Вплив концепцій Ст. Тулміна та Х. Перельмана на розвиток логічної думки ХХ і XXI ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив концепцій Ст. Тулміна та Х. Перельмана на розвиток логічної думки ХХ і XXI ст.

В статье исследуются причины возникновения аргументативного поворота, анализируются предпосылки появления первых работ по аргументативной проблематике и мотивы переосмысления античного логического наследия на фоне состояния логической науки в середине 20 в.

Ключевые слова: неформальная логика, аргументация, новая риторика, аргументативный поворот.

Annotation

TOULMIN AND PERELMAN INFLUENCE ON THE DEVELOPMENT OF LOGICAL IDEAS IN THE 20^th AND 21^st CENTURIES

A. Poiltiuk

The article investigates the causes of the argumentative turn and analyzes the appearance causes for first works on argumentation as well as motives of rethinking the ancient logical heritage through the prism of the state of logic in the mid-20th century.

Key words: informal logic, argumentation, new rhetoric, argumentative turn.

Зміст статті

Аргументативна проблематика цікавила логіків та філософів ще з часів Античності. На традиційному етапі, дослідженням цієї проблематики займалися представники більшості філософських шкіл Давньої Греції, однак, безумовним лідером прийнято вважати Аристотеля. П'ять із шести трактатів усім відомого Органону Аристотеля у більшій чи меншій мірі зачіпають проблематику доведення, аргументації та риторики.

Філософські традиції змінювалися, а з ними і підходи до розуміння логіки та місця аргументативної проблематики у ній. На початок 20 ст. теорія аргументації практично повністю відійшла з під опіки логіки, в першу чергу через еволюцію логічного знання за рахунок методів та завдань, що ставила перед собою формальна логіка, цінність якої вознесли на п'єдестал пошани позитивісти. Однак, у кінці 50рр. ситуація почала змінюватися.

Метою цієї статті є дослідження передумов, визначення сутності аргументативного повороту в логіці ХХ ст. на основі концепції Стівена Тулміна та Хаїма Перельмана і Люсі Ольбрехтс-Титеки та з'ясування значення аргументативного повороту для становлення сучасних неформальних логічних досліджень.

Неформальним логічним дослідженням присвятили увагу чимало вітчизняних (І.В. Хоменко, Д.В. Зайцев, Г.В. Гриненко) та іноземних дослідників практично на усіх континентах. Разом з тим, новизну даному дослідженню додає той факт, що комплексного аналізу задля визначення передумов аргументативного повороту, спираючись на два ключових першоджерела, проведено ще не було.

Відчуваючи брак можливостей застосовувати логічне знання у повсякденному житті та бажаючи повернути логіці статус дисципліни, яка пильнує правильність побудови міркувань та висовування у різноманітних формах комунікації в межах множини дискурсів, практично одночасно, у 1958 р., у Великобританії та Бельгії були опубліковані дві наукові праці, присвячені аргументативній проблематиці. Британець Стівен Тулмін (Stephen Toulmin) видав англійською мовою роботу "Застосування аргументації" (The Uses of Argument), в той час як бельгієць Хаїм Перельман (Chaim Perelman) разом із своєю ученицею Люсі Ольбрехтс- Титекою (Lucy Olbrechts-Tyteka) французькою видали "Нову Риторику: трактат з аргументації". Жоден з дослідників, які на той момент стояли біля витоків вкрай актуальної сфери логічних досліджень сьогодення - неформальної логіки, не був фахівцем безпосередньо з формальної класичної чи некласичної логіки: Ст. Тулмін більшою мірою займався проблематикою методології науки, а Х. Перельман викладав на факультеті комунікацій. З іншого боку, ця особливість є надзвичайно показовою, оскільки обмеження, які на логіку накладав формальний підхід, логіки самі по собі помітити не могли, оскільки не мали потреби виходити за межі імпліцитної логічної проблематики. Натомість, на обмеженість методів формальної логіки звернули увагу дослідники інших сфер, які мали на меті застосувати логічне знання на практиці комунікації та наукового обґрунтування.

Обидві роботи акцентують увагу на недоліках формальної логіки у відношенні до аналізу аргументації повсякденного життя, та кожен пропонує власний шлях вирішення проблеми. Цікаво, що ні "Застосування аргументації", ні "Нова Риторика" не містять приміток або бібліографічних посилань на проблематику, що перегукується, а отже, обидві ці роботи були написані незалежно одна від одної.

