Філософська антропологія Олеся Бердника: екзистенційні та постмодерністські інтенції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософська антропологія Олеся Бердника: екзистенційні та постмодерністські інтенції

Тетяна Метельова

Анотація

Ключові слова: філософська антропологія, екзистенціалізм, проблема людини, сенс буття, свобода.

Key words: philosophical anthropology, existentialism, the problem of man, the meaning of life, freedom.

Твори Олеся Бердника - значуще явище не лише у світовій художній літературі, а й у філософії. Змістовно концентровані й антропологічно орієнтовані, вони побудовані на роздумах, стрижнем яких є проблема сенсу буття, сенсу життя окремої людини й людства в цілому. «Як знайти спільний смисл для мільйонів, мільярдів істот?» [6, с. 246], «Хто ми? Звідки? Куди? ...Хто такі Люди Мислячі, здатні стати геологічною і космічною силою, як твердив В. Вернадський? І куди має прикластися та сила?» [5, с. 154 ] - ці запитання становлять лейтмотив усіх творів письменника, що перетворює останні на розгорнутий пошук відповіді, в якому всі вони перегукуються один з одним і утворюють в єдності різнобарвну й поліфонічну систему - своєрідний не лише художній, а й передусім філософський усесвіт.

Дослідники творчості письменника відзначають притаманний їй дух «вселенської соборності», «нерозривного зв'язку з Традицією» [9], бачення Всесвіту «живим, одухотвореним» [11]. За словами В.Ільїна, «світ його творів сповнений неповторної краси духовного буття, душевної цілісності. Він - один з найвидатніших письменників, яких народила Україна й котрі стали знаковими в культурному полі національного буття в другій половині ХХ століття» [8, с. 6]. Така характеристика, що зближує бердниківський всесвіт з де-шарденівським гілозоїстичним його розумінням, є влучною, однак далеко не вичерпною, оскільки відображує лише один - і то, на наш погляд, не найсуттєвішій аспект творчого доробку мислителя. Уважні мандри його філософським всесвітом дозволяють виявити в ньому органічно поєднані складники найрізноманітніших концептів - від ведичних і античних до найсучасніших постмодерністських інтенцій, що дивним чином не конфліктують між собою.

Водночас посеред того ідейного розмаїття виділяється провідна тональність, що послуговує для решти цементуючим розчином і переводить філософський доробок автора до ряду кращих зразків національних світоглядних пошуків - від Клімента Смолятича і Феофана Прокоповича, Григорія Сковороди і Памфіла Юркевича до наших сучасників Сергія Кримського і Мирослава Поповича. Очевидна тональність ця репрезентує екзистенційний напрям філософії у його властиво українській національній варіації. На відміну від виконаних теж у формі художнього твору праць французьких, німецьких тощо екзистенціалістів, твори Бердника, як і в цілому його співвітчизників, - не лише надзвичайно емоційні, натхненні, закличні й сповнені болю-співчуття до всього сущого, а й .. .оптимістичні.

Однак і це - не головна їхня відмінність від усієї решти масиву художньо-філософських праць, витриманих в екзистенційному річищі. Екзистенційний вимір буття поширюється в них, хоч як це парадоксально, на буття в цілому, дорівнює виміру онтологічному, або ж і навпаки - онтологія трансформується в екзистенційність. Світ постає не протиставленим і ворожим людині (чи байдужим до неї), а інтимно й генетично пов'язаним з нею не лише як фізичною, живою істотою («Поява самоусвідомлених створінь - закономірний ступінь світового розвою» [2, 22]), а й істотою тотожною світові і водночас унікальною - з її неповторною екзистенцією, що сама розкидана в різних часах і вимірах.

Стосунки людини й світу - то радше їхнє взаємовіддзеркалення. З одного боку, «...в основі всіх життєвих проявів - одна й та ж сутність: віддзеркалюючи те, що оточує її, ...вона може проявитися (самопроявитися) відповідно до наявності динамічних творчих можливостей, накопичених духом людства, а також і своєю пробудженістю» [6, 22]. З іншого ж боку, - «все видиме й невидиме - лише тіні твоєї невмирущої сутності» [6, 297]. «І зорі, й дерева, і птахи та метелики - це теж Ти, це - неусвідомлена многоликість Твоєї власної душі та серця» [6, 297]. Відтак, «світ такий, як і ми. Він - то проекція наших уявлень, він - це творення колективного світового суб'єкта (або національного чи групового)» [6, 21]. Тому сократівський заклик «Людино, пізнай саму себе!» набуває в Бердника онтологічного змісту й сягає глибинного ядра християнського світогляду, схопленого в тезі: «Царство Божіє всередині вас»: пізнай себе - й пізнаєш Усесвіт.

