Особливості християнської етики в контексті традиційної моральнішої східнослов’янської народної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості християнської етики в контексті традиційної моральнішої східнослов'янської народної культури

Християнська етика справила помітний вплив на культуру, побут, сім'ю, звичаї, традиції і нрави народів. Етичне вчення християнства історичне. Зберігаючи незмінними базові постулати християнської етики, кожна епоха і різні християнські конфесії пропонують своє розуміння конкретних шляхів їх втілення у життя. Специфіка цього розуміння визначається великим комплексом соціокультурних факторів, наприклад, зміна соціальної дійсності, умонастроїв і систем цінностей; засвоювання філософської спадщини античності; розвиток богослов'я. Таким чином, відбувається не змінення моральнісного вчення християнства, але лише подальше виявлення, розкриття його смислу. Християнська етика отримує свій вираз у християнському етосі - певному стилі життя,який має історично різноманітні форми і який притаманний як окремим індивідам, так і великим суспільним групам, які сповідують християнство (етос святих; чернечий етос; народний християнський етос та інші) [13, с. 600-601].

Розглянувши християнську моральність, яка, до речі, включає і народну моральність, і визначивши її вищий рівень - етос святих, потрібно встановити, а яка реальна моральність існувала в епоху середньовіччя, коли християнство було домінуючою релігією та ідеологією одночасно [3, с. 290-291]. Тематика проблем християнської етики в наш час цікавить багатьох науковців: етиків, релігіє- знавців, істориків-медієвістів, культурологів, етнографів, фольклористів, і звичайно, теологів та богословів.

Крім опрацювання класичних праць відомих філософів та священнослужителів, довелося звертатися до сучасних досліджень, які працювали в руслі означеної проблематики: О. Кундеревич (покаяння), В. Ларіонова (етика абсолюту), І. Лома- чинська (православне чернецтво), В. Нападиста (моральне богослов'я), Л. Северин (моральнісний розвиток людини у середні віки), С. Снігур (моральні цінності хри- стиянства Київської Русі), але це дослідження присвячується порівняльному аналізу офіційного православ'я та народного православ'я.

Для подальшого дослідження слід відповісти на такі питання: що розуміти під поняттями «народний католицизм», «народне православ'я», «народне християнство»; яке тлумачення має поняття «магічна свідомість»; чи були засвоєні християнські ідеали середньовічним суспільством.

Магічна свідомість, за А. Гуревичем, глибинний пласт народної свідомості, пов'язаний з магією - специфічним способом людської поведінки, який не приймає в розрахунок зв'язків природної причинності і спирається на впевненність у ефективності такого впливу на оточуючий світ, який витікає з безпосередньої включенності людини у природу [4, с. 137]. На думку православного священника О. Осипова, магічна свідомість притаманна старозавітній людині. Для багатьох православ'я - це поставити свічки, «припасти» до ікони, щось пожертвувати, подати поминання, замовити обідні, молебні, панахиди, відвідати святі місця, сповідатися і причаститися. А головне, без чого не можливе спасіння - виконання заповідей і покаяння, забувається. Але без духовного змінення всі ці зовнішні дії, що найменше марні, проте частіше шкідливі, оскільки створюють видимість праведного життя і приводять людину до самовпевненості і неприязні до всіх «грішників». Самі таїнства в православ'ї спасительні лише за умови щирого прагнення людини духовно і моральнісно змінитися. Тільки ж зовнішнє їх прийняття може стати для людини пагубним. магічне сприйняття таїнств, церковних священних дій, культу в цілому є однією з головних причин виродження християнської релігії в людях, її спотворень, сповзання до язичництва [7].

Відомий культуролог С. Аверінцев розглядає народне християнство, але використовує термін «християнська міфологія». Християнська міфологія - комплекс уявлень, образів, наявних символів, які пов'язані з релігійною доктриною християнства і які розвиваються у взаємодії цієї доктрини з фольклорними традиціями народів. Співвідношення між християнською доктриною і християнською міфологією, за С.Аверінцевим, суперечливе. Християнська доктрина як така, у своєму обов'язковому для віруючого вигляді, є теологією - системою догматів і моральних принципів, свідомо протиставлених чуттєвій наочності і побутовим цінностям. Вона стадіально відмінна від міфології, більш того, протилежна принципу міфології як узагальненню архаїчного «звичаю», оскільки протиставляє данності «звичаю» потойбічну «істину» [1, с. 193-201).

