Концептуалізація феномена творчості у філософії Платона

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет "Львівська політехніка"

Кафедра філософії

КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ФЕНОМЕНА ТВОРЧОСТІ У ФІЛОСОФІЇ ПЛАТОНА

Саноцька Н.

кандидат філософських наук, доцент

Україна, Львів

Анотація

Автор ставить перед собою мету дослідити феномен творчості в контексті філософії Платона, яка є вихідним пунктом світоглядних пошуків представників західноєвропейської історико-філософської традиції. Проаналізовано семантичний аспект поняття "творчість"; з'ясовано його етимологічне значення та лінгвістичний зміст, що трапляється в грецькій модифікаціях. Встановлено, що Платон постулює принцип творчості як необхідної умови існування Єдиного і його іманентного атрибуту, і це своєю чергою веде до уявлення про первинну буттєвість вихідного творчого імпульсу, тоді як всі реальні суб'єкти і субстрати творчості є вторинними по відношенню до нього і є його пізнішою еманацією, а саме три елементи трансцендентальної структури космогенезу (Деміург, парадигма, всесприймаючий вид або матерія).

Ключові слова: творчість, перетворення, відтворення, майстерність, буття, суще.

Sanotska N. Conceptualization of the phenomenon of creativity in Plato's philosophy

In this article the author aims at researching the phenomenon of creativity in the context of Plato's philosophy, which is the starting point of the vision search by the representatives of the West-European historical and philosophic tradition. Semantic aspect of the notion creativity has been analyzed; its etymologic and linguistic meaning that may be found in Greek modifications has been established. It has been determined that Plato postulates the principle of creativity as necessary precondition of existence of the All and its immanent attribute, which actually leads to the idea of the One of initial creative impulse; whereas all real subjects and substrate of creativity are secondary ones as regards to it, and represent its later emanation, namely the three elements of transcendental structure of the Cosmogenesis (Demiurge, paradigm, all-perceptive kind or matter).

Keywords: creativity, transformation, reproduction, skill, being, reality.

Саноцкая Н. Концептуализация феномена творчества в философии Платона

Автор ставит перед собой задачу исследовать феномен творчества в контексте философии Платона, которая есть исходным пунктом мировоззренческих поисков представителей западноевропейской историко-философской традиции. Проанализировано семантический аспект понятия "творчества"; установлено его этимологическое значение и лингвистическое содержание, что встречаются в греческой модификации. Установлено, что Платон постулирует принцип творчества как необходимого условия существования Единого и его имманентного атрибута, и это в свою очередь приводит к представлению о первичной бытийности исходного творческого импульса, тогда как все реальные субъекты и субстраты творчества вторичны по отношению к нему и являются его эманацией, а именно три элемента трансцендентальной структуры космогенез (Демиур, парадигма, всевоспринимающий вид или материя).

Ключевые слова: творчество, преобразование, воссоздание, мастерство, бытие, сущее.

Сьогодні поняття творчості поступово стає ключовим не лише для розуміння динаміки соціально- історичних процесів і перспектив розвитку особистості, збільшення її моральної відповідальності, але й для осмислення устрою всієї світобудови, невидимого зв'язку її творчих ресурсів з інноваційною діяльністю людини. Тому звернення до аналізу джерел розуміння та тлумачення творчого потенціалу людини в межах європейської культурно-філософської традиції є злободенною та актуальною проблемою.

Плідні ідеї в історії теоретичної думки, яка охоплює дослідження різних аспектів творчості, залишили відомі українські дослідники О. Білецький, Е. Кагаров, М. Кашуба, С. Кримський, Т. Кучерявий, В. Куценко, Л. Левчук, В. Ніколко, Б. Новіков, Т. Райнов, В. Шинкарук та ін. Незважаючи на інтенсифікацію досліджень у царині творчості, можна прослідкувати брак розробки історико-філософського аспекту творчості.

