Політична філософія як ідеологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЛІТИЧНА ФІЛОСОФІЯ ЯК ІДЕОЛОГІЯ, ЗАЦІЯ ЯК ПРОЦЕС

...В одній імперії мистецтво Картографії набуло такої досконалості, що Карта однієї лише провінції займала ціле місто, а карта Королівства -- цілу Провінцію.

З часом ці Неосяжні Карти перестали задовольняти, і Колеґія Картографів уклала Карту Королівства, яка мала Розміри Королівства і збігалася з ним у кожній Точці. Менш Віддані Вивченню Картографії Наступні Покоління дійшли висновку, що ця розлога Карта є Непридатною і не без Безбожності віддали її на Ласку Сонця і Зим.

У пустелях Заходу залишилися розрізнені Руїни Карти, у яких живуть Звірята й Жебраки; у всій Країні оце й лишилося від Географічних Наук.

ХОРХЕЛУЇС БОРХЕС

Нині поняття ґлобалізму стало невіддільною частиною сучасних дискурсів -- політичного, економічного, філософського, мистецького та інших. І дедалі більше воно набуває статусу неспростовної очевидності. З'являються численні дескриптивні теорії, що мають виразний афірмативний характер. Так само масового поширення набувають всілякого роду конспірологічні версії перебігу світових подій, які зазвичай ґрунтуються на неспроможності індивідуальної свідомості осягнути велетенське розмаїття явищ, чинників, обставин з достатнім обґрунтуванням їхнього сенсу, внаслідок чого постають ерзаци вірувань, парадоксальним чином підживлювані філософією підозри. Сама пропаґанда ґлобалізму, теорії останнього є підставою для розбудови версій світового заколоту.

Здебільшого процес ґлобалізації нині подають крізь призму концентрації й централізації економічної влади як передумови створення планетарної політичної й соціальної надструктури. Програмові засади ґлобалізму передбачають: ліквідацію міжнародної системи національних держав і створення планетарної цивілізації; релігійний ойкуменізм на ґрунті світових і племінних релігій; конструювання універсальної панкультури, позбавленої специфічних рис і традицій, сформованих у рамках національних історій; створення ґлобального надетносу через асиміляцію народів; усталення торговельно- фінансової системи шляхом зневаження національних економік, що годі уявити без ґлобального комп'ютерного обліку товарів і робочої сили.

У цьому розумінні певною віхою у спробі леґітимувати ґлобалізм була книга Жака Аталі, колишнього радника вже покійного президента Франції Франсуа Мітерана. Його книга «Лінії горизонту» і досі є об'єктом запеклих дискусій. Жак Аталі, один з фундаторів ідеології ґлобалізму, задля здійснення планетарної уніфікації відверто пропонує спертись на три типи влади -- військову, релігійну, економічну. Засадовою формою суспільства майбутнього має стати «кочовництво», цей продукт онтологічного викорінення індивідів, позбавлених традиційних вірувань і культурного спадку, індивідів, вкинутих у вир мережевого програмування свідомості й віртуальної реальності телекартинки.

В іншого ідеолога ґлобалізму Девіда Рокфелера створення нового світового порядку уможливлюється лише під орудою фінансово-політичних зверхників розвинених країн світу. Утвердження спертої на маніпулятивні технології наднаціональної влади банкірів та інтелектуальної еліти постає в рокфелеровій утопії як єдино прийнятна альтернатива історично вистражданому праву народів на самовизначення [Рокфеллер, 1991].

З іншого боку, пропаґандисти мондіалізму чи ґлобалізму на кшталт Жака Аталі, безперечно, заскочені сьогодні спалахом національних ідентичностей. Так само, як проповідь остаточної перемоги лібералізму, увиразнена свого часу Френсисом Фукуямою у вигляді ідеї кінця історії, німот- ствує перед лицем економічної кризи. Загалом пропаґандисти ґлобалізму німотствують перед лицем таких явищ, як проголошення референдуму про незалежність Шотландії, «спалах Каталонської ідеї», загрози розпаду державної цілісності Бельгії, що походить від нездоланного конфлікту онтоло- гій між фламандцями і валлонами. Привертає увагу та обставина, що саме в Європі, де було вистраждано не одну ґлобалістську мрію, ще й досі не лише жевріють старі (баски, Північна Ірландія), а й раз по раз спалахують нові потенційно руйнівні конфлікти ідентичностей.

Процеси стрімкого розвитку засобів комунікації, знецінення багатьох сфер людської діяльності через «вікіреволюцію», влада транснаціональних корпорацій, інтернаціоналізація капіталу -- все це створює ілюзію, що на цих засадах здійснюється ототожнення зовнішніх прикмет трансформації культур із латентним сенсом цих трансформацій. Це дає підстави позначити вододіл між ґлобалізмом і ґлобалізацією. Культурно-історичні передумови профетичної міфотворчості на грунті ґлобалізаційних процесів свого часу добре окреслив Сергій Пролеєв у своєму виступі на міжнародній літній школі «Ґлобальні трансформації сучасного світу» (2001) [Пролеев, 2001: с. 9-17].

