Культурно-національна ідентичність в контексті феміністичного дискурсу (на матеріалі романістики О. Забужко)

Keywords: cultural-national identity, Ukrainian literature, feminism, patriarchal order, victim, national history

Виклад основного матеріалу

забужко ідентичність феміністичний національний

Останнє двадцятиліття в Україні відбувається постійний процес заповнення "білих плям" у власній історії, звільненої від колоніального дискурсу. Подібна актуалізація історичної пам'яті охоплює комплекс проблемних питань, пов'язаних з пошуком культурно-національної ідентичності, який відбувається у всіх галузях гуманітарного знання: філософії, соціології, політології, психології тощо. У статті пропонується розглянути культурно-національну ідентичність в культурологічному аспекті, оскільки участь у її формуванні бере мистецтво. Воно має безпосередній стосунок до культурного ґрунту буття індивідів, гостро реагуючи на суспільний запит, виявляючи свої діагностичні та терапевтичні функції. Воно стає простором, у якому формуються різні погляди щодо визначення системи цінностей, поведінки, конвенцій, традицій та ієрархій української нації. Найбільш чітко такий зв'язок мистецтва з особливостями стану суспільства можна простежити у літературі, оскільки вона має політичну складову, яка вимагає відповідальності та громадянської позиції автора, про що зазначав Сартр у праці "Що таке література?": "Писатель - посредник в полном смысле этого слова, и его ангажированность - это посредничество", "В любую эпоху, как я это уже доказал, вся литература в целом как раз и есть идеология, ибо она, с учетом исторической ситуации и таланта писателей, образует синтетическую и часто внутренне противоречивую всеобщность того, что сумела эпоха воспроизвести ради собственного истолкования" [9, с. 74, с. 268].

Звісно, кожен з літературних "класиків" сучасності представляє у власний спосіб орієнтир для пошуку культурно-національної ідентичності. Втім, особливою у цьому контексті є творча діяльність Оксани Забужко (1960 р.), яка пов'язує процес пошуку ідентичності з феміністичною критикою.

Ідеї феміністичної критики кін. ХХ ст. були інспіровані книгою "Друга стать" Симони де Бовуар, у якій було використано ідеї екзистенціалізму та психоаналізу задля інтерпретації відмінності жіночої особистості від чоловічої та наголошено на тому, що поняття "фалосу" як вираз трансцендентального перетворює "Я" жінки на об'єкт для Іншого [8, с. 139]. Також велику роль у формуванні феміністичної критики відіграв французький постструктуралізм, зокрема діяльність таких його представниць як Ю. Крістева, Е. Сіксу, Л. Ірігарай, С. Кофман та ін. Він вплинув і на формування американської гілки фемінізму впродовж 70-80-х рр., головними фігурами якої були Е. Шоуолтер, Б. Крістіан, С. Гілберт, С. Губер.

На фемінізм великий вплив мала концепція "фалологоцентризму" Жака Деріди, згідно з якою мислення, притаманне для західноєвропейської культури, є логоцентричним, тобто раціональним, метафізичним, впорядковуючим та таким, що опредметнює та накидає схеми на живий світ [12, с. 41-63]. Символічним виразником подібного патернального логосу був фалос. Фемінізм не сприймав цю трансцендентальну ієрархію і протиставляв їй специфічне жіноче бачення, базоване на інтуїції та вивільненні несвідомого. У цьому ж контексті феміністки заперечили деякі позиції психоаналізу З. Фройда. Перш за все, йдеться про критику фройдистського образу жінки як неповноцінного чоловіка. Дослідник Крейг Оувенс з цього приводу зазначає, що Фройд пов'язує перехід від матріархального до патріархального суспільства з симультанною девальвацією нюхової сексуальності та зростанням зорової, більш обмеженої та сублімованої. Відтак, дитина відкриває поглядом статеву відмінність, присутність або відсутність фалосу, за якими вона приймає свою статеву ідентичність. Статева відмінність здобуває своє остаточне значення від бачення [13, р. 112-113].

