Толерантність у системі взаємовідносин індивід-колектив-суспільство

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Високий рівень соціально-політичної напруженості у світі, небезпечні для існування людства явища (нескінченні війни і конфлікти, що набувають дедалі жорстокіших й безкомпромісних форм; уже охрещений “чумою XXI століття” тероризм; поширення в суспільстві всіляких фобій і схильність свідомості кожного окремого індивідуума до шкідливих стереотипів; природні та екологічні катаклізми; райдуга революцій у пострадянському просторі) спонукають науковців-суспільствознавців звернути увагу на такий складний феномен, як толерантність. Інтерес до цієї проблеми є характерним і цілком виправданим, оскільки процеси, що відбуваються сьогодні в українському суспільстві, Європі, призводять не лише до непорозуміння, але й до руйнації суспільних відносин. Протистояння, нетерпіння, небажання слухати і невміння чути, з одного боку, а з іншого негативний прояв інформаційного суспільства: віртуалізація, міфологізація буття людини складають реальну загрозу втрати людиною людського, розколу суспільства, державної цілісності і національному суверенітету. Все це свідчить про руйнацію колективної дії на рівні національному, державному, контенинтальному. Тобто вона набирає форм локальної. У цьому випадку толерантність є однією з стрижневих проблем людини, суспільства, держави та їх ціннісних вимірів у процесі взаємовідносин.

Це не випадково, адже в історії суспільної думки давно існувала тенденція пошуку механізмів гармонізації соціальних відносин. Ця тенденція розвивалася переважно у руслі гуманістичних напрямів, які, на противагу принципам насильства, непримиримості, ворожнечі й заперечення компромісу, пропонували ідею толерантності (від лат. Tolerantia терпимість) у відносинах з усіма “іншими”, що відрізняються за індивідуальними чи груповими ознаками. І хоча нетерпимість неминуче супроводжувала економічні й політичні кризи в усіх країнах в усі часи, толерантність завжди залишалася універсальною загальнолюдською цінністю й основою для розвитку людських контактів на різних рівнях: у взаємовідносинах між окремими особистостями, між різними за організацією соціальними групами, між народами та державами.

Отже, важливість проблеми толерантності сьогодні дуже часто викликає спокусу теоретичного перевантаження. У зв'язку з цим ми окреслимо суть цього поняття для того, щоб краще зрозуміти його значення у колективній дії.

Метою даної статті є спроба привернути увагу до того, що толерантність є невід'ємною компонентою у формуванні колективної дії. Розумне й уміле використання цього інструмента у колективній дії являє собою цінність для соціальної науки й практики.

Завдання статті: 1) проаналізувати окремі підходи розуміння феномена “толерантність”; 2) показати значення толерантності як соціальної цінності у конструюванні колективної дії.

Особливе місце проблема толерантності посідає у філософських поглядах Конфуція, Лао-цзи, Аристотеля, Платона, Сократа, Августина, Фоми Аквінського, І. Канта, Г. Гегеля, В. Соловйова, М. Бердяєва, В. Зеньковського, в роздумах неотомістів Нібура, Тілліха, в політиків М. Ганді, М. Кінга, в філософськолітературних працях С. К'єркегора, Л. Толстого, Ж. П. Сарта. На сучасному етапі ідеали толерантності осмислюють і творчо доповнюють В. Андрущенко, Р. Аперсян, В. Бех, А. Гусейнов, М. Михальченко, В. Назаров; представники Римського клубу: Дж.Боткін, Б. Гаврилишин, М. Герньє, Л. Медоуз, Д. Медоуз, М. Месарович, Е. Пестель та інші.

Саме поняття “толерантність” у світовій культурі та філософській думці застосовувалося ще за часів античності, втім тодішнє розуміння та трактування цього поняття як соціокультурного явища відрізнялося від сьогоднішнього. Наприклад, вже Аристотель визначає терпимість, як можливість рівноцінного існування речей та людей [1]. Як суспільне явище толерантність віддзеркалювала потребу в виявах релігійної терпимості під час діалогу та взаємодії різноманітних культурних традицій і практик, слугувала однією з підстав для пізнання інших культур, створювала передумови розуміння та прийняття.

У європейській філософській думці слово “tolerance” вперше з'являється в 1361 р. та пояснюється “як здатність терпіти біль” [13, с. 177]. Вже з XVI століття поняття толерантності стали використовувати у значенні “дозволу”, “стриманості” тощо.

