Зміна ракурсу страху в політичній філософії Ш.Л. Монтеск’є

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Метою статті є визначення характерних ознак та наслідків застосування страху абсолютистською монархією в політичної філософії Ш.-Л. Монтеск'є. В своїй розвідці автор буде спиратися на праці Х. Арендт, Р. Арона, Ю. Габермаса, Фр. Гаєка, П. Манана, Д. Меннінга, Ж. Мере, Ч. Тейлора, К. Робіна, Б. Фалька та ін.

Ранньомодерна політична філософія надавала ключову роль феномену страху в процесі утворення держави й утримання непорушності влади. Фактор страху затверджується інструментом управління, котрий стримує природні жадання індивідів, удержує юрбу і атомізованих нікчем від “війни всіх проти всіх”, яка загрожує руйнуванню здобутого громадянського стану миру та безпеки стабільного положення (`тато” у Н. Макіавеллі), суспільного блага (“сommonwealth”у Т. Гоббса). Страх стає атрибутом суверена, у волі якого він і зосереджується.

Ідея, що культивований страх зверху, пронизує і утримує тіло Левіафана в цілісності, стала теоретичною і практичною основою абсолютистських монархій Європи і перед усім Франції. Такий політичний режим мав теологічні підвалини і на відміну від середньовічного концепту “двох тіл короля”, був секулярним правлінням божественної особи. Суверен, за визначенням Ж. Бодена, мав “...право судити й по суті оцінювати те, що може трактуватися як “природний і божий закон”. Та більш того, це втілення наймогутнішої суверенної потуги, “. котра не має над собою вищої сили; вона абсолютна, тобто єдина і довершена” [1, с. 23]. Отже, головними ознаками суверена є дві. По-перше, це право безмежно панувати, це “влада, що велить всіма підданими” [2, с. 167] і по-друге, влада має властивості тотальної єдності. В боденівській трактовці влада короля лише тоді знаходить законність, коли несе в собі Божу першопричину та Його атрибути. Завдяки цьому, воля суверена та його закони (в Старозаповітному сенсі) є Божим відгуком, які мають люблячо-жахаючий, строго імперативний характер.

Втім, історичний розвиток Європи в ту добу змінював світоглядну уяву і переконував, що крім державної тотальності та її права моторошно підкоряти своє “тіло” існують інші автономні елементи індивід й суспільство. Вони мають природне право на свободу і самовизначення, можливість організовуватися в громадські спільноти. За оцінкою Ч. Тейлора, це сталося завдяки новому розумінню “. суспільства як “економіки”, набору взаємопов'язаних дій із виробництва, обміну та споживання, що формують систему з власними законами та власною динамікою” [3, с. 290]. Через поширене освоєння ринку індивід і суспільство набувають нових форм вони стають саморегульованими. Це дозволяє в епоху модерності не дорівнювати організоване суспільство державному устрою і формувати принципи просвітницького лібералізму. Нова ідеологія трактувала суспільство як автономну одиницю політики: в її межах індивід втрачає властивості розсудливого, пристрасного хижака і отримує гуманістичні ознаки.

Нова індивідуальність повстає проти абсолютної волі суверена, адже бачить в деспотичному режимі загрозу свого природного права бути щасливими, здобути особисте благополуччя. Досягненню цієї мети заважала державна бюрократія й штучна однодумність підданих, яку навіював монарх. У цьому сенсі Ш.-Л. Монтеск'є саркастично зауважує, що французький король “великий чарівник”, що примусив свій народ думати як йому потрібно [4, с. 58]. Це сталося не лише завдяки сакралізації образу суверена, а передусім за рахунок солідарного жадання чиновників отримати на своєму мікрорівні необмежну владу над підданими. На цю обставину звертає увагу Т. Пейн, зазначаючи, що . коли деспотизм упродовж віків зміцнюється і подається з покоління в покоління, як це було у Франції, то він сидить не тільки в самому королеві... Кожна установа та відомство виявляє свій деспотизм, який вже став звичним та віддавна вживаним. Кожне місце має свою Бастилію, а кожна Бастилія свого деспота. Первинний спадковий деспотизм, властивий королеві, ділиться та розділяється на тисячі видів та форм” [5, с. 26-27].

