Фундаментальна онтологія Мартіна Гайдеґґера: справжність і повсякденні практики

Постановка проблеми та її стан дослідження. Переглядаючи україномовні статті, у яких аналізується творчість М. Гайдеґґера, можемо констатувати, що повсякденні практики, як і автентичність/справжність, не є предметом їх ґрунтовного розгляду У статтях з'ясовується ґенеза мислення філософа та впливи тих чи інших учених на формування фундаментальної онтології або аналізуються її окремі екзистенціали [2; 46]. Проте немає реконструкції загального розуміння М. Гайдеґґером повсякдення як єдиної можливої реальності Dasein. Наприклад, А. Дахній розглядає не автентичність як таку, а феномен прийняття власної смертності людини як один із її чинників [7]. У монографії С. Шевченка «Автентичність людського буття у філософії екзистенціалізму» побіжно розглядається концепція автентичності М. Гайдеґґера; при цьому залишається поза увагою феномен совісті, який є визначальним для справжності [13, с. 58-78]. У монографії О. М. Кочубейник також нічого не говориться про автентичність як комплексний феномен та повсякденні практики [див. 9].

На жаль, українське гайдеґґерознавство незначне за обсягом, а праці М. Гайдеґґера все ще не доступні українським гуманітаріям. Єдина книга цього автора, перекладена українською, лише недавно побачила світ [3].

Кожна людина живе повсякденним життям. Ніхто не може уникнути повсякденного життя. Саме ця необхідність і масовість повсякденного життя робить актуальним наше звернення до фундаментальної онтології повсякдення М. Гайдеґґера, до феномена справжності.

Що таке справжність? Як її розуміє М. Гайдеґґер? Якими є прояви справжнього і несправжнього Dasein? Відповідь на ці питання є метою нашої статті; при цьому ми спробуємо показати, що справжність не є статичною, не є чимось застиглим, а такою, що реалізується в практиках цілісного життя.

Виклад основного матеріалу. У ХХ ст. повсякдення стає одним із ключових понять гуманітарних наук (соціології, психології, культурології тощо) та філософії. Ми звернемося до творчості філософа М. Гайдеґґера, який у праці «Буття і час» здійснив чи не перший ґрунтовний аналіз повсякдення та повсякденних практик як уміння людей жити в умовах нецілісності [14].

Поняття практики відоме з часів Давньої Греції. Його аналізують Платон та Аристотель. Платон у діалозі «Хар- мідес» вважає, що практика - це сукупність дій, спрямованих на досягнення певного результату в певній сфері діяльності; але, щоб діяти, потрібно приймати саме такі рішення, які необхідно приймати. Ухвалення необхідних рішень можливе лише на основі розсудливості (гр. phronesis). Платон визначає розсудливість так: «... розсудливість - це здатність займатися своїм» [12]. Своїм - означає рідним, корінним, властивим собі (гр. auto to auto); своїм, тобто тим, що не можна відокремити від людини. Аристотель зазначає в «Топіці»: «Власне - це те, що хоча й не виражає сутності буття речі, але притаманне лише їй.» [1, c. 353]. Людина за допомогою розсудливості може дотримуватися того, що притаманне лише їй і реалізувати це унікальне в повсякденному житті. Реалізація власного й слідування за ним є справжністю. В Аристотеля практика «стосується формування людини за допомогою всієї сукупності дій, керованих чеснотою розсудливості» [8, c. 500]. Концепція «сродної праці» Г Сковороди узгоджується із платонівською та аристотелівською концепціями «заняттям своїм».