У XVII ст. британський філософ Дж. Локк, узагальнивши напрацювання з даної проблеми, дійшов висновку, що досконала толерантність це не тільки свідоме та позбавлене негативного забарвлення визнання державою свободи когось “іншого” вести свої громадянські справи у будь-який спосіб, який відповідає встановленим законом межам. Це ще й захист з боку держави свободи кожного пересічного громадянина від будь-якого нелегітимного її обмеження. Міркування Дж. Локка ґрунтувалися на визнанні свободи як невід'ємного права людини і неприпустимості втручання держави у справи віросповідання [7, с. 91-135]. Тобто толерантність є наслідком прийняття фундаментальних цінностей ліберальної демократії. Коли у 1689 р. британський парламент ухвалив Акт терпимості, досить швидко з' ясувалося, що легітимне співіснування кількох церков зовсім не лише не веде до анархії і втрати керованості, як вважали раніше, а й робить державу сильнішою. Так, толерантність вперше продемонструвала свій потенціал як дієвий інструмент досягнення злагоди. Надалі поняття толерантності було поширене не тільки на стосунки громадянина і держави з приводу віри, а й на відносини між більшістю суб'єктів, колективної дії та суспільних відносин.

Сьогодні розуміння толерантності поглиблюється далі. Людство пройшло шлях від толерантності терпимості як вимушеної реакції на “інше” через нейтральне сприйняття та захист “іншого” до свідомого надання слабкому “іншому” певних переваг у самореалізації.

До недавнього часу толерантність фактично не досліджували через ідеологічні обмеження того часу, коли суспільствознавство відображало догми соціальної непримиримості. Навіть у випадку визнання толерантності як підґрунтя для побудови контактів різних рівнів (принцип “мирного співіснування”) це не підкріплювалося всебічним вивченням змісту явища у комплексі об'єктивних і суб'єктивних чинників. Слід відзначити також і складність самого феномену толерантності, детальне вивчення якого можливе лише за наявності міждисциплінарного підходу на межі психології, етики і соціології. Але такий підхід потребує вдосконалення експериментальних методів дослідження, оскільки традиційні методи як психології, так і соціології мало придатні для цього.

У буденному розумінні зміст толерантності асоціюється з пасивністю, непротивленням, неспішністю. На біопсихічному рівні толерантність розглядається як елементарна форма адаптації індивідів до навколишнього середовища шляхом послаблення реагування на подразники, які можуть викликати фрустрацію. У довідниках із психології толерантність визначається як відсутність або послаблення емоційного реагування на який-небудь несприятливий фактор унаслідок зниження чуттєвості до його впливу. У літературі, що присвячена ролі етико-культурних цінностей у суспільній свідомості, категорію толерантності, на жаль, часто використовують лише в контексті інших соціально-психологічних феноменів. До того ж, хоча механізм толерантності іноді і піддається опису, саме явище констатується опосередковано, за допомогою дефініційсинонімів або ж операційно. Довідники із соціології стверджують, що толерантність це терпимість до чужого засобу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, поглядів, ідей, вірувань. Її антиподами вважаються авторитаризм і тоталітаризм з їх ідейним “абсолютизмом”, вірою у виключне володіння вищою істиною і одним-єдиним рецептом досягнення благополуччя і щастя.

З літературних джерел відомо також, що діапазон трактування толерантності дуже широкий від постулування як практично нічим не обмеженого принципу в різних анархістських концепціях до звуженого розуміння, в якому враховуються аспекти суспільного й індивідуального здоров'я, моралі, законності.

У контексті філософської традиції толерантність фактично ототожнювалася за змістом із проявом покірності, любові і злагоди, розуміння й готовності до прощення. У межах ортодоксальної марксистської соціології толерантність визначалася з ідеологічних позицій як “безпринципність”, “відмова від боротьби” і фактично відкидалася, незваючи на визнання важливості терпимості для гармонійного розвитку контактів різних форм від міжособистісних до міждержавних. У літературі того часу можна зустріти лише окремі визначення толерантності або в контексті характеристик адаптації, або в системі “основних демократичних принципів”. філософський толерантність суспільство

Актуальність терпимості відповідає пріоритету загальнолюдських цінностей, а не класових як це проголошувалося, і якраз демократична держава і є необхідною умовою для стимулювання толерантності в соціальних відносинах.