Відтак владна піраміда абсолютизму, включно з королем, опинилась в полоні тваринної насолоди управляти зі страхом, насолоджуватися своєю необмеженою могутністю і безвідповідальністю. Пристрасно-інструментальне використання страху руйнувало всі релігійні, моральні та соціально-економічні цінності. Тому деспотія починає осмислюватися інтелектуальними колами модерну як загрозливе явище для стабільного положення держави, гарантій безпеки, основ благого життя разом. Влучну характеристику аморальному стану справ абсолютної монархії того часу дав Г. Гегель: “...неконтрольоване панування міністрів та їх дівок, дружин, камердинерів, так, що величезна армія маленьких тиранів й гультяїв розглядала як своє божественне право грабіж доходів держави і користування поту народу. Безстидство, несправедливість досягли неймовірних меж, звичаї лише відповідали низькості установ; ми бачимо безправ'я індивідуумів в громадянських і політичних відносинах, рівно як і в області совісті й думок” [6, с. 447].

Втім, не зважаючи на усвідомлення недоліків абсолютистського, деспотизму модерна політична думка не відразу спромоглась визначити причини і шляхи подолання інструментального застосування страху. Це трапилось тому, що мислителі того часу розглядали поняття “влада” і супутні їй феномени тотально, як єдине тіло. Започаткував розділення цього поняття Ш. Монтеск'є. За оцінкою П. Манана, він є першим автором “. хто говорить про владу, як про річ, яку справді й по праву можна розглядати окремо від її походження та її мети, окремо від людини у чиїх руках вона перебуває, або її прагне. Він завершує процес, який привів сучасний розум до думки зібрати всі здібності, завдяки яким людина може впливати на поведінку інших людей, і об'єднати їх у понятті та під єдиним словом “влада”” [7, с. 106].

В політико-правовій теорії Ш. Монтеск'є феномен страху є атрибутом влади і політики. Найефективніше він проявляється в деспотії, яка затверджується завдяки географічному детермінізму. Цей політичний режим здатен керувати країною лише за допомогою живого страху (crainte), без котрого “уряд буде недосконалим” [8, с. 264], не спроможним втілювати свою волю підданим. Цей феномен вінчає і підпорядковує ту піраміду історичних і природних причин, які утворюють деспотичне правління. Іншими словами, деспотія виникає не випадково, а є слідством кумулятивності влади в одній особі, відсутності високоосвіченої аристократії й панування народної традиції надавати монарху право безвідповідально застосовувати цей феномен.

Проте, страх на думку Ш. Монтеск'є хоч і обумовлений об'єктивними причинами деспотичного режиму, не співвідноситься з основним духом (espirit general) французького народу. Панування “живого страху” є виявом недосконалої системи влади, неосвіченості, котру слід здолати. Необхідно удосконалити форму державного правління і сформувати ту систему влади, яка б поєднувалась з основним духом нації, її прагненням досягти прогресу та свободи. На думку мислителя, слід починати з розділення влади її мімінізації, розділення повноважень та верховенства права. Щоб таке реформування було як можна м'яким, Ш. Монтеск'є розкриває соціально-політичні й антропологічні наслідки, до яких приводе деспотизм.

Не випадково, що філософ порівнює деспотизм із варварством, навіть із смертю, адже страх є “. єдиним рушійним началом цього образу правління”, яке визначає тваринну долю людини жити інстинктами, покірністю і покаранням” [9, с. 185-186]. Навіювання страху затверджує в суспільстві атмосферу раціональної непрогнозованості, руйнує злагоджену міжособистісну комунікацію, усамітнює індивіда. Таким чином, деспотія скорочує людську здатність мислити, мати моральну рефлексію, свободу та громадянські чесноти (затверджуючи зворотні людські якості кар'єризм, догідництво, неуцтво, ледарювання тощо). Остаточним результатом державного терору, є породження в суспільстві стану масової німоти, безглуздого мрійництва, ідолопоклонства та бездіяльності. Деспотична держава прирівнює політичний простір до пустелі. Її головна мета довести суспільство до стану “. затишного міста, що чекає вступ в нього ворога” [9, с. 212]. В цих умовах життя людини перетворилось би у замкнутий затінок пекла. Саме в цьому сенсі Р. Арон робить висновок, що для Ш. Монтеск'є “.державний лад, що заснований на страху, по суті своєї, є корумпований і стоїть майже на межі політичного небуття. Піддані ж, що підкоряються тільки із страху, майже не люди” [10, с. 40].