У навчальній та науковій літературі часто можна натрапити на твердження, що витоки проблеми творчості слід шукати в епосі Ренесансу, і що поняття "творчість" в новоєвропейському сенсі сформувалося власне в цю епоху. Однак, навіть якщо для греків не існує європейського розуміння "творчості", як пост- ренесансного перенесення на людину атрибутів бога- деміурга, що творить "з нічого", то власне тут ми знаходимо ґрунт, основу, корінь, із котрого розкривається сутність даного феномену. Причому ми говоримо не про потенцію, котра лише згодом розкриється актуально, - це швидше, такий стан справ, із котрого, як з точки відліку можна розпочинати "вдивлятися", розкручувати клубок єдиного ланцюжка.

Дивним виглядає той факт, що у критичній літературі з філософії Платона, його погляди на проблему творчості або взагалі не розглядають [2; 4], або про них згадують у зв'язку з викладом традиційних рубрик філософського доробку геніального грека [5, с. 67]. В статті робиться спроба зафіксувати вихідний момент в окресленні сутності творчості в європейській культурі. Автор ставить перед собою мету дослідити феномен творчості в контексті філософії Платона, яка є вихідним пунктом світоглядних пошуків представників західноєвропейської історико-філософської традиції.

Творчість як значима одиниця буття і сущого не споконвічна і ми можемо зафіксувати знаковий вихідний момент в окресленні сутності творчості. Первісна епоха - це час, коли ще не було видимої метафізичної відстані між сущим і повнотою буття. Все людське життя тоді було освячене присутністю сакрального, священного, тої повноти, із котрої сходить вся визначеність світобудови. Але поступово безпосереднє злиття з повнотою світобудови, що давало опору свідомості первісної людини, обертається на осягнення самої цієї структури, частиною якої є сама людина. Цей перший рефлексивний етап дає нам ключ до сутнісного осмислення творчості, котра розкривається в ньому.

У давньогрецькій натурфілософії породжується усвідомлена кореляція між вічно існуючим буттям і становленням. Світ грецьким філософам бачиться статичним, ієрархічно замкнутим і впорядкованим - Єдине [12, с. 296]. Людина вперше усвідомила те, що справжнім є лише буття і розум може споглядати його гармонію і досконалість через форму, котра ніби є явленням світу, але світу в цілісності, в повноті, а не через ряд змістів, котрих незліченна кількість і людина не в силі їх осягнути. Через форму людина, ніби і не знаючи нічого про світ, може мати певні знання (Сократ). В цьому контексті вперше з'являється абстракція розуму - поняття. Мислення черпає поняття не з сприйняття, а із пригадування змісту душі, котрим вона володіла з самого початку, незалежно від сприйняття. Знання в поняттях можливе лише тому, що душа споглядала ідеї до її втілення. Теорія пригадування говорить про наперед заданості світу, до котрого в процесі пізнання можна лише наблизитися, нічого не міняючи, оскільки зміна просто неможлива в досконалому, завершеному космосі.

У грецькій мові ми не знаходимо терміну, який би відповідав поняттю "творчість". Однак, здійснюючи семантичний аналіз низки старогрецьких понять - " рпйзфЮт" (той, що пише вірші, поет), " дзмйпхсгьт" (той, хто професійно займається суспільно корисним ремеслом), " фечvз" (вміння змайструвати якийсь предмет), " мЯмзуйт" (відтворення, наслідування), можна зробити висновок, що названі терміни становлять основу, з котрої і сформувалось це поняття. Поняттєвий аналіз дає змогу простежити формування певної семантичної структури, окремими елементами якої є сфера універсального творення (майстер, будівничий, деміург), сфера літературної творчості (поетизувати, віршувати), сфера предметної діяльності (робити, виготовляти, майструвати).

Звертаючись до творчих надбань античної культури в цілому і філософії зокрема, неможливо не зауважити, що є деякі речі, котрі зсередини наскрізь пронизують грецьке мислення, і пов'язують зовсім різних авторів в деякий єдиний роздум про одні й ті ж проблеми. Світ грецьким філософам бачиться статичним, ієрархічно замкнутим і впорядкованим, синкретичним, а становлення - це лише омана, тіні, що падають на стіни печери. Ця тотальність розумілася як єдино справжня повнота, що все у собі містить. Буття розумілося як єдиний організм, завершений і самодостатній.

