"Спогади про майбутнє", або вічність як єдність часу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

«Спогади про майбутнє», або вічність як єдність часу

Починаючи з давньогрецького Оракула до ХХ столітття - Мєссінга, Ванги, Кейсі та ін., людство постійно стикається з феноменом передбачення майбутнього. Ця стаття містить спробу відповісти на запитання: «Як це можливо?» Почну з того, що я розумію під словосполученням «єдність часу». Це в жодному разі не діалектика, на кшталт О.Ф. Лосева: «Вічність існує. Щоб існувати, треба відрізнятися від того, що не є вічність. Вічність, стало бути, припускає, якщо тільки вона дійсно є, дещо не - вічне, від чого вона, щоб бути, відрізняється. Але неневічне є тимчасове. Отже, вічність припускає час. Однак вічність охоплює все, що було, є й буде, ікрім неї нічого немає. Тоді - що ж, крім вічності, може бути тимчасовим? Очевидно, тимчасовою може бути тільки сама вічність. Отже, час - вічний, а вічність - тимчасова» [11, с. 63]. Такого роду діалектика спирається на причинно-наслідкові зв'яки і відповідну логіку. Таким чином, було б доцільно казати «вічність - єдність у часі». Я ж вважаю, що правильно (і змістовно) казати «вічність - єдність поза часом».

Тут питання «якщо вона (вічність - К.З.) дійсно є», це питання іншого, онтологічного порядку. Не буду вдаватися в деталі дискусії, що розгортається між сучасними фізиками (деякі з них вважають, що час і простір виникають у результаті «великого вибуху», а до нього їх просто-напросто не існує [7], я лише пропоную якусь умоглядну схему, що має відношення як до космології, так і до квантової механіки. Елементарні частинки, що виникли в результаті первісного вибуху, зберігаються і в подальшому, аж дотепер, і кожна з них має необмежене число взаємодій з іншими. Тоді існує область дійсності, назвемо її як потойбічне або «квантова реальність Бома» (КРБ), де «все пов'язано з усім» і має місце детермінація як минулим, так і майбутнім.

Своє розуміння єдності я визначаю як «холономність» [10]. Інша річ, що певні зв'язки, як їх називають «приховані зв'язки», актуалізуються в результаті подальшої диференціації, що проявляється, наприклад, у життєдіяльності організмів. Особливо, вважаю за необхідне підкреслити, що використовувати ці зв'язки свідомо здатна людина і в цьому її відмінність від інших істот, які використовують їх ситуативно. Додамо, що використовувати вічність свідомо, людина спроможна лише якщо «звільниться», тобто не буде зацікавлена або прихильна до будь чого у світі й таким чином стане поза світом. Тут можна скористатися образом, змальованим письменником-фантастом Айзеком Азімовим, який висунув ідею надшвидкого ліфту, що існує поза часом і кожний поверх якого переносить в іншу епоху. Фактично, вічність і є ліфт.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. У сучасних філософських дослідженнях темпоральний поворот, повязаний з абсолютизацією часовості, є найважливішим. Якщо проаналізувати праці таких сучасних дослідників як

П.П. Гайденко, В.В. Миронова, А.В. Іванова, то ситуація може бути представлена так. По-перше, у питанні про онтологічний статус часу серед філософів немає узгодженості. Мова може йти лише про різні дослідницькі традиції. По-друге, категорія часу є фундаментальною і належить до числа тих, які використовуються як філософським, так і науковим та соціокультурним знанням.

Однак все вищевикладене можна розглядати як умоглядну побудову, яка нікого ні до чого не зобов'язує, якби не одне АЛЕ! Справа в тому, що ідея вічності відома людям ще з часів Давнього Єгипту і ці уявлення передаються з покоління в покоління, з етохи в епоху. Імовірно, у цьому вирішальну роль зіграли так звані містерії, які мали місце у багатьох народів. Але звідки ці уявлення виникли? Знову таки імовірно, вони мають позаземне походження. Хоча звичайно, припущення на те й припущення, щоб доводити їх істинність. У даному випадку, на мій погляд, їх переконливо підтверджують численні свідчення духовних подвижників і філософів.

Мета дослідження - проаналізувати формування уявлень людства щодо проблеми трактування темпоральності, часу, вічності.