Антропологічна криза - це криза повсякденного життя, коли люди втрачають здатність бути розсудливими і діяти на основі розсудливості: «Отже, у кого немає нічого спільного з розсудливістю й доброчесністю, хто постійно проводить час у бенкетах і в інших подібних розвагах, і в цьому полягає увесь його досвід, того, зрозуміло, відносить тільки донизу., і ось на такому просторі вони блукають усе своє життя. Вони ніколи не переступають ті межі й ніколи не споглядали того, що справді високе, не підносились до нього і ніколи по- справжньому не наповнювались тим, що є, не зазнавали непідробного й чистого блаженства; вони, як та худоба, завжди дивляться вниз, похиливши голову до землі й до столу... І це все через те, що не наповнюють вони нічим справжнім ані того, що в них самих є, ані того, що в них служить тому заслоною» [11, 586в]. Так Платон описує життя людей в нецілісності та несправ- жності, в останньому реченні виявляючи причину такого способу життя - падіння (Verfallen).

Доки не буде прискіпливо розглянуто та проаналізовано, чому люди не є розсудливими й не можуть займатися своїм, доти антропологічну кризу не буде подолано. Однак криза - це завжди шанс оновлення та змін, оскільки криза виявляє, що не так і чому не так за умови, що є бажання зрозуміти це, виправитися та йти далі.

«Люди-самість» (Man-selbst) як основний діяч повсякдення. М. Гайдеґґер визначає повсякдення як «буття “між” народженням і смертю» («Die Alltaglichkeit ist doch gerade das Sein “zwischen” Geburt und Tod») [14, с. 233]. Занурюючись у повсякдення як «буття-між», новонароджений поступово «вибивається в люди». Процес «вибивання в люди» - це процес формування люди-самості, який супроводжується розчиненням у масі, тобто в людях. Я, ототожнене з тілом, є психофізичною єдністю. Таку психофізичну єдність називають особистістю, але ця особистість постає як об'єкт зовнішнього світу; вона може усвідомлювати себе як «окремішність», як «неповторність», але це не означатиме, що така особистість не розділяє масових установок і не є масовою. Така особистість детермінована звичками, поглядами більшості, тому вона не може поглянути на них із певної віддалі. Вона підпорядковується анонімним нормам та правилам суспільного життя. Тому ця особистість має люди-самість, а не унікальну самість. Винахідливість, гнучкість, уміння пристосовуватися та «виходити сухим із води», уміння отримувати вигоду, здавалось би, за несприятливих умов, уміння використовувати інших так, щоб ті не підозрювали, що їх використовують, - усі ці практичні навички маневрувати в повсякденні й керувати повсякденними ділами так чи інакше спрямовані не на здійснення власної самості, не того, ким вона є насправді, а люди-са- мості. М. Гайдеґґер має на увазі, що індивід розчинив себе в людях і став цими людьми, тобто das Man. «Хто практикує ?» - це важке питання, але, на перший погляд, відповідь лежить на поверхні: «Я». Однак хто такий цей «Я»? «Я», що практикує та діє в повсякденні, - це люди-самість.

М. Гайдеґґер уникає таких понять, як «суб'єкт», «субстанція», «Я», тобто усіх відомих понять «класичної філософської антропології», особливо картезіанської. Він пише: «...''субстанція” людей не дух як синтез душі і тіла, а екзистенція» («.die “Substanz” des Menschen ist nicht der Geist als die Synthese von Seele und Leib, sondern die Existenz») [14, с. 117]; «самість. і не субстанція, і не суб'єкт» («Selbst.es weder Substanz noch Subject ist») [14, с. 303].