Фройдівський жіночий комплекс кастрації як результат візуального відкриття заперечувався феміністичною критикою. Л. Ірігарай запропонувала визнати жіночу силу як прояв давнього триєдиного феномену "земля-мати-природа / та, що відтворює", а С. Кофман розробила поняття "категоричної жінки", яка відмовляється прийняти комплекс кастрації, стверджуючи власну сексуальність, природно подвійну, принципово невизначену [8, с. 144-145]. Ці критики вважали, що попередні концепції є спробою чоловічої психології та ієрархії ствердити своє домінантне положення в культурі, політиці, історії тощо. Особливим полем чоловічої ідеології була література. У ній проявлялись різноманітні чоловічі пересуди стосовно ролі жінки в суспільних процесах, тому феміністки, зокрема Е. Шоуолтер та Д. Феттерлі, наполягали на жіночому прочитанні літератури. Воно мало на меті розкрити текстуальні "сексуальні коди", що демонструють відмінність чоловічої психіки від жіночої. До уваги було взято такі елементи як жіноче письмо з його специфічною мовою, історію літератури, перегляд літературних жанрів. М. Адамс, перечитуючи роман "Джейн Ейр" дійшла висновку, що раніше критики загалом звертались до образу чоловіка та його психології, натомість сучасний погляд має виявити комплекс жіночих питань, які не ототожнюватимуть естетичний досвід чоловіка та жінки [8, с. 148]. Таким чином, література, на думку феміністичної критики, має бути переглянута у новому контексті, без чоловічої влади та панування.

Для Оксани Забужко ці процеси розгортають культурне вивільнення від колоніального панування імперського "Іншого", уособленого, як правило, в чоловікові-поневолювачі України. У цьому контексті позиція письменниці суголосна думці літературознавця феміністичного спрямування, Терези де Лауретис, яка визначала ідентичність як "активну конструкцію й дискурсивно опосередковане тлумачення політичне тлумачення власної історії" [1, с. 69]. Забужко вважає, що жінка має особливе завдання: реактивувати втрачену історію та представити нову модель культурно-національної ідентичності: "І мовлю по-еллінськи: «ме му тос кікльос тарате», - / Мужчинам, / Імперіям, / Часу: / Не руш моїх кіл" [4, с. 316]. Забужко обирає для себе Лесю Українку як приклад суверенності жіночого способу мислення та рефлексії над ідентичністю, історією, літературою. Вона вступає у діалог з Лесею Українкою, вважаючи, що Лесині драматичні поеми є перепрочитанням європейської культурної історії з позиції "другої статі" [11, с. 10-11], досвід яких є важливим для творення української ідентичності. У цьому контексті прикметним є звернення Оксани Забужко до образу Кассандри з однойменної поеми. Кассандра, яка мала дар передбачення, у який, однак, через покарання Аполлона, ніхто не вірив, для Забужко є подібною до модерної поетки, голос якої не знаходив відлуння та довіри у суспільстві: "Так, проклін на мене, / бо я тепер побачила найгірше. / Троянки у неволі і - живі! / Обходять кросна, розділяють ложе, / дітей годують еллінам на втіху.../ Прокляті очі, що такеє бачать!.." [10]. Вочевидь, це підтверджує тезу Л. Ірігарай про те, що погляд (як реалізація бачення) у західноєвропейській культурі патріархального порядку є чоловічим привілеєм, адже око об'єктивує та домінує над іншими органами чуттів [13, р. 112]. Натомість, Кассандра ретранслює недоступне, невидиме для інших, те, що не можна схопити оком та об'єктивувати. Її істина полягає у особливій чуттєвості, або, як каже Забужко у численних виступах, "чувственності", вбачанні невідворотних процесів та подій.

Цю рису мають усі жіночі образи, створені Оксаною Забужко як у поезії, так і у романістиці. Проте, найяскравіше зв'язок жіночого, відмінного бачення з проблемою культурно-національної ідентичності демонструють твори "Польові дослідження з українського сексу" та "Музей покинутих секретів".

О. Забужко говорить про те, що ці романи є певним філософськокритичним дослідженням означеної проблематики, завуальованої у літературні форми: "Під час роботи над книжкою мені якраз найпекучіше праглося дослідити, яким чином тяжкий, темний і потужний плин історії непомітно впливає на геть неусвідомлені форми людської поведінки, на слова й жести в ліжку...(На мою думку, в літературі першим належну увагу на цю проблему звернув Мілан Кундера, тільки що його позиція всюди залишається суто «чоловічою», в найбільш патріархальному сенсі слова.)" [3, с. 157].