Ключовою метою, що лежала в основі роботи Х. Перельмана було неформальне дослідження аргументації: вивчення дискурсивних методів, які використовуються для приведення спільної думки аудиторії у відповідність до тези оратора, або для зменшення сумнівів, що не дозволяють аудиторії чинити певним чином. Х. Перельман назвав таке дослідження "новою риторикою", оскільки воно має дужі схожі цілі із тими, які визначав Аристотель в роботах "Риторика" та "Про софістичні спростування".

Формальну логіку, якій Х. Перельман протиставляє "Нова риторику", автор визначав таку, що містить певні обмеження та має справу суто з абстрактною істиною. Формальна логіка ніяк не залежить від інтерпретації, а її використання обмежується лише формальної системи. При таких характеристиках, зовсім не дивує, що Х. Перельман вважав формальну логіку неспроможною мати справу з міркуваннями, що відбуваються у реальному житті та втілюються у аргументації. Ще більше обмежень обумовлювало і сприйняття формальної логіки такою, як її зображували у стандартних підручниках з символічної логіки. Однак, варто зазначити, що "Новій риториці", як концепції, та Х. Перельману, як її автору, дещо бракувало ґрунтовної бази знань з класичної та некласичної логіки, оскільки окрім як розрізнити "логічну демонстрацію" та "аргументацію", Х. Перельман не дає чіткої відповіді, що ж мається на увазі під "формальною логікою". Це неодноразово відзначали інші теоретики аргументації, серед як, зокрема, французький дослідник Клод Граттон (Claude Gratton) [2, c. 117].

Принциповим для авторів "Нової риторики" є дослідження аргументації як процесу, а не тільки як результату, що більш властиве формальній логіці. Крім того, "Нова Риторика" фокусується на аналізі тих міркувань, що виражаються природною мовою і використовуються в публічному дискурсі, та спрямована на виявлення раціональних стандартів, завдяки яким аргументативний дискурс може використовуватися для обґрунтування певних точок зору.

Схожої точки зору притримувався і Ст. Тулмін, коли працював над роботою "Застосування аргументації". Ст. Тулмін рішуче звернув увагу на той факт, що формальна логіка стає все більш віддаленою від практичних міркувань, що, навпаки, надзвичайно потребують від логіки засобів для критичної оцінки обґрунтованості аргументів, що використовуються. "Формальна логіка поступово рухається до стану повної автономії, в якій стає теоретичним вченням сама про себе, та віддаляється від практичних проблем настільки ж далеко, наскільки це зробила чиста математика" [6, р. 2].

Одним з наслідків цієї тенденції, Ст. Тулмін вважав той факт, що суто формальні (або, як він їх називав, - аналітичні) схеми аргументації почили сприйматися як стандартні схеми мислення, в результаті чого практична аргументація повинна була аналізуватися крізь призму таких формальних схем. Дедуктивні міркування, що в своїй основі мали схеми силогізмів, вважалися дослідниками формальної логіки еталонними, в той час як інші типи міркування, наприклад, індуктивні (або, як їх визначав Ст. Тулмін, - субстанційні) визнавалися як недостатньо обґрунтовані, або взагалі, як такі, на результати яких неможна спиратися. Такий підхід і піддавався основній критиці з боку Ст. Тулміна, який вважав, що субстанційна аргументація повинна також посідати чинне місце як у наукових дискусіях так і на повсякденному рівні. Нова логіка, над якою працював Ст. Тулмін повинна була стати "працюючою логікою" (working logic). Саме таку назву обрав Ст. Тулмін, коли працював над розробкою особливої схеми аргументації, яка згодом стала однією з найпоширеніших і визнавалася більшістю дослідників проблематики теорії аргументації. За основу автор взяв схему, яка використовувалася для побудови аргументації у судовій залі, радше ніж просто схеми силогізмів. Не зважаючи на той факт, що з моменту публікації роботи Ст. Тулміна пройшло вже понад 40 років, аргументативна схема британця знайшла своє широке застосування у сферах риторики, політології, конфліктології і т. д., однак, практично не використовувалася у філософських дисциплінах, таких як, наприклад, методологія науки.