М. Гайдеґґер намагається надати люди-самості фундаментального значення, тобто онтологічно-екзистенціального значення. Чи справді ми стикаємося з повсякденними практиками люди-самості? Звичайно, що так. Повсякденна практика люди-самості полягає в тому, наприклад, щоб працювати на себе, не займаючись своїм. За капіталістичних умов праця на себе означає, що люди-самість займається тим ділом, яке забезпечує їй та її родині матеріальний затишок та комфорт. Люди-самість започатковує «діло», чи то пак «бізнес». Якщо взяти радянський час, то навіть тоді люди примудрялися працювати на себе, але у зв'язку із відсутністю приватної власності на засоби виробництва ця «праця на себе» полягала в тому, щоб «узяти» на заводі, фабриці, колгоспі щось для себе. Таких людей називали «несунами». Вони не крали, а виносили таємно з місця праці те, що, як вони вважали, належало їм. У часи незалежності України ця звичка «нести» перетворилася на таку практику вміння жити, яка описується феноменом «крутитися». «Хочеш жити - умій крутитися», або в більш грубій формі: «Не вкрадеш - не проживеш», яка ще утвердилася за радянських часів та успішно перейшла в незалежне повсякдення українців. Таке життя, котре протікає в не власній життєвій практиці, «крутінні», можна назвати нецілісним. Неав- тентичне повсякдення - це сфера життя в нецілісності. М. Гайдеґґер таке нецілісне життя називає «специфічним буттєвим способом падіння» («.die spezifische Seinsart des Verfalles») [14, с. 178]. Але немає усвідомлення падіння. Люди продовжують жити так, ніби нічого не сталося. Для них «природно» перебувати в стані падіння, і нічого тут не вдієш. Заклики до «морального життя», наголошення на тому, що так «жити не можна», на них не діють. Люди, не чуючи цих закликів, заклопотані не своїми повсякденними ділами. Ми свідомо не вживаємо тут вислову «не своїми справами», оскільки слово справа має спільний корінь зі словами правда, справжність, справедливість. Тому таке висловлювання «не своїми справами» неможливе в тому сенсі, що справи завжди є свої, а не чужі; справа завжди веде до справжності і є справедливою. Той, хто займається справою, є справжнім (онтологічно). Ми припускаємо, що слово «діло» має інше значення, не тотожне значенню слова «справа». Діло - це вид діяльності, який фрагментарний, частковий і невластивий для певної людини. Діла (у множині) означають заняття не-своїм у житті, тобто частковим і дріб'язковим, тим, що ділить людину на певні фрагменти, тоді як справа робить людину цілісною в її житті. Діло забирає в людини час, оскільки вона робить те, що не потрібно їй. Так минає життя людей у (не своїх) ділах. Люди завершують не своє життя в незавершеності або змученими та фраг- ментованими і навіть не здогадуються про це.

Однак Dasein завжди має можливість повернутися до себе, до власних можливостей і реалізувати їх; воно завжди може обрати себе або втратити себе. Тому можливі два буттєві способи буття-у-світі: властивий і невластивий, справжній і несправжній.

Назад до самості Dasein. Як приходять до власної самості? Через взяття на себе власної самості, яка проявляється завдяки совісті та усвідомленню власної смертності. Боязнь смерті не дозволяє люди-самості прийти до самої себе, тому люди-самість уникає смерті за допомогою турботи. Боязнь не автентична, тому що вона виникає перед зовнішнім об'єктом; бояться чогось або когось. Боязнь - це інтенціональний стан, який спрямований на зовнішні об'єкти. Так само бояться смерті як зовнішньої щодо людини. На відміну від боязні, страх автентичний, оскільки він є неінтенціональ- ним; страх одночасно повсюди й ніде. Це означає, що причиною страху є весь світ, світ як такий. Страх одразу індивідуалізує Dasein у його бутті-у-світі: «Страх оголює в Dasein буття до найвсласнішої можливості бути, тобто вивільняє для свободи вибору самого себе» («Die Angst offenbart im Dasein das Sein zum eigensten Sein- ko nnen, das heiit das Freisein fQr Freiheit des Sich-selbst- wahlens und -ergreifens») [14, с. 188].