Ґлобалізація завжди була пов'язана з боротьбою за ресурси, за території. Завоювання нових територій супроводжувалось динамічним переміщенням мас, що спонукало до вдосконалення зброї, засобів зв'язку, способів урядування, які сприяли утримуванню під контролем новоздобутого простору. Можна навіть говорити про номадичний характер планетарного розпросторення культур і цивілізацій. При цьому спостерігалось прагнення розширити сформовані локальні ідентичності й габітуси, вірування і технології на нові землі. У перебігу історичного розгортання ґлобалізацій- них процесів владні домагання і воєнна складова визначали перспективи цивілізаційного руху. Ця обставина від самого початку пов'язана з тим, що я називаю «волею до ідентичності». Ідеться про створення безпечного уні- версуму для об'єднаних виробленими у межах духовних і господарських практик індивідів. Безпечний універсум постає на ґрунті онтологічної потреби людей бути разом, зумовленої досвідом ризиків, катаклізмів і втрат.

Водночас взаємодія між культурними спільнотами будується не лише через війну і насильство. Значну роль тут відіграють торгівля і міметичний, наслідувальний характер міжцивілізаційної комунікації. Не випадково навернення у «свою» віру у ґлобалізаційних процесах іде пліч-о-пліч із геноцидом і покріпаченням. Достатньо пригадати ті форми упокорення, що їх практикували османи на певних етапах існування імперії. А саме -- закріплені у законі умови набуття правової рівності з турками через «добровільну» ісламізацію.

Слід говорити і про релігійну першооснову самої ґлобалізації, і про її супровід у вигляді ґлобалізаційних проектів. Ясна річ, що будь-яке вірування, чи то язичницьке, зорієнтоване на бовванів, чи то універсалістське, зорієнтоване на абсолют, має засадово важливий антропологічний вимір, тобто відношення певного образу людини і певного нормативного уявлення про людину як таку до об'єкта вірування. З такого відношення випливає ставлення до світів, у центрі яких є інше вірування та інший суб'єкт цього вірування. Ставлення до іншого виробляється не як діалогічна пропозиція, а як концептуальне очуження інакшості, що не відповідає власній системі вірування. Показовими з цього погляду є концепти ойкумени і pax romana. Найвиразніше дискримінаційне бачення інакшості маніфестує себе у римлян, які сакралізували вододіл між homo romanus i homo barbarous. Усе, що не вкладається у наперед визначений і сакралізований зміст pax romana, не є ні людським, ні автентично божественним. Будь-яке цивілізаційне роз- просторення своєю наступальною, загарбницькою природою завдячує насамперед наступальній, завойовницькій сутності уявлень про людину. Так, скажімо, на барельєфах Римського Форуму образи «варварів» подано у зневажливій формі. Усі вони потворні на обличчя, коротконогі бородані. Тим часом відомо, що представники завойованих народів дуже часто переважали римлян в освіченості, господарських технологіях, у розвитку думки. Свого часу, полемізуючи із Сартром стосовно розуміння поняття «гуманізм», Гайдеґер говорив, що виплекані у надрах європейської культурної традиції уявлення про гуманізм мають примусовий нормотворчий характер, вони визначаються «на тлі якогось вже усталеного тлумачення природи, історії, світу, світооснови, тобто сущого загалом... Перший гуманізм, а саме латинський, й усі різновиди гуманізму, які виникли з того часу аж до сучасності, передбачають максимально узагальнену ''сутність” людини як щось самозрозуміле» [Хайдеггер, 1988: с. 321]. По суті, маємо справу з мілітарним експортом ідентичності певного типу, що вможливлює ґлобаліза- ційний поступ. За своєю суттю і грецький, і латинський тип гуманізму утворювали свого роду антропологічний стрижень перших ґлобалізаційних проектів. На них спиралась ідеологія античного ґлобалізму. А новий етап в історії ґлобалізаційних проектів розпочався із відкриттям Америки.