Практичне вирішення проблеми закріплення терпимості у системі зразків поведінки у взаємовідносинах з іншими людьми передбачає аналіз циркулювання специфічних моделей у свідомості суб'єктів. Актуалізація даних моделей умовно “інформаційної” і “концептуальної” (побудованій на “інформаційній” шляхом узагальнення явищ соціальної дійсності і конкретних подій у межах комунікації) відбувається на фоні розгортання рефлексії й ідентифікаційних процесів. Тому толерантність коректно визначати через поняття “логічного конформізму” чи “егоальтруізму” партнерських орієнтацій як проявів своєрідної моральної мобільності індивідів. Дієвість соціальної терпимості розкривається на рівні світосприймальних позицій і відображається в діях.

Варто зауважити, що роз'єднуючі тенденції у соціумі відносні, оскільки у реальному світі полярні протилежності існують лише у часи кризи. Якщо ж вважати, що “суспільний інстинкт був одним з найважливіших важелів розвитку людства”, який формував колективну дію, то запропонована Т. Гоббсом “боротьба всіх проти всіх” навряд чи виглядає абсолютною. Цю ж версію висуває і П. Сорокін, констатуючи той факт, що, наприклад, внутрігруповий конфлікт явище виключне і відносно рідке, інакше історичний процес поступового розширення “примирених соціальних прошарків” був би нереальним і людство, знаходячись у безперервній боротьбі, зникло б [11].

Розглядаючи змістовні еквіваленти толерантності, можна виділити особливі типологічні конструкції у ракурсі ціннісних настанов. Так, у системі етичних поглядів Стародавнього світу принциповим вважалося культивування поміркованості, що знайшло своє відображення у проповідях Фалеса, Солона, в ученні Демокріта й у поглядах Сократа. Останньому Платон приписував висловлювання про значущість чуттєвої толерантності. Апеляція до Бога, орієнтація на перспективу покарання за гріхи, тотожні порушенню встановлених норм, таким є типовий для Середньовіччя метод контролю поведінки і одночасно закріплення терпимості у житті суспільства. Ф. Александрійський сформулював традиційний для релігійного світосприйняття постулат толерантності, пов'язаний із ствердженням своєрідної рівності людей рівності перед Богом. Саме рівність створює можливість утворення колективної дії. Відповідно до неї учасники, які утворюють колективну дію, є рівноправними, а це дає більшу можливість для діяльності індивідів. Проблема загальної рівності, що передбачала наявність толерантності як форми уніфікації, пізніше знайшла своє відображення у теорії егалітаризму; цей принцип розвивається у сучасних концепціях, які намагаються знайти компроміс у вирішенні питання про рівність можливостей і рівність результатів.

З цього приводу дослідник зауважував, що терпимість “звичайно плутають з пасивним утриманням від дій”, хоча “толерантність може вимагати серйозних внутрішніх зусиль, часто навіть більшого, ніж потребує для відкритих дій” [11].

Інший дослідник, Г. Зіммель (мабуть, перший європейський соціолог, котрий звернувся до аналізу конкретних взаємодій людей), зважаючи на взаємодію індивідів, під толерантністю розумів тактовність, що, на його переконання є настановою толерантності. Її суть ґрунтується у “обмеженні індивідуальних поривів там, де цього потребують права інших” [5, с. 170-178].

Отже, як бачимо, серед світових та вітчизняних соціологів, футурологів, філософів ідея толерантності у колективній дії надзвичайно актуальна. Адже в сучасному суспільстві зростає напруга, неприязнь, нерозуміння один одного і ворожнеча. Така неоднорідність, невизначеність і нестабільність призводить до руйнування колективної дії, щоб цього уникнути індивіди, суспільство повинні будувати взаємовідносини на принципах толерантності і поваги до “Іншого”.

У цьому контексті варто зазначити, що, аналізуючи історичні інтерпретації особливостей толерантності на різних рівнях соціальних зв'язків, слід пригадати, що закони мікро і макрокосмосу, систем “людина-світ” осмислювалися ще у стародавні часи. Проблеми “людина у світі речей” і “людина у світі людей” вимагали вирішення на практиці. Тому вже у Ціцерона феномен моральності досліджується у конкретних відносинах між людьми, гармонійний розвиток яких забезпечується толерантністю.