Народне християнство містить у собі народний католицизм та народне православ'я. «Народне православ'я», на думку етнолінгвіста М.Толстого, постає як поєднання щонайменше трьох елементів: ортодоксально-догматичного «церковного» християнства, слов'янського язичництва та «анти- християнства»(або ахри- стиянства), частіше всього знову язичництва, але неслов'янського походження, яке потрапило в слов'янське народне середовище разом з християнством або іншим (субстрактним, інтерферентним) шляхом [8, с. 32-33]. На думку фольклориста і етнографа О. Панченко, народне православ'я постає історичною формою розвитку фольклорної свідомості [8, с. 35].

Говорячи про хрещення Русі, не можна забувати про особливості християнізації східних слов'ян. По-перше, християнство приходить на Русь значно пізніше, ніж у держави західної Європи, і на територію, де існували багаточисельні язичницькі культи, причому відношення їх були складними і неоднозначними. З одного боку, християнство і язичництво виступали як конкуруючі ідеології, з іншого - відбувався процес їх взаємопроникнення і співіснування при пануванні православ'я. Слід зазначити, що свідомість політичної еліти у даному випадку явно випереджала масову народну свідомість. Християнізація Київської Русі була проведена «зверху», насильницькими засобами. І це природно, бо в давньоруському язичництві ще не склався єдиний пантеон (як було, наприклад, в Давній Греції або в Давньому Римі), не виробилися чіткі уявлення про потойбічний світ. Іншими словами, язичництво в Давній Русі ще не пройшло всього кола свого розвитку і не досягло тієї межі, коли розпочинається його розпад і виникає потреба в новій вірі. В результаті на

Русі протягом тривалого часу існувала особлива система релігійних уявлень, в якій язичницькі і християнські вірування перетиналися, взаємодіяли і доповнювали одне одного. Така своєрідна система отримала назву «давньоруське православ'я» і трималася на двох основних «стовпах»: віра у Бога, яка йшла від християнства, і марновірство, породжене язичницькими уявленнями. З часом складалося не двовір'я, а нова синкретична віра як результат обрусіння християнства. Християнство було своєрідно засвоєно руськими, як і все, що потрапляло ззовні.

В результаті християнські уявлення про Бога, пекло і рай зазнали змін на Русі до невпізнанності. Спасіння ж, яке приносить Ісус Христос, перетворилося у народному уявлені в принесення благополуччя. У народному світогляді рай існував на небі, щоб туди потрапити, не потрібно ніяких подвигів. Достатньо залізти до неба на драбині, прорубати у ньому діру і пролізти туди; райське ж блаженство було у тому, що у раю стоять чудові жорна - як повернуться, тут тобі каша і пироги. Цей міф приніс із собою деяке доповнення до похоронних обрядів: у домовину стали класти ремінці або випечені із тіста сходинки, щоб допомогти душі у сходженні на небо. Таке ж перетворення розповсюдилось і на інші християнські уявлення. Так, весна перетворилася у Богородицю, яка приїжджає на «Благовіщеня» на плузі. Святі Ілля, Юрій і Микола перетворилися у покровителів сільськогосподарських робіт і помічників хліборобів. Так, микола посів місце попереднього житнього діда, який «жито родить», «ярові засіває», «горох сіє». заключне жертовне свято весняного хліборобського циклу стало присвячуватись миколі, отримавши назву «микольщи- ни» і було зафіксовано 9 травня. Юрій став богом - покровителем худоби і богом весняної рослинності, Іллю Пророка наділили функціями Перуна, бога грому.

