Трансформаційне суспільство: пошук основних моделей розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформаційне суспільство: пошук основних моделей розвитку

Макаренко Б. кандидат політичних наук, здобувач, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Розвиток людства в добу індустріалізму має не тільки позитивні, але й негативні наслідки, які виявилися особливо помітними в суспільствах так званого “реального соціалізму”. Як наслідок, людина не мала можливості визначати, як їй слід жити, працювати і розпоряджатися власним вільним часом. В постіндустріальну епоху відбувається перехід до якісно нового етапу соціально-економічного піднесення. Але руйнівність, безрозсудність ринкового суспільства, штовхає його в соціальну, економічну та екологічну прірву. Вихід з неї людству доводиться шукати не тільки на шляху глобалізації, але й визнання самодостатності кожної з цивілізацій.

Ключові слова: ринкове суспільство, трансформаційне суспільство, індустріалізм, постіндустріалізм.

Abstract

Development of mankind in an era of industrialism has not only positive but also negative effects that have been particularly noticeable in societies so-called “real socialism ”. As a result, the person was not able to determine how he should live, work and dispose of their own free time. In the post-industrial age there is a transition to a qualitatively new stage of socio-economic recovery. But destructiveness, recklessness market society pushes him into the social, economic and environmental abyss. Exiting the mankind has to look not only at the way globalization, but also the recognition of the self-sufficiency of each of the civilizations.

Ключевые слова: рыночное общество, трансформационное общество, индустриализм, постиндустриализм

індустріалізм соціалізм ринковий цивілізація

Відмітною особливістю XX ст. є те, що воно виявилося однією з найбільших віх у зміні типів соціально-економічного розвитку. Це було століття, яке ознаменувало вищий ступінь індустріального етапу зі всіма його видатними досягненнями і неминучими втратами. Сталь, нафта й електроенергія стали надійними чинниками потужності держав і континентів. Продукти промислової переробки й організація їх масового виробництва - кораблі, автомобілі, нафтопроводи, потік товарів масового попиту (житло, телевізори, одяг, продукти харчування) - наповнили ринок. З початком науково-технічної революції було створено не тільки ядерну зброю, але й найпотужніші реактори з виробництва електроенергії, кораблі з атомними двигунами, розпочалося освоєння космосу. Відповіддю на перший запуск космічного супутника виявився могутній розвиток науки і техніки, політ космонавтів на Місяць, прорив до нових технологій.

На жаль, Радянський Союз не зробив необхідних висновків. Система господарювання, що склалася, застигла і почала крок за кроком поступатися своїми лідируючими позиціями. Під час застою були упущені комп'ютерна революція, політика ресурсозбереження, що охопила майже весь світ і “зелена революція”. Наслідки індустріальної епохи різко ускладнили екологічну ситуацію в світі, привели до виснаження багатьох ресурсів, масової вирубки лісів, озера і річки виявилися відстійниками для промислового сміття. Лідери Римського клубу поставили проблему обмеження зростання виробництва, переходу до його якісно нового типу Народилася концепція економічного зростання, проголошена в 1992 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро. Хоча вона, на жаль, вельми далека від практичної реалізації.

Поступово почався перехід до якісно нового етапу соціально-економічного розвитку, який отримав різні назви, але в принципі може бути позначений поняттям “постіндустріальна епоха”. Цій темі присвячена величезна кількість робіт як західних, так і вітчизняних вчених. Є ще одна фундаментальна зміна в економіці XX-ХХІ століття, яке поки серйозно не осмислено. Задовго до початку нинішнього століття, почалися і за інерцією продовжуються суперечки про абсолютні переваги приватної або суспільної власності. І мало хто відмітив, що історія у своєму розвитку зняла це питання, а тим самим і початковий пункт розчленовування суспільства на формації за ознакою визначальної ролі однієї з форм власності.