Відтак, шлях героїні Оксани (альтер еґо авторки) з "Польових досліджень..." є нічим іншим як шляхом до власної культурно-національної ідентичності через звільнення від постколоніального комплексу, який включає у себе несвідомі травматичні спогади про поневолення, репресії, ідеологічні заборони, залежність: "Ти жінка. В цім твоя межа. / Твій місяць спить, як срібна блешня. / Як прянощ з кінчика ножа, / У кров утрушено залежність" [6, с. 20]. Єнс Герльт, професор Фрібурзького університету (Швейцарія), зазначає, що Оксана Забужко поєднує проблеми національної історії та ідентичності з еротизованою (авто)біографічною нарацією: "Те, що починалося як опис нещасливого кохання та самотности, дуже швидко стає рефлексією з приводу визначального впливу українського минулого на вчинки та почуття двох людей. Тож цілу історію взаємного насильства, образ, поневолення і страждань можна розглядати як емблематичну ілюстрацію авторської візії української історії" [2, с. 291-292]. Тобто для героїні Оксани уособленням цього тиску на жіночу свідомість є чоловік, Микола К., який примушує її відчувати "хвору" тілесну залежність, вважати себе лишень ув'язненою, беззахисною. У цьому випадку прозорими є паралелі між стосунками Оксани та Миколи з політичними взаєминами України та Росії. Це відсилає до тези, означеної О. Забужко при аналізі Шевченкової творчості в філософсько-літературній праці "Шевченків міф України": політичні взаємини України та Росії постають суцільним обманом, де первісна інтенція до братання Богдана Хмельницького на обдурену довіру [7, с. 71]. Віктимізація героїні, таким чином, є безпосереднім наслідком колоніального існування нації. Вона іронічно називає себе "націонал-мазохісткою". Є. Герльт вказує, що ключовою ідеологічною концепцією твору є встановлення прямого зв'язку між сексуальною експлуатацією та історичною віктимізацією українців, переважно у контексті ХХ століття (Крути, Голодомор, Броди тощо) [2, с. 293].

Однак, Забужко шукає вихід з ситуації рабства. Її нараторка стверджує, що раніше, до часів національних катастроф, мислення народу було інакшим. Воно було вільним від страху. Слід хоча б поглянути на довоєнні світлини українських селянських родин, де "хлопи як дуби" дивляться прямо в об'єктив без жодного страху, а зовнішність жінок є відображенням первісної, божественної форми [2, с. 293]. Забужко вважає, що окупація вплинула на усі рівні буття народу, призвівши до залежності та поступового вимирання, адже навіть народження дітей почало пов'язуватись з тим, що батьки потребували житла або ж були п'яні під час репродуктивного акту. Тому тілесне приниження героїні Оксани є лишень віддзеркаленням хворого стану нації.

Втім, нараторка задає імпульс новому життю. Вона починає з того, що не хоче бути об'єктом та заручником чоловічого бажання, Оксані йдеться про самостійність та звільнення від страху: "Бо що є рабство, як не інфікованість страхом." [6, с. 150]. Психоаналіз героїні постає для Оксани Забужко психоаналізом національної історії, де умовою виліковування (читаємо власної ідентичності) є усування критичної ситуації вибору "межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-якевбиває" [6, с. 152].

Власне "Польові дослідження..." є тільки одним із сеансів психоаналізу української історії. Його продовження розгортається у "Музеї покинутих секретів". Назва апелює до дитячої гри ховання "секретів-скарбів" у землю. Дівчата викопували ямку, в яку складали різноманітні речі (намистинки, витинанки), закривали її скельцем, зберігаючи таким чином "секрет". Для Забужко "секрет" є метафорою, через яку прочитується головна ідея роману. Письменниця вважає, що ми живемо несвідомо ретранслюючи покинуте, поховане минуле, дія якого не залежить від нашого знання про нього: "Наші маленькі життя, накриті скельцями, - як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять - і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами." [5, с. 536]. Однак, заглиблення у це минуле є "методикою", яка неодмінно має привести до звільнення від репресивної свідомості та віднайдення власної культурно-національної ідентичності.

Головні герої "Музею.", Дарина та Адріян починають пізнавати минуле власних родин, поштовхом до чого було журналістське розслідування смерті художниці Владислави подруги Дарини. Владислава створила цикл картин під назвою "Секрети", навіяний дитячою грою, що відсилає також до часу, коли жінки впродовж окупації більшовиків ховали в землю ікони, родинні знімки, образи. Отже, героїв огортає минуле, сповнене подій, які є суперечливими в історії української нації. Наприклад, рух УПА, драми покоління шістдесятників, кримінальні та буремні 90-ті тощо. Відкриття цих "секретів" архіву родинного музею, на думку Забужко, приводить до розуміння "ким я є", визначає стосунок індивіда до культурної традиції нації: "А тобі не здається, що таке ховання скарбу в землю - це взагалі наскрізний архетип української історії?.." [5, с. 79].

Власне подібна ідея "музеїзації минулого" є вкрай актуальною впродовж останніх десятиліть. Для прикладу можна навести оповідання "Енциклопедія мертвих" сербсько-угорського-єврейського письменника Данила Кіша (1935-1989). А. Ассман зазначає, що цей твір присвячено забутому та неартикульованому вимірові існування, адже Кіш розробляє уявну бібліотеку з томами, які присвячені тому, що було вилучено з культурного архіву як незначуще [1, с. 417]. Кіш прагне створити архів того, що не піддається шифруванню, запису, надати йому реєстраційних та облікових форм. Завдяки цьому архівові мертві можуть "реактивувати" свою унікальну та неповторну історію. Така "Енциклопедія" (алюзія на єгипетську пам'ятку "Книга мертвих") протистоїть мілітаристському державному архівові, закритому, недоступному, репресивному, керованому владними органами.