Людина, якою вона постає в Олеся Бердника, - істота не природна, а космічна, її еволюційно сформована тілесність, це те єдине, що в неї від власне природи як того зрізу буття, який пов'язаний з обов'язковим утіленням. І хоч тілесність не є чимось довільним людському єству (адже недаремно

Універсальний Робот, якому волею долі випало доглядати й виховувати людських дітей, прагне отримати й тілесну людську подобу, щоб остаточно перетворитися на людину), однак не вона визначає людину. «Ми ж не лише Землею сформовані. Від Землі у нас дуже небагато - прах, матеріал біологічної машини. А розум, чуття, дух сформовані космосом. Зорями, небом, вітром, блискавицею, хмарами, піснями, казкою, що передається з віків» [4, 61]. Глибинна енергетична й ритмічна структура Всесвіту як єдиного цілісного утвору і суть людського єства - тотожні. Безмір і розум - єдині у своїй основі. «Я модель безмірності. І зерно твого розуму» [3, 37] - відповідає Чорна Г рамота на питання Сергія Г орениці.

Людина, відтак, постає не лише як дзеркало, в яке Всесвіт дивиться сам на себе, а й як жива модель того безкінечно багатоманітного Всесвіту, можливості якої - власні потенційні можливості - людині належить актуалізувати через власну волю. Єдина енергетична ритміка Всесвіту модулюється й активується в безліч потоків. Роздроблена між ними монадична сутність людини, як, утім, будь-якої живої істоти, може мати безліч варіантів і втілень не лише в різних часах, а й у різних мірностях буття: «Не на половинки розділили вселенську єдність жорстокі боги, а на безліч страждаючих часток. Океан форм. Повернути їм єдність - ось яке завдання перед людиною» [3, 15]. Звести місткі між розпорошеними варіаціями власної сутності-інваріанту, зібрати себе з усіх мірностей (згодом у «Хроніках Амбера» Роджера Желязни ці світи отримують назву «віддзеркалень» матричного світу Амбера) - таким є перший крок до відновлення і космічної і особистої екзистенційної єдності. Тим же долається й диктатура форми, що утримує «віддзеркалення» монад у стані окремішності. «Тіла - лише обхідні шляхи, щоб дістатися Образів. ...Я бажаю в іншому лише можливі світи, які він виражає» - напише в кінці 20-го століття Жіль Дельоз [7, с. 299], ніби продовжуючи Бердника.

Тіло, тілесність - бар'єр на шляху «збирання» себе самого. І не тому, що воно - від природи, а дух - надприродний, і не тому, що воно - гріховне і тим протиставлене духові. Воно - статичне, позбавлене руху й мінливості. Усталеність форми - у ній безвихідь. Дерева - стовпи вогню, заковані в стовбури, людина - невпинний рух, зупинений тюрмою тіла з його тваринними потребами, шлунком, печінкою і апендиксом. Звільнення від обмежень - передусім обмежень смертю - у звільненні від статичності, одиничності тілесного муру, що не має варіацій. «Треба розірвати деспотію форми, нав'язану нам природою. Настає час, коли мислячі істоти усвідомлюють покликання - очолити потік еволюції, свідомо повести за собою живий світ до розкриття всієї прихованої в нас потенціальності» [3, с. 173].

«Людина у суті своїй - Зерно Універсуму, ембріон необмежених можливостей» [6, с. 25], ... самотворящий потік вогню, а не тіло, заковане в міру, число й вагу...» [6, с. 252], «... якщо Джерело Сил у тобі - відкрий його, і тоді Всесвіт стане рідною домівкою, стихії віддадуть тобі ключі до власних таємниць, ти підеш по водах, ти піднімешся в повітря, ти здолаєш привід часу й простору, ти продовжиш свої чуття у безмірність...» [6, с. 206].

