступають апріорно заданими способами людського існування, смисложиттєвими конструктами побутування людини. Це категорії людського буття, ціннісні вузли, квінтесенції смислів, цілей, прагнень людей, світоглядні конструкції, які задають параметри людського існування у світі. Особливе місце в бутті людини займає свобода, страх, віра, любов, смерть - один з інтегрувальних компонентів цілісності буття людини. Ці екзистенціали передбачають акт трансцендування за межі емпіричної реальності, за межі наявного буття індивіда.

Отже, страх - це, якщо так можна сказати, деяка універсальна одиниця життя. Це та цегла, з якої складається життя кожної людини незалежно від статі, віку, національності, раси, віросповідання, матеріального або соціального стану тощо. Найуніверсальнішими феноменами життя є наші тривоги,фобії та переживання. Саме вони і склали основу мови універсалів, які розглядаються тут і являються предметом подальшого дослідження.. . Саме уявлення про людину в екзистенціалізмі є вельми невизначеним: вона подана як особистістно єдине ціле (таким робить людину щось загальне для неї протягом її життя, хоч і змінюється з часом, але все ж «плавно», із збереженням спадкоємності, що й позначається традиційно «людською природою»). Проте в екзистенціалізмі людина розпадається на ряд окремих різночасових станів, психічних актів, не об'єднаних нічим у єдину особистість. . І оскільки людина або попереду відчуває страх за майбутнє , або позаду себе страх за минуле , але ніколи не сама, завжди

«поза собою», то в ній ні до чого апелювати, її вчинки в конкретній ситуації неможливо оцінювати й коректувати, зокрема і їй самій: адже майбутнє - тільки «проект», а минуле - уже не належить їй.

Бібліографічні посилання

екзистенціал страх туга онтологічний

Андрусенко В. А. Социальный страх [Текст] / В. А. Андрусенко. - Свердловск : Изд. уральского ун-та, 1991. - 172 с.

Гайденко П. П. Человек и история в свете «философии коммуникации К.Ясперса [Текст] / П. П. Гайденко // Человек и его бытие как проблема современной философии. - М. : Наука, 1978. - С. 36-58.

Исаев С. А. Теология смерти. Очерки протестантского модернизма [Текст] / С. А. Исаев. - М.,1991. - 236 с.

Мэй Р Смысл тревоги [Текст] / Р Мэй. - М. : Класс, 2001.258 с.

Паскаль Б. Опыты [Текст] // Суждения и афоризмы / Ф.Ларошфуко, Б.Паскаль, Ж.Лабрюйер. - М., 1990. - 384 с.

Сартр Ж.-П. Избранные произведения [Текст] / Ж.- П. Сартр. - М.,1992. - 480

Философия. Религия. Культура [Текст] / В. В. Лазарев,

С. И. Великовский, С. С. Аверинцев. - М. : Наука, 1982. - 397 с.

Хайдеггер М. Время картины мира [Текст] / М. Хайдеггер // Работы и размышления разных лет. - М.: Гнозис, 1993. - С. 133-167.

Ясперс К. Введение в философию [Текст] / К. Ясперс. - Мн., 2000. - 192 с.

Мельник В. В. Экзистенциал страха в посмодернистскую эпоху.