Проблема миру в контексті філософської традиції справедливої війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК101:316

Педагогічний інститут Криворізького національного університету (Україна, Кривий Ріг)

Проблема миру в контексті філософської традиції справедливої війни

Панафідін І. О.,

асистент кафедри всесвітньої історії,

Анотація

філософський традиція справедливий війна

Стаття присвячена критичному аналізу філософської традиції справедливої війни, пов'язаної з намаганням морального виправдання війни. Беручи за основу класифікацію миру Р. Арона, автор обґрунтовує тезу, що навіть апеляція до природного або до позитивного права не дозволяє вивести з ідеї війни ідею тривалого і міцного миру між народами, а - лише перемир'я. У статті також доведено, що ідея справедливої війни нерозривно пов'язана з ідеєю права держави на війну в рамках класичного міжнародного права.

Ключові слова: мир, справедлива війна, моральне обмеження війни, право війни, перемир'я.

Аннотация

Статья посвящена критическому анализу философской традиции справедливой войны, связанной со стремлением морального оправдания войны. Взяв за основу классификацию мира Р. Арона, автор обосновывает тезис, что даже апелляция к природному или к позитивному праву не позволяет вывести из идеи войны идею длительного и прочного мира между народами, а -- только перемирия. В статье также доказано, что идея справедливой войны неразрывно связана с идеей права государства на войну в рамках классического международного права.

Ключевые слова: мир, справедливая война, моральное ограничение войны, право войны, перемирие.

Annotation

The article is devoted to the critical analysis of the philosophical tradition of just war, coupled with the desire for moral justification for war. Taking the world R.Arona classification, the author proves the thesis that even appeal to natural or positive law does not allow the display of the idea of war and the idea of a long lasting peace among nations, and -- only a truce. The paper is also proved that the idea of a just war is inextricably linked with the idea of state's right to war in classical international law.

Keywords: peace, just war, moral restraint of war,right of war, armistice.

Термін “теорія справедливої війни” відсилає, з одного боку, до майже двохтисячолітньої європейської традиції осмислення проблеми морального обмеження війни (Цицерон, А. Августин, Ф. Аквінський, Г. Гроций), а з іншого - до однойменної доктрини, що оформилась у др. пол. ХХ ст. внаслідок законодавчого закріплення принципів jusadbellum, jusinbello таjuspostbellum. Латинський вислів justumbellum можна перекладати не тільки як “справедлива війна”, але і як “виправдана війна”. Одним із найважливіших способів морального виправдання війни служить теза, що її метою є встановлення миру шляхом відновлення справедливості. Причому обґрунтування цієї тези пов'язане з різним тлумаченням сутності “справедливої війни” в рамках філософських традицій природного (через актуалізацію і деяку трансформацію принципу рівної віддачі) і позитивного (через оформлення т.зв. “права війни”) права. Незважаючи на те, що категорія миру займає значне місце в теорії справедливої війни, в даній статті ми спробуємо довести, що з ідеї справедливої війни навіть теоретично не можна вивести ідею тривалого і міцного миру між народами, оскільки виправдання війни завжди означає виправдання насилля, результатом чого може бути тільки тимчасове припинення війни (перемир'я).

Варто відмітити, що в рамках традиції справедливої війни поруч з терміном “мир” використовується і термін “перемир'я”. Так, наприклад, Г. Гроций розглядає перемир'я як “угоду, в силу якої на час війни на деякий термін слід утримуватися від воєнних дій” [2, с. 796]. Однак перемир'ям по суті виступає і те, що в цій традиції тлумачиться як мир, бо справжній мир може бути результатом “завершення будь-якої ворожнечі” внаслідок “усунення усіх існуючих причин майбутньої війни” [3, с. 151]. Адженавіть погодившись з умовами миру, продиктованими переможцем, переможений рано чи пізно може виявити бажання знову вступити у війну, або ж переможець у нових умовах знайде “справедливі” причини розпочати нову війну.

Починаючи від Цицерона “справедливість” війни виводилась із природного права людини на самозахист, яке в рамках позитивного права було розтлумачено як право національної держави на війну. Таким правом наділялась кожна суверенна держава в рамках класичного міжнародного права (Вестфальська система міжнародних відносин). Більше того, держави можуть заручитись законною підтримкою інших держав за умови, що їхні інтереси в даний момент часу співпадають. Отже, виникає небезпека того, що міжнародне право може використовуватись як легітимний спосіб виправдання такої війни, яка по суті не є справедливою.