Старіший і розвиненіший, свого роду класичний варіант сучасного суспільно-економічного, політико-правового і соціально-культурного розвитку - це західне ринкове суспільство. Воно найбільш пом'якшило і комфортабельно обставило свій присмерк. Прилавки магазинів, що ломляться від товарів, високий матеріальний добробут значної частини населення в західних метрополіях приховують від очей вбогість і голод на периферії цієї частини світу, де-небудь в Африці, Азії, Східній Європі або Латинській Америці. Але і в самому центрі вже невблаганно цокає годинниковий механізм соціально-політичної, економічної та екологічної міни сповільненої дії, нагадуючи про те, що вмирання теж може бути пишним і рясним.

Ринковий виробник не знає, чи знайде попит його товар. Звичайно, він припускає, прогнозує, але він ризикує. Апологети ринкової економіки вбачають саме у цьому її перевагу. Мовляв, ризик примушує господарювати ефективніше, раціонально, прибутково, породжує достаток товарів і послуг. Цілком вірно, що західний ринок породжує достаток, і змученому дефіцитами “радянському” споживачеві цього виявилося достатньо. Він наївно повірив, що ринок - ідеальний механізм для задоволення його потреб. І при цьому забув про те, що на багато з цих потреб ринковому виробникові, по суті, наплювати. Адже ринок задовольняє лише потреби людей, що володіють платоспроможним попитом. А їм володіють далеко не всі, в цьому колишні радянські громадяни вже змогли переконатися. “Голодна дитина в Африці має потребу у хлібі, але не володіє попитом на хліб” [1, с. 16]. Індійський, китайський або африканський селянин, який живе напівнатуральним господарством, житель кварталів убогості в Азії або Латинській Америці, що перебивається випадковими заробітками або милостинею, український працівник, що місяцями не одержує зарплату - усі вони майже не мають справи з живими грошима, вони знаходяться на далекій периферії ринкової системи або навіть повністю викинуті з неї. Їхні потреби ринкові виробники практично не враховують. Половина або навіть велика частина населення земної кулі, особливо в економічно слаборозвинених регіонах знаходиться у такому становищі.

“У сучасному світі зацікавленість в економічному зростанні (плодами якого користується меншість) більша, ніж зацікавленість у тому, щоб забезпечити усіх людей усім необхідним. Якщо, як передбачають, 20% населення, що працює за наймом, буде досить для світового капіталізму, виникає питання, який же інтерес матимуть останні 80% у збереженні світового капіталізму, якщо вони не матимуть ніяких життєвих і соціальних гарантій” - запитує у редакційній статті німецький журнал “Schwarzer Faden” [2, с. 2]. Але й з тими, хто має можливість платити, не все просто. Якщо задовольняти той або інший запит споживача ринковому підприємцеві не вигідно, він обере інший шлях: постарається переконати покупця, що йому потрібний саме той товар, який він, виробник, виготовляє. Якщо потребі немає - її потрібно створити. Це і називається маркетингом. “Насправді корпорації не задовольняють попит, а створюють його” [1, с. 233]. Досліджуючи доходи, види діяльності, способи розваг, нарешті психологічні особливості тієї або іншої категорії споживачів, корпорації викидають на ринок товар, який споживачі даної категорії, можливо, захочуть придбати. Пускається у хід все, починаючи від реальних потреб людей у тому або іншому предметі і закінчуючи тонкою грою на слабкостях людини, на її амбіціях. На неї безперервно обрушується свого роду потік спокус, часто найнижчого штибу, і цим спокусам буває дуже важко протистояти. Уся ця якнайтонша маніпулятивна “кухня” доповнюється могутньою психологічною обробкою-рекламою, що часто впливає вже на підсвідомість людини.