Назагал схематично й стисло світоглядно-філософський концепт О. Бердника можна описати так У ході еволюції, закономірним наслідком якої є людина, формується й «єдина планетарна ноосфера, єдина розумна оболонка, в якій матрицюються інтелектуальні й чуттєві надбання віків» [2, с. 23]. Та, на відміну від ноосфери В. Вернадського, ноосфера О. Бердника являє собою не виключно об'єктивний чинник - тобто сферу реальності (гео- та біосфери), що зазнала цілераціонально спрямованого перетворювального впливу людини, а її формування залежить від ступеня гармонізації взаємин між людиною й світом (як то за В.Вернадським). Вона - значно складнішої генези й природи і становить єдність об'єктивного й суб'єктивного, породжувальне джерело якої - сама людина. З другого боку, на відміну від ноосфери П. Тейяра де Шардена, що є результатом зростання об'єктивно існуючої психічної сили (ортогенезом) у процесі еволюції Всесвіту, ноосфера О. Бердника - сфера, що продукується раціопсихічними властивостями людини. Отож її ґенеза не є тим однозначним позитивом, який відкриває перед людиною світле майбуття. Вона, засмічена негативом минулого, становить нині скоріше темницю, з якої важко вирватися, аніж новий, вищий щабель всесвітнього розвою. Не лише «об'єктивна реальність» тілесно-чуттєвого світу, а й сама ноосфера Землі, спотворена тисячоліттями війн, болю й страждань, теж має бути подолана як облудлива.

Остання теза виводить нас на ще одну визначальну рису філософії Бердника - її суголосність засадам філософії постмодерну, стрижнем якої є боротьба проти будь-якої несвободи, будь-яких «поневолювачів» - метанаративів (системоутворювальних засад будь якого світовідображення і, відповідно, мислення й діяльності) та, як наслідок, ствердження рівновартісності різних ціннісних і світоглядних систем. За О. Бердником, найрізноманітніші світоглядні концепти - релігійні, містичні й наукові перебувають в єдиному ряду. Це покривала, що затуляють істину. «Ми створили безліч безкрилих, безпомічних, школярських гіпотез - нікчемних і порожніх, як горіхова шкаралупа...» [2, с. 29]. «Жодної різниці немає між цими світоглядами, дитячі вони, дикунські чи архінаукові - байдуже! Бо вони уявляють Всесвіт як щось одвіку дане, як певну споруду, механізм, систему - стаціонарну чи динамічну, непорушну чи пульсуючу або таку, що розбігається в неосяжність. У будь-якому випадку ми визнаємо наявність дому Буття, в якому ув'язнені» [6, с. 20]. Може, справді логізована до філігранності, математизована наука сама себе заганяє в лабіринт обмеженості? - задає риторичне запитання мислитель, багаторазово даючи на нього ствердну відповідь.

Оскільки всі світоглядні системи рівновартісні, то й слідування якійсь із них - справа вільного (чи невільного) вибору, а не істинності самої системи. Ба більше: сама історична реальність - «апендикс, який склеюється чим завгодно» (філософ постмодерну сказав би: хоч би якими «метанаративами»). Завдання - розклеїти реальність і визволити себе й інших [6, с. 235], скинувши з себе кайдани метанаративів - будь-якого обмеження, аж до найфундаментальнішого.

«Що в мені - моє?» [6, с. 20]. «Якщо моя свідомість у будь-якому випадку згоджується і стає апологетом традиції батьків, то де ж тоді Я - Неповторний Суб'єкт? Чи його нема? Чи він - лише випадкове твориво епохи, моменту, суспільства, стихійних переплетень подій, явищ, істот, інформації?» [6, с. 20], - запитує Бердник. Як запитує, власне, вся філософія постмодерну. Вона, філософія постмодерну, доходить висновку про «смерть суб'єкта», який є суцільним повтором, «цитуванням». Больовий нерв цієї філософії - пошук незнищенного ядра суб'єкта, тієї унікальності й неповторності, яка б дозволила у «суцільному цитуванні» відцентрованих метанаративами повторів виявити джерело смислотворення, породження нового.