Екзистенціал турботи виявляє незавершеність

Dasein у його чи її нецілісності. «Нецілісність означає брак у здатності бути» («Die Unganzheit bedeutet einen Ausstand an Seinko nnen») [14, с. 236]. Звичне розуміння смерті полягає в тому що смерть настає після життя. Людина жила, жила й померла. Таке «розуміння» є нерозумінням феномена смерті. Смерть у житті й життя в смерті - вони нероздільні. Народжений уже поступово починає наближатися до смерті, бо смерть є в ньому а він - у смерті. Щоб побачити чи зрозуміти феномен смерті, необхідно розглядати її не як майбутню «подію», а як на-явність у житті: смерть можлива у будь-який день життя, бо вона на-явна завжди; смерть не приходить із «майбутнього», вона не настає «після» життя. Якщо є таке розуміння смерті, то смерть індивідуалізує ще за життя. Смерть висмикує Dasein із людей (das Man).

Проте необов'язково чекати на смерть, щоб стати самим собою. Взяття власної самості на себе здійснюється завдяки вибору самого себе. Тоді голосом совісті засвідчується здатність бути самим собою: «Те, що в нижче поданій інтерпретації задіяне як це свідоцтво, є буденним самотлумаченням Daseiny, яке називають голосом совісті» («Was in der folgenden Interpretation als solshe Bezeugung in Anspruch genommen wird, is der altaglichen Selbstauslegung des Daseins bekannt als Stimme des Gewissens») [14, c. 268].

Цікаво, що в М. Гайдеґґера совість забезпечує цілісність екзистенції Dasein. Ця цілісність визначається єдністю самості з її можливостями в певних ситуаціях. Совісна самість чутлива до життєвих ситуацій. Релігійна концепція совісті полягає в тому що совість розглядається як голос трансцендентного в людині; цей голос дозволяє їй діяти відповідним чином, тобто правильно, на основі розрізнення добра й зла. У такому разі свідомість і совість можуть ототожнюватися. Ця тотожність дає нам можливість стверджувати, що сфера психічного надзвичайно широка. Психоаналіз виявив структуру сфери психічного, але не структуру свідомості. З. Фройд виділив надпсихічне Я, тобто супер-Я, психічне Я і підпсихічне Я. Щодо структури свідомості, то тут психологія нічого не може сказати напевно. За аналогією структури психіки структуру свідомості поділяють на такі шари: надсвідомість, свідомість-Я і підсвідомість. Проте, на наш погляд, така структура свідомості не витримує критики. Свідомість контролює всі сфери психіки: інтелектуальну, емоційно-афективну й ціннісно-вольову Тому свідомість не може мати якихось частин; вона є чимось цілим і неподільним у собі. Про це, наприклад, говорить Дж. Крішнамурті: «Коли ви усвідомлюватимете вашу обумовленість, ви розумітимете всю сферу вашої свідомості. Свідомість - це цілісна сфера, у якій функціонує думка та існують взаємини. Усі мотиви, потреби, страхи, натхнення, задоволення, надії, печалі, радість перебувають у цій сфері. Але ми ділимо свідомість на активну і пасивну на вищий і нижчий рівень. Тобто на поверхні всі наші повсякденні думки, відчуття і діяльність, а під ними - те, що називають підсвідомістю, ті речі, із якими ми не знайомі, які проявляються випадково через передчуття, інтуїцію та сни» [10, с. 21]. Якщо це так, то свідомість, найшвидше, має кулясту форму а не пірамідальну Куля свідомості охоплює всі сфери психіки; якщо є усвідомлення, тоді не може бути «підпсихічного». «Підпсихічне» стає осмисленим та усвідомленим. Тоді є та цілісність, про яку говорить М. Гайдеґґер. Свідомість-совість розриває люди-самість на шматки, щоб проявилася справжня самість Dasein, яка не є ані суб'єктом, ані субстанцією, ані Я. Буття самим собою - це буття у світі згідно із совістю-свідомістю. Совість-свідомість дозволяє бути єдиним цілим зі своїми можливостями, які вже не просто можливості, а дійсність (Aktualitat) на життєвому шляху.

