Взаємозв'язок проблеми самотності та самогубства

Виклад основного матеріалу

Відомий соціолог та філософ Е. Дюркгейм приділяє значну увагу дослідженню причин самогубства. Так, на його думку, суттєвою ознакою людини є її приналежність до соціуму. Філософ переконаний, що життєдіяльність людини може відбуватися лише в соціальному середовищі, у тісному взаємозв'язку з іншими суб'єктами діяльності [3, с. 190], тобто індивід за своєю природою є соціальною істотою. Він уважає, що місія людини полягає в розвиткові соціального середовища, яке впливає на інтелектуально-психологічний стан індивіда. Лише в органічному взаємозв'язку людини із суспільством можливий обопільний розвиток. Учений зазначає, що "ми розвиваємо наш інтелект заради того, аби виконати наше соціальне призначення, і саме суспільство як скарбниця знання постачає нам знаряддя для нашого інтелектуального розвитку" [3, с. 190].

Е. Дюркгейм підкреслює, що для будь-якої людини природним є, щоб її діяльність була спрямована на розвиток Іншого, удосконалення суспільного устрою, служіння Богу. Продовжуючи власні роздуми, зазначає, що "Я" індивіда складається з двох частин: фізичного та соціального й саме останнє надає смислу нашому існуванню. Філософ переконаний, якщо людина перестає відчувати емоційний зв'язок із суспільством, іншими суб'єктами діяльності, вона одразу ж "втрачає будь-які підстави для того, щоб поціновувати своє життя" [3, с. 191]. Для людини недостатньо задовольняти свої фізіологічні потреби, вона мусить жити за вищими формами життя: розвивати свої соціальні зв'язки, зміцнювати єдність з іншими людьми. Однак якщо "ці вищі форми вислизають від нас, ми залишаємось в абсолютно безпорадному стані; нас охоплює відчуття трагічної порожнечі, і нам немає більше до чого застосувати свої сили" [3, с. 191]. У такому разі людина втрачає смисл свого життя, а тому може знайти привід закінчити його самогубством.

За Е. Дюркгеймом, самогубству передує стан самотності, відчуженість людини від суспільних процесів і, насамкінець, втрата смислу життя. Причиною цього є егоцентричний стиль життя, зосередженість лише на власних потребах і нездатність вийти за межі власного "Я". Тому індивід одразу ж відчуває самотність, коли пориває свої зв'язки із соціальним середовищем, згодом втрачає смисл життя, що може призвести до самогубства.

На думку Е. Дюркгейма, як відчуженість від суспільства призводить до самогубства, так і повна зануреність людини в суспільні процеси, що поглинають її індивідуальність, теж може спричинити суїцидальну поведінку Із цього приводу він зазначає: "Якщо <...> індивідуалізм приводить людину до самогубства, то недостатньо розвинена індивідуальність повинна давати такі самі результати. Коли людина відокремилась від суспільства, то в неї легко зароджується думка покінчити із собою; те саме відбувається з нею і тоді, коли суспільство повністю й до кінця поглинає її індивідуальність" [3, с. 196]. Самогубство в цьому випадку відбувається з тієї причини, що на людину тиснуть соціальні обставини. Індивід не може діяти відповідно до своїх індивідуальних уподобань та рішень, а чинить лише так, як від нього вимагає соціальне середовище.

Основними причинами самогубства, з точки зору Е. Дюркгейма, є самотність людини та втрата нею смислу життя, що тісно пов'язані між собою. Спочатку людина втрачає взаємозв'язок із соціумом, відчуває самотність, а згодом поринає в екзистенційний вакуум, втрачає мету та смисл свого життя. Життя сповнене смислом лише в тому випадку коли людина відчуває єдність з іншими: їй є для кого й для чого жити та водночас вона комусь потрібна. Учений звертає увагу, що родина як соціальний інститут здатна ефективно зміцнювати в людини почуття єдності із соціальним середовищем. Утім, сьогодні родина не має такого суттєвого значення, як раніше, а тому дедалі більше зростає кількість самотніх людей. Із цього приводу Е. Дюркгейм зазначає, що з деградацією родини як соціального інституту збільшується кількість самотніх людей, що посилює схильність до самогубства [3, с. 375]. Філософ застерігає, що людина має обов'язково заповнити ту порожнечу, що виникає за відсутності родинних відносин. Інакше з'являється загроза виникнення почуття самотності та екзистенційного вакууму Е. Дюркгейм пише, що існує велика вірогідність виникнення психологічної порожнечі в житті людини, якщо вона не замінить чимось цю стару мету своєї діяльності (мета - родина, Я.Б.), [3, с. 375].