Як і філософи постмодерну, Бердник - апологет неповторного. І, як і Ж.-П. Ліотар, Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, він висновує: найбільше ярмо на шляху до нього, на шляху до істини й свободи - будь-який «центризм» (у постмодерністів - лого-, фоно- тощо центризм, у Бердника - «законоцентризм») [6, с. 200]. Те, що в постмодерні фігурує під іменами «семантичних рамок будь-яких практик», «домінантного коду», «дискурсу легітимації» або ж системності, у О.Бердника отримало не менш влучне ім'я «центризму форми й тілесності...» [6, с. 279]. У боротьбі проти «диктатури метанаративів» О. Бердник значно послідовнішій за найрадикальніших постмодерністів. Свободу закладено в підвалини буття, - висновує він. «Всесвіт - випадок, гра, флуктуація Універсаму, можливість, що реалізувалася. І здійснилася вона тому, що єсмь СВОБОДА - антипод закону» [6, с. 217]. Номадичні світи Дельоза і варіативні світи Бердника - різний вияв повстання прот и диктату буття, диктату загалу над одиничністю. «Хіба в кожній клітині тіла не кричить якійсь в'язень, котрий став підвалиною для об'єднаного організму?» [6, с. 25] «Влада може бути лише одна - Само-Влада Влада Духу! Всяка інша влада - насилля...» [6, с. 218].

І знову ж, на відміну від філософів постмодерну, Олесь Бердник не тільки описує джерело зла, а й намічає шляхи подолання такого стану, шляхи скидання матенаративів не в теорії, а на практиці, не ментальній сфері, а екзистенційно й буттєво, онтологічно. «Розірвати павутину антропоцентризму»... [2, с. 24] можливо через вихід з-під влади будь-якої системності, будь-якого панування ілюзорних рамок, конвенцій, ЗАКОНУ. А це, своєю чергою, можливо через виконання своєї космічної місії, великого й величного, унікального завдання людини.

«Завдання людини - грандіозне, прекрасне: з'єднати любов'ю всю безмежність у радісну симфонію буття», у «космічну пісню» [2, с. 52]. «Всесвітня симфонія - така місія людини. Стати композитором, художником, поетом Космічного Буття» [6, с. 295]. Матеріал для творення симфонії - все суще, живі істоти, планети, хмари.... Через «єдність творчої волі та її здійснення» [2, с. 49] «вернутися в лоно магічної цілісності... відродити магічну людину» [6, с. 261] і - формувати світ, творити його реально. Таким є завдання людини, виконання якого ототожнить людину з Богом.

Отож повернення до всеєдності як наслідку магічного творення людиною світу, коли «все було у всьому» і «кожен був Сонцем» [6, с. 23], можливо через актуалізацію світотворчої сили любові. Любов, ця універсальна мова серця, зрозуміла всім створінням, генерується не лише творцем. Людина тим-то й богоподібна, що сама генерує Любов. І лише людина може здійснити «пророцтво Ісайї, коли лев лежатиме поруч з коровою, не чіпаючи її, а дитя простягне руку на нору гадюки і не буде вражене...» [6, с. 41]. «Знати - любити! Знати - стати тим, кого хочеш збагнути! Знати - злитися в коханні, забути навіки себе» [6, с. 120] «Полюбити, пізнати Всесвіт ...щоб жити в ньому. Вічно жити можна лише там і тоді, коли світ пізнаний і полюблений» [6, с. 156]. «Той, кого я полюбив, стає мною», «любов і є пізнання», - стверджує мислитель вустами головного героя його творчості - Зоряного Корсара, Горіора [3, с. 34]. І лише нею, любов'ю, можна звести потоки буття воєдино, сягнути монадичного самозбирання і творення єдності.

Імпульс «посилання любові» - перший крок на тому шляху, що дозволить «встановити контакт», порозумітися, відновити втрачені зв'язки (згадаймо, лишень, як саме Гейя намагається ввійти в контакт з флорою - через посилання імпульсу любові, через «закохування» в квіти й рослини [6, с.263]). «Даруйте любов всьому сущому - грозам, небу, квітам, звукам, мовчанню. Не від чого не ховайтеся» [6, с. 30]. Відсутність будь-яких перепон між людиною і Всесвітом уможливлюється тоді, коли людина стає на важкий шлях свідомого генерування любові.

