Розум як інструмент пізнання та впорядкування дійсності: його властивості

Ключові слова: розум, конфлікт, пізнання, сумнів, внутрішній діалог

розум пізнання існування штучний враження

В современной научно-мировоззренческой парадигме сформировалось убеждение, согласно которому ум является ключевым качеством человека, главным инструментом познания, формирующего объективную картину мира и приводящего к накоплению знаний. Но как показывает опыт, ум не является таким уж и «всесильным». Наоборот он создает огромное количество хлопот человеку. К примеру, рационально центрированное существо, т.е. извлекло себя из Вселенной и переместило в искусственный мир. Ум человека также является неистощимым источником постоянных сомнений, конфликтов и разочарований. Будучи сопряженным с множественностью как атрибутом человеческого бытия или обстоятельством ситуации человека по Х. Аренд, ум неимоверным образом усложняет стремления человека реализовать себя как уникальное существо, заставляя человека подчиняться множественным ограничивающим и регламентирующим факторам ее частного и, тем более, социального существования. Таким образом, лишь осмысливая природу ума путем анализа его проявлений, возможно найти действенные механизмы преодоления состояния тотального кризиса, в котором пребывает современный человек.

Сучасна людина в повсякденному існуванні стикається з тисячами проблем, стає заручником сотень конфліктів, а її життя здебільшого зводиться до проживання. Проте вона так і не наважується поставити питання руба, а що ж є дійсною причиною її, м'яко кажучи, незатишного існування. Не наважується, бо страх постати перед невідомим пересилює її прагнення до свободи. Як не дивно виглядає, але найпевнішим союзником страху перед невідомим є розум. Відповідно, досліджуючи опосередковано природу розуму шляхом осмислення його проявів і властивостей, людина отримує шанс відкрити нові горизонти власного існування. Таким чином вона формує для себе місце для «кроку вперед», повертаючи собі жагу до життя, віру у наявність і доступність для сприйняття змісту власного існування, тобто оптимізм. Природно, що дослідженню природи розуму присвячено чимало філософських розвідок, починаючи з часів античності. Але людство в масі своїй чомусь досить вперто ігнорує досвід щодо природи розуму тих, кого прийнято називати суфіями, магами, просвітленими або чистими практиками, таких як Ідріс Шах, Карлос Кастанеда, Раждніш Ошо та інших. І це попри те або й всупереч тому, що визнані в усьому світі філософи, зокрема і Платон, і Кант, і Гайдеґґер кожен на свій манер вказуютьна вади та слабкості розуму або мисленнєвих процесів чи раціонального пізнання. Відтак, поєднання філософської думки з езотеричним досвідом поколінь дозволяє більш тверезо подивитися на феномен розуму, його властивості і справжні функції, при цьому уникаючи небезпеки впасти в містифікацію.

Між тим, буденне існування людини, зосереджене навколо турботи в гайдеїтеровому її контексті, є радше раціонально центрованим, аніж цілком усвідомленим та мудрим, адже людина зосереджується на міркуваннях з приводу чого б то було, а не на самому існуванні, активності, в т.ч. діях та вчинках. Людину цікавить результат чи ціль, причина і наслідки, умови та обставини, а ще механізми забезпечення ефективної діяльності. Однак з її поля уваги випадає сам процес, а також загальний стан навколишнього світу та глибинні внутрішні переживання. Між тим, потенціал або й взагалі саме існування, умовно кажучи, розширеного способу осягнення дійсності та активності людина воліє не помічати, вважаючи, що той спосіб сприйняття і відображення дійсності, який їй притаманний, точніше, до якого її привчали від самого народження і вона з ним звиклася, є, якщо й не єдино можливий, то єдино достовірний, попри доступні для її сприйняття приклади зворотного. Відповідно, в сучасному світі сформувалося стійке враження про те, що розум є чи не найціннішим надбанням Homo Sapiens. Що саме завдяки притаманному їй розуму, людина є неперевершеною істотою - вінцем природи. А якщо так, то, звісно, сам по собі розум не піддається людськими індивідами в масі своїй ані повноцінному осмисленню, ані тим більше сумніву на предмет його провідних функцій в існуванні заклопотаної істоти, тобто такій, що перебуває в полоні турботи в гайдеїтеровому її трактуванні. Також навряд чи хто з представників сучасності сумнівається в дієвості і адекватності пізнавальних можливостей та аналітико-прогностичних властивостей розуму. І даремно, бо відповідно до бачення тих, хто досяг рівня тотальної бездоганності за свого існування, розум лукавить, маючи справу сам з собою. Він підтримує спотворене враження про самого себе як про щось довершене і самодостатнє. Тоді як насправді «опис речей - це і є наш розум» [3, с. 276]. Фактично, нічого більше, окрім опису.