Результати виявилися жахливими. Цілий світ штучних, стимулюючих потреб все більше і більше витісняє справжні реальні потреби людини. Виробник маніпулює бажаннями людей, спонукаючи їх набувати усе більше не таких вже й потрібних, а то і просто непотрібних їм речей. І виробництво таких речей зростає неухильно, з року в рік. “Виробництво заради виробництва” пришвидшує “споживання заради споживання”. Виготовляється набагато більше товарів, ніж суспільство у змозі спожити. “Ну і що ж тут жахливого?” - може запитати інший громадянин, якому і в наші важкі дні, не дивлячись ні на що, доступні усі радощі ринкового споживання. Жахливо те, відповімо ми, що для виробництва усієї цієї купи товарів витрачається більше сировини, енергії і людських сил, ніж це є необхідним і допустимим. Росте не тільки гора благ і послуг - ростуть і купи відходів, купи сміття. Ринкове суспільство виявляється насправді марнотратним і руйнівним. Економічна раціональність ринку обертається екологічною нераціональністю. Змія пожирає власний хвіст. Ринок “диктує... нещадну вимогу “рости або умри””, - пише сучасний американський дослідник Мюррей Букчин [3, с. 33]. А французький вчений Андре Горц підсумовує: породжуваний ринком “розрив рішень про виробництво і споживання пробуджує на усіх рівнях тенденцію до максимального зростання” [4, с. 36]. Але це означає саме послідовне, наполегливе, комфортабельне (для деяких) сповзання в соціально-економічне та екологічне провалля.

Яким би уразливим не був західний варіант індустріалізму, він опинився все ж таки сильнішим за свого східного конкурента - так званого “реального соціалізму”. Правителі та апологети цієї моделі вибрали в якості своєї ідейної зброї теорію про “дві системи”. Вони оголошували своє суспільство альтернативою “західному капіталізму”, докорінним чином відмінною від нього і ведучою з ним непримиренну боротьбу. Вони гордо і самовпевнено запевняли, ніби їхній “соціалізм” виявиться переможцем у цій довгій війні (іноді “холодної”, а часто і “гарячої”) і запанує не тільки політично, але й економічно. Надії ці виявилися таким же нездійсненним міфом, як і сама теза про “дві системи, що протистоять одна одній”.

Ніяких двох систем не було в реальності. Існували два різновиди однієї і тієї ж системи - капіталістичного індустріалізму. І принципово вони не відрізнялися один від одного. Бюрократичне централістське керівництво в суспільствах так званого “реального соціалізму” зовсім не усунуло обмінний, товарний характер виробництва. Розрив між виробниками і споживачами зберігався, але обмін почав здійснюватися не приватними особами, а державою за допомогою визначених нею монопольних цін. Як і в умовах ринкової економіки, людина не мала можливості визначати, як їй слід жити, працювати і розпоряджатися своїм вільним часом.

А. Горц в “Критиці економічного розуму” виділяв дві форми несвободи людини, два різновиди становища, за якого її воля скута, а власна діяльність і все життя суспільства вислизають з-під її свідомого контролю [5, с. 55-57]. Перша форма виникає з численності неузгоджених егоїстичних дій індивідів. Саме так відбувається за ринкової економіки. “Їхні дії набувають якоїсь пов'язаності у вигляді зовнішнього вектора, що встановлюється у ході ринкових процесів, але ця пов'язаність - результат випадку. Він, як і в термодинаміці, заснований на суто статистичних законах і не має ні сенсу, ні мети” [5, с. 65-66]. Підсумок не відповідає завданням, які ставлять перед собою учасники процесу, їхнє життя підпорядковане, таким чином, зовнішнім, чужим їм “закономірностям”. Це і народжує руйнівність, безрозсудність ринкового суспільства, штовхає його до соціальної, економічної та екологічної катастрофи.

Але є інша форма несвободи, інший тип відчуження. Це підпорядкування людей могутній організаційній структурі, що спонукає їх зробити дії, сенс і мету яких люди не усвідомлюють. Окремі індивіди всі так само відірвані один від одного, не осягають, не бачать і не контролюють цілого. За них вирішує всемогутній механізм, який припускає, ніби він знає все. Таким механізмом є держава та її бюрократія, а знаряддям її стає централізоване планування згори. Таким чином, в суспільствах “реального соціалізму”, як і при “класичному” західному капіталізмі, життя не підкорялося вільній узгодженій волі людей, але визначальні функції передавалися не зовнішнім по відношенню до індивідів законам ринку, а правлячій бюрократії. З іншого боку, бюрократія подібно до приватних або колективних капіталістів прагнула до тотального панування, для чого їй було необхідне все те ж безмежне індустріальне зростання та експансія зовні. Економіка так само торжествувала над соціальною, духовною та екологічною гармонією і над свободою людської особистості. Більш того, свавілля бюрократичного управління, байдужість чиновників до потреб природи, людей, взагалі до усіх сфер, які не приносять бюрократії безпосереднього розширення її влади і могутності, породжували постійні економічні диспропорції і дефіцити.