Настільки ж живучими були і попередня обрядовість і магія: переплетіння язичницьких і християнських уявлень відобразилося у народних заклинаннях. міцні позиції зберіг і попередній культ предків. Доповнила нова віра і старі поховальні обряди: коли помирав грішник, який не розкаявся, для проходу його душі виймали дошку зі стелі, бо душа грішника разом з чортами, які її супроводжують, не може пройти через вікна або двері, які звичайно освячуються святою водою. зазнала змін на Русі і традиційна християнська теорія біса. Біси тісно переплелися з образами водяників, домовиків і часто не несли в собі ніяких ознак демонічного духу зла і пекла. Бісам подобається жартувати над людиною, але часто вони і підкорюються їй, роблять їй послуги. Біс настільки близький людині, як будь-яка жива істота у природі; живе він під землею або у болотах, але ні трохи не страшний. Двовір'я Київської Русі відмічалося і служителями церкви. Сучасні російські соціологи К.Кузьмін і Б.Сутирін зазначають, що у кінці ХІ століття митрополит Іоан скаржився, що багато хто причастя не приймає ніколи, що церковний обряд вінчання дотримується тільки боярами і князями, а прості люди укладають шлюби за попереднім звичаєм, а деякі «без сорому» мають по дві жінки [5, с. 142-151]. За М.Бердяєвим, дві протилежні засади лягли в основу формації руської душі: природна, язичницька діонісійська стихія і аскетично-чернече православ'я. Можна відкрити протилежні якості в руському народі: деспотизм, гіпертрофія держави і анархізм, вільність; жорстокість, схильність до насильства і доброта, людяність, м'якість; обрядовір'я і шукання правди; індивідуалізм, загострене усвідомлення особистості і безособовий колективізм; націоналізм, самовихваляння і універсалізм, загальнолюдськість; есхатологічно- месіанська релігійність і зовнішнє благочестя; шукання Бога і войовниче безбожжя; сумирність і нахабство; рабство і бунт [2, с. 44-45]. За М.Бердяєвим, дуже сильна в руському народі релігія землі, це закладено в дуже глибокому пласті руської душі. Земля-остання заступниця. Основна категорія-материнство. Богородиця іде попереду Трійці і майже ототожнюється з Трійцею. Народ більше відчував близькість Богородиці-Заступниці, ніж Христа. Христос-Цар Небесний, земний образ Його мало виражений. Особисте втілення отримує тільки мати-земля [2, с. 48].

По-друге, сам феномен прийняття Руссю християнства також достатньо складний. Воно не містило в собі тієї раціональної основи, як це було в Європі. Привабливість християнства для слов'ян була перш за все в його моральній та естетичній засаді, в його красі. Руські люди з особливою силою сприймали на Русі християнство в його красі: те, що зараз вважається легендою, - розповідь літопису про те, як посли Володимира Святого були приголомшені красою візантійського богослужіння, - надзвичайно характерно для естетичного сприйняття, яке дійсно супроводжувало появу християнства на Русі; нехай розповідь літопису є легендою, але саме виникнення є цінне свідчення того, що несло християнство руській душі (В. Зеньковський). Таким чином, для давньоруської людини важливим було не раціональне християнське пояснення світобудови, а краса церковних служб і обрядів. Тут у повній мірі втілилася особливість руської свідомості. Зупиняючись на сенсі і змісті «руської ідеї», російські релігійні філософи відмічали, що руська ідея є ідея серця. Вона стверджує, що головне в житті є любов і що саме любов'ю будується спільне життя на землі. Цю ідею русько-слов'янська душа сприйняла історично від християнства. Руське православ'я сприймає Бога любов'ю, шле йому молитву любові і звертається з любов'ю до миру і до людей. В основі ж руського сприйняття християнства лежали три основних засади: природна доброта, совість і сердечне споглядання. Коли руська людина вірує, то вона вірує вогнем серця. Коли її віра споглядає, то вона прагне побачити істину досконалість. Коли її віра бажає, то вона бажає досконалої якості (І.Ільїн). Названі вихідні засади виявляються у всьому: в руській народній казці, проникнутій «співочою добродушністю»; в руській пісні, наповненій самим сердечним почуттям; у танці; в образах перших історичних руських князів (Володимира І Святого, Ярослава Мудрого, Володимира мономаха), які були, за народними переказами, «героями серця і совісті». серце і споглядання повинні «дихати» вільно; їм не можна приписувати, що потрібно бачити і що потрібно творити; людина повинна творити сама, згідно своїм внутрішнім «потребам». Цій вимозі відповідала концепція «древнього руського православ'я» - не формальна, моралізуюча, а звільняюча людину до живої любові і до «живого совісного споглядання». Споглядання, до того ж, не могло не бути предметним, бо сама релігійна свобода для того і дана людині, щоб «сформуватися», самій знайти «предмет і перебування у ньому». Руська релігійність повинна стверджуватись на сердечному спогляданні і свободі і завжди дотримувати свій совісний акт (І. Ільїн).