Надсилати вогонь свого серця, свої сили, свою Любов хоч би певному колу істот - це справді неймовірна важка праця: у потоці щоденного бігу крізь вічні «треба зробити» не втратити орієнтир, «бути при тямі» щодо своєї відповідальності за тих, кого любимо, не забути принаймні згадати щодня й щораз зміцнити своєю Любов'ю (кинутим з серця спрямованим імпульсом Любові) місток між собою й ним, між ним і буттям. І, якщо слідувати думці Бердника і Аврелія Августина, хтось помирає не від того, що фізично настав його час, не від хвороб і старості, а лише від того, що у світі ніхто більше не тримає його в бутті своєю Любов'ю. Адже любити - це не просто страждати за кимось, не просто потребувати когось і бажати бути разом з ним. Любити - це безкорисливо віддавати любимому вогонь свого серця, бути ним, брати його страждання на себе. Онтологічне творення світу любов'ю - ось перший крок людини на шляху до звільнення від будь-якого панування.

Натомість політичне месіанство - жалюгідна самозакохана гра. Політичні форми суспільства не варті зусиль задля їх подолання. Статика, обмеженість, «вічне повернення» до частковості й підпорядкованості комусь і чомусь закорінено в основи тієї облудливої світобудови, що безпосередньо оточує людину. Свобода - це звільнення від кайданів не окремої політичної форми, а самого соціального світу, облаштованого за вузько-тілесними правилами гри, це вихід у безмір не скутої формою, ані часом і простором пластичної єдності з Усесвітом.

Другим кроком, після оволодіння «мистецтвом любити» (що те саме, що й «бути іншим» - ще одна тема постмодерністської філософії та її подальших модифікацій, спільна їй, між тим, із сучасною феноменологією) є прийняття на себе відповідальності за все, що відбувається у світі. «Прийміть на себе вселенську відповідальність - лише такою потугою пройдете» [3, с. 99], «хто чує поклик страждання, має поспішати туди» [6, с. 105], «треба всюди бути вогняним вершником, жити не для себе» [2, с. 33], відчувати Іншого й бути ним. «Одного разу, - напише Бердник, - у серце моє ввійшов Біль Світу. І став моїм болем. І я вже не міг позбавитися його - ані вдень, ні вночі ... Все живе (а живе - все) палко жадає буття без болю, без страждання, без трагедії [6, с. 238]. Під цими словами сміливо міг би підписатись і великий гуманіст минулого століття доктор Альберт Швейцер - засновник «Братства болю».

Колективний вихід з в'язниці ілюзорних («метанаративних») реальностей, нав'язаних щораз як єдино можливі, і ще гіршої, спотвореної, ноосфери неможливий. Однак і осібний «вихід з потоку» не рятує світу, позаяк не змінює його. Для того, аби сягти перетворювальної потужності, потрібні мінімальні групи, що утворюватимуть «вогняне коло» споріднених душ. Отож крок третій - то «консолідація вогняних душ, котрі пульсуватимуть у резонанс з буттям Психосфери.... При об'єднанні певної кількості полум'яних братів почне діяти Серце Світу, преображаючи Природу, Планету, Людство у відповідності з Волею Першосутності. Настане епоха Великої Гри» [6, с. 245]. У цьому відсчувається дивовижна суголосність ідеї ще одного глибокого письменника сучасності - Стівена Кінга (що вважається майстром жанру жахів, а проте значно більшою мірою є неперевершеним майстром оперування архетипами) - ідеї «катету», внутрішньо спорідненої та об'єднаної спільним квестом групи людей, які лише спільно можуть розв'язати катетне завдання.

Велика Гра (змістовно тотожна індуїстській Лілі - творчій деміургічній грі, наслідком якої є творення й самопізнання світу) будується як постійна катетна дія передбачає «визначення фрагментів інших реальностей (у сновидіннях, мріях, відчуттях) і свідому добудову їх, перехід від реальності до реальності, знаходження точок перетину реальностей, «прорив у континуальність крізь точки вибору (свободи, імпровізації). Синтез фрагментів інших реальностей» [6, с. 246]. Збирання своїх віддзеркалень у інших реальностях як один з елементів цієї гри становитиме жаданий «вихід за межі» форми - за межі заданої тут-і-тепер реальності, за межи диктатури законоцентризму.