“Історичною місією” російського більшовизму стало створення за допомогою держави гігантських, орієнтованих, в основному, на військові цілі заводів, де працівники знаходилися під важким експлуататорським пресом і під жорстоким контролем державної бюрократії, яка привласнювала собі всі результати їхньої праці. Так, під гаслами соціалізму і комунізму створювалася основа індустріального капіталізму з величезними арміями найманих рабів. Коли під час першої світової війни Німеччина ввела у себе “примусове господарство” майже у всіх галузях промисловості, німецька держава встановлювала тверді ціни, відбирала весь продукт, нормувала не тільки розподіл промислової сировини, але і безпосереднє споживання людей шляхом карток і пайків. Держава глибоко вторглася у сферу приватних інтересів, замінивши ринок централізованим обміном між галузями економіки, сприяло створенню величезних промислових монополій. Була відмінена вільна торгівля і введена примусова трудова повинність. Ленін у 1917 році охарактеризував цю систему як “військово-державний монополістичний капіталізм" і назвав її “військовою каторгою для робітників". Разом з тим він стверджував, що державно-монополістичний капіталізм повністю забезпечує матеріальну підготовку соціалізму і між державно-монополістичним капіталізмом та соціалізмом “ніяких проміжних ступенів не немає” (див. статті Леніна “Загрожуюча катастрофа і як з нею боротися” і чи “Утримають більшовики державну владу?”). Потрібно тільки поставити замість держави капіталістичної державу робітничу. Виходила дивовижна річ: виявляється для переходу до соціалізму на “військовій каторзі для робітників” була потрібна лише зміна уряду і зміна структури держапарату!

“Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань у десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть”, - не допускаючи заперечень, проголошував Сталін на початку 1930-х років [6, с. 39]. Особлива швидкість і жорстокість індустріалізації 1930-х років, у ході якої були знищені мільйони людей, пояснювалася, за словами німецького дослідника Роберта Курца, тим, що “в неї, неймовірно коротку за часом, уклалася епоха капіталістичного розвитку (Заходу) довжиною у дві сотні років: меркантилізм і Французька революція, процес індустріалізації та імперіалістична військова економіка, злиті разом” [1, с. 57-58].

Опинившись при влади у величезній країні, правляча партійно-господарська номенклатура, по суті, опинилася у тому ж становищі, що і царський режим. Вона не менше його прагнула до імперської, державної політики, але матеріальна база для такого курсу залишалася як і раніше надзвичайно вузькою. Для цього знадобилася б широкомасштабна модернізація країни, створення могутньої сучасної важкої і військової промисловості. З цим власті пов'язували не тільки вирішення внутрішніх проблем, але і незалежність та потужність держави, а отже, стабільність панування і привілеїв правлячого прошарку. Партійно-державна бюрократія розраховувала на те, що, “спираючись на націоналізацію землі, промисловості, транспорту, банків, торгівлі, проводячи суворий режим економії, можна буде накопичити достатні засоби, необхідні для відновлення і розвитку важкої індустрії" [6, с. 176], змусивши трудящих туго затягнути пояси. Мова йшла, по суті, про специфічний державний капіталізм, за якого держава бюрократії діяла більш менш як сукупний капіталіст, як величезна роздута капіталістична фабрика. Ця гігантська корпорація під назвою СРСР була інтегрована у світову економіку. Вона продавала за кордон сировину: у 1930-і роки - золото, яке видобувалося головним чином системою концтаборів, і хліб, вимолочений з села за допомогою колективізації, а у пізніший період - нафта, газ, ліс, золото, алмази тощо. Кошти, отримані від експорту, використовувалися як для здійснення індустріалізації (так, тільки по німецько-радянським торгових угодах, які діяли з 1931 по 1936 роки, була отримана значна частина верстатів для будівництва радянських заводів в обмін на хліб і золото), так і для підтримки внутрішньої стабільності режиму.