З одного боку, як і будь-яка ідеологія ґлобалізм має афірмативний характер. З іншого -- він вказує на існування підстав, які слід приховати, винести за межі леґітимаційного простору. Носії ідей ґлобалізму постають у ролі пропаґандистів певної моделі ідентичності, а отже, і певної ідентифікаційної стратегії. Це переважно представники політичних, економічних, воєнних, релігійних і культурницьких еліт, які заведено називати правлячими. Прагнучи зберегти упривілейоване становище, вони можуть удаватися до дискурсивної експансії, однією з форм якої і є ґлобалістська ідеологія. При цьому трансісторичні тенденції до успільнотнення досвіду, завойовницькі війни, встановлення економічної диктатури олігархічних груп, домінування тих чи тих ціннісних норм, культурних зразків подаються як розгортання жорстко детермінованого процесу. Маємо справу з притаманною будь-якій ідеології перформативною суперечністю. Здавалося б, детерміністська схема аж ніяк не потребує адвокатів, додаткової істори- цистської арґументації, вона має ефективно торувати свій шлях попри заперечення і спротив. Водночас без пропаґандистських зусиль вона може бути зруйнована недовірою, поганою поінформованістю або слабкою арґу- ментацією адептів, браком ідентифікаційної злютованості суспільства.

Одним з найвідоміших зразків ґлобалістської ідеології є месіанізм. Він завжди спирався на складний комплекс психологічних, расових, цивіліза- ційних чинників, парадоксальним чином поєднуючи в собі ідею обраності, окремішності, винятковості того чи того типу спільноти та універсальний сенс закладеної в ньому програми. Нині месіанізм узвичаєно відносять до так званого традиційного дискурсу, орієнтованого на культивування причетності до виняткової рятівної місії. Рано чи пізно месіанізм ставав важливою частиною ґлобалізаційних проектів, утворюючи міфологічне підґрунтя для наступальних ідеологій імперських держав. Таке підґрунтя зазвичай може зберігатися впродовж сторіч у вигляді національних ідентифікаційних стереотипів. Прикладом тут може бути висловлена російським ченцем Філофеєм ідея Третього Риму, яка попервах відігравала роль релігійно-політичної міфології, що її мета полягала у легітимації претензій Московського царства на візантійську духовну спадщину. Як відомо, Третій Рим після падіння перших двох -- Старого й Нового (Константинополя) -- вособлював останній духовний форпост православного християнства, але, по суті, став стратегічним символом боротьби московських князів за імператорський титул. Ідея Третього Риму на довгі роки стала фундаментом політичної міфології Російської імперії та її ґлобалістських претензій. Одну з них репрезентував Федір Достоєвський у славнозвісному «Щоденнику письменника». Ідеться про нотатки, відомі під назвою «Ещё раз о том, что Константинополь, рано ли, поздно ли, а должен быть наш». За своєю суттю заклик Достоєвсь- кого являє собою апологію православного імперіалізму, обґрунтування виняткового права Росії на експансію у напрямку «християнського Сходу». Примітною у цьому розумінні є пропаґанда війни, мета якої -- в ім'я лише милосердя, міжнародного єднання і безкорисливості включити поневолені бусурманами народи до лона Російської Імперії. «Саме у теперішній же війні, -- писав Достоєвський, -- доведемо усю нашу ідею про майбутнє призначення Росії в Європі, саме тим доведемо, що, звільнивши слов'янські землі, не придбаємо з них для себе ні клаптика (як мріє вже Австрія для себе), а, навпаки, будемо наглядати за їхньою же взаємною згодою й боронити їхню свободу і самостійність, хоча б від усієї Європи» [Достоевский, 1983: с. 100]. Стереотипи месіанізму, зашифровані у теорії Третього Риму, було відроджено у доктрині Леніна, згідно з якою і всупереч марксистському профетизму вважалося за можливе побудувати соціалізм в окремо взятій країні й уже під воєнними штандартами Росії розгортати світову революцію. Цілком імовірно, що Леніна надихав приклад Наполеона Бонапарта, який прагнув об'єднати Європу під егідою «Французького світу» воєнним шляхом. Однією з виразних спроб реалізації більшовицького бачення світової революції був вікопомний похід радянських військ на Польщу 1920 року, який завершився їхньою цілковитою поразкою. Вже пізніше, 1927 року страх перед імовірною війною спонукатиме Сталіна заявити: «Ми можемо і повинні будувати соціалізм [у Радянському Союзі]. Але, прагнучи цього, ми насамперед маємо існувати». Після краху СРСР містичний серпанок російських ґлобальних проектів остаточно втрачає свою притягальну силу для послідовників радянського соціалізму по всьому світу. Отже, можна, здавалося б, констатувати свого роду клінічну смерть ідеї Третього Риму. Проте сьогодні ми стали свідками реанімації євразійських теорій у вигляді цивілі- заційного фашизму, який став ідеологією російської інтервенції в Україну [Єрмоленко, 2014]. Латентний расизм путінської ксенофобії, як вважає Володимир Єрмоленко, полягає в тому, що ворогом Росії є не раса, а західна цивілізація.