Е. Дюркгейм висновує, що чим міцніша єдність індивіда із соціальним середовищем, тим менша вірогідність того, що він закінчить життя самогубством. Філософ зазначає, що "ми захищені від самогубства тією мірою, якою ми соціалізовані" [3, с. 373]. Самогубство відбувається не через життєві труднощі, не через випробування, що випадають на долю людини. Будь-які труднощі можна подолати, якщо індивід відчуває смисл свого життя, тобто знає заради чого живе. Із цього приводу Е. Дюркгейм пише: "Причина самогубств лежить зовсім не в труднощах життя і засіб зупинити приріст кількості смертей за власною волею полягає зовсім не в тому, аби зробити боротьбу менш важкою, а життя легшим. Якщо люди вбивають себе тепер частіше, ніж раніше, то не тому, що нам доводиться докладати більших зусиль для підтримки свого існування <...>, а тому що ми не знаємо <...> яку мету має наша діяльність" [3, с. 385]. Відтак, самотність та порожнеча внутрішнього життя є основними причинами самогубства.

Утім, Е. Дюркгейм указує, що можуть бути й інші причини самогубства, а саме: коли суспільна думка безпосередньо чи опосередковано вимагає від людини піти на такий вчинок. Такий тип суїциду філософ називає альтруїстичним [3, с. 201]. Він характеризується тим, що людина, попри власні інтереси, удається до самопожертви, самогубства через певні вимоги соціального оточення. Так, учений доводить, що в деяких суспільствах існують соціальні норми, що змушують людину в певних випадках чинити самогубство. На основі аналізу таких ситуацій Е. Дюркгейм виокремлює різновиди альтруїстичного самогубства: самогубство людей похилого віку (аби не обтяжувати оточуючих доглядом за собою), самовбивство дружин після смерті чоловіків та самовбивство підлеглих після смерті господаря. В усіх випадках "суспільство чинить на індивіда <...> певний психічний тиск для того, щоб він неодмінно покінчив із собою" [3, с. 203]. Людина несвідомо й свідомо піддається впливу, нехтуючи власним бажанням жити, а тому вдається до суїциду У таких суспільствах людина є лише "деякою частиною цілого, не маючи сама по собі ніякої цінності" [3, с. 207]. Е. Дюркгейм указує, що існують суспільства, які не змушують обов'язково чинити акт самогубства, проте їхні соціальні норми позитивно оцінюють самогубство людини (найбільш це розвинуто в Індії). У всякому разі альтруїстичну суїцидальну поведінку обумовлюють усталені суспільні норми. Незважаючи на те, що людина в процесі своєї суспільної життєдіяльності має бути активним суб'єктом соціальних процесів, перебувати в органічному взаємозв'язку із соціальним середовищем, вона не повинна втрачати власної індивідуальності, не розчиняти свої інтереси, погляди та уподобання в спільноті.

Підсумовуючи роздуми Е. Дюркгейма, підкреслимо, що однією з головних причин самогубства є стан самотності, який виникає через відчуження людини від соціуму На думку вченого, людське "Я" складається з двох компонентів - фізичного та соціального, головними складовими яких є реалізація фізіологічних та комунікативних потреб. Без комунікаційної та емоційної єдності із суспільством виникає самотність, психологічна криза, втрата смислу життя, що підштовхуватиме індивіда до скоєння суїциду Водночас важливим є те, що у взаємозв'язку із соціумом людина не повинна втрачати власної індивідуальності та потрапляти під вплив негативних соціальних явищ. соціальний самотність екзистенційний суїцидальний

Ґрунтовне філософське дослідження проблеми взаємозв'язку самотності та самогубства здійснив видатний філософ М. Бердяєв. Проблему самогубства він аналізує в контексті життя російських емігрантів. Досліджуючи їхню долю, він обґрунтовує загальні психологічні та філософські витоки проблеми самогубства. Екзистенційний вакуум, що виник у психіці людей, бере свій початок, за М. Бердяєвим, із Жовтневого перевороту 1917 року Інтелігенція, відчувши відсутність сенсу цих подій, сприйняла це як крах їхніх життєвих очікувань. Він зазначає: "Втрата будь-якого смислу життя, відірваність від Батьківщини, нереалізованість сподівань, самотність, хвороба, різка зміна соціального стану <...> - усе це дуже сприяє епідемії самогубств" [1, с. 5]. Філософ стверджує, що, хоча з першого погляду самогубство має індивідуальний характер, воно виходить за межі індивідуального життя в соціальний простір. Людина своїми діями опосередковано впливає на вчинки інших. Удаючись до самогубства, вона демонструє приклад деструктивної поведінки для оточуючих. М. Бердяєв зазначає, що "самогубство буває заразливим і людина, яка вбиває себе, здійснює соціальний акт, штовхає інших на цей же шлях, створює психічну атмосферу деградації" [1, с. 5].