У часи Середньовіччя терпіння і терпимість регламентувалися релігійною догмою. Але християнська ідея любові вже у ранніх творах Данте набуває нового “природного” змісту: через затвердження не лише божественного, але й земного. Пізніше і Т. Гоббс, і Дж. Локк, і Ж.Ж. Руссо у спробі зменшити протистояння суспільства і держави шукали принципи відновлення специфічної злагоди, подібно до релігійної у Середньовічні часи. У вченні Г. Сковороди Біблія постає взірцем для побудови соціальних відносин. Коло Любові окреслюється у мислителя ланцюжками від людини до людини через Бога, а проблема знаходження “гармонійної рівноваги” (толерантності) бачилася як така, що може бути вирішена лише для тих, хто “врагов люблят, добро воздавая врагам...” [9].

Найбільш інтегративне уявлення про соціальну специфіку терпимості у ракурсі “космічної” доктрини притаманне В. Соловйову, який констатував, що внаслідок актуалізації толерантності у суспільстві зникають “ложные или недостаточные формы человеческих союзов (патриархальные, деспотические, односторонне-индивидуалистические)” [10].

Зважаючи на особливості розвитку індивідів, соціальних груп, колективів, суспільства загалом, можна відзначити, що конфлікти відносин соціальної системи залишаються актуальними у сучасній ситуації суспільного розвитку поряд з так званими “глобальними” проблемами. У ХХ-ХХІ ст. людство опинилося на межі виживання. Світове співтовариство потрясли катаклізми нетерпимості, коли ідеї соціального і національного відродження у гаслах побудови справедливого ладу перетворювалися на своїх антиподів, що штовхали світ до тоталітаризму. Нетолерантність закономірне і природне породження кризових явищ, соціальної нестабільності, зниження життєвого рівня населення та руйнування колективної дії.

Часи революцій, війн, якими насиченні ХХ-ХХІ ст., виключають закріплене поняття толерантності, рівноправного співіснування різних поглядів і позицій тощо.

Для більшої конкретизації розглянемо особливості прояву терпимості у конкретних взаємодіях. Визначаючи державу як “свого роду спілкування”, зазначав Т. Джафарлі [3], Аристотель називав моральність засобом вирішення політичних проблем в ім' я щастя громадян. Відповідно до стародавніх конфуціанських текстів, що стосувалися трактовки соціальних відносин, ця сфера (відносин) передбачає шанобливе ставлення, благочинність та взаємність як засоби соціального контролю.

Пізніше, зазначає Ф. Семиченко, у Старому і Новому Заповітах були проголошені головні принципи морального вчення християнства, які регламентували специфіку соціальної поведінки людей. Новий Заповіт модернізував вимоги Старого Заповіту і точно визначив міру винагороди чи покарання для віруючих. У Нагорній проповіді Христа блаженними є слухняні, милостиві миротворці; виділяються правила поведінки у межах неосудження, прощення, милосердя і любові. Важливо, що у Заповітах фіксується увага на принципі “зворотного зв'язку” при побудові людських відносин [8, с. 240243]. Наприклад, “прощайте и прощеные будете” чи “не робіть іншим того, чого собі не бажаєте”. “Норми Нагорної проповіді, говорить П. Сорокін, звичайно інтерпретують як ті, що призивають до бездіяльності і пасивності, а насправді вони передбачають метод активної толерантності через любов до своїх ворогів, непротивлення ненависті” [11].

Аналізуючи суть поняття “толерантність”, Ф. Семенченко зазначає, що у ХУІІ ст. Г. Гроціус і С. Пуфендорф висунули теорію віротерпимості у міжнародному праві: Вважалося, що війну слід вести лише з метою захисту від нападу, необхідно щадити переможених і дотримуватися певних угод. Закони, які регулюють життя людей, вводяться для забезпечення і збереження миру. У той же час Г. Лейбніц у вступі до “Дипломатического кодекса международного права”, торкаючись питань специфіки моральних настанов мирного і щасливого співіснування людей, визначає закономірності зв'язку справедливості, милосердя, любові. Можливо, що у вищевказаних категоріях моральності за змістом відібрані й елементи толерантності [8, с. 240243]. Тобто мова йде про те, що у взаємовідсинах індивіди колективної дії мають керуватися відповідними нормами, правилами. А це залежить від того, як ці індивіди сприймають один одного і світ, у якому вони знаходяться, наскільки в них розвинене співчуття. Саме співчуття як “першофеномен моралі” займає важливе місце у розробках А. Шопенгауера. Притаманні даному явищу передбачливість і поблажливість у реагуванні на всякого “іншого” він розглядав, як необхідну умову запобігання збитків і втрат, спорів і сутичок. Принциповим здається теза філософа про те, що “ми повинні кожного сприймати і визнавати з даною його індивідуальністю, якою б вона не була” [12].