Таким чином, фокусуючись детальніше на особливостях появи кожної з зазначених вище робіт, варто наголосити, що трактат Х. Перельмана та Л. Ольбрехтс-Титеки "Нова Риторика" став однією з перших робіт, що наполягала на необхідності появи нового напряму логічного знання, який би не обмежував себе критерієм формальної правильності та міг би повернути логіці визнання дисципліни, що здатна знайти собі застосування і в реальному житті. Так само як і Ст. Тулмін, автори "Нової Риторики" намагалися розрізнити формальний та неформальний підходи в логіці, маючи на увазі під неформальною логікою теорію аргументації.

Х. Перельман та Л. Ольбрехтс-Титека чітко відрізняли логічну демонстрацію від аргументації [4, p. 120]. Логічна демонстрація, на їх думку, доводить певні положення за допомогою принципів формальної логіки, в той час як аргументація ставить перед собою завдання забезпечити підтримку ідей сперечальника аудиторією. Цікавим є вибір авторами термінів для розведення логічного та аргументативного підходів. Логічна демонстрація передбачає не доведення, а перевірку формального алгоритму виводу і, таким чином, ніби не може претендувати на отримання нового знання. Дещо подібне писав і Ст. Тулмін, коли розрізняв аналітичну та субстанційну аргументації: "аналітична аргументація (формальна логічна демонстрація) - є виключно тавтологічною, і тому даремним способом отримати нове знання під час аргументацій у реальному житті" [6, р. 122].

Ключову роль у виборі схеми аргументації у "Новій Риториці" відігравала безпосередньо аудиторія, що було неприпустимим критерієм для формальної логіки, де універсальність доведення поставала як необхідна умова аргументації. Крім того, риторична модель Х. Перельмана та Л. Ольбрехтс-Титеки передбачала не лише спрямування на аудиторію, але і наполягала на потребі звертатися до аудиторії задля отримання умовних напрямків розгортання аргументації [3, р. 110].

Аргументативна спрямованість неформальної логіки дозволяла сперечальнику використовувати різноманітні аргументативні техніки для різних аудиторій та різних випадків аргументації, що, знову ж таки, було неприйнятним для формальної логіки, оскільки якщо стратегія доведення виявляється неуспішною бодай в одному з випадків, формальна логіка таку стратегію повинна була б відкинути.

Замість того щоб доводити на основі логічних принципів, виходячи виключно з наявних фактів-засновків, як це відбувається у процедурі логічної демонстрації, сперечальнику, слідуючи "Новій риториці" слід було б звернутися до побудови аргументації, яка б повинна бути повністю обґрунтованою саме для конкретної аудиторії, незалежно від теми суперечки.

Х. Перельман та Л. Ольбрехтс-Титека наводять наступні характерні відмінності між формальною логікою (логічною демонстрацією) та аргументацією: аргументативний логічна філософська антична

1. Логічна демонстрація формується через прорахований перелік правил, що були прописані заздалегідь. Логічна демонстрація використовує математичну мову символів, а тому потребує попередньої формалізації. Висновок/теза продукуються через обґрунтування засновків. Логічна демонстрація є завжди безособовою, що особливо не влаштовувало авторів "Нової риторики". Зокрема, Х. Перельман зазначав, що така властивість позбавляє можливості оцінити змістовну частину аргументації, яка спрямована на конкретного слухача, що часто зводить аргументацію нанівець без отримання якого-небудь результату [5, р. 50]. Логічна демонстрація, за своєю сутністю, є прораховуванням, оскільки прораховування - це дедукція висновків через використання визначеного переліку правил. Логічна демонстрація передбачає істинність аксіом, що не залежить від думки на цей рахунок аудиторії чи іншого учасника суперечки. Передбачається також, що висновки, до яких приходять під час логічної демонстрації, є однозначно істинними.

2. Аргументація, на противагу логічній демонстрації, використовує методи, що спрямовані на збільшення вірогідності сприйняття аудиторією тез сперечальника за рахунок обґрунтування тези. Аргументація використовує природну, повсякденну мову, яка є зрозумілою для всіх оточуючих людей. Висновки базуються на спробі дійти згоди з аудиторією відносно певного положення чи тези. Завдання аргументації, таким чином, полягає за визначенням Х. Перельмана у "зустрічі розумів" [5, р. 134]. Аргументація, на відмінну від логічної демонстрації, є особовою: аргументативна діяльність є людино-центричною і спрямована на отримання кращого розуміння проблематики. Будь-який процес аргументації починається із введення засновків, які з необхідністю приймаються аудиторією. Висновки, здобуті у процесі аргументації мають вірогідний характер та не претендують на універсальність.