Виклад основного матеріалу. Гиппон «визнає єгиптян найдавнішими людьми [на землі]; за його словами, вони першими розгадали природу багатьох речей» [18, с. 424]. Почнемо із самого відомого з єгиптян - Гермеса Трисмегіста.

Трисмегіст, що жив у ІІІ тисячолітті до н. д., вважав, що Бог і Вічність суть початок усіх речей… Вічність не знає обмежень часу, який може визначатися числом і порами року або зірками під час їх обертання. Вона є у всьому вищому, будь вона Бог, будь вона Вічність, вона і Одне, й інше, будь вона Одне в іншому, будь Одне й інше в обох. І можна вірити, що Бог рухається Собою у Своїй нерухомості (Глава XI. ЧАС І ВІЧНІСТЬ. П/п. 31. Причетність) [9].

Ян ван Рейкенборг у книзі «Гермес Трисмегіст. Смарагдова скрижаль і герменевтичний звід» у розділі XXXII «Вічність у часі» [14, c. 407] наводить інше формулювання Гермеса: «Тому очевидно, що Він, ненароджений, невидимий і не має зримої форми; але оскільки Він дає форму всім речам, він стає видимим у них і через них, особливо тим, кому він бажає відкритися».

«Отже, - робить висновок Рейкенборг, - з невимовною радістю ми виявляємо, що фактично не існує перешкод між Богом і людиною. Якщо ми усунемо створені нами перешкоди, то зможемо пройти всю сферу проявленого, поки не досягнемо кордонів непроявленого. Іншими словами, поки не перейдемо з часу у вічність. Час - це проявлена вічність - те непроявлене, з якого виходить всяке проявлене. Вічність є квінтесенція, сутнісна сила, найбільша вершина творіння. Тому в Дусі час і вічність нероздільні. Вони визначають один одного, вони взаємопов'язані. У часі ми виявляємо невпинний прояв, що розвертається у всезростаючій величі. Вічність утворює в часі гігантську матрицю, підтримуючу основу, і діє як фактор виконання і завершення. І ми маємо право говорити про «вічності в часі» [Там само].

Таким чином, ми маємо справу з традицією від Стародавнього Єгипту до німецьких містиків (орден розенкрейцерів), якій близько 5000 років і яка таємно передавалася від одних, присвячених іншим (з покоління в покоління). Так, Льюїс Спенс у книзі «Єгипетські містерії» називає авторів, які, на його думку, отримували знання при посвяченні в Єгипетських містеріях, пізніше в Елевсинських містерії. Це: Плітарх, Ямвліх, Апулей, Геродот, Порфирій, Діодор, Ланкрат і Арнобій [17, с. 42]. Згадки про містерії є у творах Есхіла, Софокла і Гомера (Гімн Деметрі). [17, с. 14]. Нарешті, Піфагор отримав посвячення в Сидоні (Фінікія) і використовував отримані знання і досвід для організації своєї школи [17, с. 303]. Аристотель відзначає, що всі, хто займався натуральною філософією, казали про якийсь онтологічний початок, «але тільки одні, як наприклад, піфагорійці й Платон - про нескінченність у собі, [тобто] не як про акциденції чогось іншого [= другої субстанції], але як про самосущі субстанції…» [18, с. 120].

Я не буду зупинятися на окремих описах містерій, мене цікавить іх - ній філософський зміст, що стосується проблем часу і вічності.

Платон (427-347 до н. д.) у діалозі «Тімей» писав: «Адже не було ні днів, ні ночей, ні місяців, ані років, доки було народжене небо, але Він (Бог - К.З.) підготував для них виникнення лише тоді, коли небо було влаштовано. Все це - частини часу, а «було» і «буде» суть види виникнення часу, і, переносячи їх у вічну сутність, ми непомітно для себе робимо помилку. Адже ми говоримо про цю сутність, що вона «була», «є» і «буде», але, якщо міркувати правильно, їй личить одне лише «є», між тим як «було» і «буде» застосовно лише до виникнення, котра зводиться в часі, бо і те й інше суть руху. Але тому, що вічно перебуває тотожним і нерухомим не пристало ставати в часі…» [12, c. 477]. Процес пізнання Платон уявляв як результат пригадування (анамнезіса) душею свого існування у вічності.

