Методологічний синергізм філософії права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методологічний синергізм філософії права

Здійснено спробу осмислення різноспрямованості та сингенетичності методологічних основ філософії права та їхнього синергізму як співдружньої дії чинників (аналітичної філософії і лінгвістичної філософії), спрямованих на підвищену результативність правового дискурсу. Основу такого комплексного підходу становить теорія Герберта Харта як визначальна для ілюстрації глибоко інтелектуальної теорії, що сформована на міждисциплінарній конгломерації філософії і логіки, юриспруденції і мови.

Постановка проблеми. Когнітивні процеси у філософсько-правових знаннях передбачають виявлення закономірностей розвитку права, осмислення процесів підпорядкування способів і методів еволюції розуміння права та практики його застосування. Преференційність цих питань щодо теоретичних впливає на формування методів наукового дискурсу, його ідей, теорій, які творять конгломерацію (з'єднання окремих позицій в одне ціле зі збереженням своїх рис і характеристик) синергізму, тобто співдружньої дії методів і способів права у визначеному автором напрямі пізнавального процесу. Так виформовується аксіологічний ґрунт інтелектуального філософсько-правового денотату, що впливає на поступальний розвиток сучасного права.

Однак рефлексії наших сучасників у згаданій площині засвідчують досить неоднозначні підходи до пізнання фундаментальних правових питань методології. Відтак спроби захистити аргументи щодо уніфікованості підходів у термінолексичних денотатах «метод», «методологія» натрапляють на апорії осмислення.

Методологічні обґрунтування дослідників цієї сфери слугують ґрунтовною артикуляцією філософсько-правової теорії буття і мислення. Від початку ХХ ст. філософський дискурс і критика ідей методологічного розвитку творять ключові «семи» дискусійного дискурсу праворозуміння.

Питомо мисленнєву канву заповнення епістемологічної прогалини творять знакові постаті, які переорієнтовують юриспруденцію на нову інтерпретацію феномена філософії права. Серед таких постатей - ім'я найбільш видатного німецького філософа і теоретика права Герберта Лайонела Адольфуса Харта (1907-1992). Перетранслювання ним юриспруденції на дослідження правових питань через мову й її логіку, що забезпечує в аналітичній філософії раціональність аргументації, зрозумілість і переконливість, викликала і досі викликає імпульси аналітичного неопозитивістського критичного мислення. Хартівська методологія виґрунтована як синергія (підвищена результативність спільної дії чинників) аналітичної методології і лінгвістичної, що спричиняє трансформації основ світоглядних філософсько-правових проблем, виводить дискусії на новий рівень їхнього філософського осмислення.

Стан дослідження. Ядром дискусійних змагань дослідників стають праці Г. Харта, А. Хірсіна, Є. Темнова та ін., які відтворюють «адекватну картину онтологічної еволюції філософії права» авторів. Їхня онтологічна концепція у площині логіко-семантичного аналізу мови права сягає «раннього періоду» творчості - Г. Харта, впливу на нього поглядів Дж. Л. Остіна, Дж. Є. Мура, А. Дж. Айєра, Л. Вітгенштейна, Дж. О. Урмсона, І. Берліна, Ф. Вайссмана, Дж. А. Пола і П. Ф. Стросона.

Виклад основних положень. Засадничу основу права, його першопочатковий механізм змістовного наповнення становить, власне, методологічний підхід для з'ясування його сутності зв'язку із філософією, комунікацією, юридичною практикою.

Авторські регулятиви раніше створених концепцій передбачають «мірила гуманності», що «конституюються у процесі комунікативного єднання людства та еволюціонують разом зі зміною форм і масштабів даної комунікації» [5, с. 11]. Однак поки що констатувати єдність рецепцій сучасної методології для обґрунтування права не доводиться: погляди не взаємоузгоджені та розбіжність їх багатоспрямована - від есенціалістських, функціоналістських, інтерналістських, екстерналістських, онтологістських, деонтологістських концепцій - до об'єктивізму та суб'єктивізму в правовій методології, індивідуалістських, соціетаристських та етатистських. Справедливо оцінюючи цю розмаїтість методологій, далеку від усталеності обґрунтування, А. Хірсін, називає її «саморозірваною» та суперечливою, що звісно ж «суттєво» ускладнює її реалізацію та знижує коефіцієнт її практичної ефективності [5, с. 24]. Автор бачить спосіб удосконалення методології через «тісну кореляцію антропологічних підходів з концепціями самоорганізаційної динаміки світу право явищ у межах розгортання соціальної системності» [5, с. 25].

Юридична практика якраз і дає багатий матеріал для концептуалізації методологічних підходів у сучасній філософсько-правовій думці. Адже стратифікаційні синергетичні «зрізи всеохопної характеритики онтологічних джерел акумулюють майже всі сфери відносин, на ґрунті яких визріває сама політика права». Вона не покликана до «споживацького» послуговування старими засадами методології, а в зміненому онтологічному узусі спричиняє обґрунтування контекстних видозмін основного питання права на підставі спостережуваних «аскриптивних» висловлювань. У сфері права не можна не зважати на домінантну роль «контекстуальної зумовленості правових норм», спрямованих на подолання наслідків та об'єктивних тенденцій глобалізаційного поступу та інтеграційних умов, які спрямовані на подолання системних дисбалансів. Досі методологічні проблеми у праві залишаються тим дразливим інструментом обговорення, яким можна довести неспроможність аргументації або навпаки - її незаперечність. Однак за всієї уваги до основних механізмів формування «ідей права» - її юридичні денотації - вона є незбагненно «недоторканною», оскільки це сфера філософсько-вербального посягання на вкладання у зміст права ментально сформованого, світоглядно відтворюваного і також, що виступає джерельною базою для права. У В. Четверніна таке осмислення стосується природного права людини, яке виникає у формі суспільної свідомості як здатність індивідів до вільної самореалізації у суспільстві й державі, що потім гарантовані у формі закону. А форма у точному визначенні Є. Темнова - не є лише якась «порожня оболонка». Вона є способом існування і вираження змісту. Дослідник у своїй тезі - незаперечний, оскільки юриспруденція і лінгвістика права, - і форма, і зміст - є рухомою динамічною частину цілого, одночасно охоплюючи систему стійких зв'язків предмета [4, с. 25].