Вихід за межі - це встановлення власних правил гри, яке можливе через реалізацію потенцій, закладених у «вузлових точках» морального вибору, «добудова фрагментів», що зазвичай втрачаються у нереалізованій реальності, «формування у свідомості - якнайповніше - нової реальності, що випливає з того чи іншого фрагменту». Точки екзистенційно-морального вибору - це перехрестя світів. Прорив у таких точках - це вихід «у світ імпровізації». І він можливий, по-перше, як ствердження моральності вчинку, зрозумілої цілком у дусі Г. Сковороди і П. Юркевича - як вчинок, генерований не раціональними міркуваннями доцільності (розум - не генерує!) і вольовими зусиллями з їх запровадження в життя, а серцем як світотворчим джерелом [4]. Становлення Космічної Людини [5, с. 162], не обмеженої часово-просторовими формами означатиме й відновлення всесвітньої єдності (Всесвіт може зцілитися, лише органічно відновивши свою єдність» [1]). І це й є смисл, квест і над завдання людини, шляхи реалізації якого окреслено у творах нашого великого співвітчизника.

Він писав так, наче передавав естафету, - звертаючись до прийдешніх. Вогняні, буремні, енергетично насичені рядки його творів, сповнені водночас спокійною впевненістю - його почують. «Не тепер, то колись мої нотатки схвилюють серця дослідників, котрі зуміють не лише аналізувати, а й захоплюватися» [2, 6]. І подяка, вкладена у вуста Головного Детектива Планети Речислава («Дякую тобі, далекий друже з двадцятого віку. Твоє повстанське слово не пропало, не загубилося в куряві століть» [5, 246]), то, власне, ствердження тієї ж упевненості: вогонь запалено й він не згасне.

Оцінюючи творчу спадщину Олеся Бердника, І. Немченко пише: «Може, ми ще не збагнули всієї величі цього діяча з племені титанів? І в майбутньому до його спадщини будуть припадати, мов до джерельної води, нові й нові покоління так, як це маємо з духовними заповітами Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки й Олени Теліги, Олега Ольжича й Василя Стуса» [10]. На жаль, на сьогодні творчість цього великого мислителя все ще залишається не оціненою належним чином.

екзистенційний буття бердник постмодерний

Література

1. Бердник О.П. Альтернативна Еволюція. ч.6

2. Бердник О.П. Вогняний вершник / О.П. Бердник. - К.: Видавництво ЦК ЛКСМУ, 1988. - 368 с.

3. Бердник О.П. Зоряний Корсар / О.П. Бердник. - К.: Радянський письменник, 1971. - 376 с.

4. Бердник О.П. Камертони Даждьбога / О.П. Бердник. - К.: Український письменник, 1996. - 471 с.

5. Бердник О.П. Падіння Люцифера? Есей / О.П. Бердник // Всесвіт - К.: 1987, № 12. - с. 154 - 163, з приміткою ред. («Клуб любителів фантастики»).

6. Бердник О.П. Пітьма вогнища не розпалює / О.П. Бердник. - К.: Український письменник, 1993. - 304 с.

7. Делёз Ж. Мишель Турне и мир без Другого / Ж. Делез // Турнье М. Пятница, или тихоокеанский лимб. - [Пер. с фр. И. Волевич]. - СПб.: Амфора, 1999. - С. 282 - 3 02.

8. Ільїн В. Олесь Бердник - вічна сила духовності / В. Ільїн // Бердник О. Вибрані твори. - К.: Книга, 2007. - С. 5 - 14.

9. Ильинов А. Полёт звёздных журавлей (О романе Олеся Бердника «Звёздный Корсар»)

10. Немченко І. Олесь Бердник - лицар українського відродження / І. Немченко / Просвіта Херсонщини.

11. Руденко М.Д. Найбільше диво - життя: спогади / М.Д. Руденко. - Київ - Едмонтон - Торонто: Таксон, 1998. - 368с.

Размещено на Allbest.ru