Містика «спільної справи», яка виражається в «долетворенні», творчості своєї історії як священної, як проекції євангельських подій і подій «Одкровення» (Апокаліпсису) на повсякденне життя, на матеріал історії і долі всього людства, і містика смерті і воскресіння складають архетипічне ядро руського народного ето- су [9]. Якщо західну людину в «океані історичного часу» орієнтувала горизонталь, тобто розпластування її в матеріальній причинно-наслідковій площині, що вело до усунення духовного виміру, дехристиянізації, то руська людина в історії орієнтувалася вертикаллю, іншими словами, для неї все життя, у тому числі і так зване повсякденне життя, були образом і подобою священної історії. Весь рік був суворо упорядкований, пов'язаний відомими євангельськими подіями, так що навіть невеликий відступ (наприклад, порушення посту) не просто вважалося гріхом, але реально переживалося як гріх, від чого людина страждала і фізично і морально. Причому страх такого порушення нічого спільного не мав зі страхом покарання, який відчував раб перед господарем. Він, носив містичний характер, це був страх Божий, вельми стійке поняття в Православ'ї, основа, на якій ґрунтувалися народні нрави. Не тільки всі події року день у день були освячені, але і розпорядок кожного дня також був означений священними символами. Без звернення до Бога, без благословення не починали справ. Будь-яка річ вимагала освячення. Не було поділу на світське і священне, все було священне. Таке істинно традиційне суспільство, моральнісний порядок якого ґрунтується у всіх своїх проявах на духовному порядку. Звичайно, що таке ж відношення було і до простору. Освяченим був не тільки простір храму, але і дому. Більш того, відрізнялися благотворні (святі) місця від згубних, поганих (наприклад, у Гоголя «Зачароване місце»). Дуже розповсюджене було паломництво, зокрема, мандрування у святі місця. Святі місця шанувалися з самих різних причин - за появою Божої матері, за появою святих, прославленими мощами, за святими джерелами, за місцем життя святих, місцезнаходженням відомих храмів, монастирів, лавр, взагалі всі ті місця, в яких «сходила благодать», де можна було отримати очищення від гріхів, яку-небудь іншу духовну допомогу. Освячувалися не тільки, так би мовити, умови буття, тобто час і простір, але і будь- яке діяння, імена, люди, речі, тварини, взагалі, все те, що могло включатися в розпорядок життя. Ідеально все життя уявлялося освяченим, реально ж, певна річ, не можна було не помічати відступи від цього і порушення традиційного порядку, при якому священне не протилежне світському, оскільки все освячене.