Після Другої світової війни система міжнародного права зазнає трансформації у зв'язку з появою ООН, яка покликана не просто урегульовувати вже наявні збройні конфлікти, але і попереджати їх. Проте така трансформація пов'язана не стільки з продовженням традиції справедливої війни, скільки зі зверненням до традиції вічного миру. Й. Раубер стверджує, що Статут і органи ООН багато в чому відображують основні ідеї філософії права і політичної філософії І. Канта, хоча його ім'я ніде не зустрічається в офіційних документах цієї міжнародної організації [10, р. 50]. До речі, цієї ж точки зору дотримується і один із сучасних розробників теорії справедливої війни Х. Сісе: “Хоча теорія справедливої війни і її критерії відомі набагато ширше, більша частина організацій системи ООН на практиці будується на основі теорії вічного миру. Основна ідея полягає у створенні інститутів і процесів, які поступово приведуть до непотрібності війни як засобу прояву сили” [5, с. 53].

Мир, про який ідеться в теорії справедливої війни, Р. Арон називає традиційним миром, заснованим на принципі сили і пов'язаним з намаганням політичних утворень накинути свою волю іншим [1, с. 158]. Наголошуючи на тому, що принцип миру по суті не відрізняється від принципу війни, Арон обґрунтовує це положення через звернення до класичного розуміння війни, запропонованого К. фон Клаузевіцем, як “акту насильства, що має за мету змусити супротивника виконати нашу волю”[4, с. 20]. І Клаузевіц, і Арон належать до такого напрямку як політичний реалізм і не мають відношення до теорії справедливої війни. Проте можна констатувати спорідненістьцих двох теорій стосовно розуміння сутності війни, її зв'язку з політикою та правом. Вони обидві беруть за основу класичне інструментальне розуміння війни як продовження політики іншими засобами. Це зумовлює той факт, що кожна держава має право використовувати війну як засіб досягнення своїх цілей (“право війни”), щоправда цілі, згідно з теорією справедливої війни, мають бути справедливими, а згідно з політичним реалізмом - корисними для держави. Крім того, ще Клаузевіц вказав на те, що необхідно розрізняти “політичну мету війни” та “мету воєнних дій”. Мета воєнних дій полягає у тому, щоб “обеззброїти супротивника, позбавити його можливості опиратися”, а політична мета війни зводиться до того, щоб “змусити його виконувати нашу волю” [4, с. 21]. Отже, якщо перша мета пов'язана з бажанням перемогти будь-якою ціною і будь-якими засобами, то друга - з бажанням продиктувати з позиції сили умови миру переможеній стороні. Провідною і першочерговою є саме політична мета, якій має бути підпорядкована мета воєнних дій. А вона пов'язана саме з бажанням нав'язати ворогу те, що необхідно переможцю. Як довів Клаузевіц, без цього війна в принципі неможлива. З деякими обмовками це поширюється і на “справедливу війну”, адже як би ми не обмежували її прояви, вона все одно залишається війною. Як зазначає Р. Арон, “бажання розбити ворога, невід'ємне від поняття війни, не було відкинуте, попри поступ цивілізації”. Війна все одно залишається боротьбою між політично організованими спільнотами, кожна з яких прагне взяти гору над іншою [1, с. 45], а тому мир завжди буде крихким і нетривалим.

Арон вводить таке поняття, як “діалектика боротьби”, аби продемонструвати, що може трапитись за умов, коли кожна із воюючих сторін мала б однакове бажання й однакові можливості перемогти. Він у даному контексті звертається до поняття ідеальної війни Клаузеві- ца, але стверджує, що реальна війна у ХХ ст. усе більше наближається до цієї ідеальної моделі. Тобто за допомогою цього поняття Арон по суті доводить, що війна за своєю природою не може призвести до миру і що першість має належати саме політиці. Однак політика у нього розглядається як мистецтво управляти взаєминами з іншими державами з максимальною користю для національного інтересу. У сфері політики, на думку Арона, мають взаємодоповнювати одне одного дипломатія (як мистецтво переконувати без застосування сили) та стратегія (як мистецтво перемагати найменшою кров'ю, або як мистецтво примушувати) [1, с. 48].