Творчий доробок Платона став своєрідним фокусом і перетином найрізноманітніших вчень, теорій і принципів, що вже попередньо рефлектувалися філософською думкою античності. Філософ довів до досконалості основну інтенцію грецької філософії вченням про існування видимого світу тіл, змінного, багатоликого, суперечливого і непостійного, з однієї сторони, і надчуттєвого світу ідей, світу вічного, незмінного істинного буття - з іншої. Світ Платона - це непорушний, досконалий світ ідей. Є лише постійність досконалого Добра, а становлення виявляється виключно серед перетворень обмежених форм фізичного світу, що завжди є лише недосконалими копіями. Будь-яке становлення являє собою випадання з абсолютного буття, змішування буття з небуттям.

Саме в теоретичному спадку Платона ми знаходимо численні підходи до осмислення природи творчості. Яке місце, за Платоном, займає творчість у світобудові і яка роль відводиться людині в космічному процесі творчості? Відповідь на це запитання суттєво залежить від періоду творчої діяльності самого Платона оскільки погляди філософа змінювалися впродовж його життя.

Окрім того, неможливо знайти чіткого викладу його ставлення до проблеми творчості. Як правило, філософ не аналізує поняття творчості спеціально, а вводить його у зв'язку із викладом своїх уявлень про світобудову, сутність людської діяльності, специфіки мистецтва.

Слід зазначити, що у давньогрецькій культурі існували вірування як в об'явлення бога людині (епіфанія), так і в тимчасовому охопленні людини Богом, наповнення божественним (тейос). Побутувало переконання, що це є обов'язковою умовою творчості й героїчної діяльності. Вважалося, що поет є тільки знаряддям божого об'явлення, він не є відповідальним за свої твори, бо творить в непритомному стані. Цей стан порівнювали зі сп'янінням або божевіллям. Зокрема, Х. Ортега-і-Гассет зазначає, що "у вині... людина античності зустрічається з певною одвічною силою. У її свідомості виноградини запам'ятовувалися як концентрації світла, уявлялися згустками загадкової сили, яка підпорядковує людей і тварин, і переносить в інше, краще життя. У таке, коли природа навколо здається просто чудовою, коли запалюються серця, освітлюються погляди, а ноги мимоволі пускаються в танок. Вино - це мудрий, плодоносний і вітряний бог. Діоніс, Вакх - у цих іменах чується гомін нескінченних веселощів; подібно до спекотного вітру тропічних лісів, він добирається до потаємних глибин життя і там баламутить його" [7, с. 84].

У Гомера вино називається "божим" [3, с. 195], а бог вина, Діоніс, був покровителем драматичної поезії. Давньогрецький письменник Павзаній пише, що знаменитий трагік Есхіл був товаришем Діоніса, сам бог посвятив його в поети і співав його устами. Сп'янілий від вина Діоніса, Есхіл писав свої трагедії, сам не розуміючи, що пише. У відомому творі "Народження трагедії" Ф. Ніцше наголошує, що "чудова "здатність" великого генія, за яку навіть вічне страждання є надто малою платою, терпка гордість митця, - це зміст і душа Есхілового поетизування... Але навіть і те тлумачення, яке дав Есхіл міту, не до кінця виміряло його дивну жаску глибину, - що більше, радість становлення митця, веселість мистецького творення, яка нехтує всі нещастя, є лише світлим образом хмар і неба, що віддзеркалюється на чорному озері скорботи" [6, с. 58].

У Гомеровій "Одіссеї", божество, що опановує співця - то Муза, а то сам Зевс. "Музо, розповідай мені про бувалого лицаря, - благає сам автор поеми" [3, с. 27]; "Муза співцеві звеліла співати про лицарську славу", - читаємо в іншому місці [3, с. 135].