Як видно з вищенаведеного розрізнення між логічною демонстрацією та аргументативними практиками, Х. Перельман та Л. Ольбрехст-Титека не мали на меті заперечити значимість та здобутки формальної логіки, однак, вважали, що у кожного напрямку (як у аргументації, так і у логічної демонстрації) повинна бути своя сфера застосування. Для аргументації автори Нової риторики відводять місце серед повсякденного дискурсу.

Як і Ст. Тулмін, Х. Перельман та Л. Ольбрехтс-Титека вважають, що логічний критерій формальної правильності не є адекватним критерієм для оцінки аргументації у повсякденному житті, а тому, пропонують звернутися до альтернативних критеріїв оцінки.

Обґрунтовуючи думку про те, що формальна логіка не є достатнім інструментом для оцінки міркувань у формі аргументації, Ст. Тулмін поставив перед собою кілька ключових завдань, до яких увійшли:

1) пошук причин традиційних філософських та логічних парадоксів;

2) поєднання логічної теорії з практичними потребами науки та повсякденного життя;

3) демонстрація різниці між аналітичними та субстанційними аргументаціями.

Аргументація для Ст. Тулміна - це не лише процес доведення обґрунтованості переходу від фактів до тези, але і процедура, що характеризує пізнання. Окремим аспектом його теорії аргументації є роль, яку автор надає аргументації в епістемології. Цій темі можна присвятити окреме дослідження, а поки що достатньо буде зупинитися просто на зазначенні цього нюансу.

"Працююча логіка" - перехід від суто формальної теорії до практичного застосування теоретичних здобутків логіки. Критичне мислення, як інструмент дослідження будь-якої сфери знання та діяльності, потребувало обґрунтування. Ст. Тулмін намагався поєднати величезний масив теоретичних знань з логіки з можливістю їх застосовувати на практиці. Ст. Тулмін називав двома конкуруючими моделями розвитку логічного знання математику і юриспруденцію, схиляючись до юриспруденції. "Працююча логіка" Ст. Тулміна - це логіка, яка займається не математично-правильними алгоритмами доведення, коли у конкретну схему можливо підставити необхідні данні і отримати очікуваний результат. "Працююча логіка" Ст. Тулміна - це логіка, яка виступає інструментом для сутнісного аналізу кожного конкретного прикладу аргументації. Саме для цього і вводяться шість елементів структури аргументу, ознака залежності чи незалежності від сфери використання та ін.

Критику формального підходу до аргументації Ст. Тулмін в першу чергу спрямовував на те, що у засновках формальної аргументації досить часто буває складно визначити, де саме факти, а де обґрунтування (саме ця проблема змусила Ст. Тулміна сутнісно переглянути значення всіх складників аргументації та чітко їх визначити, щоб запобігти плутанини). Крім того, Ст. Тулміна не влаштовувало, що формальна (аналітична) аргументація претендує на звання недвозначної шляхом заперечення прийняття фактів і обґрунтування як істинних, якщо при цьому спростовується істинність висновку, оскільки це веде до неузгодженості зі схемами дедуктивного міркування. Ст. Тулмін писав, що в такому випадку, буде взагалі втрачатися сенс аналізувати міркування: при застосуванні вірної аналітичної схеми всі міркування будуть формально правильними.

Аналізуючи передумови появи перших робіт з аргументативної проблематики неможливо оминути той факт, що основою і роботи "Застосування аргументації", і "Нової риторики" стали логічні ідеї Античності, які містилися в основному у роботах Аристотеля.

Аристотель, розвиваючи проблематики теорії аргументації, поняття "аргументація" (яке називав "довід") ототожнював з поняттям "міркування". При цьому, міркування як спосіб аргументації Аристотель розглядав як з погляду дедукції, пропонуючи різноманітні види силогізмів: наукові (доказові), діалектичні, еристичні, софістичні), так і з погляду індукції (поняття "наведення"), надаючи перевагу науковому силогізму, або доведенню.

В той же час, Аристотель чітко усвідомлював, що сфера застосовування доведень є обмеженою і тому більш менш детально намагався розробити інші види та способи побудови різноманітних доведень, які могли б застосовуватися не в області науки, а в сфері свого повсякденного життя. Стагиріт значну увагу приділяв дослідженню помилок і хитрощів, які можуть мати місце у подібній повсякденній аргументації, оскільки люди, які її використовують не можуть будувати міркування суто як формальні силогізми. Саме таку ідею підхопили і Ст. Тулмін з Х. Перельманом, коли почали розвивати проблематику теорії аргументації.