Зазвичай месіанізм як нормативний ґлобалізм експлуатує прагнення безпеки, що є засадовим для соціальної й політичної ідентичності. Так само він експлуатує почуття зверхності та право на виняткову репрезентацію універсальних цінностей, і відповідно -- право на непідсудну дію. Серед його користувачів можна знайти всілякі екстремістські політичні угруповання, авторитарні й диктаторські режими, спільноту «капітанів» військово-промислового комплексу. З міфологічної криниці месіанізму живляться часом протилежні цивілізаційні утворення. Боротьба за виняткові права репрезентувати й захищати універсальне рано чи пізно переходить у площину конфлікту онтологій, що внеможливлює продуктивний міжцивілізаційний діалог і перетворює дискурс міжнародної політики на дискурс війни. За умов, коли запорукою безпеки вважають відданість цінностям національних онтологій, сакральні символи поглинають усе розмаїття політичних, психологічних, соціальних та економічних мотивацій у соціальній поведінці індивідів. У публічному просторі починають царювати міфологеми на кшталт «ісламські фундаменталісти», «хрестоносці», «великий шайтан» тощо.

Розквітові месіанських доктрин завжди активно сприяють або успіх, або упослідження. Успішний розвиток країни, ефективність дій урядових команд або багатонаціональних корпорацій породжують у керманичів різного ґатунку спокусу примусового поширення культурних і соціальних стандартів, зміцнює упевненість у необмежених можливостях впливу. Месіанізм можна розглядати як різновид завойовницької ідеології. Її ключовим знаряддям є вже згадуваний історицизм, що на його ґрунті роблять висновок про неухильний рух територіальних спільнот до об'єднання у світову державу. комунікація ґлобалізаційний ідеологія

Проте процес утворення держав засвідчує протилежне. Але навіть якщо вважати таке об'єднання провідною тенденцією, не можна робити універсальну стратегію з довгочасного емпіричного спостереження. Таку стратегію можна нав'язати саме лише як ідеологію. Ані пропаґанда, ані інститу- ційна підтримка не ґарантують ліквідації суперечностей, закладених в онтологічних засадах національних утворень, в інтересах різних соціальних груп, релігійних громад. Історія існування світових багатоетнічних та регіональних імперій (імперії кхмерів або імперії інків) це виразно підтверджує. На ґрунті універсальних релігій так і не виникла стабільна трансіс- торична форма державності. Натомість спостерігаємо роздрібнення злю- тованих попервах конфесійних спільнот. Це стосується і християнства, і буддизму, і ісламу.

Саме по собі розпросторення інституційної мережі транснаціональних корпорацій стає арґументом на користь винайдення і впровадження павутиння світового менеджменту, на користь сакралізації його упривілейова- ного становища. З цього погляду привертають увагу спроби у той чи той спосіб приборкати свободу в інтернеті, створити своєрідний режим вебфашизму. Але контроль соціальних мереж через страх перед мультиплікацією феномену «арабської весни» не дає сподіваного ефекту. Річ у тім, що потреба у спільній корпоративній дії зазвичай перевищує всі сили декретованої, примусової солідарності. Усілякі інтернет-проекти на кшталт Фейсбуку є проектами комерційними, а отже орієнтованими на прибуток, що його може поставити під загрозу організований державою нагляд.

Важливою умовою ефективності різних форм сучасної ґлобалізаційної ідеології є суроґатна релігійність будь-якого профетичного емпіризму і детермінізму. Втім, гармонійна емпірична картинка, що її всіляко уживають ґлобалісти, руйнується через симультанізацію інформаційних потоків, через «екстаз комунікацій» (Жак Бодріяр). Замість схиляння перед бовванами ґлобалізму спостерігаємо повстання проти його очевидних катастрофічних наслідків. Сьогодні також як ніколи раніше вочевиднилися чималі ризики, пов'язані з ефектами ґлобальних стратегій, розроблюваних світовим фінансовим істеблішментом. Маємо парадоксальну ситуацію. По суті, зневажено свободу волі, у тому числі волі до вірування у тому розумінні, якого надавав цьому поняттю один з фундаторів прагматизму Вільям Джеймс. Утім, саме такій волі ми завдячуємо радикальним економічним і соціальним проґресом, що мав місце у рамках демократичної цивілізації Сполучених Штатів Америки. У вікопомній лекції «Воля до вірування» Джеймс, як відомо, узяв під захист раціональність релігійної віри навіть за браком достатніх свідчень релігійної істини. Це означало, що достатньо лише самого по собі первинного акту віри, аби отримати доступ до істини. Для ґлобалістів відпадає сама потреба викликати у адресата своїх проповідей релігійний захват, вони інформують світ про чинність своєї візії так, як суддя інформує про зміст вироку жертву судочинства. Емпіричний профе- тизм перетворює одноосібно уявлювану соціальну та економічну наявність на декретовану програму дій для індивідів. У цьому розумінні речники ґло- балізму уподібнюються віщунам майбутнього у примітивних суспільствах, які виявляють божу волю, звільняючи індивіда від персональної відповідальності [Cassirer, 1993: p. 100].