Поряд зі страхом Божим, вищою цінністю святості у всіх життєвих проявах, моральнісним принципом була також необхідність покаяння - одного з самих глибоких і містичних переживань людини. Погляд на життя як на аскетичний подвиг і навіть мучеництво був дуже розповсюджений, як і надання високої, навіть спасительної цінності стражданню. У зв'язку з цим відношенням, яке зовсім не означало, ні песимізму, ні смутку, якій вважався, навпаки, великим гріхом, основними цінностями спілкування визначалися смирення, терпіння і любов до Бога і ближнього. У відповідності зі словами Христа про те, що багатий вже все отримав у цьому світі, і іншими такими ствердженнями, вважалося, що в житті все потрібно «перетерпіти», благословляти за все, миритися з усім, і навіть радіти «у скорботі», бо Бог карає тих, кого любить. В певному відношенні духовний порядок був зворотнім мирському, звідси - добровільне жебрацтво, юродство, самоприниження і «останні будуть першими». Єдність чернечого ідеалу і мирського служіння у світлі цього ідеалу М. Гоголь узагальнив в афоризмі: «Вся Росія - наш монастир». Подвиг юродства є покликанням переважно руського православ'я. Саме на Русі юродство як особливий чин мирської святості досягає повного розквіту, невідомого ні греко- візантійському, ні тим більш римо-католицькому світу. З 36 юродивих, офіційно причислених Церквою до лику святих, і великої кількості юродивих, шанованих народом, але не канонізованих Церквою, тільки шестеро були на християнському Сході ще до хрещення Русі.

Розквіт юродства на Русі припадає на XIV-XVII ст., коли юродивий стає «ходячою мирською совістю, живим образом викриття людських пороків» (В.Ключевський). Священне право юродивого відкрито і прямо говорити правду Христову сильним світу цього свідчить про те, що в феномені юродства із найбільшою силою виявились суттєві «архетипічні» риси руського національного духу. Духовна свобода, яка доходить до анархічного індивідуалізму, зневага до форми і до всякої міри, жага абсолютного у всьому, ненависть до загальноприйнятних правил та міщанського духу отримують в юродстві цілісний вираз.

Особливо сильним залишається у психології народу зв'язок зі світом померлих, взагалі зв'язок з духовним світом. Містика смерті тут особливо розповсюджена. Відоме пророцьке слово «пам'ятай про смерть, і довіку не будеш грішити» було прийняте як сама буквальна повсякденна заповідь. Заздалегідь готувалися до смерті, готували одяг, місце, не рідко передчували і час своєї смерті (дуже розповсюджені розповіді про те, що та або інша людина говорила своїм близьким: «Через стільки- то днів помру» і давала вказівки про своє поховання, інші розпорядження, і дійсно помирала у означений час). Взагалі, помирали, ніби здійснювали ритуал (за виразом І.Тургенєва). Ретельно стежили за тим, щоб перед смертю помираючий сповідався і причастився, це впливало на його посмертну долю, щоб був повністю дотриманий чин відспівування, порушення якого загрожувало великими неприємностями душі покійного (і повинні були дотримуватися багато які інші ритуальні дії, пов'язані зі смертю). Смерть була важливою і урочистою справою життя. Кожний день перед сном будь-який православний християнин читав молитву, в якій сон дорівнювався смерті і вказувалась готовність померти в будь-яку хвилину. Це звичайно, не означало ніякого відчуття приреченості, навпаки, пам'ять про смерть додавала особливу цінність життя, кожний момент якого отримував глибокий духовний смисл. Покаяння, піст, молитва, аскетичні подвиги смирення, довготерпіння, любов до Бога і до ближнього та інші максими і доброчинності православних християн мали своєю метою полегшення перш за все саме посмертної долі людської душі, її спасіння.

Взагалі, потойбічний світ не тільки мислився існуючим, уявлявся, але з ним співіснували вже при житті, він в житті активно був присутній, визначаючи собою моральнісну поведінку людей нітрохи не менше юридичних установ. Містика смерті і Воскресіння ґрунтується на вченні святих отців про вічне життя, яке було розроблене Православ'ям; вчення святих отців, особливо аскетичні, в Росії шанувалися. Це вчення про Вічне Життя також було, по суті, повсякденним відтворенням великої Євангельської події - Воскресіння Христового, про яке сказано: «Смертю смерть зруйнуємо». Чистота цього вчення збереглася в Православ'ї, як про це, наприклад, писав архієпископ Сергій Старогородський, оскільки в Росії, на відміну від західного християнства, якому властива правова (юридична) постановка вчення про спасіння, коли вічне життя мислиться за зразком праці і нагороди, подвигу і вінця, і цим обмежується, замість цього підневільного правового стану було засвоєне вчення про благодать, про тотожність доброчинності і благодаті як суті спасіння. Тому і відношення до смерті і Воскресіння було більш духовно освіченим: «вічне життя не обумовлене воскресінням з мертвих, воно раніше його, і ніби навіть обумовлює його собою... Отримати Вічне Життя не означає перейти з однієї області буття в іншу, а означає отримати відому душевну прихильність. Вічне Життя, таким чином, не одержується, а постійно росте в людині... Отці церкви взагалі уявляли собі життя людини невпинним розвитком, який починається тут на землі і продовжується на тому світі. Земне життя для них було підготовкою до життя потойбічного, і саме в смислі предначатія післяднів, насадження його в дусі» [11, с. 113-115].