Плотін (205-270) народився в Олександрії. З 28 років він одинадцять років перебуває в школі Амонія, який намагався дати синтез платонізму та аристотелізму. До того ж, Плотін мав можливість познайомитися в Олександрії як з літературою гностиків, так і з герметичною літературою.

У Плотіна вічність є завжди самототожність життя, завершене ціле, яке не має частин, абсолютно самодостатнє. Плотін у своїй роботі «Енне - ади» пише: «як свого роду субстрат збагненного світу, вічність називається субстанцією; як життя, - вона є рухом, в якому незмінно перебуває початок, - це спокій, як єдність у різноманітті, - він є первинно дане, тотожність. Якщо всі ці різні форми вічності ми знову об'єднаємо в живому бутті умоглядного світу, відвертаючись, по можливості, від властивих йому моментів різноманіття і зосередивши свою увагу на вічно живому і невтомному потоці його сил, на його внутрішній незмінності, його сталості, безперервності, що виявляються в його мисленні і житті, то сукупність усіх цих моментів дасть нам вічність у формі життєвого процесу, постійно тотожного з самим собою. Цей процес відразу обіймає все, у ньому проявляється все одночасно, і він виявляє себе у всьому, не змінюючи своїх форм у часі, а охоплюючи їх все вищою єдністю. І єдність ця також не змінює свого характеру в часі; вона є нероздільна досконалість, в якій все як би сконцентровано навколо одного пункту, не приходячи при цьому в рух, а залишаючись на одному місці; незмінне, воно завжди живе в сьогоденні, так як ніщо, причетне їй, не могло відійти в минуле і не може ховатися в майбутньому, а вічно існує в незмінному вигляді» (Про час і вічність п/п. 3) [13].

Уперше в античній філософській традиції Плотін не просто оголошує вічність священною, але мислить її як Бога. Девіз його життя і філософії висловлюють передсмертні слова: «намагаюся божественне в нас звести до божественного у всьому» [5, с. 33]. За словами Порфирія, єднання з богом, всесвітом - мета Плотіна. У своїх творах він узагальнює досягнення всієї елліністичної філософії. Шопенгауер дуже високо цінував вчення Плотіна як перше уявлення про ідеальний час - Душа створила світ, перейшовши з вічного у час [5, с. 137]. Вплив плотіновської філософії можна помітити у Євсевія, Василя Великого, Григорія Нісського, а серед латинських авторів - у Амвросія, Боеція і Августина [8, с. 50].

Для Августина (354-430) як середньовічного мислителя характерно співвіднесення часу як способу буття тварі з вічністю як атрибутом божественного буття. Проблема часу стає в Августина предметом спеціального дослідження в його «Сповіді». Він розглядає час, зіставляючи його з вічністю. До створення світу, говорить Августин, не було і ніякого часу; існував лише вічний, позачасовий Бог - «Творець всіх віків і часів». І час, що виникає разом зі світом, має, таким чином, початок, але це - не початок у часі: початком часу - початком у сенсі грецького архе - є вічність, тобто Бог.

«Усе минуле наше було колись майбутнім, все майбутнє залежить від минулого; але все що минуло і все майбутнє твориться із сьогодення, вічно сущого, для якого немає ні минулого, ні майбутнього; і це ми і називаємо вічністю. Але хто спроможний зрозуміти цю незмінно перебуваючу в сьогоденні вічність, яка, не знаючи ні минулого, ні майбутнього, творить зі свого «тепер» і минуле, і майбутнє?» [1, c. 11].

Боецій (480-524), розрізняючи божественну вічність і час створеного світу, виокремлює сьогодення як переважне серед трьох вимірів часу. Це головне значення справжнього, пов'язаного з тим, що саме даний час, на відміну від минулого і майбутнього, найбільше «схожий» з вічністю, яка, за словами Боеція, є «божественне сьогодення». «Бог дійсно є завжди (semper), оскільки це «завжди» належить до теперішнього часу в Ньому. Вічність не може бути властива нічому тварному, вона є онтологічна характеристика тільки Бога. «Розглянемо, що таке вічність, - пише Боецій в трактаті «Втіха філософією». Вона розкриє нам природу Бога і Його знання. Вічність є досконале володіння відразу всією повнотою нескінченного життя. Вічність за Боецієм, - це життя, життя нескінченне, яке не має початку і кінця. Визначаючи вічність як «життя», Боецій, услід за Плотіним, у якого вічність мислиться як завжди самототожність ЖИТТЯ, завершене ціле, самодостатнє і самодостатнє. Боецій підкреслює, що Плотін співвідносив поняття «вічність» і «єдине»: вічність, за словами Плотіна, «спочиває в єдиному» [6].