В такому контексті Платон в діалозі "Іон" наголошує, що поети творять не з розмислом, а з якимось природнім поривом, немов маючи в собі якогось іншого духа. В іншому місці він просто називає цей стан "mania" (божевілля, або боже наслання). "Поети складають свої прекрасні поеми не завдяки майстерності, а лише в стані натхнення і одержимості... поет може творити лише тоді, коли робиться натхненним і не буде в ньому більше розсудку" [10, с. 139]. Платон наголошує, що твір мистецтва не належить людині, а богові, поети - це лише тлумачі волі богів. Платон говорить про натхнення, відмовляючи на цій підставі поетам в праві претендувати на істину, і це стало для грецького філософа основним аргументом проти поезії. Платон вважав, що поет відтворює у своїх творах реальність, яка являє собою опредметнений світ ідей, а тому в соціальній ієрархії стоїть нижче вмілого професіонала, котрий виготовляє матеріальні об'єкти за ідеальними взірцями. Найвищий щабель соціальної ієрархії займає філософ, котрий здатний проникнути у сферу ідей і споглядати (при цьому нічого не створюючи у предметній формі) світло вищих цінностей. Думки Платона про творчу одержимість, безрозсудкову діяльність, екстаз, натхнення музою, божий голос, який чує справжній геній, будуть доволі популярними серед романтиків, а також у філософії ХХ століття.

В діалозі "Софіст" Платон вибудовує певну ієрархію в розумінні творчості, переслідуючи, щоправда, дещо іншу мету. Зробивши реконструкцію діалогу в контексті нашого дослідження, слід зазначити, що Платон виокремлює, як він стверджує, "в ширину", два види творчості: божественна і людська; також "в довжину" теж два види, що мають стосунок як до божественного, так і до людського. Це властиво "творча частина" та "відтворювальна", або наслідувальна. Наслідком божественної творчості, за Платоном, є люди, інші живі істоти, і те, "із чого утворилося все природне, - вогонь, вода і їм споріднене" [9, с. 115]. Наслідувальна божественна творчість - це відображення цих речей, а, власне, образи у сні, тіні, тобто бог творить як саму річ, так і образ, що її супроводжує. Людська творчість розуміється Платоном теж двояко: як створення самих речей (наприклад, будинок), а також як наслідування речей (наприклад, твір малярства).

Речі, що сприймаються чуттєво належать до наслідувальної творчості. По-справжньому існують лише ідеї вони є повнотою буття, а речі лише причетні, наближені до ідей, вони перебувають у становленні, є лише відображенням, наслідуванням, копією, яка є атрибутивною характеристикою небуття.

Людина може творити лише речі, а вони є невдалими копіями ідей. Тому душа людини-творця у платонівській ієрархії душ стоїть нижче від людини, що займається чистим спогляданням ідей. Лише коли людина відвертається від того, що перебуває у становленні (до чого належить і творчість), вона може піднятися до споглядання буття. "Але як око не може повернутися від темряви до світла інакше, ніж разом із всім тілом, так само потрібно відвернутися всією душею від всього, що перебуває у становленні: тоді здатність людини до пізнання зможе витримати споглядання буття" [8, с. 299]. творчість філософія платон світоглядний

В діалозі "Тімей" Платон починає розповідь з формулювання вихідних найбільш загальних принципів творення і поступово приходить до детального опису процесу появи космічних тіл, людини і навіть окремих її органів. Космос у діалозі "Тімей" описується живим, одушевленим та гармонійним цілим, а людина показана частинкою цього організму: "почавши із виникнення космосу і завершивши природою людини" [8, с. 426]. Так, результатом творчої діяльності Деміурга є не тільки неорганічна матерія природи, але й матерія одухотворена, а саме людина. Космічній душі, за Платоном, підкоряється як соціальна сфера, так й індивідуальне життя кожної особи. Важливо підкреслити також телеологічну спрямованість всіх роздумів Платона про творчість. Доцільність створення кожної деталі космосу й кожного органу людського тіла зумовлена добротою Деміурга і в кінцевому результаті веде до гармонії світобудови. Зокрема, дослідник В. Яковлєв переконаний, що діалог "Тімей" - це конкретизація дуже абстрактного уявлення про творчий процес, яке можна зустріти в багатьох діалогах грецького філософа: "Платон постулює абсолютне існування трьох трансцендентних сутностей - першопочаткового взірця творення (парадигми), Деміурга (творця) і того, що він сам називає "годувальницею всього сущого", а його послідовники і коментатори вважають "чистим становленням" [13, с. 147]. Саме ці трансцендентні сутності (парадигма, Деміург, становлення) є структурою трансцендентного Єдиного, продукт його самотворчості.