Проґрес ідеологи ґлобалізму подають як зміцнення тоталізувальних тенденцій у розвитку світової економіки і планетарного суспільства на ґрунті розгортання проекту, спрямованого на досягнення максимальної економічної ефективності. У цьому розумінні для нашої теми є вкрай актуальною суперечність, що її окреслив свого часу Корнеліус Касторіадис. Ідеться про суперечність між доцільністю сучасної економіки споживання та партисипативною демократією. Сучасний капіталізм залишає для громадян лише кілька толерованих інструментальних свобод, позаяк експансія необмеженого виробництва і необмеженого споживання стає панівним уявлюваним значенням сучасного суспільства [Castoriadis, 1993: p. 169].

Маємо справу із суперечністю між двома проектами -- проектом колективної автономії і проектом економічної ефективності. Для сучасного ґлоба- лізму загалом притаманний суто інструменталістський підхід до традиційних цінностей, які відіграють роль маніпулятивних ілюзій для здійснення влади нового світового істеблішменту. У той чи той спосіб ця суперечність була притаманна і тоталітарним, і демократичним режимам. За умов демократії спостерігалися обмеження прав профспілок, бюрократична узурпація влади у політичних партіях, поліцейська сваволя і водночас поширення принципів тейлористського менеджменту з метою досягнення максимального прибутку промислових корпорацій. За умов більшовицького тоталітаризму -- створення декоративних форм громадянського суспільства, тобто всіляких спілок, професійних об'єднань, і водночас організація ГУЛагу задля розв'язання завдань індустріалізації, усталення так званого державного капіталізму.

До появи ґлобалістської ідеології найвпливовішим зразком емпіричного профетизму був історичний матеріалізм Карла Маркса. Характерні особливості останнього -- фетишизація науки (зокрема, наративів продуктивних сил, доданої вартості) і суроґатних релігій (зокрема, наративу історичної місії пролетаріату, царства свободи, світової революції тощо). Натомість ґлобалізм звертається до різних форм символічного лише як до афірмативних інструментів володарювання. На противагу партикулярному, національно або соціоекономічно узасадниченому месіанізму, ґлобалізм воліє послуговуватись усілякими еклектичними релігійними доктринами окультного характеру на кшталт ідеології західного духовного руху, відомого під назвою New Age. Речники цього руху, як відомо, прагнули злютувати у своєму умогляді настанови мотиваційної психології, парапсихології, квазірелігійних теорій свідомості, холістичної медицини та інші варіації того, що можна назвати балістикою езотеричних практик, як це робили їхні попередники, як-то Блаватська або Гурджієв. Задля ефектної симуляції наукової респектабельності до «джентльменського» набору езо- терики додають ще й квантову фізику. Проте симуляція науковості й пафос віри аж ніяк не усувають «маску зацікавленості» (Альтюсер), що під нею ховається будь-який профетизм.

За багатьма ознаками ґлобалізм містить водночас властивості як ідеології, так і утопії. Це означає, що його мета -- з одного боку, леґітимувати наявність певної констеляції влади, а з іншого -- надати перевагу панівним верствам у їхньому прагненні максимально розпросторити свою владу. І ідеологія, і утопія, згідно з Карлом Мангаймом, живляться неузгодженостями і розривом з наявною дійсністю і з реальним перебігом подій. Будучи дискурсом певної групи, утопія завжди відбиває партикулярний інтерес. У цьому розумінні програму Європейського Союзу можна вважати своєрідною регіональною моделлю ґлобалістської утопії. Так, скажімо, спроби Брюсельської бюрократії нав'язати Греції зразка 2012 року правила економічної поведінки супроводжувалися зазіханнями деяких національних держав на територіальну цілісність цієї країни. Достатньо пригадати пропозицію Німеччини купити ті чи ті грецькі острови в обмін на погашення фінансових зобов'язань перед німецькими банками. З цього погляду планетарна ідентичність ґлоба- лістської утопії постає як декретована ідентичність, «впровадження» якої неминуче призводить до конфліктів. Ідеться про намагання поставити під контроль обмежені ресурси людства, як-то питна вода, нафта, пшениця, встановити певні пропорції зростання народонаселення. Ґлобалізм, елементи якого подибуємо у деяких проектах США та ЄС, постає як певна наступальна стратегія, спрямована на захист інтересів так званого золотого мільярда.

Референтною щодо ґлобалізму є певна соціополітична реальність. Саме вона являє собою «грибницю» ідентичностей. (Я використовую слово «грибниця» у тому значенні, в якому його використовував Карл Ґустав Юнґ для додаткового пояснення сутності колективного несвідомого. Стосовно останнього індивідуальна свідомість позначалася словом «гриб».) І саме з цією реальністю не узгоджуються ідеологеми ґлобалізму. Дуже часто саме події, що утворюють таку гетерогенну реальність і об'єднуються в ідеологічний ансамбль, подають часто-густо як гомогенний, односпрямований ґлобалізаційний процес. Ключем до розуміння природи й сутності прихованих в ідеологічному дискурсі неузгодженостей, розколів і відхилень може послугувати теорія реалізму, яка впродовж тривалого часу домінує у процесі вироблення стратегій розбудови міжнародних відносин.