Протягом одного десятиліття СРСР перетворився з переважно аграрної країни в індустріальну наддержаву світового значення. Для того, щоб швидко здійснити таку грандіозну структурну перебудову народного господарства була потрібна не менш грандіозний насильницький злам свідомості людей, яким відтепер належало жити у нових умовах. Потрібно було так само пригнічувати у зародку будь-які спроби опору. Використовуючи індустріальну капіталістичну технологію, державна бюрократія країн “реального соціалізму” перейняла і індустріалістську капіталістичну зовнішність продуктивних сил з її крайнім соціальним і технічним розподілом праці, з повним підпорядкуванням людини технологічному процесу виробництва, загальну систему найманого рабства, раціоналізацію політичної структури суспільства, і, нарешті, капіталістичну модель споживання, засновану на накопиченні матеріальних цінностей і прагненні до збагачення. Але саме тут її і підстеріг фатум.

Спочатку спроба розвивати індустріально-капіталістичне виробництво краще капіталістів і без капіталістів вдавалася завдяки гігантській концентрації і централізації сил (у руках держави). Ці переваги довго допомагали бюрократії у боротьбі з її зарубіжними конкурентами. Але поступово вона почала здавати, не справляючись з системою виробничого і суспільного життя, яке все ускладнювалося. Радянська індустріальна модель дозволяла успішно здійснювати деякі сучасні виробничі проекти (перш за все у військовій сфері) за рахунок гігантської концентрації зусиль усієї економіки країни. Але при цьому бюрократична машина держави була вкрай неповороткою. Вимушена контролювати все і вся у величезній країні, вона не могла забезпечити гнучке динамічне реагування на зміни, що відбуваються в світі. В умовах глобальної технологічної революції радянське технологічне відставання стало фатальним, у тому числі і в такій надважливій для будь-якої великої імперіалістичної держави сфері як військова техніка. СРСР програв технологічне і військове змагання із західним капіталізмом.

Крім того, саме в “оборонці” концентрувалися кращі, найбільш професійні кадри працівників і фахівців. На неї працювала і колосальна частина “мирної” промисловості: одні видобували руду, інші плавили сталь, треті робили з цієї сталі танки, а танки стояли де-небудь у Східній Європі. Але оскільки завойовна політика, що має на меті пограбування чужих територій, у ядерну епоху стала неможливою, радянський ВПК працював практично вхолосту, тринькаючи ресурси країни і не даючи їй навзамін нічого цінного. Існування радянської економіки, яка виробляла мало цінних, потрібних населенню товарів (сільське господарство було в основному зруйноване, а про радянську легку промисловість з її “знаками якості” взагалі важко говорити серйозно), забезпечувалося за рахунок експорту нафти і газу, а також деяких інших видів сировини. Саме за рахунок експортно-імпортних операцій і вдавалося підтримувати більш-менш стерпний рівень життя населення в СРСР. Падіння ж цін на нафту у 1980-і роки призвело до краху радянської економіки.

Радянський державний капіталізм врешті-решт опинився в лещатах якнайглибшої кризи. Диспропорції і дефіцити примножувалися, ставши постійним кошмаром “тришкиного каптана”. Дали збій старі стимули: не можна нескінченно управляти батогом, а на пряник вже не вистачало ресурсів. Нарешті, егоїстичні і споживчі домагання роздерли на частини колись монолітну твердиню правлячої бюрократії, і справа закінчилася переділом імперського пирога між різними регіональними угрупуваннями бюрократії. Це процес, який має свою власну логіку, продовжується і в наші дні.

З крахом “реального соціалізму” зруйнувався й міф про “дві системи”. З'ясувалося, що диктатура і представницька демократія, надцентралізована тоталітарна економіка і вільний ринок - з вражаючою швидкістю адаптуються до умов, що змінилися, і переходять одна в одну. При цьому колишні партійні бонзи на очах перетворюються на демократичних політиків - твердих прихильників парламентських свобод і laissez faire, а колишні радянські господарники - у новоспечених Ротшильдів і Рокфелерів. Озираючись назад після десятиліть божевільної боротьби за гегемонію у світі, ми можемо тепер ясно побачити: ніякого протистояння двох альтернативних одна одній систем не було. Були лише два шляхи гарячкового розвитку капіталістичного індустріалізму, кожен з яких був оборотною стороною, тінню іншого. Не дивлячись на відмінності в умовах власності (державної або приватної) і конкуренції (керованої або ринкової), обидва вели в принципі до одного і того ж - до катастрофічних наслідків у соціальній сфері та екології і до руйнування людської особистості. Насильство над Землею і людьми торжествувало і на Сході і на Заході. Різними шляхами підійшли ці різновиди індустріалізму до порогу катастрофи. Але обидва опинилися у результаті над одним і тим же проваллям.