Щоб усвідомити всю глибину небезпеки деспотії, доречним буде згадати характеристику тиранії Х. Арендт. Вчена зауважує, що “.для Монтеск'є визначною ознакою тиранії був лежачий в її основі принцип ізоляції, ізоляції правителя від своїх підданих та ізоляції підданих один від одного, що складається під дією систематичного і організованого розповсюдження взаємного страху і загальної підозри. У такому разі можна сказати, що ця форма держави заснована на тих людських властивостях і здібностях, якими би легітимними вони не були, прямо протилежні політичній істоті людини, його плюралізму і людському буттю-одного-з-іншим; вона таким чином по своїй суті аполітична. Тиранія активно заважає виникненню влади, причому саме усередині всієї політичної області: через властиву їй ізолюючу силу вона породжує безвладдя так само природно, як інші форми держави різноманітними шляхами, породжують владу. З цієї причини Монтеск'є вважає, що тиранію слід відвести в особливий ряд теорії форм держав: тільки вона нездатна сформувати достатню владу, щоб взагалі триматися у просторі явності, властивому публічній сфері; натомість вона сіє заразу знищення, і в її підставі, тобто у тому, що наділяє інші державні форми властивої їм стабільністю, вже закладені наростки занепаду, що поступово зміцнюються” [11, с. 268-269].

Характеристика тиранії Х. Арендт стає більш зрозумілою, коли згадати одне з гайдеггерівських визначень свободи. Німецький філософ зазначає, що “...свобода як допущення буття сущого є відношення, що містить в собі рішучість, а не замкнутість” [12, с. 22]. Деспотія, що штучно утворює замкнутий політичний простір, позбавляє людину рішучості діяти та можливості обговорювати суспільні проблеми, і тим скорочує публічну сферу, розтворяючи людську свободу в страху. Постале перед страхом, позбавлене свободи та рішучості діяти колективно заради соціальноблагого, істинне людське буття завершується. Утверджується існування, сповнене жаху недовіра і відчуженість від всіх оточуючих індивідів та всіх, хоч малесеньких, “викликів” життя. Таким чином, настає, використовуючи гайдеггерівський термін, час “безжиттєвості” (Entleben), де людина втрачає будь-які буденні шанси, здібності до діяльності, до любові к речам цього світу, вона якби нічого не знаходить в житті її нічого не цікавить. Відтак людина опиняється в “нев-собі”, без крихітної надії на свій розвиток, втрачаючи можливості вільної індивідуалізації вона залишається інфантильною, ізольованою від іншого і світу в цілому.

Таким чином, Ш. Монтеск'є вказав на тенденцію, за якої деспотичне правління може привести індивіда, суспільство до еманації примітивного буття штучного повернення людини до онтологічно первісного стану буття, де існує лише один потяг бажання жити. Всі інші соціальні, культурно-моральні або державні цінності зникають і залишається інфантильно-тваринний стан самотності, відсутності перспективи майбутнього і панування жадання насолоджуватися тим буттям, яке існує “тут і зараз”. Такий індивід досягає такого рівня примітивності, що державні закони для нього залишаються не діючими, вони існують за межами його життєвого кола виживання і природних жадань. Зачавлена страхом людина в якусь мить стає антиполітичною, але не антисоціальною. Вона консолідується з іншими з метою виживання і отримання природних насолод. Така спільність існує не по нормам раціональних законів, а завдяки культурі страху безмовним та пристрасним звичаям, традиціям та манерам, які формуються та навіваються сувереном та бюрократичною машиною. В межах культури страху, на думку К. Робина “. всі реальні, специфічні дії (навіть дії деспота) зникали, як і всі конкретні ідеї. Це була досконала [політична] система, яка діяла без втручання будь-якого агента” [13, с. 86]. Відтак культура страху несла в собі загрозу анігіляції політичних інституцій і держави взагалі.

Анонімність, ірраціональність і примітивізм політичного і суспільного життя, що формувалися страхом, оцінювалися Ш. Монтеск'є як вкрай загрозливі, оскільки повертали прогрес людства в зворотній бік і суперечили ключовій меті модерну досягнення розумного та вільного стану життя. Природне свавілля автономно існуючих індивідів та спільнот, усвідомлювалися просвітниками. Це, за думкою М. Горкгаймера і Т. Адорно, формувало у них “радикальний міфічний страх” [14, с. 30]. Страх перед некерованим терором юрби, який живиться тваринною пристрастю, химерними ідеями і має хаотичний характер.