Згідно із теорією так званого наступального реалізму (Джон Мієршай- мер), структура міжнародної системи спирається на низку засад: держави є головними дієвцями світової політики, які діють за умов анархії; наддержави, або великі потуги, мають певні наступальні військові спроможності; держави не можуть бути певними щодо намірів суперників стосовно них; їхня першочергова мета -- виживання; водночас держави -- це раціональні дієв- ці, орієнтовані на вибір стратегій, що максимізують шанси на виживання [Mearsheimer, 1993: р. 362--363]. На думку Мієршаймера, публічна відданість ліберальному дискурсу щодо міжнародної політики у США добре уживається з реалістичною логікою еліт, які перетворюють мову національної безпеки переважно на мову сили, при цьому Сполучені Штати діють на міжнародній арені, підкоряючись диктатові саме такої логіки [Mearsheimer, 1993: р. 25]. Віра у рятівну силу міжнародних інституцій, таких як ООН, НАТО і навіть Європейський Союз, щоразу наражається на опір країн -- членів цих організацій вимогам діяти всупереч своїм національним інтересам, наштовхується на боротьбу за регіональну гегемонію. Реалістичне бачення Мієршаймера знаходить розвиток у критика апологетичного ґлобалізму Джилпіна. Гегемонізм та дозвільний (рermissive) принцип Джилпін вважає головними чинниками, що визначають сутність планетарних зрушень сьогодення. Лише під орудою міжнародного авторитету держав-націй формуються умови міжнародної політики, яка є результатом «дозвільного» ґлобального порядку, що сприяє утворенню і підтриманню транснаціональних зв'язків та інституцій. Саме регіональна гегемонія надпотуг, або авторитетів національно-державних утворень уможливлює інституційну експансію міжнародних організацій [Gilpin, 1987; Gilpin, 2001]. Є всі підстави вважати, що поширені образи ґлобалізації, як-то «Макдональдс», «Мерседес», Facebook чи Twitter, являють собою ситуативний, принагідний інструментарій здійснення національних інтересів або інтересів країн, які діють під прихистком субнаціональних реґіоналізмів (на кшталт ЄС) за класифікацією Ульриха Бека, який говорить про Європу держав, Європу цивілізацій, навіть Європу християнств. Отже, ґлобалізація має примхливий, випадковий характер, узалежнений політичною волею провідних міжнародних дієвців за умов поліархічного безладу.

Концепт реалістичного порядку, репрезентований Джоном Мієршай- мером, по суті, позначає лінію розриву між утопією і дійсністю, між сконструйованою ідентичністю і життєвими світами, між ідеологічною симуляцією і онтологічною природою культурних ідентичностей. Ульрих Бек визначає утопію неоліберального ґлобалізму як утопію неґативну. Адже за- садовим щодо неї є уявлення про єдиний товарний світ ґлобального ринку, заперечення культурного розмаїття, світ, в який мають інтеґруватися «останні ніші», а викоренені культури та ідентичності мають поступитися місцем символам цього товарного світу, запозиченим з рекламного та іміджевого дизайну транснаціональних корпорацій. Таким чином, буття, як висновує Ульрих Бек, повсюдно стає дизайном. Це, зокрема, означає, що реальні суперечності, онтологічна природа світових подій підміняється стверджувальною дескрипцією, фетишизацією наявного.

З цього погляду особливої ваги набуває тема світової економічної кризи, друга хвиля якої розгортається на наших очах і від якої нас не вберегли ні ґлобальні проекти, ні ґлобальні інституції. Перефразовуючи метафору Ульриха Бека, можна сказати, що дизайн виявився безсилим перед лицем невблаганного буття. Зазвичай інституційні кризи супроводжує соціально- політична міфотворчість, різновидом якої є ґлобалістські ідеології.

Економічна криза значною мірою є продуктом функціювання символів, принципів соціальної комунікації, а також того, що можна назвати онтологією грошового універсуму, які є засадовими для економічної системи, про тріумфально-урочисту ходу якої передчасно сповістив американський політолог і політичний економіст Френсис Фукуяма. Зовсім не випадково надзвичайну популярність Фукуямі допоміг здобути провокативний концепт «кінця історії». Цілком сподівано вчинений американським вченим замах на історизм провалився. Річ у тім, що історизм є головною умовою самоусталення людини у світі, засадовою складовою і умовою її онтологічної біографії, звідки випливає принципова неможливість уникнути історії та її імперативів. Сьогодні ми це добре знаємо на прикладі доль, які спіткали такі славнозвісні ідеї, як Геґелевий варіант завершення історичного розгортання абсолютного духу, Марксові ідеї кінця передісторії людства, що передує входженню до справжньої історії, та стрибка із царства необхідності (історії боротьби класів) у царство свободи -- комуністичний стан, зрештою, пророцтво Освальда Шпенґлера щодо обмеженості життя різних цивілізацій. Смерть Геґеля від холери, камбоджійський комуністичний експеримент часів Пол Пота, нинішня економічна криза -- це іронічні жести незнищенної історії, спрямовані проти метафізичних, соціальних та економічних утопій.