У суспільній свідомості прийнято з осудом ставитись до самогубців, утім, М. Бердяєв закликає нас до філософського осмислення такого вчинку Він уважає: коли людина відірвана від свого соціального середовища, втрачає зв'язок зі своїм історичним корінням, виникає стан самотності, що й детермінує акт самогубства. "Важко, дуже важко жити людині ізольовано, самотньо, відірвано від <...> рідного ґрунту, почувати себе покинутою <...> І коли життя людини не зігріте вірою, <...> тягар стає неможливим" [1, с. 6]. Отже, людину штовхають до самогубства не стільки матеріальні труднощі, скільки важкі екзистенційні переживання, коли вона відчуває, що вимушена жити серед чужого середовища. М. Бердяєв, посилаючись на Ф. Ніцше, стверджує , що самотнє страждання, позбавлене будь-якого сенсу ще більше спрямовує людину до суїциду

Філософ наголошує, що людина, незважаючи на екзистенційну кризу має наповнити сенсом власне страждання та соціальні події, що відбуваються. Саме така переорієнтація є шляхом виходу людини з кризового стану "Душевна розчавленість та втрата смислу життя будуть подолані, якщо буде усвідомлено, що ми живемо в епоху великої історичної кризи та перелому і настає новий період історії <...> І кожна людина покликана бути діячем у цьому процесі. Від виявленої ним духовної сили залежить майбутнє", - пише М. Бердяєв [1, с. 7]. На його думку, є лише один шлях запобігання самогубству - знаходження смислу в усьому: "Боротьба проти схильності до самогубства є перш за все боротьбою проти психологічної безнадії та відчаю, боротьбою за духовний смисл життя, який не може залежати від зовнішніх явищ, що відбуваються" [1, с. 7].

Інший шлях запобігання самогубству М. Бердяєв убачає у виході індивіда за межі власного "Я". Один із таких варіантів - це віра в Бога. Індивід, що став на шлях самогубства, зневірився в усьому: у власному житті, в оточуючих речах, у вірі в Бога, у соціальних процесах. Його свідомість до безкінечності звузилась до власного переживання безнадії та зневіри. Самогубець відчуває крайню самотність та перебуває в стані егоїзму Із цього приводу філософ пише: "Самогубця завжди егоцентрик, для нього немає більше ані Бога, ані світу, ані інших людей, а є лише він сам" [1, с. 8]. Подолати потяг до самогубства - значить забути про себе, подолати егоцентризм, подумати про інших, зокрема про Бога. Вихід людини за межі власного "Я" М. Бердяєв підіймає до рівня "великого завдання людського життя" [1, с. 8]. Отже, з позиції М. Бердяєва, покликання людини полягає в тому, щоб вона навчилась виходити за межі самої себе до інших людей, до світу та цінностей, що мають надособистісне значення.

М. Бердяєв виокремлює низку причин самогубства: нещасливе кохання, розчарування в родинних стосунках, утрата цікавості до життя, безсилля, втрата гідності, хвороба тощо. Проте, на його думку яка б не була причина, самогубця, як правило, опиняється в стані безнадії. Це почуття, незважаючи на те, чим воно викликане, здатне спричинити фатальний крок у житті людини. Так, М. Бердяєв пише: "Самогубство за своєю природою є запереченням трьох найвищих християнських цінностей: віри, надії та любові. Самогубця - людина, що втратила віру Бог перестав бути для неї реальною, благою силою, що керує життям" [1, с. 9]. Філософ стверджує, що, стаючи на шлях самогубства, людина інколи здійснює сміливий вчинок, коли, наприклад, убиває себе в інтересах іншого. Проте, він висновує, що самогубство - це все ж таки слабкість людини, "відмова проявити духовну силу та витримати випробування, воно є зрадою життя та його Творця" [1, с. 9].