Згідно з Ансельмом Кентерберійським (1034-1109), тривалість існування «вищої природи», або Бога, «є не що інше, як її вічність». Ця вища природа, за Ансельмом, не складна, а найвищою мірою проста і незмінна, а тому вона не має частин і, відповідно, вічність є ціле. Ніякий поділ місця і часу не перешкоджає Богу: «Отже, немає в тебе жодних частин, Господи, і Ти не є багато чого, але щось настільки одне і те ж сам із собою, що Ти ні в чому сам із собою не маєш несходства; більш того, Ти - сама єдність (ipsaunitas), ніякої думкою неподільна. Отже, життя і мудрість і все інше не частини Твої, але всі разом вони - одне, і кожне з них цілком є те ж, що і Ти і що все інше з них окремо. Значить, оскільки ні у Тебе немає частин, ні у вічності Твоєї, яка є Ти сам, то ніколи і ніде не буває частини Тебе або Твоєї вічності, але всюди Ти буваєш цілком, і вічність Твоя завжди є ціле… Таким чином, сформульована Ансельмом антиномія дозволяється так: «може бути, так, що з вічності Твоєї ніщо не пререйде так, щоб вже не бути, і ніщо не існує в майбутньому так, як якщо б поки ще не існувало? Тоді Ти не був вчора і не будеш завтра, але вчора, і сьогодні, і завтра Ти є. Вірніше, навіть ні вчора, ні сьогодні і ні завтра є Ти, але просто і поза всяким часом. Бо вчора, і сьогодні, і завтра суть не інакше як у часі; Ти ж, хоча нічого немає без Тебе, все-таки ні в місці, ні в часі, але все в Тобі. Адже Тебе ніщо не містить, Ти ж тримаєш все» [3].

Майстер Екхарт (1260-1328) був засновником німецької містики. «Для Екхарта у Христі було воістину втілено Слово, і всі Палестинські дійства, всі події і кожна особа були воістину відображенням духовного світу. Всі учасники тієї великої містерії були одночасно і живими людьми, і чистим втіленням духовних сутностей. Життям стало те, що в прообразах, в обрядах відбувалося в древніх містеріях. Тоді воістину все, що відбувалося на землі, відбувалося на небі, а всі події на землі були в той же час і повною реальністю духовною, тобто чистим символом. Осягаючи це таїнство, Екхарт міг бачити події, що відбуваються в душі, в образах того дійства, і навпаки, події Палестини як образ і символ миру душевного» - так пише перекладач Екхарта, глибоко відчути його вчення, про що свідчить такий пасаж: «зелене, і квітучий дух Екхарта харчується невичерпними глибинними ключами світу. І як живий цей дух, і як він живить!» (Переклад вибраних творів Мейстера Екхарта зроблений із середньоверхньонімецького тексту, виданого Пфейффером. Franz Pfeiffer, Meister Eckhart, 1857, Goschen).

Найкращими учнями Екхарта були Іоанн Таулер і Генріх Сузо, який у роботі «Апологія Екхарта» пише: «Усі, хто коли-небудь міркував про істину, сходилися в одному, що є Щось, що перебуває над усім Перше і Найпростіше, перш Якого немає нічого… природа цієї згаданої простої Сутності нескінченна і безмірна і не визначена ніяким тварним розумом. Його можна назвати вічним Ніщо. І все ж, якщо про щось треба сказати, яким би піднесеним і надрозумним то не було, для цього треба створити якесь ім'я. Сутність сей тихої Простоти є Її життя, а Її життя є Її сутність. Це «живий сущий перебуває Розум, Який усвідомлює Сам Себе, знаходиться і живе Сам у Собі і є Він Сам». Людина здатна досягти в часі того, що усвідомлює себе як єдине з вічно сущим. Точніше висловити я не в силах, і це я називаю вічною нетварной Істиною. Бо всі речі знаходяться тут як в їх новизні, так і в їх першому і вічному початку.