Світова економічна криза, як відомо, зачепила й Україну. Ось чому можна говорити про залежність її від ґлобалізації. Водночас через неґатив- ні планетарні впливи леґітимація ґлобалізму і на рівні владного істеблішменту, і на рівні масової свідомості підважується. Стає дедалі очевиднішим: обмеження суверенітету країн, передбачуване ґлобалізаційними проектами, означає лише зміцнення суверенітету провідних міжнародних дієвців, особливо так званих надпотуг. Аби збагнути нову світову констеляцію суверенітетів, важливо розуміти онтологічну природу суверенітету. Жерар Мере пов'язує утвердження новітньої політичної онтології передусім з війною (зокрема, й війною громадянською), яка є вирішальним чинником сувере- нізації. «Держава, чи суверенітет, сама по собі становить потугу, яка домінує над силами, котрі породжують громадянські війни, однак сама вона походить від громадянської війни, бере початок з неї» [Мере, 2003: с. 133]. Суверенітет, своєю чергою, розгортається у просторі історії. Виразним і переконливим підтвердженням тому може бути нещодавній контрхід Греції проти зазіхань Німеччини на її острови. Наприкінці 2012 року у грецькому парламенті було порушено питання про компенсацію матеріальних втрат внаслідок нацистської аґресії під час Другої світової війни. Тут не можна обійти увагою і спалах теми Волинських подій 1943 року, а саме трагедії, спричиненої протистоянням Армії Крайової та УПА. Ідея суверенітету як правової норми, яка є засадовою для національних правових систем, вочевидь увіходить у суперечність із будь-якими транснаціональними проектами і, ясна річ, проектами ґлобалізаційними.

Скажімо, дедалі помітнішою стає несумісність стандартів так званого Болонського процесу з національними освітніми традиціями України. Так само широко пропаґовані форми організації науки, зокрема у США, механічно перенесені до українських умов, можуть призвести до катастрофічних наслідків. Досвід виникнення, функціювання і розвитку національних центрів фундаментальної науки завжди був безпосередньо пов'язаний із культурно-історичним родоводом академічного знання. В Європі, як відомо, це насамперед процес секуляризації знання, але ж вона, Європа, невіддільна від розвитку духовних релігійних центрів та їхніх дискурсивних практик, середньовічної схоластики, зокрема. Так, ченці Port Royal закладали підвалини сучасної логіки.

А витоки американської фундаментальної науки також слід шукати в релігійних покладах. Річ у тім, що в підґрунті діяльності переселенців лежала протестантська етика, згідно з якою однією з форм аскези було створення капіталів, які належало витрачати здебільшого не на особисте збагачення і не на несамовите поліпшення власного добробуту, а на розвиток виробництва і на благодійництво. Таким чином на початку ХІХ сторіччя виникає своєрідне змагання між успішними людьми -- тими, хто досяг успіху в бізнесі, -- за створення університетів і фінансування наукових програм. Особливого піднесення цей рух набуває з початком промислової революції у США, яка припадає на 1850-ті роки. Майже по всій країні створюють університети, наукові лабораторії, підтримувані фінансовими потужностями приватного капіталу. Власне, ця традиція і є підставою функціювання наукових центрів у сучасних США. Але водночас від самого початку в межах кожного штату створюються централізовані фонди опосередкованої підтримки науки через фінансування університетів. При цьому, зважаючи на, сказати б, спеціалізацію кожного штату (може йтися, скажімо, про аґрарне чи промислове виробництво), відбувається своєрідна спеціалізація фінансування. Ясна річ, фінансові умови існування українських університетів, їхня залежність від наглядової бюрократії аж ніяк не сприяють розгортанню ефективних наукових досліджень, які здійснюють у США.