Звісно, бажання швидко та переконливо відстоювати власну позицію у суперечках будь-якого типу властиве кожній людині. Ще з часів Античності стародавні філософи намагалися побудувати ідеальну схему доведень, спираючись при цьому на вже досягнуті результати у сфері логіки та риторики. На початку Першої аналітики, однієї з ключових робіт для традиційної логіки (а згодом, і для теорії аргументації), Аристотель писав: "З самого початку ми повинні зазначити, про що буде йти мова у цьому дослідженні і до якої сфери воно відноситься; насамперед, воно стосується поняття apodeixis (яким чином доведення повинні бути сконструйовані - ав.) і належить до сфери науки - episteme" [1, c. 119].

Хоча на момент написання Аналітики, і довгий час після смерті Аристотеля, цю тезу ніхто не брався критикувати, на початку ХХІ століття ми вже можемо ставити під сумнів зазначений Аристотелем зв'язок між apodeixis та episteme, і говорити, що так звана "логічна демонстрація" формальної сторони цього зв'язку - це одна річ, а от побудова доведення у повсякденному житті - інша. Навіть враховуючи важливість формально-технічного аспекту логіки (ключових моментів для Аристотеля), ми рано чи пізно будемо змушені визнати необхідність постановки філософського питання про оцінку працездатності логічного знання на практиці взагалі і, зокрема, в аргументації.

Речення, з якого починається "Перша Аналітика" Аристотеля, надало напрямок розвитку логічного знання на багато століть вперед: логіка повинна була стати формальною наукою - episteme. Однак, питання, яке підняли автори "Нової риторики" і Ст. Тулмін полягало в наступному: до якої межі логіка може вважати себе формальною наукою і водночас мати змогу бути застосованою до критичної аргументації на практиці.

Аристотель для демонстрації правильної схеми міркування використовував силогізми. Традиційно, підручники з логіки для прикладу класичного силогізму пропонують такий:

Всі люди смертні,

Сократ - людина,

Отже, Сократ смертний.

Класичний силогізм Аристотеля має назву простого категоричного силогізму (ПКС) і відноситься до дедуктивного міркування, що складається з двох засновків і одного висновку. Засновок є твердженням або запереченням чогось відносно чогось. Терміни, що містяться у засновках можуть бути загальними, конкретними чи невизначеними. Саме терміни дозволяють говорити про засновки, як про універсальні (загальні), чи конкретні (одиничні). Універсальні засновки - ті, що стверджують про певну якість, яка властива всім чи невластива нікому; конкретні стверджують про властиве чи невластиве декотрим чи властиве не всім з множини, а невизначеним засновком є той, що стверджує про властиву чи невластиву ознаку без наголошення на загальності чи конкретності випадку [1, с. 119].

Як вже зазначалося, загальність, конкретність чи невизначеність засновку визначає характер терміну, що обов'язково входить до складу засновку. Термін - те, на що розпадається засновок, тобто, те, що мовиться і те, про що воно мовиться з додаванням дієслова "бути" чи "не бути". У будь-якому силогізмі хоча б один з засновків повинен містити термін у загальній формі, і, відповідно, один у конкретній.

І засновки, і висновки у ПКС Аристотеля - прості категоричні судження. Такий тип силогізму має певні особливості конструкції. Перший засновок: "Сократ - людина" є конкретним (одиничним) засновком, що стосується окремого індивіда. Другий засновок: "Всі люди смертні" - є загальним засновком. Для Аристотеля більш прийнятними, звісно, були силогізми у яких обидва засновки були загальними, оскільки він вважав, що у науковому знанні більшість засновків повинні бути саме такого роду. Підкреслимо, що науковим знанням для Аристотеля було виключно знання, отримане методом дедуктивного міркування.

Таким чином, простий категоричний силогізм - це приклад дедуктивного міркування про відношення двох крайніх термінів на підставі їх відношення до середнього терміну (зустрічається лише у засновках):

1) S - менший термін, суб'єкт судження, яке є висновком ПКС;

2) P - більший термін, предикат судження, яке є висновком ПКС;

3) M - середній термін - термін, який є в засновках, але відсутній у висновку.

У традиційній логіці виділяють фігури і модуси ПКС.

1. Фігури - різновиди силогізмів, що відрізняються положенням середнього терміну.