Структура і логіка розвитку Єдиного у філософській системі Платона розкривається в діалозі "Парменід". Єдине виступає як над-суще, що абсолютно недоступне для будь-якого пізнання. Воно - самототожне, єдине і перебуває поза часом. Єдине є найвищим принципом породження, творчості. Воно саме творить власну структуру і структуру всього іншого. Через трансляцію першопочаткового творчого імпульсу Єдиного стає можливим існування трьох вищезгаданих трансцендентних сутностей кожна з яких відіграє свою роль у подальшому розвитку творчого процесу. Так, Деміург - це найактивніше начало, метою якого є досягнення абсолютного блага. Парадигма виступає як взірцева ідеальна модель для подальшого формування Деміургом світу ідей і світу фізичних речей. Тут важливо зазначити, що нерідко Платон говорить про апріорне існування царства ідей в деякому місці (розум-Деміурга), а в "Державі", навпаки, стверджує, що Деміург їх творить. І третій елемент системи трансцендентних сутностей - це безформний, аморфний і всесприймаючий вид (ейдос) [13, с. 147].

Важливим в контексті нашого дослідження є діалог "Бенкет", де філософ торкається проблематики творчості, але показує нам дещо інший зміст цього поняття. "Творчість - [поняття] широке. Все, що викликає перехід із небуття в буття, - творчість, а, отже, створення будь-яких творів мистецтва і ремесла можна назвати творчістю, а всіх останніх - творцями..." [9, с. 115].

Щоб витлумачити дану цитату, слід взяти до уваги історичну світоглядну ситуацію Платона. Фраза "перехід із небуття в буття" може помилково сприйматися сучасною європейською людиною як творення в часі, що є абсолютно несумісним з розумінням світу грецькою людиною як ієрархічно вибудуваного, впорядкованого і довершеного. Таким чином, виходить, що тут Платон охоплює поняттям творчості те, що в термінологічній традиції сучасного європейця повинно мати іншу назву, бо творчість бога в давньогрецькому розумінні не тотожна творчості, що відбувається у часі.

Однак, як пише К. Акопян, в тексті Платона не роз'яснюється, що саме здійснює "перехід із небуття до буття" чи в чому полягає цей перехід. Тому він доходить висновку, що "вже у небутті перебувало дещо, що у подальшому здійснило перехід у буття". А таке визнання вимагає відмови від використання в даному випадку терміну "небуття": мова повинна йти про іншу форму буття. "Можна припустити, що під небуттям. розуміється лише стан безпредметності, "неречевості" - віртуальне, потенціальне буття - і цією гіпотетичною формою буття в даному випадку може бути лише ідеальна форма" [1, с. 123]. Це дозволяє говорити про те, що творчість виявляє себе як деяка об'єднуюча ланка між матеріальним і духовним і що результат творчості - це лише видима частина значно більш масштабного феномену.

Платон називає "творчістю" не сам перехід, а лише те, що його спричиняє, а саме: діяльність людини, завдяки якій цей перехід і стає можливим, а не її продукт. Творчість відмежовується від діяльності по виготовленню речей і наближається до чистого споглядання.

Слід наголосити, що згідно із Платоном, для того щоб творчість актуалізувалася, повинна існувати певна смислова структура, яка визначає її напрям. Причому Платон мовить не про смисл взагалі, а про добро. Звідси сенс творчості завжди полягає в постійному удосконаленні всієї світобудови. Деміург, що творить світ за певною парадигмою, - благий і, власне, тому він досягає таких результатів у творчості. Людина теж може бути реальним творцем, а не просто діяльно активною, якщо в неї благі наміри, добрі помисли і мета, до якої вона прагне. Проте людина, на відміну від Деміурга, живе і творить у часі, і все, що її оточує, має перехідний характер, а тому досить важко давати оцінки результатам її діяльності.