Пізнавальні локалізації природи права виформовується як предмет, який «задає» метод у науці. Цей метод відтворює препозиційну сутність права, що виражена духовною семантикою його (права) методології. Не право в його бездуховному вираженні не спроможне розкривати природну-правову основу.

Найпереконливішим фактом глибокого проникнення у лінгвістичну філософію, і її духовну складову, творення її методології на рівні логіко-семантичного аналізу мови права стають Хартівські філософські заглиблення у денотативну теорію, яка спрямувала його на міркування щодо «контекстуальної обумовленості правових норм». Виходячи із загального, дослідник сформував свою логістику на аналізі змісту різних правничих текстів, починаючи (за Остіном) від Аристотеля і завершуючи Фреге та Мерло-Понті. Метод аналізу полягав в оцінці лексеми, яка функціонує лише в контексті й «становить основу одиницю аналізу», зауважимо, крім речення і складного синтаксичного цілого, аналіз яких довершує розкриття семантики правового тексту. Методологія, сформована Г. Хартом [3], спиралася на увагу до контексту, в якому (і лише в якому) у слова можна визначити найтонші семантичні відтінки, його значення в реченні та зв'язки з іншими поняттями.

Методами права і співвідносними з ними ретрансляторами лінгвістики права, її засобами і підходами є семантичні диференціали, лексеми-маркери, через які віддзеркалюється «духовний вимір права». Його як певну «духовно-культурну цінність» комунікативної форми права забезпечує «більш глибокий рівень розуміння природи права» [4, с. 26].

Луманова теорія як «сучасного титана соціальної думки і теоретика комунікації спирається на визнання суспільства високодиференційованим». Дослідник вважає сучасну соціальну реальність недоступною для раціонального пояснення у її цілісності. У цьому він знаходить причину «появи соціальних систем як таких способів організації комунікації, за яких соціальна реальність (у межах певно конкретної системи) стає прозорою для осмислення і гарантованою за своїми наслідками і для особистостей, і для великих суспільних утворень [2, с. 289].

Взята Н. Луманом на себе місія «бути медіумом» соціальних систем у науковому пізнанні - переконлива, її вирішення особливе - «він поєднує досягнення всіх наук, які займаються системним дослідженням реальності» [2, с. 290]. Однак жодну з наук суспільних, гуманітарних, технічних, природничих він не вважає базовою. На думку Н. Лумана, «теорія соціальних систем має корелюватися з теорією комунікації, а не з теорією дії», як це у Парсонса. Фактично теорія соціальних систем за Н. Луманом є найбільш адекватною теорією комунікації. Спостерігачі вбачають у цьому свідомий намір не «Замкнути свій системний метод у прокрустове ложе якоїсь філософської системи» [2, с. 292].

Акцентуації Н. Лумана зосереджуються на функціональному методі як на вираженні думки й осягненні в її смисловому зв'язку. Цей метод встановлює суть не лише маніфестованих, але й цілком свідомо-латентних функцій, а за основу бере «не лише функціональні, але й прямо дисфункціональні наслідки діяння; а ще цей метод є «порівняльним методом», який підриває «природний» зв'язок порівняння очевидних схожостей і прагне пізнання саме в тому, щоб виявити якомога більш гетерогенні речі як функціонально еквівалентні, тоді як він переносить судження щодо тотожності із об'єкта на реляцію, а саме на функцію» [2, с. 287].

Теорія знаного німецького соціолога, філософа і правника перебуває у площині цілеорієнтації в соціальних системах передовсім редукції складності тобто такого спрощення, яке робить систему здатною діяти.

Висновки

Цілеорієнтування на класичні підходи до морального обґрунтування правової нормативності стикається в умовах плюралізації суспільства із непереборними концептами взаємодосягнення методів пізнання права.

Величезна заглибленість дослідників у методологічні проблеми юриспруденції надає нам широке поле для міркувань та підстави для висновків про поступальне просування до не таких вже віддалених перспектив.

Література

правовий філософський прецедент

1.Гураленко Н. А. Методологічні проблеми дослідження судової правотворчості та судового прецеденту в сучасній Україні / Н. А. Гураленко // Проблеми філософії права. - Т. VIII-IX. - К.-Чернівці: Чернів. нац. ун-т, 2012. - С. 283-292.

2.Луман Н. Поняття, цілі і системна раціональність: щодо функції цілей у соціальних системах / Н. Луман; пер. з нім. М. Бойченка і В. Кебуладзе. - К.: Дух і Літера, 2011. - 336 с.

3.Оглезнев В. В. Философия права Герберта Харта: методологические основания / В. В. Оглезнев // Проблеми філософії права. - Т. VIII-IX. - К.-Чернівці: Чернів. нац. ун-т, 2012. - С. 163-173.

4.Темнов Е. И. О лингвистике права / Е. И. Темнов // Государство и право. - 2014. - № 8. - С. 23-28.

5.Хірсін А. Методологія обґрунтування права: від класики до сучасності: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра юрид. наук: спец. 12.00.12 «Філософія права» / А. Хірсін. - К.: НАВС, 2014. - 30 с.

Размещено на Allbest.ru