2. Модуси - різновиди силогізмів, які відрізняються кількістю та якістю засновків.

Виділяють 4 фігури та 19 правильних модусів (де істинні засновки ведуть до істинних висновків).

Чотири фігури мають наступний вигляд:

На цьому етапі дослідження для нас не є суттєво важливим описувати всі модусів і достатньо буде мати перед очима 4 основні фігури.

Перша і Друга аналітики Аристотеля розглядали силогізми, як схеми доведення, однак, Аристотель у "Першій аналітиці" чітко зазначив, що "Про силогізм варто говорити до того, як переходити до пояснення доведення, адже доведення є певного роду силогізм, однак не кожний силогізм є доведенням" [1, с. 123]. За визначенням Аристотеля, силогізм є досконалим, якщо для виявлення необхідності, що з нього випливає, не потрібно звертатись до інших даних, окрім тих, що зазначені у засновках, а недосконалим є силогізм, який стосується зазначених термінів, однак потребує звернення до даних, які не зазначені у засновках [1, c. 120].

На думку Аристотеля, шлях доведення є однаковим для всіх сфер знання: і для філософії, і для мистецтва, і для науки. Якщо ми користуємося формальними критеріями при конструюванні доведення, застосовуючи при цьому вищезазначені фігури та модуси, наше міркування повинно прийти до висновків, які складно було б спростувати. Дійсно, метод конструювання аналітичної аргументації Аристотеля є більш ніж дієвим, якщо ми маємо змогу сформулювати все засновки відповідно до вищезазначених вимог, однак, чи можемо ми досягти подібної впевненості у повсякденній аргументації.

Необхідність мати хоча б один загальний засновок, а краще, звісно, обидва, веде нас до дедуктивної форми міркування. Традиційна логіка Аристотеля, а згодом і математична логіка ХХ ст. мали однакове визначення логіки, як формальної дедуктивної науки. Однак, у застосуванні до практичної аргументації, яка є переважно правдоподібною, хоча і спирається на загальні та перевірені твердження у якості засновків, формальна логіка не має іншої відповіді, окрім як невідповідності подібного роду аргументації до логічної теорії. Інакше кажучи, для прихильників формальної логічної теорії, будь-яке правдоподібне міркування не може однозначно претендувати на отримання істинних засновків. Враховуючи той факт, що сучасна наука є у більшій мірі експериментальною і розвивається за рахунок емпіричних даних, які пов'язують між собою саме у індуктивні міркування, традиційна логіка Аристотеля і разом з нею формальна математична теорія логіки ХХ ст. стверджують, що сучасна наука не може претендувати на отримання істинних висновків з різних теорії, оскільки не завжди у доведенні вона використовує загальні засновки.

Цікаво, що і Ст. Тулмін, і Х. Перельман у своїх роботах звертаються до праць Аристотеля, однак, при цьому, Ст. Тулмін критикує силогістику Аристотеля, звертаючись до безпосередньо робіт з логіки (Перша і Друга Аналітики), а Х. Перельман, навпаки, закликає надати риторичній концепції Аристотеля друге життя та починає детально аналізувати саме "Риторику".

Безпосередньо проблематика топосів висвітлена у есе під назвою "Вихідні умови аргументації" (Premises of Argumentation), однак часткові згадування та опосередковані відсилання можна знайти практично у кожному з есе. Цікавим є той факт, що в есе про квазі-логічну аргументацію (Quasi-Logical Arguments) містяться чимало прикладів використання окремих аргументативних схем, які надзвичайно нагадують приклади топосів в роботах Аристотеля, однак жодного згадування поняття "loci" там немає. Натомість, Х. Перельман приділяє окремий розділ "Нової риторики" проблематиці топосів [4, p. 83]. Під самим поняттям топосу Х. Перельман розуміє, як і Аристотель, найзагальніші посилки для побудови аргументації, за допомогою яких можливо її класифікувати. Метафорично Х. Перельман називає топоси "скарбницею аргументів", до якої завжди можна звернутися задля пошуку потрібного у певній ситуації аргументу. Розрізнення на загальні та конкретні топоси Х. Перельман переймає у Аристотеля, стверджуючи, що загальні топоси можуть застосовуватися до всіх сфер та типів аудиторії, а конкретні стосуються окремих випадків, однак у Новій Риториці Х. Перельман робить акцент на специфічній властивості загальних топосів - їх здатності формувати та впливати на цінності та будувати ієрархії цих цінностей (що не можуть робити конкретні топоси). Як відомо, ціннісна проблематика для Х. Перельмана була надзвичайно важливою, навіть визначальною, тому основний фокус філософ робить саме на загальних топосах, виділяючи серед них наступні групи: топоси щодо кількості (quantity), якості (quality), порядку (order), існування (existence), сутності (essence), та індивіду (person).