Для внутрішнього світу самогубця, на переконання М. Бердяєва, характерна заглибленість у власні переживання, нездатність вийти за межі свого "Я", а тому самогубство за своєю сутністю - деструктивне явище, бо "в самогубстві наявний егоїзм та егоцентризм." [1, с. 14]. Філософ так пояснює цей феномен: коли людина ненавидить саму себе, хоче знищити себе, то водночас вона ненавидить й інших людей та увесь світ загалом.

Ненависть і відраза до себе є егоцентризмом, зацикленістю на собі, неспроможністю вийти за межі внутрішнього світу, забути про себе й подумати про інших [1, с. 14]. Самогубця, занурений у себе, не усвідомлює значення, яке він має для суспільства та інших людей і не розуміє, що власним вчинком знищує не лише себе, а й увесь світ. Варто підкреслити, що зазначені роздуми М. Бердяєва перегукуються з думкою Ф. Ніцше: "Родичі самогубця ставлять йому в провину те, що він не зберіг життя з поваги до їхньої репутації" [4, с. 197]. Вчинок самогубці має егоцентричний характер, він не замислюється про близьких людей. Отже, зосередженість на власних негативних переживаннях і відчуженість від зовнішнього світу виступають причиною самогубства.

Натомість М. Бердяєв доводить, що людина мусить подолати ненависть до себе, відкинути негативні егоцентричні думки й полюбити саму себе: "Існують обов'язки не лише щодо Бога й інших людей, але й щодо себе. До себе потрібно по-доброму, а не по-дурному ставитись, не знищувати себе, не поводитись дурно з власною душею й тілом. Самогубство є вкрай поганим ставленням до себе, порушенням обов'язку щодо самого себе" [1, с. 15].

Отже, проблема самогубства постає актуальною в будь-який час індивідуального та суспільного життя. У людському житті є ймовірність втрати його смислу, що може стати однією з причин самогубства. На думку М. Бердяєва, шляхом виходу зі стану екзистенційної кризи є спроба наповнити сенсом усі події особистого та суспільного життя, навіть власні страждання. Людина має вийти зі стану самотності, стати на шлях трансценденції, розширити власну свідомість до рівня особистісних цінностей.

Соціально-філософський аналіз проблеми самотності та самогубства доводить, що внутрішньо-психологічний стан індивіда обумовлений також і зовнішніми чинниками. Так, М. Бубер зазначає, що соціальні процеси, з одного боку кардинально змінюють соціальне середовище людини, а з іншого - впливають на її світосприйняття. Подібний висновок філософ зробив на основі аналізу подій Великої французької революції, коли водночас із приходом капіталізму відбулася й переоцінка духовних аспектів людського буття. М. Бубер підкреслює, що родина, реміснича спільнота, міська та сільська громада в часи Французької революції починають розпадатися, що призводить до "нового нападу світової самотності" [2, с. 247]. Натомість цю новітню хвилю самотності людина намагається подолати діловими клопотами, але, відірвавшись від них, вона одразу відчуває всю глибину свого стану [2, с. 247]. Отже, філософські роздуми М. Бубера дозволяють зробити висновок, що спрямованість людини лише на матеріальний розвиток, економічну свободу унеможливлюють переживання єдності з родиною, зі сферою трудової діяльності, з природою.

Відомий філософ та психолог Е. Фромм, досліджуючи взаємозв'язок проблеми самотності та самогубства, звертає увагу, що до самогубства людина вдається тоді, коли вже не знаходить інших засобів подолання кризового стану Він пише: "Самогубство - це остання надія, якщо всі інші спроби зняти тягар самотності виявились невдалими" [5, с. 133]. Водночас філософ переконаний, що суїцид не є конструктивним методом розв'язання внутрішніх проблем, а тому характеризує його як "найвище збочення життя" [5, с. 223]. Самогубство, на його думку, є протилежним феноменом щодо позитивних форм життєдіяльності людини, отже, суїцидальна поведінка заслуговує навіть на таку характеристику як "патологічне збочення" [5, с. 222].

Як і Е. Дюркгейм, Е Фромм основною причиною самогубства вважає не фізичні чи матеріальні труднощі життя, а екзистенційну кризу, яку не спроможна подолати людина. На переконання філософа, " високий відсоток самогубств у тій чи іншій країні відображає недолік психічної стабільності та душевного здоров'я. Такий стан речей зумовлений зовсім не бідністю. <...> Найменше самогубств здійснюється в найбідніших країнах, у той же час, зростання матеріального добробуту в Європі супроводжувалось збільшенням кількості самогубств" [6, с. 132]. Сучасна цивілізація, що віддає пріоритет матеріальному перед духовним, не здатна задовольнити основні екзистенційні потреби буття людини, які призводять до самотності та самогубства. Так, однією з найважливіших потреб людини є відчуття єдності зі світом, суспільством, природою. Із цього приводу філософ зазначає, що необхідність єднання з іншими живими істотами, відчуття приналежності до них є важливою потребою, від реалізації якої залежить психічне здоров'я людини [6, с. 154]. Розмірковуючи далі, Е. Фромм акцентує, що відсутність почуття єдності з навколишнім світом призводить до стану самотності, навіть повне задоволення фізіологічних потреб не зменшує екзистенційної порожнечі та дискомфорту

