Універсальність та унікальність людини

Філософи відкрили в людині найважливіші її сутнісні характеристики: предметність, тобто здатність сприймати світ об'єктивно, незалежно від власної вітальності, спроможність перетворювати об'єкти зовнішнього світу в предмети діяльності, а також здатність постійно перевершувати саму себе.

Мислителі не подолали двоїстості в розумінні людини, а навпаки, загострили її. М. Шелер «вирив» нову прірву, виявивши в людині протилежність між життям і духом. Сам дух філософ розглядав як вилучений із предметної діяльності. В результаті він стверджував: «Ми повинні допустити існування одного надєдиного духу» [5, с. 161]. Бог осягає себе в людині через «закладену» в ній здатність до духовності [5, с. 189]. Звернення до Бога покликане примирити суперечності, які виникли при побудові філософської системи.

XX ст. подало нам, окрім іншого, й атеїстичний варіант дуалістичного розуміння людини. Психоаналіз більше порівняно з філософською антропологією базувався на досягненнях наукового пізнання людини. Це, однак, не перешкодило психоаналітичній філософії відтворити тисячолітній дуалізм тіла й духу, протиставивши спонтанну енергетику потягів жорстким вимогам культури. Роль посередника між цими ворогуючими началами психоаналіз відвів індивідуальній свідомості -- «Я». Це завдання для «нещасного Я» непосильне [4, с. 208]. «Я» не може примирити в людині вихідну вітальність з культурою, яку психоаналітики тлумачать як зовнішнє «середовище», як силу, що тисне на індивіда. Як наслідок, творчість, сутнісне в людині виявляється для психоаналізу результатом сублімації, тобто побічним продуктом досягнення індивідом стану тимчасового задоволення потягів.

Революційне значення ідеї Маркса про сутність людини полягає в методологічно принципово новому підході до проблеми. Маркс спромігся дати наразі єдине некласичне вирішення проблеми людини. Сутність людини як «сукупність усіх суспільних відносин» має, на наш погляд, безпосередньо-родовий характер і не пов' язана з наділенням індивіду деяких «загальних ознак» роду. Вона утворюється й відтворюється спільною діяльністю індивідів.

Якщо сформулювати питання сутності людського індивіду, можна стверджувати, що це конкретна ділянка глобальної діяльності людства, взята не тільки в своїй просторовій, а й у часовій повноті, з урахуванням усіх минулих поколінь на планеті в цілому. Іншими словами, родова сутність людства є мережею, а індивід -- вузлик мережі, який зв'язує в активну цілісність певну ділянку сукупності, згусток суспільних відносин, до того ж такий, що відтворює й розвиває сутнісне багатство роду.

Особистість -- це конкретна ділянка сукупності суспільних відносин; з допомогою її предметної діяльності реалізується та відтворюється сутність роду. Будь-який представник тваринного виду вже від природи народжується представником свого виду, повним обсягом містить у своїй генетичній програмі сутність свого виду. Тварина -- екземпляр свого виду. Отож її індивідуальне існування майже байдуже для існування виду, що не збагачує його сутності. Людина ж стає людиною, освоює свою сутність, яка перебуває поза нею, у світі суспільних предметів і способів користування ними, в світі суспільних відносин. Таким чином, значення окремого індивіду людського роду безцінне, цілком виняткове через його безмежні можливості щодо предметного освоєння дійсності. В безпосередньо-родовому характері людської сутності -- джерело єдності універсальності й унікальності людини.

Формула Маркса розкриває, що немає жодної окремої від «глибини мого Я» якоїсь зовнішньої мені сутності суспільства. Сутності індивідів людського роду своєю самостійною спільною діяльністю складають єдине тіло родової сутності. Отже, настільки ж правильно й те, що немає ніякого «суспільства» як такого, а є лише особистості, які взаємодіють у предметно-перетворювальній діяльності.

Сенс слів Маркса, що «людина тільки в суспільстві може відособлюватися», стерся від частого їх вживання. Чому (кому) я зобов'язаний своєю індивідуальністю? Тому особливому, що придбав від природи? Але це -- швидше те, що належить моїм прабатькам, а не мені. Індивідуальністю створює мене суспільство, але, зрозуміло, не тим, що підводить мене під прийняті в ньому стандарти. Мислячи індивідуальність, мислимо її завжди в деякому контексті. Індивідуальна своєрідність стирається поза розміщенням у контекст відносин. Без місця в системі соціальних координат немає унікальної позиції в бутті. Будь-яка людина, включаючись у суспільні відносини, в діяльність, займає можливе лише для неї місце. Цим вона причетна до соціуму. Тобто людина є тією істотою, якій властивий індивідуальний спосіб «підключення» до роду не через «німу загальність», не через набір ознак, однакових для всіх індивідів.

Вражаюче, наскільки в таке розуміння індивідуальності вписується філософія вчинку М. Бахтіна [1]. Стати собою, за Бахтіним -- зайняти єдине для мене місце в бутті, прийняти або відкинути цінності, які він знайде в суспільстві, і здійснивши вчинок в ім'я таких цінностей, взяти відповідальність на себе. Так індивід залучається до буття людства. «Індивідуальність, -- писав М. М. Бах- тін, -- знаходиться через «віднесення в єдиний контекст буття - співбуття, причому «єдність цілого зумовлена єдиними і ні в чому не повторними ролями всіх учасників» [1, с. 115-116]. Загалом діалогічний підхід до людини -- один із новітніх у сучасній філософії, коли проблема «Я й Інший», що розробляється, може серйозно збагатитися, переплітаючись із марксівським тлумаченням людини.

По-третє, марксівське визначення сутності людини, знову ж усупереч традиційній інтерпретації, не тільки не зводить людину до соціальної функції, навпаки, ним обґрунтовується вільна активність індивідуальної людини. Досягається це завдяки такому абсолютно оригінальному рішенню, як ексцентричне трактування людської сутності.

Людина, щоб залишатися собою як конкретна ділянка сукупності суспільних відносин, щоб володіти предметним світом -- своєю «неорганічною тілесністю», повинна постійно виходити за власні межі до цієї своєї сутності, яка знаходиться поза нею, -- щоб залишатися собою. Відбувається це в ході предметної діяльності, що відкриває перед людиною безмежну перспективу самовдосконалення. Сутність людини саморозширюється в діяльності, освоюючи щораз нові пласти реальності.

Стаючи суб'єктом у ході предметної діяльності, людина має як предмет діяльності не тільки матеріальні об'єкти чи ідеї, а саме ту конкретну ділянку -- «сукупність суспільних відносин», яка складає її сутність, зміст її особистості. Існувати для людини означає володіти, а точніше, постійно оволодівати цим змістом. Опановуючи предметне середовище, вона вступає в нові й нові відносини.

Сутність людського роду складається з означених, пов' язаних спільною діяльністю, креативних точок. Розвиток людського роду й є розвитком індивідуальностей, цих креативних точок освоєння й перетворення людської предметної сутності, тобто всього людського світу. Значення окремого індивіду людського роду безцінне, абсолютно виняткове через його потенційно нескінченні можливості предметного освоєння дійсності.

Прочитання марксівського визначення сутності людини як некласично- го дозволяє інтерпретувати його як загальнометодологічну рамку для низки новітніх підходів до вивчення людини й суспільства. Формула Маркса сприяє цілісному розумінню людини в єдності її універсальності та унікальності.