Маємо зворотний процес, а саме: якщо Dasein із початку свого буття-у-світі губиться в людях завдяки тому що воно «вибивається в люди», то голос совісті-свідо- мості, навпаки, закликає вийти з людей і позбутися люди- самості: «Совість викликає самість Dasein із загубленості в людях» («Das Gewissen ruft das Selbst des Daseins auf aus der Verlorenheit in das Man») [14, с. 274]. Але це не означає вихід за межі буття-у-світі. Самість Dasein залишається у світі; вона не замикається на собі, тобто вона не є соліпсичною, не є «річчю в собі», не є «монадою без вікон і дверей», яка трансцендентна у відношенні до життєвого світу, також вона не є «трансцендентальним суб'єктом» І. Канта чи Е. Гуссерля.

Тільки тепер Dasein починає розуміти себе як спра- ву-буття-у-світі, а не лише як буття-у-світі. Коли хтось був у людях, такого власного й самостійного розуміння себе не було. Не можна, на думку М. Гайдеґґера, вважати, що совість-свідомість кличе Dasein, бо тоді є подвоєння. Насправді, Dasein у заклику совісті закликає самого себе: «Dasein кличе в совісті самого себе» («Das Dasein ruft im Gewissen sich Selbst») [14, с. 275]. Цей заклик одночасно походить від мене самого й перевищує мене самого. І тут М. Гайдеґґер визнає, що «цю феноменальну даність не поясниш» («Dieser phano- menale Befund ist nicht wegzudeuten») [14, с. 275]. Фактично, Dasein і є цією самістю, яку кличе совість-свідомість. У своїй основі Dasein є фундаментальним та радикальним одним цілим справжності й несправжності. Але справжність є примордіальною, буттєвою ознакою Dasein, тоді як несправжність є лише онтичною ознакою, тобто тимчасовою, поверховою. Але, як написано в «Книзі Змін»: немає нічого більш постійного, аніж тимчасове. І це - факт. Адже за М. Гайдеґґером, несправжність є найпоширенішим, не-буттєвим способом існування Dasein у повсякденні. Тому справжність є усього лише можливістю Dasein, а не актуальністю чи дійсністю. Розглянемо ближче можливість справжності.

Практики повсякденної автентичності. У праці М. Гайдеґґера «Буття і час» можна знайти два значення справжності. З одного боку, справжність вживається в описовому значенні й означає власний, особливий, свій. Те, що справжнє, є найбільш власним, своїм, тобто тим, що є найбільш мені властивим та особливим для мене (eigen в eigentlich). Справжність у сенсі автентичності стосується унікальності першої особи, її екзистенції. З іншого боку у М. Гайдеґґера зустрічаємо нормативне значення справжності. Це нормативне значення вказує на те, що бути автентичним - добре, а не бути - погано. Окрім повсякдення, нічого іншого немає. У повсякденні можна бути або справжнім, або несправжнім. Справжність - це буття самості Dasein. Самість не пізнається. Самість дається через голос совісті, тобто саме буття Dasein у світі закликає його до самого себе.

Практики автентичності ґрунтуються на совісті. Голос совісті перериває не-автентичну нецілісну практику Dasein, у якій воно є неповноцінним, бо не живе згідно із совістю; ця відсутність совісті проявляється в занятті не своїм, коли кидаються на всі не свої можливості й губляться в них. Такі не свої можливості стають ділами. Такий стан загубленості в ділах називається розсіяно-запамороченим.

Справжність пов'язана зі справою, сміливістю, зосередженістю та силою, оскільки справжність потребує дотримування найвластивішого собі самому шляху. Тому автентичність - це ще й рішучість, яка інтегрована в передбачуваність того, що чекає на Dasein, а саме: долю. Рішучість, у свою чергу, мусить бути пов'язана з розсудливістю, яка забезпечує практикування свого, власного, тобто того, до чого кличе совість. Рішучість є завчасною, оскільки вона випливає із самостійності самості: «Самостійність екзистенціально означає не що інше, як завчасну рішучість» («Die Selbst- standigkeit bedeutet existenzial nichts anderes als die vorlaufende Entschlossenheit») [14, с. 322]. Практики автентичного Dasein є доленосними.