Loci of quantity: аргументація, що формується через ствердження, що одна річ краща за іншу на основі кількісних показників. Наприклад, велика бібліотека хороших книг більш бажана ніж маленька. Так само працює і зворотна аргументація - тривалий біль гірший за одномоментний, і т. д. Х. Перельман зазначає, що таке популярне поняття як здоровий глузд (common sense) також засновується на топосі щодо кількості, оскільки відсилає нас до сприйняття чи не сприйняття певного явища великою кількістю людей. Статистичні данні, які часто використовуються в аргументації для підкріплення позиції фактами, також мають кількісний характер.

Loci of quality: аргументація, що стає необхідною, коли аргументи щодо кількості ставляться під сумнів. Х. Перельман стверджує, що до цих топосів найчастіше звертаються саме тоді, коли прагнуть довести помилковість загальноприйнятої думки. Топоси щодо якості підсилюють значення певного окремого явища чи речі, виділяючи її серед інших на основі її якісних ознак та відсилаючи до вищої ієрархії цінностей. Х. Перельман відсилає до максим Грайса та до Аристотеля, наводячи наступний приклад міркування: люди більше прагнуть того, що отримати складніше, оскільки чим складніше щось дістається тим, по-перше, менше людей це матимуть, і по-друге, тим ціннішим це буде. Також важливо зазначити, що якісні характеристики явищ можуть стати в нагоді при аргументації перед різними аудиторіями - специфічні ознаки явищ, інколи навіть протилежні, можуть допомогти обґрунтувати позицію у різних ситуаціях. Наприклад, значення та цінність такого явища як час буде сприйматися по-різному людьми похилого віку та молоддю.

Loci of order, existence, essence, person: ключовою ідеєю Х. Перельмана щодо класифікації топосів є його бажання звести всі види топосів до кількісних і якісних, однак задля кращого розуміння прикладів використання топосів, зупиняється також на таких видах як: топоси щодо порядку, існування, сутності, та індивіду.

Топоси щодо порядку стосуються загальноприйнятої думки про більшу цінність тих явищ, які відбуваються раніше у порівнянні з явищами, що стаються пізніше. У той самий час, цей же вид топосів використовується для підкреслення цінності причини над наслідком, або мети на засобами досягнення. Топоси щодо існування визначають цінність реальних, існуючих речей та явищ у порівнянні з явищами, що є лише умовними, або вірогідними. Топоси щодо сутності відсилають нас до оцінки речей на основі втілення у них якомога більшої кількості сутнісних характеристик: кращою буде та теорія, яка найкращим чином відповідає поставленим завданням, або кращим буде той автомобіль, який відповідає всім необхідним вимогам: швидкий, безпечний, екологічний і т. д. І, наостанок, топоси щодо індивіду стосуються безпосередньо цінності окремих рис людини, таких як гідність, самостійність, унікальність і т. д. Топоси ці також більшою мірою стосуються окремих аудиторій, специфічних ситуацій в яких, наприклад, може виникнути суперечка відносно того, що важливіше, справедливість чи мужність? Топоси щодо індивіду є найбільш ціннісно-навантажені, а тому одними з найскладніших, проте, нажаль, найменш поясненими Х. Перельманом.

Специфікою підходу Х. Перельмана до розуміння проблематики топосів є його розподіл аудиторій в залежності від мети та завдань оратора, цінностей, які сприймаються чи не сприймаються аудиторією, тем, якими об'єднана чи, навпаки, роз'єднана аудиторія, і т. д. Саме тому розподіл топосів на загальні та конкретні, які пропонував ще Аристотель, є більшою мірою не релевантним. Тому-то Х. Перельман і відстоює думку зведення всіх топосів до двох видів: тих, що стосуються кількості, і ти, що стосуються якості, а всі інші будуть лише їх частковими випадками.