Але існуючі тенденції втілюються у реальність набагато швидше, ніж їх встигають усвідомити, як ідеологи, так і критики неоліберальної глобалізації. А процеси, які ще декілька років тому здавалися неможливими, набувають усе більшого розмаху. “Стає реальністю практично повсюдна відмова від інтеграції світової економіки”, - пише журнал “Економіст”. І хоча в даній статті мовиться, про те, що корпорації продовжують вірити в ефективність глобальної мережі постачальників, автор додає: “Як і у будь-якому ланцюгу, його сила визначається найслабкішою ланкою. По-справжньому небезпечна ситуація настане тоді, коли компанії вирішать, що подібна система постачань вже віджила своє” [7].

Сучасна логіка (та й алогічність) суспільного розвитку обумовлюють “актуальність пошуків альтернативних щодо... традиційного підходу способів з'ясування соціально-номологічної проблематики” [8, с. 430].

Перехід до багатополярного устрою світу вимагає якісно нового погляду на світ. Мова йде про відмову від поділу цивілізацій на вищі і нижчі, передові і відсталі, про визнання самодостатності кожної з них зі своїм типом культури, своєю системою цінностей, етичних ідеалів, розумінням особистого і сімейного щастя. У багатополярної структури, яка формується, поки що немає чітких меж. Вона може мати як первинні, базові елементи, так і свої підсистеми. Сюди можуть увійти США, включаючи в тій чи іншій мірі інші американські країни, Європа у вузькому або широкому розумінні, включаючи “Велику Європу”, Китай і Японія з різною конфігурацією їхніх сфер, Індія, що набирає світової ваги, ісламський світ, а також інші регіони. Росія з багатьма традиційно пов'язаними з нею країнами може або опинитися в рамках “Великої Європи”, або сформувати за певних умов свій відносно самостійний центр багатополюсного світу. Є і інші варіанти розкладу сил у новому світовому порядку.

У всіх країнах або, принаймні, в більшості з них склалася багатоукладна економіка. Найбільш крупними власниками сьогодні є пенсійні і страхові компанії, які не потрапляють ні в одну з названих форм власності. У США найбільш ефективними (у відповідних секторах) виявляються компанії, засновані на володінні трудовим колективом акціями даної компанії (система ESOP). Змиті відмінності між загальним і приватним капіталом в найбільших транснаціональних корпораціях. Розвиваються муніципальні і кооперативні організації. Складно переплітаються державні підприємства по заготівці сировини і тисячі дрібних, часто сімейних виробників кінцевої продукції. Держава безпосередньо або через орендні відносини регулює сферу інфраструктури. У бюджеті провідних країн акумулюється до половини вироблюваного валового внутрішнього продукту.

Приклади подібного роду можна наводити нескінченно. Головне ж в тому, що двигуном прогресу, могутнім прискорювачем розвитку продуктивних сил і підвищення їх ефективності є не самі по собі форми власності, а економічний, або господарський механізм їх використання для добробуту усього, або, навпаки, лише частки-меншості суспільства (чи суспільств, якщо брати світовий рівень). Саме він розвиває свободу, дає стимули до заповзятливості, народжує ризики, створює соціальні альтернативи розвитку, надає забарвлення “суспільне/анти суспільне” формі власності та соціально-економічній політиці.