До речі, цілеспрямована, умовно кажучи, духовна практика дозволяє нейтралізувати «витівки» розуму і по тому розгледіти його дійсну суть. Як наслідок, виявляється досить цікава картина, очевидно, неприйнятна для буденної, хай би навіть якою геніальною вона виглядала, людини, свідомість котрої концентрована винятково на розумових актах або проговорюванні, тобто на внутрішньому діалозі. Та все ж, саме життя, і на тому постійно наголошують мудрі, невпинно демонструє явну обмеженість або й повну відсутність пізнавальних властивостей розуму. Розум не пізнає, а лише відображає та констатує за посередництва приговорювання вміст власного континууму. Інакше зникла б всяка потреба в суперечках, обміні припущеннями та гадками, як і всякому визнанні істинності тих чи інших тверджень. До речі, цю слабкість людини, що проявляється в постійній потребі перманентного обміну думками, свого часу помітив Кант, грунтуючи на ній власну ідею соціальної природи людини та її схильності до формування законів власної поведінки. Цю ідею підхопила і розвинула в своїх лекціях по філософській концепції Канта Х. Арендт: «Факт соціабельності людини полягає в тому, що людина не може існувати сама, і вона є взаємозалежною не через власні потреби та турботи, але через людський розум, який не може функціонувати поза суспільством. Для мислителя необхідна компанія» [8, с. 10]. Хоча в реальності ситуація може виявитися відмінною аж до навпаки, коли саме раціоналізація людини поступово перетворює її в суто соціальну істоту, оскільки «у міру того, як людина втрачає контакт зі своїм внутрішнім єством, своїми інтуїтивними глибинами, її цілком захоплює світ лише раціональної сфери свідомості, інакше кажучи, світ інших людей» [6, с. 119]. Інакше кажучи, схильність до раціоналізму і соціабельності - це далеко не природні і не невідчужувані властивості людини, а лише один із можливих перманентних станів, до того ж не найліпший, хоча й домінантний в житті Homo Sapiens. Просто сталося так, що сучасна людина, скільки вона себе пам'ятає, якимось чином потрапила в пастку раціоналізму і соціабельності. Але останнього вперто не бажає помічати.

Відтак сила людського розуму не лише цінувалася одним із стовпів світової філософії, але й, певна річ, дещо ідеалізувалася ним. Зокрема, Кант, очевидно, був переконаний в тому, що «розумна істота є ціль сама по собі і саме така, що виконує роль законодавця в царстві цілей, як вільна щодо всіх законів природи та така, що підкоряється тільки тим законам, які вона сама собі надає» [2, с. 261]. А проте, якби припущення Канта відповідало дійсності, то людина, з огляду на її раціональну природу, була б завжди прогнозованою, а її поведінка, дії та вчинки передбачуваними і управибельними. Зрештою, будь розум людини дійсним інструментом пізнання, світ, сама вона та інші відкривалися б для неї як чистий предмет дослідження, знання про який рано чи пізно виявився б вичерпним. Оскільки ж, як показує практика, людина має справу в своїй свідомій, зокрема науковій діяльності лише з обмеженою сферою власного відносного знання, заснованого на припущеннях, визнаних як аксіоми або інші постулати внаслідок певної згоди, а не їх очевидності, якби мало бути за дійсно відповідального підходу до пізнання, то розум навряд чи безпосередньо торкається дійсності. Радше він має справу з відображеннями в самому собі, ними ж і оперує без явних результативних наслідків як для самої людини, так і для навколишнього середовища. У такому випадку дійсним же результативним началом, притаманним людині, є чиста практика, заснована певно на спогляданні, інтуїції, відчуттях абощо.