Надзвичайно важливе значення для дослідження народної релігійності мають свідчення Т.Рильського, просвітителя, громадського та культурного діяча, батька відомого поета М.Рильського, про засвоєння християнського учення сільським населенням та про його відношення до релігійного культу і до його представників і які ще раз підтверджують, що магічна свідомість знову і знову відтворює свою структуру [10, с. 25-51]. Вже в молоді роки Т.Рильський відчув історичну несправедливість у зверхньому ставленні правобережного польського панства до корінного українського населення, у намаганні розглядати землі Правобережжя як провінцію польської корони. Саме ця патріотична ідея зумовила його зречення католицької віри і прийняття ним православ'я, намагання вивчити культуру і побут населення рідного краю. Наукова розвідка Т.Рильського «До вивчення українського народного світогляду» містить, крім надзвичайно цікавих наукових спостережень і узагальнень автора, багатий фольклорний матеріал, професійно зібраний автором, який також становить незаперечну історичну цінність.

Як зазначає Т.Рильський, в народній масі немає ні якого сумніву в тому, що вона належить цілком християнству. Як тут не процитувати слова Е.Хантінгтона: «те, що ми думаємо про самих себе, те, до чого прагнемо - це і є ідентичність» [12, с. 51]. Але люди зберігають і вірування, і приписують величезне значення надприродним силам, які стоять позитивно поза християнським світоглядом. Т.Рильський відмічає, що з догматикою взагалі народ мало знайомий. Бог, як творець і держатель всього світу, насаджувач добра і каратель зла, складає основне поняття його християнсько- релігійних вірувань; Святого Духа згадує народ тільки у вивчених на пам'ять молитвах, під символом Бог він має на увазі завжди Бога - Отця; Ісус Христос відомий народу не менше Бога - Отця, як учитель християнської релігії, розп'ятий за неї і за людей на хресті; до нього ж звертається народ переважно з деякими проханнями, зверненими до благості Господньої. «Дав би то Син Господній», щоб пішов дощ, щоб хліб уродився у цьому році та інше. Далі Т.Рильський наводить розповідь про створення світу і про походження злого духу, яку він чув від діда Жука з села Маковищі Київського повіту. Ця розповідь показує, що християнське учення було засвоєно поверхово і вільно трактувалося. Дід розповідав про створення світу і з початку цілком наближувався до біблійної оповіді, чим і викликав загальний подив своєю ерудицією. Далі, відхилившись від неї вже більш різко, він розповів, як Бог створив чорта. Чорт був один, і він гнівався, що залишився без прислуги. «Ото він іде до Бога та просить, щоб Бог дав йому слуг. То Бог сказав: «Іди та махни рукою, тай матимеш слуг». Чорт махнув рукою, та й явились у нього слуги. Але чорт - сказано - ненаситний, давай махати та махати руками. Ото з того ті маленькі чортики, розвилась їх велика сила. Тоді Бог скликає усіх ангелів, архангелів, херувимів тай каже: «А що ж ви, хлопці - чорноморці, підніміть мій престол повище усіх тих вра- жеських сил». Так вони і зробили» [10, c. 38].