Подібне тлумачення політики зумовлює і специфічний ракурс розгляду взаємин між політикою і міжнародним правом. Як зауважує Ю. Габермас, “з точки зору політичного реалізму, нормативне приборкання політичної влади засобами права можливо тільки всередині кордонів суверенної держави, тобто держави, котра у своєму власному існуванні спирається на здатність до самоствердження через насилля. За таких передумов міжнародному праву з самого початку відмовлено у праві юридично санкціонувати власні рішення” [7, с. 104]. Прихильники теорії справедливої війни дотримуються дещо відмінної точки зору на співвідношення політики і міжнародного права, однак саме міжнародне право розглядається ними у класичному розумінні, тобто як “право народів” (jusgentium), що включає, зокрема, і право держави на війну (jusadbellum). Обґрунтовуючи це право, представники теорії справедливої війни звертаються не стільки до правових, скільки до морально-етичних аргументів. Габермас навіть стверджує, що “критерії оцінки справедливої війни неможна перекласти мовою права” [7, с. 94]. Адже вони виводяться з природного права; тому навіть визнавши, що багато в чому принципи справедливої війни знайшли своє відображення у діючому міжнародному позитивному праві, необхідно також визнати, що за своєю природою вони все одно залишаються етико-політичними принципами, тобто пов'язаними з моральними цінностями і переконаннями певної політично організованої культурної спільноти. Відповідно завжди залишається небезпека відтворення, за висловом Габермаса, “хибного універсалізму імперій минулого, коли у питаннях міжнародної справедливості підміняється позитивне право мораллю та етикою” [7, с. 94].

Сучасним міжнародним правом (пакт Бріана-Келлога 1928 р.) по суті заборонене jusadbellum у його класичному розумінні (як право на війну) - основу традиційного міжнародного права. Тому з моменту заснування ООН війни перестають бути справедливими чи несправедливими, натомість стають законними чи незаконними. Оскільки ворог розглядається як такий, що скоїв кримінальний злочин, то його необхідно покарати. Проте виникає питання: хто має здійснювати таке покарання? Тобто, інакше кажучи, кому має належати право карати на міжнародній арені? Якщо слідувати логіці теорії справедливої війни, то карати має той, по відношенню до кого було скоєно злочин. Проте, як слушно зауважує Ю. Габермас, “неупереджена оцінка ніколи не може бути винесена тільки однією зі сторін; вже з цієї причини однобічна позиція навіть гегемона, що дуже прагне до блага, завжди недостатньо легітимна” [7, с. 91].

Традиційна теорія справедливої війни включала в себе принципи справедливих початку і ведення війни, сучасна ж її версія доповнена і принципами справедливого завершення війни. Дискусія з приводу juspostbellum тільки розгортається у зв'язку з більш широкою дискусією між прихильниками теорії справедливої війни та теорії вічного миру. Як зазначає Г. Дж. Басс, juspostbellum має на меті “обмежити кількість майбутніх справедливих війн” [8, р. 412]. Тобто знову ж таки не йдеться про встановлення миру як такого, а лише про обов'язок держави-переможця по відношенню до переможеної держави, аби максимально усунути причини для майбутньої війни. Зокрема, Басс обґрунтовує тезу, що на країну-переможця покладається подвійний моральний обов'язок (moralduty): (1) широка політична реконструкція тих держав, які не мають легітим- ності, шляхом нав'язування більш стійких політичних інститутів, арешту і суду над воєнними злочинцями, і навіть втручання в освітню систему, щоб сприяти формуванню більш гуманного / цивілізованого наступного покоління; (2) економічне відновлення: (2.а) реставрація як обов'язок держави-переможця та (2. б) репарація як обов'язок переможеної держави [8, р. 412].

Розробка juspostbellum як третьої складової теорії справедливої війни, з нашої точки зору, в цілому не заперечує того, що проголошення миру метою такої війни має розглядатись як один зі способів морального виправдання війни як такої. Проте подібне виправдання, будучи пов'язане з певною системою культурних цінностей, не носить характеру безпристрасного виправдання, а отже, завжди залишатиметься більша чи менша ймовірність того, що за станом миру знову настане стан війни. Тому, на наш погляд, більш коректно говорити про те, що з ідеї справедливої війни можна логічним шляхом вивести тільки ідею перемир'я.

Отже, якщо в першій половині ХХ ст. основні дискусії з приводу міжнародної справедливості відбувались між політичними ідеалістами (прихильниками ідей І. Канта) та політичними реалістами (прихильниками ідей К. Шмідта), то в другій половині - між розробниками проектів конституціоналізації та моралізації міжнародного права. Ю. Габермас стверджує, що нова дискусія розгорілась навколо проблеми “шляху досягнення миру і міжнародної безпеки, сприяння демократії і прав людини у всьому світі”: “Суперечка триває з приводу способу досягнення цих цілей: або вони мають бути досягнутими через юридично встановлені процедури демократичної... міжнародної організації, або ж - через односторонньо нав'язані рішення доброзичливого гегемона” [6, с. 8]. Т.зв. концепція “гегемоністичного лібералізму” (або теорії демократичного миру), з нашої точки зору, генетично пов'язана з ідеєю справедливої війни, оскільки апелює передусім до морального виправдання силових політичних дій.