Один з представників німецької класичної філософії І. Кант у “Лекціях з етики” (1780-1782) підкреслював, що толерантна та людина, яка терпляче зносить усе, що для неї неприємно, з метою уникнути суперечки. Для нього терплячий толерантний. Не толерантний той, хто без ненависті не може терпіти недосконалості інших ... З цього філософ робить висновок, що це є всезагальним людським обов'язком. Таке бачення толерантності є цілком обґрунтованим, оскільки усі соціальні групи складаються з індивідів, які є різними за окремими ознаками: соціальним статусом, економічним, політичним статусами релігійним та політичними переконаннями, способом життя тощо. Це доволі не весь перелік ознак, що вказують на відмінності між індивідами, однак і вони спонукають нас до запровадження у відносини толерантності. Індивіди, як правило, у соціальній групі об'єднуються спільною метою, що не враховує відмінностей. Вони самі зникають у процесі досягнення зарання поставленої мети. Тобто в цьому контексті взаємовідносини, що виникають між індивідами, які утворили соціальну групу для досягнення спільно-сформованої мети, ґрунтуються на принципі толерантності. Якщо його зняти колективна дія втрачає свою ефективність, здатність у процесі забезпечити досягнення поставленої мети. Дана ситуація характеризує відносини, що виникають в межах соціальної групи, до якої входить індивід.

Це підштовхує нас до думки, що люди, котрі об'єдналися спільною метою, заради її досягнення прилаштовуються один до одного. Така терпимість може розцінюватися, як толерантність індивідів у соціальній групі. У даному випадку ми припускаємо, що вона стає цінністю, без якої неможлива колективна дія. Крім цього, внесок індивіда у колективну дію зумовлено ще й тим, що людина у бутті має відчуття моральної недосконалості й фізичної нездатності одноосібно досягти поставленої мети, а це є неодмінною умовою інтелектуального саморозвитку, психологічного розвитку і розвитку колективної дії. Та це можливо лише за умови необхідності “Іншого”. Поява “Іншого” призводить до утворення колективної дії: “Інший” у процесі взаємодії з “Я” утворює колективну дію. Тобто “Я” й “Інший” у взаємодії, об'єднавшись загальною метою, утворюють колективну дію, яка за своєю суттю неможлива без такої ціннісної засади, як толерантність і повага до “Іншого”.

Про важливість “Іншого” у формуванні колективної дії та толерантності відзначає і І. Жадан. На її думку, серед основних особистісних чинників, що сприяють формуванню колективної дії й толерантності, є: сприйняття суспільного життя як позитивного цілого, розуміння необхідності іншого, відмінностей і особливостей як моментів цілого; відмова від претензій на абсолютну і остаточну істину, потреба в самовираженні, здатність до відповідальної поведінки, відкритість, почуття власної гідності, прагнення до компромісу, осмислений скептицизм тощо [4, с. 90-94].

З цього стає зрозуміло, що забезпечення толерантності у колективній дії є першочерговим завданням. Однак воно наштовхується на ряд труднощів. Зокрема, якщо розглядати постсоціалістичні країни, то складність цього процесу полягає в тому, що забезпечення толерантності в сучасній Україні, на думку М. Бабія, гранично складне завдання, проте настійно вимагає свого вирішення. Складність його полягає передусім у тому, що: по-перше, упродовж багатьох десятиліть комуністична система топтала найелементарніші людські права, ув'язнюючи інакомислячих, переслідуючи віруючих, намагаючись викреслити з народної свідомості навіть саму ідею світоглядної свободи особистості. Сьогодні, коли світоглядний плюралізм став реальністю життя, виникли суперечності між різними соціальними групами й верствами населення; по-друге, з одного боку, полікультурність, суспільно-політична, релігійна диференціація українського соціокультурного простору постають як важливі характеристики його демократичності, як практичний вияв свободи, а з іншого як фактор, що спричиняє деконсолідацію соціуму, породжує “вузлові точки” напруженості, конфронтаційні процеси в політичній, етнонаціональній, релігійній та інших сферах життєдіяльності суспільства [2, с. 21-25]. Все це здійснило неабиякий негативний вплив на колективну дію. Вона, як частина соціального буття, в результаті діяльності зазнавала тих змін, яких зазнавав соціум у процесі свого розвитку, вдосконалення, діяльності тощо.