За Е. Фроммом, існує два основних шляхи досягнення відчуття єдності із соціумом. Перший полягає в тому що людина може досягти єдності зі світом, підкорюючись окремій особі, групі, організації, Богу [6, с. 154]. У такому разі індивід долає ізольованість свого існування шляхом того, що стає частиною чогось більшого, ніж він сам. На другому шляху єдність зі світом досягається "за допомогою влади над ним, із перетворенням інших на частину самого себе" [6, с. 154], тобто основою єдності виступає механізм володарювання над іншими суб'єктами. Однак Е. Фромм доводить деструктивний характер обох шляхів, бо як у першому так і в другому випадку індивід живе за рахунок інших, а тому втрачає власну індивідуальність і свободу Індивід, який підкорюється іншим або володіє всіма, "стає залежним від інших людей; замість того, аби розвивати свою індивідуальність, він потрапляє в залежність від тих, кому підкорюється або над ким володарює" [6, с. 155].

На переконання Е. Фромма, людина, аби переживати дійсне почуття єдності зі світом і при цьому зберегти власну свободу та індивідуальність, має відчувати до інших любов. Філософ пише: "Існує лише одне почуття, що задовольняє людську потребу в єдності зі світом і разом з тим дає відчуття цілісності та індивідуальності, - любов" [6, с. 155]. Трактуючи любов як "об'єднання з будь-ким або будь-чим поза самого себе за умови збереження <...> цілісності свого власного Я" [6, с. 155], він піднімає її до рівня філософського узагальнення, тобто саме вона дозволяє індивіду досягти єдності з іншими суб'єктами діяльності, соціумом та природою, зберігаючи при цьому власну індивідуальність.

Висновки

На основі аналізу соціально-філософських поглядів Е. Дюркгейма, М. Бердяєва, М. Бубера та Е. Фромма висновуємо, що причиною почуття самотності є втрата людиною єдності зі світом: природою, суспільством, культурою. Егоцентричний спосіб життя, відчуженість від суспільства, інших суб'єктів діяльності та відсутність почуття єдності із соціумом породжує самотність, екзистенційний вакуум, що спонукає людину вчинити акт самогубства.

Загострення проблем самотності та самогубства залежить від соціальної реальності певного історичного періоду, що впливає на людську свідомість. Раптова зміна соціально-політичних та духовних умов буття людини порушує її сталу соціальну, моральну та світоглядну орієнтацію. Соціальні революції (Велика французька революція, Жовтневий переворот 1917 року) суттєво змінили умови буття людини. М. Бубер довів, що в такі періоди починається новий напад світової самотності, людина втрачає відчуття своєї влаштованості у світі, натомість виникає стан екзистенційної порожнечі, а тому спостерігається значний приріст кількості самогубств.

Проблема самотності, яка нині дедалі більше загострюється, у свою чергу детермінує виникнення численних фактів самогубства. Фундаментальною умовою їх подолання та запобігання їм є формування відчуття єдності зі світом, що можливе лише за умов любові до нього.

Література

1. Бердяев Н. О самоубийстве / Н. Бердяев. - М.: Изд.-во Моск. ун-та, 1992. - 24 с.

2. Бубер М. Проблема человека / М. Бубер // Два образа веры. - М.: АСТ, 1999. - С. 202-293.

3. Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический етюд / Э.Дюркгейм; [пер. с фр. с сокр.; под ред. В. А. Базарова]. - М.: Мысль, 1994. - 399 с.

4. Ницше Ф. Человеческое, слишком человеческое / Ф. Ницше // По ту сторону добра и зла: Сочинения. - М.: Эксмо; Харьков: Фолио, 2010. - С. 11-294.

5. Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм; [пер. с англ.; общ. ред. и послесл. П.С. Гуревича]. - М.: Прогресс, 1989. - 272 с.

6. Фромм Э. Мужчина и женщина / Э. Фромм. - М.: АСТ, 1998. - 512 с.

References