Цікавим з точки зору відношення між логікою та риторикою розгляд Х. Перельманом квазі-логічної аргументації. Таку аргументацію філософ визначає як безпосередньо пов'язану з логічною проблематикою, і хоча й не звертається до поняття топосів, імпліцитно простежується зв'язок з Топікою Аристотеля. За Х. Перельманом, схеми квазі-логічної аргументації структурують аргументи таким чином, щоб зв'язки між ними були максимально подібні до зв'язків в дедуктивних міркуваннях. Оскільки неформальні аргументації в більшій мірі мають справу з проблемою сприйняття тези аудиторією, ніж з демонстрацією вірною логічної форми міркування, це вказує на практичний аспект використання цих схем. Тому, оратору необхідно бути впевненим у тому, що аудиторія підтримує кожен з пропонованих на підтримку тези аргументів, а перехід від одного аргументу до іншого можливий як за принципами традиційної силогістики, так і за умов відхилення від цих принципів.

Уважне вивчення опису типів аргументації в "Новій Риториці" дозволяють побачити їх зв'язок з ідеєю топосів. Структурування аргументів в природному дискурсі для різноманітних цілей завжди викликало певні труднощі, оскільки обґрунтованість аргументації завжди залежить від багатьох нюансів - форми подачі, культурного контексту, рівня підготовленості аудиторії і т. д. Варіації в інтерпретації аргументів аудиторією неминучі. Труднощі розуміння та сприйняття оточуючими певної тези обумовлені не лише багатозначністю слів природної мови, а й тим, що аргументи на підтримку тез в аргументації майже ніколи повністю не висловлені й не прописані явно. Саме тому, звернення до "скарбниці аргументів", до топосів, що сприймаються аудиторіями за рахунок їх апелювання до сталих структур людського мислення, стає необхідним для кожного оратора, який прагне досягти універсальної мети - переконати аудиторію.

Таким чином, до основних передумов та чинників, що обумовили аргументативний поворот в логіці другої половини 20 ст. можна віднести наступні:

1) обмеженість формальної логіки (класичної та некласичної) бути застосованою для аналізу аргументації, яка будується не за дедуктивними схемами класичної силогістики;

2) бажання повернути логіці статус дисципліни про працюючі та правильні схеми міркування людини;

3) надати логіці нового життя, застосовуючи її теоретичний масив знань та потенціал для дослідження аргументації у різноманітних дискурсах та з метою отримання достовірних висновків;

4) потреба знайти способи аналізувати засобами логіки міркування про майбутнє, міркування, висновки яких мають вірогідний характер, міркувань, до складу яких входять оціночні судження, міркувань, що містять прогнози на майбутнє, спираючись на факти минулого;

5) переосмислення античної логічної спадщини задля пошуку відповідей на поставлені вище питання.

Роботи Ст. Тулміна, Х. Перельмана та Л. Ольбрехтс-Титеки звісно ж не надають однозначних відповідей на всі поставленні завдання, однак відкривають абсолютно новий, сутнісно-насичений етап розвитку логічного знання, що повернувши його в русло неформальної проблематики, породив велику кількість нових підходів, серед яких канадська школа критичного мислення, амстердамська школа прагма-діалектики, північноамериканська школа неформальної логіки та чимало різноманітних підходів в межах цих шкіл, які фокусують увагу саме на аргументативній проблематиці.

Список використаної літератури

1. Аристотель. Первая Аналитика // Соч.: в 4 т. Т. 2. - М.: Мысль, 1978. - 687 с.

2. Gratton C. Rhetorique by Chalm Perelman [Елекронний ресурс]// Informal Logic. - 1990. - Vol. 12(2). - Режим доступа: http://ojs.uwindsor.ca/ojs/leddy/ index.php/informal_logic/article/ view/2607/2048.

3. Long R. The Role of Audience in Chaim Perelman's New Rhetoric [Елекронний ресурс]// Journal of Advanced Composition. - 1983. - Vol. IV. - Режим доступа: http://www. jacweb.org/Archived_volumes/Text_articles/ V4_Long.html.

4. Perelman Ch. The New Rhetoric: a Treatise on Argumentation [Текст]/ Ch. Perelman, L. Olbrechts-Tyteca. - Notre Dame, Indiana: University of Notre Dame Press, 2008. - 566 р.

5. Perelman Ch. The Realm of Rhetoric [Текст]/ Ch. Perelman. - Notre Dame, Indiana: University of Notre Dame Press, 1990. - 205 р.

6. Toulmin St. The Uses of Argument [Текст]/ St. Toulmin. - Cambridge: Cambridge University Press, 2003. - 262 р.

Размещено на Allbest.ru