Продуктом же розумової діяльності є чиста теорія. Абстрактні поняття, закони і закономірності, безліч версій, теорем і історій, все, що пов'язано зі словом як інформаційним носієм та логікою як упорядковуючим механізмом процесу мислення, все це - парафія розуму. Однак, спираючись винятково на теорію, людина ризикує своє свідоме існування цілком відгородити від життя, перетворитися на такого собі «всезнайку», в якого готові відповіді на будь-які питання. Хоча ні одна з таких відповідей жодним чином не розкриватиме суть реального стану речей, а отже не задовольнятиме безпосередній практиці, бо по своїй природі принципово не сумісна з нею. Окрім того, «слабка сторона слів полягає в тому, що вони змушують нас відчувати себе поінформованими, але коли ми повертаємося, щоб подивитися на світ, вони завжди зраджують нас, і ми знову дивимося на світ як завжди, без будь-якого просвітлення» [4, с. 17]. Відповідно чистий теоретик - це фактично анекдотична «мудра сова», котра займалася винятково стратегією і зовсім не переймалася тактикою. От і нарадила вона мишам стати їжачками, аби ті більше не зазнавали кривди зусібіч. А як втілити її пораду в життя, сову зовсім не цікавило - вона ж стратег, а не якийсь там практик. Відповідно, розум також непереймається чистим життя і практикою. його незмінна турбота - лише витончені, а частіше зведені до абсурду хитромудрі пояснення і описи того, що відбувається навколо людини та з самою людиною. Розум всяке невідоме або й непізнаване трансформує в знайоме і зрозуміле за допомогою ярликів, понять та теорій, тим самим перетворюючи людське життя на рутину, що виявляється таки прийнятною, а найчастіше ще й бажаною з огляду на неспростовну тягу заклопотаної істоти до звичного, сталого, зрозумілого або й відомого.

Між тим, схильність концентруватися на актах і продуктах своєї розумової діяльності неодмінно призводить до того, що людина несвідомо, проте добровільно переміщує себе в штучний світ власних вражень. Відтак її свідоме існування занурюється в простір ілюзії, яку постійно підтримує розум, де він стає і «богом», і «царем». Як наслідок, людське життя умовно проходить водночас в двох частково дотичних поміж собою зрізах: у реальний світ занурене єство людини, в т.ч. тіло саме по собі, тоді як її увага, а отже і свідомість прикуті до автономного світу об'єктивованих приватних та/або інтерсуб'єктивних вражень і переживань. Відповідно, складається стійке і небезпідставне уявлення про те, що за буденних обставин людина практично постійно перебуває в розщепленому стані. Їй нібито відкривається її ж тілесно-раціонально-емоційна природа, в той же час від неї нібито постійно «втікає» її духовне або ж трансцендентне начало, представлені за посередництва понять дух, душа, вище «Я» абощо. Хоча насправді, з одного боку ніщо не відкривається розуму достеменно, як воно є. А з іншого, ніщо нікуди не втікає, просто свідомість або розум буденної людини відмовляються визнавати і ідентифікувати все те, що неспроможні осмислити, зробити відомим, звичним, незмінним, таким, що відповідало б певним завжди уже наявним кліше сприйняття. Саме тому розум дуже схожий на собаку на сіні: ні сам не може опанувати суть світу, ні іншим пізнавальним механізмам людини не дозволяє проявитися сповна.

Між тим, «собачий норов» розуму, виявляється далеко не єдиною його «чеснотою». В своєму повсякденному функціонуванні він досить подібний до сумнозвісного Буриданового осла. Постійно перебуваючи в ситуації вибору, розум ніколи ні на що не наважується остаточно, тримаючись за декілька альтернатив відразу. Якщо ж людині і вдається схилитися до якогось рішення, то тільки завдяки тиску обставин чи інших внутрішніх або й зовнішніх спонукальних механізмів. Однак, якщо реалізація таких рішень відбувається не в стані граничної зосередженості під тиском реальної небезпеки, нестерпного болю або бажання, то після їх завершення або ще й в ході самого процесу розум береться за звичну для нього справу: він піддає сумніву здійснений вибір на предмет його вигоди та слушності. Отож, що б зробила буденна людина в своєму житті, до якої б ідеї вона пристала, їй, виявляється, завжди є про що пожалкувати, за що себе покартати. В своїй свідомості вона знову і знову вимушена перебирати інші ймовірні шляхи розгортання подій у разі, якби було прийнято альтернативне рішення. Зрештою, як стверджують мислителі східної традиції: «Розум завжди почуває себе розгубленим, така його природа. Це його природний стан, коли він перебуває поміж двох протилежностей» [5, с. 163].