Цікавий поворот: зв'язок розсудливості з рішучістю. Звернімо увагу на те, що рішучість завчасна, тобто не є передчасною. Передчасна рішучість Я, тобто ніби-са- мості, онтичної самості, означає його марну рішучість, яка «кидається» на невласні можливості. Але самостійність самості - це вже готовність завжди бути собою у своїй завчасній рішучості, яка не дозволяє зійти на манівці. Тут платонівське та аристотелівське значення бути розсудливим збігається із гайдеґґерівсь- ким значенням бути рішучим. Бути рішучим означає залишатися чутливим до унікальних вимог конкретної ситуації і діяти в ній зосереджено й розсудливо, одним словом, уміло. Совість закликає до свого, а розсудливість дозволяє притримуватися свого в житті. Своє - це справжнє. Своє не потрібно розуміти егоїстично, адже тут-буття (Dasein) є буттям-у-світі й воно не може себе ізолювати від нього: «Рішучість як власне буття- собою, не відриває тут-буття від його світу, не зводить його до безтурботного Я. Але як вона могла би це зробити, коли ця рішучість, як власна відкритість, є не що інше, як власне буття-у-світі» («Die Entschlossenheit lost als eingentliches Selbstsein das Dasein nicht von seiner Welt ab, isoliert es nicht auf ein freischwebendes Ich. Wie sollte sie das auch - wo sie doch als eigentliche Entschos- senheit nichts anderes als das In-der-Welt-sein eigentlich ist») [14, с. 298]. Тут-буття завжди перебуває у відношенні і є відкритим до Іншого у своєму бутті, хоча від початку тут-буття є самотнім у своїй власній смертності, бо ніхто інший не буде вмирати за нього. У само-сто- янні самість здатна рішуче прийняти власну смертність, щоб розсудливо, із совістю, тобто автентично, здійснювати справу-буття-у-повсякденні до самої смерті. справжність антропологічний онтологія буття

Наш аналіз справжності у фундаментальній онтології М. Гайдеґґера був би неповним, якби ми не звернулися до такого феномена, як провина (Schuld). Го - лос совісті відкриває ще й провину Dasein за те, що воно не є самим собою. Тут-буття завжди винне, оскільки є скінченним: «Бути-винним притаманне буттю самого Dasein, первісно визначеному як здатність бути. Те, що Dasein постійно винне, може лише означати, що воно у своєму бутті є власним чи невласним екзистуванням. Бути-винним - не просто постійна властивість чогось постійно наявного, але екзистенційна можливість власного або невласного бути винним» («Das Schuldigsein geho rt zum Sein des Daseins selbst, das wir prim ar als Seinko nnen bestimmten. Das Dasein “ist” standig schul- dig, kann nur heiften, es halt sich in diesem Sein je als eigentliches oder uneigentliches Existiert. Das Schuldigsein ist keine nur bleibende Eigenschaft eines standig Vorhandenen, sondern die existenzielle Mo glichkeit, eigentlich oder uneigentlich schuldig zu sein») [14, с. 305306]. Навіть тоді, коли тут-буття досягає автентичності, провина все одно лежить на ньому. Той, хто приймає провину приймає і відповідальність за себе. Намагання уникнути цієї відповідальності є падінням у не- справжність, а тому й нецілісність.

Провина і голос совісті є тими факторами, які безпомилково вказують на можливість бути справжнім у несправжньому повсякденні. Переживання провини є джерелом моральності. У повсякденному житті люди втрачають і зраджують себе. Зрада себе є поширеним явищем у повсякденні. Така зрада і втрата веде до переживання провини. Тому в М. Гайдеґґера провина є сигналом про те, що ми можемо бути автентичними.

Висновки