«Вічність є життя, яке перебуває над часом і містить в собі повсякчас, без «до» і «потім». Хто прийнятий у вічне Ніщо, той володіє всім у всьому, не маючи ні «колись», ні «після». Він перебуває в справжній миті, не дивлячись на прийдешнє, і сприймає своє найвище як в малому, так і у великому». Наслідок Екхарта відбився у вченнях Парацельса і Якоба Беме. Він вплинув на творчість Новаліса і Гете.

Безсумнівно, що з цими ідеями знайомий Микола Бердяєв (18741948), якому належить глибока робота «Вічність і час», в якій він пише: «Історія є не що інше, як глибока взаємодія між вічністю і часом, безперервне вторгнення вічності у час. Результати творчого акту знаходяться у часі, але сам він поза ним. З цим пов'язано те, що називається шуканням миті, в якому влада часу припинилася б (Augenblick Кірхегарта). Аугенблік не знаходиться в ряді математичного часу, а виходить з нього. Тут досягається повнота і радість вічного сьогодення… Бо є вічне сьогодення, що виходить з ряду минулого - теперішнього - майбутнього. Тоді сенс і цінність миті знаходиться в ній самій. В Апокаліпсисі це виражається і долається словами: «часу більше не буде», інакше кажучи - буде такий час, коли часу не буде. Цей час буде не в майбутньому нашого математичного часу, але в іншому - коли часу більше не буде. Апокаліпсис є парадоксальне поєднання поцейбічного і потойбічного, що відбувається за межами нашої історії. Кінець світу, який буде у світі і зі світом, є подія, яка означає вихід із часу, перемогу вічності над часом. Це невимовно для всякого раціонального мислення, тому в Апокаліпсисі це і виражено в символах, за якими прихована істина про необ'єктивований час» [4, с. 137].

Заслуговує на увагу містико-аскетична традиція - ісихастичний досвід, яка з IV століття існує в єгипетському, а потім у палестинському, візантійському і російському православ'ї. Її представник схиархимандрит Софроній (Сахаров) (1896-1993) писав про вічне так: «Вічність не має тривалості, хоча і обіймає всі протяжності століть і простору. Про неї можна говорити як про «вічне миті», вона не піддається ніяким визначенням або вимірам: ні тимчасовим, ні просторовим, ні логічним. У ній, у цій Нез'ясованості миті, і ми, по дару Духа Святого, в єдиному безсмертному акті всієї нашої істоти любовно обіймемо все суще від віку» [16, с. 90].

Не можна не віддати належне і тисячолітній традиції існуючій у індійських йогів. Так, Шрі Ауробіндо (1872-1950) у першій половині XX століття, стверджував, що «в супраментальній свідомості повністю знімається троїчність часу; вона пов'язує одне з одним минуле, сьогодення і майбутнє в їх неподільному взаємозв'язку, в єдиному безперервному плані знання». Кожна мить - абсолютна, і у своїй повноті не поступається вона і багатству тисячоліть, зібраному разом. Трансцендентне не знаходиться десь поза цим світом; Воно - тут, скрізь, повністю усередині нього і повністю поза ним одночасно. Царство Боже - і від світу цього і не від світу цього. Весь секрет у тому, щоб з'єднати два переживання в одне, нескінченне - у кінцевому, позачасове - у минущому і трансцендентне - в іманентному…

Супраментально свідомість відтворює містерію великого, спокійного Світла, яке забажало «одного разу» ззовні часу поглянути на себе в часі, послідовно, з незліченного числа сторін, аспектів, але, залишаючись при цьому єдиним і цілим, повністю залишаючись у самому собі, у деякій вічній миті. Єдина мета еволюції - знову знайти цю повноту зверху і до самого низу, знайти тут, на землі, в гущі подвійності і найболючіших протиріч вищу Єдність [15, с. 241-242].