Забужко, в свою чергу, створює образ жінки, що шляхом відкриття альтернативного архіву, заявляє про власну ідентичність. Прикметно, що героїня здійснює це, будучи вільною від хворої залежності, разом з чоловіком, який не породжує страх жертви, а створює простір спільного пошуку. Тут "Кассандра" Дарина знаходить того, хто здатен відійти від традиційного патріархального, ба навіть колоніального бачення, а тому з таким партнером є можливим нове життя, оскільки, вважає Забужко, "чужого" не можна приймати за "свого", особливо, "в любові не можна так помилятися, в любові це смертельно" [5, с. 638]. Саме такий чоловік може розкрити одну з найголовніших жіночих місій - народження дитини. Відбувається реалізація архетипу "жінка-мати-земля". Справжнє єднання Дарини та Адріяна стається після розкриття "секретів" минулого через сон, який несе пам'ять про власне походження. У ньому закодовується і послання в майбутнє: "Кров лишиться в Києві. Жінки не покинуть родити. Не знадобиться" [5, с. 513]. Відтак, Забужко показує, що кров, вкраплена в землю, є містичним неперервним зв'язком поколінь, а наша ідентичність є тілесно вписаною в цю історію: "Я не бабця, чоловіку. Я земля... Це булькоче земля, напоєна кров'ю, - жирна од крови, як стінки жіночого лона: жабуринна, бродильна, клекочуча твань." [5, с. 512]. Тут вже не йдеться про вибір між "буттям-яке-вбиває" та "небуттям", адже, розуміючи своє коріння, герої створюють майбутнє. Якщо у "Польових дослідженнях." жінка несла тягар репресивного минулого, то у "Музеї." вона вивищується над ним, опановуючи його, остаточно звільняючись від ролі жертви. Її ідентифікація з нацією стверджується не тільки через підтримання культурних традицій, історичної пам'яті, але й через дар нового життя.

Отже, проблема культурно-національної ідентичності для О. Забужко є взаємопов'язаною з феміністичною критикою. Порушуючи традиційний патріархальний порядок, жінка вивільнюється з-під влади залежності та репресивної травматичної свідомості та стає активним співтворцем культурно-національної ідентичності. На прикладах героїнь романів Забужко продемонстровано, що умовою для цієї жіночої позиції є позбавлення від страху жертви та визначення власного стосунку до української історії, зокрема через реалізацію архетипу "жінка-мати-земля".

Список використаних джерел

1. Ассман А. Простори спогаду. Форми та трансформації культурної пам'яті / пер. з нім. К. Дмитренко, Л. Доронічева, О. Юдін. К.: Ніка-центр, 2012. 440 с.

2. Герльт Є. Польові дослідження націоналістичного дискурсу: випадок Оксани Забужко / [пер. з англ. А. Портнова] // Україна модерна. Марксизм на сході Європи. К.: Критика, 2009. 14 (3). С. 291-296.

3. Гринь Г. Розмова з Оксаною Забужко // Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. К.: Факт, 2009. С. 157-165.

4. Забужко О. Друга спроба: Вибране. 2-е вид., виправл. і доп. К.: Факт, 2009. 430 с.

5. Забужко О. Музей покинутих секретів. К.: Факт, 2010. 830 с.

6. Забужко О. Польові дослідження з українського сексу. К.: Факт, 2009. 168 с.

7. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: 2009. 148 с.

8. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. М.: Интрада, 1998. 255 с.

9. Сартр Жан Поль. Что такое литература? / [пер. c фр. Н. Полторацкой]. СПб.: Алетейя, 2000. 466 с.

10. Українка Л. Кассандра. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http: //www.lesya.artiweb.org.ua/works/dramas/kassandra.html.

11. Ушкалов Л. Дзеркала Оксани Забужко // Забужко О. Друга спроба: Вибране. 2-е вид., виправл. і доп. К.: Факт, 2009. С. 5-17.

12. Хайдеггер М. Время картины мира / [пер. с нем. В. В. Бибихина] // Хайдеггер М. Время и бытие. М.: Республика, 1993. С. 41-63.

13. Owens C. El discurso de los otros: Las feministas y el postmodernismo // Habermas J., Baudrillard J., Said E. y otros. La Postmodernidad. Edicion a cargo de Hal Foster. Barcelona, 2006. P. 93-125.

Размещено на Allbest.ru