“Міфічний страх” просвітників підштовхував їх до створення більш менш раціонально збалансованої державної системи, уявлений механізм колективного прийняття рішень, який би заперечував людські недоліки, забобони та надав гарантії прогресивного просування людини до свободи. Для цього Ш. Монтеск'є надавав теоретичні наради та принципи формування більш досконалої форми держави.

Її ключовими компонентами повинні стати: правління законності, конституціоналізм, плюралізм, толерантність, представницьке правління, розподіл влади тощо.

Завершуючи, мусимо зазначити, що судження Ш. Монтеск'є стосовно страху змінили ранньомодерну (патріархально-феодальну) парадигму цього феномена. По-перше, страх остаточно втрачає свою божественну природу, він трактується мислителем як секулярне явище політики і соціуму. По-друге, страх дійсно є ефективним інструментом збереження цілісності держави і підкорення пристрасних підданих, але він несе в собі загрозу руйнування публічної сфери, знищення політичних інституцій і перетворює державу в порожній простір. Більш того, він усамітнює індивіда, роблячи його сучасним варваром, що прагне лише до реалізації примітивних жадань і не бажає дієвого життя, прогресивного удосконалення. По-третє, страх, що втрачає свою державну структурність, може отримати в суспільно-політичних процесах багатовекторну спрямованість і вибухонебезпечну некерованість. Страх стає “вільним” агентом політики, європейської цивілізації модерна в цілому, який проявив себе в практиці терору Французької революції.

Література

1. Мере Ж. Принципи суверенітету. Історія та основи новітньої влади; перекл. з фр. Л. Кононовича / Жерар Мере. Львів: Кальварія, 2003. 216 с.

2. Эльфонд И.Я. Учение о суверенитете во французской политической мысли второй половины XVI в. // Культура Возрождения и власть / И.Я. Эльфонд. М.: Наука, 1999. 223 с.

3. Тейлор Ч. Секулярна доба. Книга перша. Пер з англ. / Чарльз Тейлор. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. 664 с.

4. Монтескье Ш.Л. Персидские письма: пер. с фр. Под ред. Е.А. Гунста / Ш.Л. Монтескье. Элиста: Калмыцкое книжное издательство, 1988. 302 с.

5. Пейн Т. Права людини; пер. з англ. Ігор Савчак / Томас Пейн. Львів: Літопис, 2000. 288 с.

6. Гегель Г.В.Ф. Лекции по философии истории; пер. А.М. Водена / Г.В.Ф. Гегель. СПб.: “Наука”, 2000. 480 с.

7. Манан П. Інтелектуальна історія лібералізму; пер. з фр. / П'єр Манан. К.: Дух і Літера, 2005. 216 с.

8. Фальк Б. Монтеск'є // Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера: пер. з нім. / Бертольд Фальк. К.: Тандем, 2002. 584 с.

9. Монтескье Ш. О духе законов / Монтескье Ш. Избранные произведения. М.: Государственное издательство политической литературы, 1955. 800 с.

10. Арон Р. Этапы развития социологической мысли; общ. ред. и предисл. П.С. Гуревича / Раймон Арон. М.: Издательская группа “Прогресс” “Политика”, 1993. 608 с.

11. Арендт Х. Vita active, или О деятельной жизни; пер. с нем. и англ. В.В. Бибихина; под ред. Д.М. Носова / Ханна Арендт. СПб.: Алетея, 2000. 437 с.

12. Хайдеггер М. Разговор на проселочной дороге: Сборник: пер. с нем.; под ред. А.Л. Доброхотова / Мартин Хайдеггер. - М.: Высшая школа, 1991. 192 с.

13. Робин К. Страх. История политической идеи; пер. с англ. А. Георгиева, М. Рудакова / Кори Робин. М.: Прогресстрадиция; Издательский дом “Территория будущего”, 2007. 368 с.

14. Хоркхаймер М., Адорно Т. Диалектика Просвещения. Философские фрагменты. Перевод с немецкого М. Кузнецова / М. Хоркхаймер, Т. Адорно. М.-СПб.: “Медиум”, “Ювента”, 1997. 312 с.

Размещено на Allbest.ru