Відомий етнограф і філософ К. Леві-Строс дав чітке обґрунтування місця толерантності у системі взаємовідносин. Він зазначав, що “Світова цивілізація може бути тільки коаліцією у світовому масштабі культур, кожна з яких зберігає свою самобутність ... Треба врятувати факт розмаїтості, а не історичне стримування, що надається йому кожною епохою... Толерантність не є споглядальною позицією, роздачею індульгенцій тому, що було, і тому, що є. Це динамічна установка, вона складається в передбаченні, розумінні й просуванні того, що бажає бути...” [6, с. 353-356].

За словами дослідника, світову цивілізацію, яку ми хочемо бачити, може утворити колективна дія, в системі відносин якої вагоме місце займає толерантність. У цьому контексті вона виступає як інструмент, цінність, що допомагає конструювати колективну дію, уникати негараздів і непорозумінь як на локальному, регіональному, державному, так і світовому рівнях.

Отже, поняття толерантності формувалося упродовж століть, і цей процес є незавершеним. Накопичуючи різнобічні значення, термін “толерантність” прагне відповідати дійсності, в якій різноманітні прояви нетерпимості вимагають нових засобів подолання. Толерантність є необхідною умовою гармонізації та конструювання колективної дії. Вона як соціальний феном спонукає різнопланове суспільство до діалогу. Тобто вона є ще й інструментом і в той же час визначається як світоглядна позиція індивіда і одна з ключових цінностей. Правильно зрозуміла толерантність найважливіша умова повноцінного конструювання колективної дії.

Література

1. Асмус В.Ф. Античная философия / В.Ф. Асмус. М.: Высшая школа, 2001. 400 с.

2. Бабій М. Проблеми свободи релігії у контексті релігійного багатоманіття в Україні / Михайло Бабій // Людина і світ. 2004. № 5. С. 21-25.

3. Джафарли Т.М. Из истории домарксистской этической мысли / Т.М. Джафарли. Тбилиси, 1970. 346 с.

4. Жадан І.В. Політична освіта: соціально-психологічні чинники формування толерантності підростаючого покоління / Ірина Василівна Жадан // Наукові студії із соціальної та політичної психології. К., 2002. № 5 (8). С. 90-94.

5. Зиммель Г. Общение. Пример чистой, или формальной, социологии / Г. Зиммель // Социс. 1984. № 2. С. 170-178.

6. Леви-Строс К. Раса и история / Клод Леви-Строс: пер. с фр. А.Б. Островского // Путь масок. М.: Республика, 2000. 399 с.

7. Локк Дж. Послание о веротерпимости / Дж. Локк // Локк Дж. Сочинения: В 3-х тт. Т. 3. / Пер. с англ. и лат. Т. 3 / Ред. и сост., авт. примеч. А.Л. Субботин. М.: Мысль, 1988. 668 с.

8. Семенченко Ф.Г. Толерантність як моральний принцип та стрижнева проблема політичної діяльності / Ф.Г. Семенченко // Вісник СевНТУ: зб. наук. пр. Серія: Політологія. 2011. Вип.123/2011. С. 240-243.

9. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати... / Г. Сковорода. К.: Основи, 1983. 168 с.

10. Соловьев В. Смысл любви / В. Соловьев. К.: Гардарики, 1991. 289 с.

11. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация. Общество / П.А. Сорокин; общ. ред., сост. и предисл. А.Ю. Согомонов; пер. с англ. М.: Политиздат, 1992. 543 с.

12. Шопенгауэр А. Свобода воли и нравственность / А. Шопенгауэр. М.: Республика, 1992. 448 с.

13. Dictionnaire etymologique. Larousse. Paris, 1964. 804 р.

Размещено на Allbest.ru