Це питання, від якого залежить успіх світу у XXI сторіччі. Промислові можливості цивілізації стабільного і розвиненого типу визначаються перш за все рівнем її технологічного розвитку. Проте жоден з нині існуючих економічних механізмів не наближає нас до моделі цілісного загальносвітового економічного поступу без системної дилеми “експлуатуючі-експлуатовані” на рівні міжсуспільних/міждержавних відносин. Основоположний і неусувний недолік економічного планування “радянського типу” полягає в тому, що система регулювання не носить автоматичного характеру і вимагає для свого функціонування відвернення від виробництва значних ресурсів. Тобто, навіть у тому випадку, коли ця система працює, то коефіцієнт корисної дії економіки менше одиниці.

Альтернативна модель “вільного ринку” володіє, принаймні, тією перевагою, що є системою, що авторегулюється. Втім, - лише в певному інтервалі початкових умов, досить вузькому. Проте і в “експлуатаційних межах” робота ринкового механізму залишає бажати кращого. Перш за все, регулювання відбувається через циклічні кризи, що приводить до “псування ресурсів” і зниження ККД. Крім того, “робота” ринку носить гомеостатичний характер, тобто - вона перешкоджає будь-якій різкій зміні економічного стану і тим самим накладає обмеження на темпи зростання. Нарешті, платою за функціонування ринкової економіки є тоталітарна влада грошей. Можна сперечатися, краще це, ніж тоталітарна влада Партії (неминуча при плановому господарстві), або гірше. Але краще не вибирати менше з двох зол. Вимоги до економічної моделі даного типу достатньо очевидні:

1. Високий коефіцієнт корисної дії (який визначається через відношення соціально корисної праці до загальної витраченої праці).

2. Авторегулюючий характер економічного механізму, що забезпечує статичний гомеостаз (баланс попиту/пропозиції) без втручання ззовні.

3. Автокаталітичний характер економічного механізму, що забезпечує динамічний гомеостаз (тобто економічний розвиток) без втручання ззовні. Принципова можливість підтримувати “вертикальний економічний прогрес” - здатність економіки до достатньо довготривалого підйому з тангенсом кута нахилу більше одиниці (подвоєння за рік сукупного суспільного продукту).

4. Теоретична можливість перейти до насичуюючої високотехнологічної “Hi-tech” економіки світового рівня, яка автоматично задовольняє потреби у міру їх появи.

Зростаюча відповідальність, яка навіть неспівмірна з минулим періодом суспільного розвитку, лежить на керівниках держав, міжнародних організацій, діячах культури, здатних вирватися з тісних рамок національного егоїзму і запропонувати прийнятні планетарні рішення. Тільки своєчасна і узгоджена дія величезного числа сил, що само по собі достатньо складно, в змозі відкрити дорогу оптимістичному сценарію. Уся решта варіантів буде істотно гірша, а у ряді випадків - і трагічна. Майбутнє нового планетарного порядку зовсім не безальтернативне. Багато що залежить від спроб використовувати сприятливі шанси, стримати агресивні прагнення і спрямування, захистити глобальне світове суспільство від впливу вельми небезпечних технологічних і інформаційних чинників, від посилення погроз навколишньому середовищу та надексплуатаційних прагнень.

Список використаних джерел

1. Kurz R. Kollaps der Modernisierung: vom Zusammenbruch des Kasernensozialismus zur Krise der Weltokonomie. - Frankfurt am Main : Eichborn, 2001. - 288 s.

2. Schwarzer Faden. - 2009. - № 2.

3. Bookchin М. Hierarchie und Herrschaft - Berlin : Kramer, 1981. - 175 s.

4. Gcrz A. Wege ins Paradies. Thesen zur Krise, Automation und Zukunft der Arbeit. - Berlin: Rotbuch Verlag, 2006. - 157 s.

5. Gorz A. Kritik der okonomischen Vernunft. Sinnfragen am Ende der Arbeitsgesellschaft. - Hamburg : Rotbuch Verlag, 2004. - 388 s.

6. Сталин И. О задачах хозяйственников. Речь на первой Всесоюзной конференции работников социалистической промышленности 4 февраля 1931 г. - Сочинения. Т.13. - М., 1951. - 436 c.

7. An anatomy of so-called “deglobalisation”. - The Economist. - Feb 19-th 2009.

8. Бойченко І.В. Філософія історії. - К.: Знання, 2000. - 723 с.

Размещено на Allbest.ru