Звісно, згадана властивість розуму, якщо над тим замислитися, виявляється, ні для кого не секрет. Проте мислителі західної традиції схилялися і продовжують схилятися радше до того, що не розум сам по собі є причиною породження протилежностей на кшталт свідомого і підсвідомого або ж явного і трансцендентного, а структура буття сформована чи проявляється відповідним чином. Що в самому існуванні якимось дивним чином поєднані речі несумісні за своєю природою, починаючи з добра і зла та аж до корисного і шкідливого. Відповідно, тотальна ситуація невизначеності людини вважається не стільки результатом «витівок» розуму, скільки наслідком специфіки самого буття, його незбагненної властивості поєднувати непоєднуване. А якщо так, то перманентне перебування людини на життєвому роздоріжжі ідентифікується як щось належне та природне. В такому разі, побудова будь-якої мотиваційно-регуляторної системи індивідуальної чи масової поведінки (дій та вчинків) людини, будь-то мораль, етика чи законодавча база, на основі комбінації дуальних начал є цілком закономірним явищем. Звичним, якщо не сказати природним для буденної людини є також постійне її метання поміж бажаним і необхідним, бажанням і страхом покарання чи осуду, покликом сумління і страхом втрати абощо. Тобто людина практично постійно виявляє себе застряглою поміж нібито наявним вибором, який їй ніколи не до снаги вчинити самостійно, без того, аби саме життя втрутилося і все розставило на свої місця. Вона навіть віднайшла для себе виправдання власній нерішучості або й екзистенційній незграбності, постійно стверджуючи як «Отче наш», що все, що не робиться, то на краще. Хоча вчиняє знову ж таки всупереч заяложеному твердженню, оскільки постійно прагне щось планувати, уникати небажаних перспектив, постійно мудрує та хитрує, обманюючи себе і інших.

Взагалі, облудливість людського розуму проявляється практично на кожному кроці життя, однак буденна людина не може, а головне не хоче того помічати. Вона привчена віддавати перевагу власній непослідовності в комбінації з невизначеністю або ж з фанатизмом, тим самим кожного разу відмовляючи собі в можливості побачити світ і саму себе так, як вони є, на відміну від того, якими світ, інші та ми самі собі видаємося. Зрештою, найпотужнішою проблемою, з якою постійно стикається ангажована власною раціональністю сучасна людина, не віддаючи тому ради, здається, є її нездатність схопити і усвідомити цілісність світу та самої себе. Зокрема, буденній людині притаманно все розкладати і сприймати розкладеним на частини та фрагменти, приписуючи кожному з виділеного автономне буття, принаймні існування. Приміром, для цивілізованої істоти нічого дивного в тому немає, що її тіло існує саме по собі, її думки течуть самі по собі, а емоції проявляються самі по собі, не говорячи вже про душу, підсвідоме тощо. Останні, як склалося стійке враження, взагалі живуть своїм життям і лише певним чином проявляють свій вплив на свідоме існування людини, хоча і вважаються невід'ємною частиною самої людини.

Разом з відмовою або й втратою здатності сприймати існування та саму себе як цілісний постійно змінний акт буття, людина знайшла і тут вихід, вигадавши підміну цілісності. До нагоди виявилося комбінування або комплексне поєднання. Спираючись на ідею комбінування, виявляється досить легко раціонально поєднати всі прояви, наприклад, індивіда в одне ціле, так, аби це стало зрозумілим. Зокрема, «за Юнгом, процес індивідуалізації полягає головним чином у своєрідному coincidentia oppositarum, оскільки его містить в собі і всю повноту свідомості, і потаємні глибини безсвідомого» [1, с. 128]. Теж саме комбінування приходить на допомогу у випадку з осмисленням суті конфлікту, в якому перманентно перебуває фактично кожен індивід, принаймні допоки він не виходить за грані «нормальності», стаючи або божевільним, або просвітленим: «... Комплекс coincindentia oppositorum завжди викликає двозначні почуття: з одного боку, людину переслідує бажання звільнитися від свого окремого буття і віднайти транс- персональну модальність; з іншого боку, її паралізує страх втратити свою ідентичність і «забутися» [1, с. 395].