Грецький філософ вважає, що кожна людина володіє творчим потенціалом, ". всі люди вагітні як тілесно, так і духовно..." [11, с. 113]. Головним мотивом творчої діяльності є прагнення людини до безсмертя, і разом із тим розуміння обмеженості свого земного життя. Основним механізмом реалізації творчого потенціалу постулюється любов як вихідний принцип народження всього нового. На основі цього принципу Платон дає першу класифікацію видів творчості - фізична, художня, технічна, наукова, суспільно-політична. Плідність кожного виду творчості характеризується народженням "дітей" як у прямому значенні цього слова, так і в метафоричному. Шлях тих, хто хоче "народити духовно", пролягає від любові до одиничного прекрасного через красу у всій її багатогранності аж до прекрасного самого по собі, вічного, прозорого, чистого, не обтяженого людською плоттю, фарбами й іншими тлінними речами: "Невже ти не розумієш, що лише споглядаючи прекрасне тим, чим його потрібно споглядати, вона [людина] зуміє родити не привиди доброчинності, а істинну доброчинність, бо осягає вона істину, а не привид? А хто породив і вигодував істинну доброчинність, той отримує любов богів, і якщо хтось із людей буває безсмертним, то власне він" [11, с. 122].

До кінця життя погляди філософа на проблему творчості дещо змінюються, і в "Законах" Платон стверджує, що люди створені богами і задається питанням про призначення цього творіння. Платон приходить до песимістичних висновків, що людина - це придумана богом лялька, котра лише опосередковано причетна до істини. Вона повинна з радістю присвятити себе богу, усвідомивши свою участь у прекрасній божественній грі.

Підсумовуючи слід сказати, що у філософії Платона можна чітко простежити логіку його підходу до проблеми творчості - від загальнотеоретичного абстрактного розуміння природи і механізмів творчості через постулювання універсальності Єдиного, експлікація його структури та опису динаміки космогенезу, до виявлення видів людської творчості, розкриття її сенсу і основних етапів на шляху сходження людини до вершин творчості. За Платоном, самотворчість Єдиного як абсолюту визначає в кінцевому результаті універсальність і первинність творчості, її буттєвість. Разом з тим, Платон розглядає Ніщо як резервуар потенцій, із якого вихідна сила творчості видобуває і переводить дещо у буття. Філософія творчості Платона стала джерелом різних дослідницьких стратегій даного феномену, з якого черпала матеріал для інтерпретацій вся європейська культура. Думки Платона щодо проблеми творчості актуальні і в наш час.

Список використаних джерел

1. Акопян К.З. Феномен творчества: историколингвистический аспект / К.З. Акопян // Философские науки. - М.: Гуманитарий, 2006. - № 4. - С. 114-128.

2. Виндельбанд В. История новой философии в ее связи с общей культурой и отдельными науками: в 2-х т. / В. Виндельбанд. - М.: Гиперборея, 2007. - Т. 1. - 640 с.

3. Гомер. Одіссея [Текст] / Гомер; пер. із старогрецької Б. Тен. - К.: Дніпро, 1968. - 461 с.

4. Конддзьолка В.В. Нариси історії античної філософії. - Львів: Львівський університет ім. І. Франка, 1993. - 258 с.

5. Лосев А.Ф. Жизненный и творческий путь Платона / Платон. Собр. соч. в 4 т. - М.: Мысль, 1996. - Т. 1.

6. Ніцше Ф. Народження трагедії // Фрідріх Ніцше. Повне зібрання творів. - Л.: Астролябія, 2004. - Т. 1. - С. 11-130.

7. Ортега-и-Гассет Х. Три картины о вине // Хосе Ортега-и-Гассет. Эстетика. Философия культуры. - М.: Искусство, 1991. -С. 82-93.

8. Платон. Собрание сочинений: в 4-х т. / под общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи. - М.: Мысль, 1994. - Т. 3. - 656 с.

9. Платон. Собрание сочинений: в 4-х т. / под общ. ред. А.Ф. Лосева, В.Ф. Асмуса, А.А. Тахо-Годи. - М.: Мысль, 1993. - Т. 2. - 528 с.

10. Платон. Сочинения в 3-х т. / Платон. - М.: Мысль, 1968. - Т. 1. - 624 с.

11. Платон. Федон, Пир, Федр, Парменид / Платон. - М.: Мысль, 1999. - 528 с.

12. Фрагменты ранних греческих философов. - М.: Наука, 1989. - Ч. I. - 575 с.

13. Яковлев В.А. Философия творчества в диалогах Платона / В.А. Яковлев // Вопросы философии. - 2003. - № 6. - С. 142154.

Размещено на Allbest.ru