Висновок. Повертаючись до темпоральності аспекту цієї загадки зазначу, що миті життя не «записані», не зберігаються у вічності на якомусь носії. Вічність як потойбічне, надчуттєве, що знаходиться поза звичним світом, містить все, що існувало, існує і буде існувати, в ній кожна мить пов'язана з усіма іншими. Це є повнота життя, її єдність, де кожна мить взаємозумовлена іншими митями - як минулими, так і майбутніми. І хоча не можна подорожувати у вічності, будучи матеріалізованим (у тілі), там можна подорожувати, перебуваючи в потойбічній реальності (КРБ) - у дусі. Тому що все існуюче має як матеріальну, так і духовну складову, а остання не може бути знищенна. Це та субстанція, на якій і розгортається світовий процес і яка з'єднує всі рівні буття.

Помістивши свідомість у будь-яку мить часу, можна спостерігати як події розгортаються, починаючи з цієї миті - спостерігати історичні події, бесіди мудреців та ін. Я усвідомлюю, що багатьом така можливість здається фантастичною. Однак мені цікаво, наскільки відповідали дійсності слова Плутарха, які містяться в його роботі «Про демоніоне Сократа»: «[Від лагідних душ] походить рід богонатхненних віщунів. Душа одного з них - Гермодораз Клазомен - як ти, звичайно чув, повністю залишала тіло і денно і нощно мандрувала на велику відстань, а потім поверталася назад, завдяки безпосередній присутності познайомилася з багатьом таким, що говорилося і робилося вдалині» [18, с. 98]. Питання за «малим» - експериментально довести, що це можливо.

Життя саме поставило подібний «експеримент». Є пророцтво, що спричинене подіями в Україні. Хоча йому вже більш ніж 10 років, майже ніхто в нього не вірив. Більше того, якщо в лютому 2014 року воно сприймалося пересічним громадянином як нісенітниця, то у березні - це найбільш вирогідний перебіг подій. Але не будемо поспішати, сподіваємося, що трагедію ще можна відвернути, запорукою чого слугуватиме Воля Божа і жертовність Небесної Сотні.

Список літератури

темпоральність час вічність

1. Августин Аврелий. Исповедь / Августин Аврелий. - М.: Даръ. 2007. -470 с.

2. Азимов А. Конец вечности / А. Азимов // Весь Азимов. Конец Вечности. - М.: ЭКСМО, 2008. - С. 7-240.

3. Ансельм Кантеберийский. Прослогион [Электронный ресурс] / Ансельм Кантеберийский. - Режим доступа: - http://nibiryukov.narod.ru/nb russian/nbr teaching/nbr teach library/nbr library clas sics/nbr_classics_anselm_proslogium.htm#Chapter_19/

4. Бердяев Н. Вечность и время / Н. Бердяев // Вестник РХД, 1998. - С. 135140.

5. Боэций. «Утешение философией» и другие трактаты / Боэций. - М.: Наука. -1990. - 416 с.

6. Владимиров Ю.С. Реляционная теория пространства-времени и взаимодействий. Ч. 2. Теория физических взаимодействий / Ю.С. Владимиров. - М.: МГУ, 1998. - 448 с.

7. Гермес Трисмегист и герметическая традиция Востока и Запада. - К.: Ирис; М.: Алетейа, 1998. - 623 с.

8. Лосев А.Ф. Диалектика мифа. Дополнение к «Диалектике мифа» / А.Ф. Лосев. - М.: Мысль, 2001. - 558 с.

9. Плотин. Эннеады / Плотин. - К.: УЦИММ-ПРЕСС, 1995-1996; К.: PSYLIB, 2003.

10. Рэйкенборг ван Ян. Гермес Трисмегист. Изумрудная скрижаль и герметический свод. Египетский первоначальный гнозис / Рэйкенборг ван Ян. - М.: Амрита, 2010. - 480 с.

11. Сатпрем. Шри Ауробиндо, или Путешествие сознания / Сатпрем. - Нижний Новгород: Деком, 2010. - 344 с.

12. Сержантов П. Дискретное время в антропологии: исихастский опыт / П. Сержантов // Философские науки. - 2008. - №2. - С. 82-100.

13. Спенс Л. Египетские мистерии / Л. Спенс. - М.: Сфера, 2003. - 352 с.

14. Фрагменты ранних греческих философов. От теокосмологий до возникновения атомистики. Ч. I. - М.: Наука, 1989. - 576 с.

15. Экхарт Майстер. Трактаты. Проповеди / Экхарт Майстер. - М.: Наука, 2010. - 438 с.

Размещено на Allbest.ru