Т.Рильський відмічає, що вірування в потойбічне життя у населення всезагаль- не; міркування про те, «як то буде на тому світі», можна почути дуже часто. Що до питання про потойбічне життя можна почути: «А Бог його знає; ніхто з того світу не вертався». На деяку своєрідність у погляді на святих угодників свідчить часто повторювальна фраза, яка має на увазі рекомендувати святкування менших церковних свят: «Часом і малий святий за великого накарає». Значення церковних обрядів мало відоме народу, але він дуже дорожить ними, хоча іноді і тлумачить їх своєрідно. На питання: чому ти називаєшся християнин? - дитина зі слів батьків завжди відповість: тому, що я хрещусь. За Т.Рильським, християни, які не використовують хресне знамення, для народу взагалі не зрозумілі, тому він і не визнає, наприклад, штундистів християнами. (Штундизм - пієтична течія у протестантизмі. У 19 столітті поширився серед іноземців - колоністів в Україні, активізувавши тут опозиційні православ'ю раціоналістично - єретичні рухи, близькі духоборству і молоканству) [9, с. 384]. На принцип штундистів не використовувати хресне знамення люди дивляться не як на відоме релігійне учення, а дещо таємниче. Справа у тому, що селяни вважали, що «злий» боїться хреста. Не зважаючи на ці і їм подібні значні неточності розуміння християнської догматики, на думку Т.Рильського, загальний дух християнського вчення доволі зрозумілий народу, хоча і це розуміння виражається іноді в дещо своєрідних формах. Людям була дуже близька ідея про рівність всіх перед Богом. Один юнак так говорив про зображення Божої Матері: «Матір Божу малюють завжди панею, а вона була проста людина. її б треба малювати у сірій свиті, а то в міщанському синьому жупані». Євангельська притча про Лазаря перейшла в малоруську народну пісенність. Пісня ця дуже популярна. Всякий лірник її знає; простий народ слухає з зосередженою увагою і хвилюванням речитатив лірника, розповідавший про приниження убогого брата багатим, який «брата свого Лазаря за брата не мав», про розраду ображеного в потойбічному житті, «в честі та в хвалі». Що ж стосується форм релігійного поклоніння, то вони дотримуються взагалі старанно, хоча звичайно з вельми незначним розумінням їх значення або навіть зовсім без всякого іншого розуміння, крім того, що так потрібно робити набожній людині. І тут також є своєрідні поняття. Так, наприклад, дотримуючись святкового відпочинку, безумовно не можна виконувати деякі роботи, в той час як за інші «Бог простить». У всі взагалі неділі і свята не можна різати (крім їжі); ні тесати дерево, ні косити, ні жати і нічого тому подібного. Але можна, у випадку нагальної потреби, «у гарячий час», в'язати снопи, гребти сіно, складати копни та інше. Є церковні і народно-звичаєві свята, в які можна самому робити, але «худобою грішно».

Т.Рильський зазначає, що буденні молитви також значно відрізняються від молитов, проголошених у церкві. Т.Рильський відмічає, що деякі незрозумілі для того хто молиться слова у переліку, наприклад, святих Таїнств, не турбують особливо його. Молитва твориться як дещо обов'язкове для набожної людини, із значною, навіть урочистістю у позі, у виразі обличчя і загальному відчутті здійснення важливого обов'язку, особливо у святкові дні, коли турботи по господарству не відволікають думки і не викликають переплетіння слів молитви словами, зверненими до домашніх. Але той, хто молиться, зовсім не задається думкою заглиблення у смисл вимовлених слів. Це не заважає тому, що даним актом викликається деякий урочистий, молитовний, так би мовити, психічний настрій. Т.Рильський пише: «Хто бачив селянську сім'ю у білих сорочках, у святковому одязі, яка сидить за столом у великі свята і здійснює молитву перед трапезою, хто прислухався до урочистої інтонації слів, які промовляє господар за першою чаркою, хто замислився над тим, яке велике значення для виснаженого постійною фізичною працею при невибагливій, а то і мізерній їжі, має святковий відпочинок і звичайна кількість і різноманітність святкових страв і напоїв, той зрозуміє ту численність різних спонукань, з яких складається відчуття набожно-урочисте, яке викликається святкуванням Різдвяних або Великодніх святок, і для того стане зрозумілий загальний урочистий настрій простої людини, яка молиться, незважаючи на слабке її розуміння слів молитви. Той же загальний настрій набожності властивий їй і в церкві, незважаючи на слабке її розуміння почутих слів і символічного значення обрядів. Селянин наш захоплюється поезією зовнішнього культу. Велика, сама витончена у селі будова, численність ікон, свічок, святково одягнутий народ, дим кадил - все це разом узяте - викликає поетично - урочисте враження» [10, с. 41]. Набожний у загальному смислі схильності до поетично-урочистого релігійного настрою, але поганий богослов - народ не особливо достеменно розрізняє значення тих або інших окремих обрядів; місцеві народні звичаї зливаються для нього в одне ціле з обрядами церковними. святить паски у перший день Паски, як і дочитатися до Христа; кутя напередодні Різдва, снопок на покуття (обжинковий сніп жита восени ставиться під образи в хаті на знак побажань сімейного добробуту, багатства, врожаю на майбутній рік), колядки - такі ж необхідні речі різдвяних свят, як і церковне богослужіння та інші.