Те ж таки комбінування стає у нагоді, коли людина намагається осмислити суть сексуальності як одного з домінантних атрибутів людського буття і зумовлюючого начала її існування, звісно, при цьому оминаючи саму цілісність явища, як і цілісність людини та світу взагалі. Для неспокушеного погляду буденної людини сексуальність виявляється цілком звичним проявом людського існування, чимось нібито само собою зрозумілим, а отже не вартим додаткової уваги і, тим більше, поглибленого осмислення. Коли ж все-таки здійснюються певні спроби осягнути суть сексуальності, то в результаті постають лише опис і перерахування її якостей та властивостей, а в кінцевому варіанті сума або комбінації різноманітних описів на задану тему. Відповідно, сексуальність виявляється чимось, що може бути представлене як підґрунтя фізичного потягу, специфічна модель поведінки, анатомо-фізіологічна ознака представника людського роду, ціннісно-естетична характеристика індивіда, містична властивість людини, тобто своєрідний магнетизм, або й просто специфічний прояв людського «Я», направлений на отримання цілком конкретного задоволення та/або продовження роду.

Зрозуміло, що зведення сексуальності до чогось, що можливо втиснути і описати в межах однієї з теорій, не те що не відкриває її суті або хоча б сприяє наближенню до її розкриття, а навпаки, остаточно збиває з пантелику людину, робить її обеззброєною у протистоянні сам на сам зі своєю сексуальністю як чимось невідомим і незбагненним, а отже некерованим і непідконтрольним. Єдине, що рятує в цьому випадку індивіда від розпачу внаслідок одного разу виявленого ним власного безсилля перед своєю сексуальністю, так це доступні для наслідування моделі поведінки інших фактично в кожній конкретній ситуації. Тобто, стикаючись з власною сексуальністю, її проявами, індивід, як правило, вже має в своєму розпорядженні відповідні моделі реакцій, які й реалізує, здебільшого цілком бездумно, точніше несвідомо. Набуття таких моделей реакцій відбувається починаючи ще з раннього дитинства, коли дитина виявляється безпосереднім свідком відносин у оточенні. А далі в хід ідуть спілкування, різноманітні носії інформації, в т.ч. художня література, еротика, порнографія тощо. Відсутність окремих «штрихів» у сексуальній поведінці індивіда в кожній конкретній ситуації найчастіше перекривається менторством та настановами більш досвідчених індивідів. Тому, як би це дивно виглядало, але буденна людина, проживши своє життя, залишивши по собі нащадків, так ніколи і не довідається, чим же є сексуальність. Причина цього досить банальна: все, що вона вчиняла за свого життя, будь-то спілкування, зносини, діяльність, все відбувалося без її належної до того уваги і усвідомлення, так би мовити, автоматично. І цей автоматизм сприйняття та проживання забезпечує саме існування людини за посередництва розуму.

Відсутність здатності схопити і усвідомити суть сексуальності для людини виявляється фатальною, якщо виходити з позицій самого буття і його «наміру» стосовно людини, тоді як буденна людина навіть не торкається цієї проблеми за свого життя. Вона цілком віддає перевагу власним клопотам та турботам, що безповоротно поглинають її. І в тому віднаходить ерзац-зміст свого існування - існування заради чогось. А все, з чим вона стикається в своєму існуванні, воліє ідентифікувати як засіб чи інструмент досягнення суто утилітарних цілей або реалізації свого існування заради. Не дивно, що і сексуальність в очах буденної людини перетворилася на засіб досягнення різноманітних дріб'язкових, часто надуманих цілей: від інструменту задоволення забаганок і потягів, а також отримання вигод, до засобу «божественного» випробування духу людини на предмет його відданості та покірності божій волі.