Концептуальне оформлення ліберальної концепції демократичного миру пов'язане з намаганням проінтерпретувати три дефінітивні статті кантівського миротворчого проекту ((1) внутрішній устрій держав має бути республіканським; (2) міжнародне право має бути засноване на федералізмі вільних держав; (3) право всесвітнього громадянства має бути обмежене умовами всезагальної гостинності [3, с. 156-165]) з ліберальної точки зору. Ця теорія на сьогодні не просто є однією із найбільш впливових і обговорюваних в теорії міжнародних відносин, але й багато в чому визначає зовнішню політику Заходу.

Головна ідея теорії демократичного миру зводиться до твердження, що ліберальні демократії миролюбні за своєю природою і не воюють між собою, тому єдиний шлях до встановлення всезагального миру - це поширення ліберально-демократичних цінностей серед усіх країн світу. Її представники наполягають на тому, що принципи і методи здійснення політики всередині держави поширюються на її зовнішню політику, тому, на відміну від демократичних держав, авторитарні більш схильні до проявів насилля. Основні положення теорії демократичного миру вперше у систематичній формі викладені у статті М. Дойла “Кант, ліберальний спадок і міжнародні справи” (1983) [9], де він називає І. Канта “найвидатнішим ліберальним філософом” і доводить, що кантівський вічний мир може бути реалізованим тільки за умови домінування ліберальних цінностей, адже держави з демократичним устроєм не зможуть самовільно вступати у війну, не маючи підтримки виборців, а останні, у свою чергу, не підтримають війну проти держави зі схожою системою цінностей. Крім того, громадяни демократичної держави зацікавлені в мирі і з економічної точки зору, маючи торгово-економічні взаємозв'язки з громадянами та організаціями іншої ліберально-демократичної держави.

З подачі М. Дойла одним із ключових понять теорії демократичного миру стало поняття “зони миру” [9, р. 213], що позначає частину світового простру, зайнятого ліберальними демократіями. Їхня миролюбність не поширюється на відносини з недемократичними державами, що демонструють на міжнародній арені політику сили і не здатні до раціональної дискусії та компромісів. Однак мир у справжньому сенсі цього слова неможливий, якщо в його основі лежить принцип сили, навіть якщо сила проявляється по відношенню до деяких держав.

Отже, мир в рамках теорії справедливої війни розглядається як один зі способів морального виправдання війни, як її мета. Проте класичне тлумачення протилежної категорії - війни - як продовження політики іншими засобами і відповідно розуміння політики як соціального інституту, що має у своєму арсеналі такий засіб як війна, перетворює мир на перемир'я. Принцип сили, покладений в основу міжнародного права і підкріплений етичним обґрунтуванням доречності вдаватися до війни, унеможливлює досягнення міцного і тривалого миру (на відміну від перемир'я) між народами.

Список використаних джерел

1. Арон Р. Мир і війна між націями. - К. : Юніверс, 2000. - 688 с.

2. Гроций Г. О праве войны и мира. - М. : Ладомир, 1994. - 868 с.

3. Кант И. К вечному миру // Трактаты о вечном мире. Сост. сб. И. С. Андреева и А. В. Гулыга. - М. : Соцэкгиз, 1963. - С. ISO- 192.

4. Клаузевиц К. О войне. - М. : Изд-во Эксмо; СПб.: Изд-во TerraFantastica, 2003. - 864 с.

5. Сисе Х. Справедливая война? О военной мощи, этике и идеалах. - М. : Издательство Весь Мир, 2007. -176 с.

6. Хабермас Ю. Кантовский проект конституционализации международного права. Есть ли у него будущее? // Проблеми філософії права. - 2006-2007. - Т. IV-V. - С. 7-16.

7. Хабермас Ю. Расколотый Запад. - М. : Изд-ство “Весь мир”, 2008. - 192 с.

8. Bass G. J. Jus Post Bellum // Philosophy and Public Affairs. - 2004. - vol. 32, no. 4. - Р. 384-412.

9. Doyle M. Kant, Liberal Legacies, and Foreign Affairs, Part I // Philosophy and Public Affairs. - 1983. - vol. 12, no. 3. - Р. 205235.

10. Rauber J. The United Nations - a Kantian Dream Come True? Philosophical Perspectives On The Constitutional Legitimacy оf The World Organization // Hance Law Review. - 2009. - vol. 5, no. 1. - P. 49-76.

Размещено на Allbest.ru