Підсумовуючи, можна сказати, що спільним між православним та католицьким, взагалі християнським народним етосом, є поверховість засвоєння християнського вчення та стійкість існування у народній свідомості язичницьких вірувань, а загалом, християнство є однією зі світових релігій і має багато прихильників, тому перспективи подальших досліджень науковців різних напрямів є невичерпним.

Бібліографічні посилання

1. Аверинцев С.С. София - Логос. Словарь / С.С. Аверинцев. - 2 - е изд. - К. : Дух і літера, 2001. - С. 193-201.

2. Бердяев Н.А. Русская идея. Основные проблемы русской мысли ХІХ века и начала ХХ века / Н.А. Бердяев // О России и русской философской культуре: философы русского послеоктябрьского зарубежья.

- М. : Наука, 1990. - С. 43-271.

3. Всемирная энциклопедия : Философия: ХХ век / гл. науч. ред. и сост. А.А. Грицанов. - М. : АСТ, Мн. : Харвест, Современный литератор, 2002. - С. 290-291.

4. Гуревич А. Я. Проблемы средневековой народной культуры / А. Я. Гуревич. - М. : Искусство, 1981.

- 359 с.

5. Кузьмин К.В., Сутырин Б.А. История социальной работы за рубежом и в России(с древности до начала ХХ века) / К.В. Кузьмин, Б.А. Сутырин. - М. : Академический проект, Екатеринбург : Деловая книга, 2002. - 480 с.

6. Любимова Т.Б. Этос исторического деяния / Т.Б. Любимова // Этос религиозного опыта. - М. : ИФ- РАН, 1998. - С. 6-25.

7. Осипов А.И. Путь разума в поисках истины / А.И. Осипов . - М.: Издательство «Сретенский монастырь», 2004. - 432 с.

8. Панченко А.А. Исследования в области народного православия. Деревенские святыни Северо-Запада России / А.А. Панченко. - СПб. : Алетейя, 1998. - 305 с.

9. Релігієзнавчий словник / за ред. проф. А.Колодного, Б.Лобовика. - К. : Четверта хвиля, 1996. - 191 с.

10. Рыльский Ф.Р К изучению украинского народного мировоззрения / Ф.Р Рыльский // Українці: народні вірування, повіря, демонологія. -К. : Либідь, 1991. - С. 25-51.

11. Старогоролский Сергий, архимандрит. Православное учение о спасении / архимандрит Сергий Старогоролский. - М. : Изд. отд. Московского Патриархата, 1991. - 263 с.

12. Хантингтон С. Кто мы?: Вызовы американской национальной идентичности / С. Хантингтон. - М. : ООО «Издательство АСТ»: ООО «Транзиткнига», 2004. - 635 с.

13. Этика: Энциклопедический словарь / под ред. Р.Г. Апресяна, А.А. Гусейнова. - М. : Гардарики, 2001. - С. 600-601.

Размещено на Allbest.ru