Відтак, буттєва сліпота, ідентифікована заклопотаною істотою як раціональне прозріння, постійно зле жартує з людиною. Як наслідок, вона виявляється бранцем власних ілюзій, впевненості у власній обізнаності, що оперта, між іншим, на тотальне невігластво. Шлях до виходу із замкненого кола, очевидно, лежить через усвідомлення або хоча б спершу прийняття ідеї про те, що всяка переконаність у достеменності власних знань є здебільшого оманою, результатом активності розуму, а не надбанням чистого пізнання. Розум же завжди за своєю природою є запопадливим, інтенційним та однобічним. Тож, щоб уникнути тенет ілюзорності, наставлених розумом щодо схоплення суті будь-чого, в т.ч. і людини та світу, слід відмовитися від «послуг» всякого проговорювання та набутих стеротипів. Тобто спробувати зануритися в абсолютну тишу, інакше кажучи, зупини потік думок, що і є основою процесу приговорювання або внутрішнього діалогу. Відкритися потоку відчуттів та образів. Останнє, звичайно, не так просто зробити, бо як свідчить тисячолітній досвід, для цього потрібно невтомно дотримуватися певних практик та значних обмежень в усіх проявах активності і життя. Але першим кроком на шляху до «пробудження» чи позбавлення ілюзій або до відновлення власної цілісності, що насправді є одним і тим же, завжди є усвідомлення наявної ситуації з наступним формуванням наміру.

Таким чином, усвідомлення хоча б одного того факту, що розум далеко не всесильний і мало ефективний інструмент пізнання, котре, як стверджує, наприклад, М. Гайдеггер, «швидше за все, .наділене тільки можливістю приховувати те, що від початку відкрито в непізнавальній діяльності» [7, с.127], відкриває перспективу для просування людини на шляху до трансформації власного існування і надання останньому значно комфортніших умов. В цілому ж, важливо зрозуміти, що розум - це специфічна функція природи людини, котра відповідає обставині множинності буття людини, тобто розум є інструментом творення інтерсуб'єктивного простору, який набирає різноманітних обрисів від світу до громадської думки. Однак розум не спроможний охопити дійсність як вона є і цей факт досить дотепно продемонстрував Кант на прикладі антиномій. Відтак, розум поганий помічник в справі індивідуального становлення людини, її, як прийнято говорити, духовного зростання або дійсно всебічного і гармонійного розвитку. За своїми властивостями розум є механізмом змасовлення та нівелювання суто індивідуального, відторгнення людини від дійсності та Всесвіту як він є шляхом локалізації в штучному просторі цивілізації або зосередженні на самому собі та своєму вмістові. До того ж, розум стоїть за спотворенням дійсності, бо інструменти її схоплення і відтворення, тобто аналіз і синтез, не дають можливості ні віднайти, ні відтворити самої суті буття ані в цілому, ані на рівні його окремих виявів зокрема.

Бібліографічні посилання

1. Еліаде М. Священне і мирське. Міфи, сновидіння і містерії. Мефістофель і Андрогін [Текст] // Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / М. Еліаде ; пер. Г Кьоран, В. Сахно. - К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001. - 592 с.

2. Кант И. Лекции по этике [Текст] / И. Кант ; пер. А. К. Судаков, В. В. Крылова ; общ. ред., сост. и вступ. ст. А. А. Гусейнов. - М. : Республика, 2000. - 431 с.

3. Кастанеда К. Сочинения [Текст] / К. Кастанеда. - К. : София, 1995. - Т 7-8: Т 7 : Огонь изнутри ; Т 8 : Сила безмолвия. - 1995. - 411 с.

4. Кастанеда К. Сочинения [Текст] / К. Кастанеда. - К. : София, 1995. - Т 11 : Колесо времени. - 178 с.

5. Ошо Р. Осознанность: Ключи к жизни в душевном равновесии [Текст] / Р Ошо ; пер. с англ. К. Семенов. - М. : АСТ, 2010. - 221 с.

6. Уилсон К. Паразиты сознания [Текст] / К. Уилсон ; пер. с англ. А.М. Михайлов. - Х. : Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2004. - 277 с.

7. Хайдеггер М. Пролегомены к истории понятия времени [Текст] / М. Хайдеггер ; Центрально-Европейский ун-т, Программа «Translation Project». - Томск : Водолей, 1998. - 383 с.

8. Arendt H. Lectures on Kant's Political Philosophy [Text] / H. Arendt ; ed. by R.Beiner. - The University of Chicago Pres, Chicago, 1982. - 263 p.

Размещено на Allbest.ru