По суті, йдеться про те, що в разі загрози історично сформованим національним онтологіям і життєвим світам, які утворюють фундамент ідентичностей і які уособлює новітнє розуміння ідеї суверенітету, міжнаціональна взаємодія починає балансувати на грані війни, принаймні війни символів. Причому вибір об'єктів війни узалежнюється реальним балансом сил на світовій арені, що окреслює ризики символічних ініціатив. Добровільне обмеження суверенітету може бути або платою за прихисток, як у випадку з Євросоюзом, або наслідком тиску потужного міжнародного дієвця. Для України ситуація ускладнюється у зв'язку із кризою ідентичності, потребою розбудови національної держави за доби ерозії символічного, оскарження теоретиками ґлобалізму самої актуальності держави-нації. Проте саме такі ускладнення, вимушені спроби національного самоусвідомлення, осягнення сутності національного суверенітету, повернення предметові його сутності, консервація його усталеного значення убезпечують від ризикованого сну, що його навіює апологетична ґлобалістська риторика. Нині постає питання контролю ілюзій щодо наслідків розгортання ґлобалізаційних проектів, які не підлягають верифікації.

Отже, існують онтологічні передумови для спротиву ґлобалізаційним процесам, які, по суті, мають на меті встановити планетарні режими ідентифікації, всеохопну, ґлобальну «самовідтворювану соціокультурну ієрархію» (Зиґмунд Бауман) задля збільшення переваг світових надпотуг.

Перебіг ґлобалізації, її форми і продукти значною мірою залежать від засадової історичної вмонтованості людського буття, за словами Гайдеґера, у «ландшафт, область заселення, експлуатації, у поле бою і культовий простір». При цьому ґлобалізувальна уява розпросторюється залежно від технічних удосконалень, чи то йдеться про сферу транспортних засобів, засобів зв'язку, банківських операцій, чи то про вирощування злакових. Технічний проґрес та упривілейоване володіння його набутками породжують ілюзію контролю, яка зрештою набуває образів планетарного панування. Своєю чергою, така ілюзія живиться проективною силою уявлюваного, у тому числі проективною силою уявлюваних інституцій, що сакралізуються. Далеко не випадково про планетарну роль техніки як Долі Заходу заговорили після катастрофічного технічного проґресу ХХ сторіччя, який супроводжував спроби реалізації ґлобалістських проектів на кшталт світової революції або тисячолітнього рейху.

Утім, і атомна бомба, і загроза клонування людини, і примара вебфашизму, що її вбачають у тотальному контролі соцмереж, досі наражаються на онтологічний спротив. Натомість маємо факти самоорганізації громад через соцмережі. Створення атомної бомби ось уже понад 70 років утримує нас від світових війн. А тема клонування поступово відходить на периферію наукових пошуків. Технічні та наукові новації можуть лише примножувати ризики, які закладені в онтологічній природі внутрішньої та зовнішньої політики національних спільнот. У цьому розумінні одним з найбільших ризиків є співвідношення між інтересами національних еліт, ірраціоналізмом їхніх соціальних проектів, практиками урядування, що наповнюють реальним змістом поняття суверенітету, і тим, що називають загальнолюдськими цінностями. Ідеться про цінності, вироблені у процесі розвитку західноєвропейської цивілізації. У багатьох випадках ми маємо справу із власницьким і персоналізованим суверенітетом, на грунті якого постають деспотичні й тоталітарні режими. За таких умов реалізація геополітичних інтересів провідних міжнародних дієвців через транснаціональні інституції, такі як Гаазький суд із прав людини, може відіграти позитивну роль. Фактично такі інституції відіграють ефективну наглядову роль, адже вони спираються на силу державницького примусу.

У транснаціональних інституціях, по суті, закладено інституційну матрицю національної держави. Вони є продуктом історичного розвитку Дер- жави-Нації, власне історичним продуктом. Державницький міф спирається на систему уявлюваних інституцій як історично виплеканих цінностей і нормативів у процесі усталення національного буття. Цілком природно, що при цьому етатистський міф, який переймає уявлення про національну державу, живить і ґлобалізаційну ідеологію.

Джерела

1. Достоевский Ф.М. Полное собрание сочинений : В 30-ти т. -- Л., 1983. -- Т 25.

2. Єрмоленко В. Імперіалізм ображених. Про фашистське коріння російського євразійства // День. -- 2014. -- 27--28 червня.

3. Мере Ж. Принцип суверенітету. -- Львів, 2003.

4. Пролеєв С. Людство перед викликом Глобалізації // Виклики Глобалізації. -- Київ, 2001. -- С. 9--7.

5. Рокфеллер Д. Речь на заседании Бильдербергского клуба в июне 1991 г.

6. Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Проблема человека в западной философии. -- М., 1988.

7. Cassirer E. Le myth de l'Etat. -- Paris, 1993.

8. Castoriadis C. Le monde morcele. --Paris, 1993.

9. Gilpin R. Global Political Economy. -- Prinston (New York), 2001.

10. Gilpin R. The Political Economy of International Relations. -- Prinston (New York), 1987. Mearsheimer J.J. The Tragedy of Great Power Politics. -- London, 1993.

11. Олег Білий -- доктор філологічних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу філософії культури, етики та естетики Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.

Размещено на Allbest.ru