Августинова версія універсалізації поняття миру як принципу гармонізації іманентного і трансцендентного

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Універсальне як філософська категорія включає в себе чимало понять, до яких долучають поняття право, людяність, любов, мир тощо. Утім, як зазначає О. Гьофе, «...починаючи з античності, Середньовіччя, Нового часу й аж до ХХ століття, філософи написали із цього приводу небагато статей» [1, с. 89]. Причин є достатньо. Ключовим завданням тут є не пошук світоглядного й історичного підґрунтя байдужості до розвідки категорії універсального, а розкриття її унікальної впливовості й укоріненості в більшості класичних проблем філософії. Адже ця категорія не лише відправна для етики, соціальної та політичної філософії, філософії права й філософії релігії, вона є вихідною для вирішення проблеми взаємодії трансцендентного й іманентного та синхронізації колективного (загального) й індивідуального. філософський гуманізм середньовіччя

Окремі аспекти проблеми розглянуті в працях С. Авєрінцева, М. Гарцева, О. Гьофе, Е. Жильсона, Г Майорова, С. Неретиної, А. Погоняйло, А. Столярова, М. Суїні, В. Татаркевича, Є. Трубецького та інших.

Мета статті дослідити зміст Августинового поняття миру, розкрити значення цього поняття для позитивного вирішення проблеми синхронізації колективного й індивідуального для збереження непорушної умоглядної комунікації між іманентним і трансцендентним.

Досліджуючи Августинове тлумачення миру, О. Гьофе визнає, що в отця церкви було три міркування з приводу цього явища. Перші два стисло визначаються тезою, що pax aeterna (вічний мир) є трансцендентним феноменом, який цілком залежить від волі Бога. Тому, хоч мир є віковічним прагненням людства, він, в абсолютному сенсі, є недосяжним у темпорально-земному житті. Адже мир (як універсальна категорія, що охоплює індивідуальну душу й усе людство) має вічну сутність цей стан абсолютної любові та блаженства настане лише після Страшного суду в спільності праведників civitas Dei. Pax aeterna відбудеться через акт есхатологічного очищення від тимчасовості, ущербності та гріховності людства. Він завершує провіденціальність Творіння повернення до первинного стану гармонії всіх елементів Всесвіту.

Друга Августинова теза містить думку, що Божа воля і задум присутні в rationes seminalis (сім'яних логосах), універсаліях Творіння, які іманентно спрямовують світові процеси й формують ordination Dei. Божий порядок поширює любов і визначає космічний лад стан справедливості й злагоди між усіма існуючими елементами тривіального світу і забезпечує, хоча й ущербне, але існування гріховному людству Таким чином, в Августиновій доктрині pax aeterna в абсолютному сенсі є трансцендентний рівень Всесвіту (1) недосяжне вічне блаженство й пануюче воління Бога (2), що іманентно існує в кожній живій істоті й усіх земних процесах прагнення жити за нормами природного закону (lex naturalis) у безпеці, упорядкованій злагоді.

Третє Августинове пояснення миру визначається О. Гьофе як «... відносність миру як правового та державного завдання» [2, с. 226], того тимчасового стану договору держав, який існує між війнами. Ця теза богослова наповнює середньовічний світогляд з одного боку «.ні з чим не зрівняною значущістю та поняттєвою повнотою. і веде до притаманної позитивному поняттю миру надії на повну його актуалізацію, замість завчасної зупинки в ім'я позірного реалізму» [там само]. З іншого боку здобуття миру як державно-правова мета виступає як осягнена загроза перетворення земного світу на дещо остаточно хибне, що не потребує значної уваги вірян і їхнього практичного старання вдосконалити існуючий світ. Адже, роз'яснює Августинові судження німецький філософ, «.тимчасовий, створений самою людиною мир знецінюється до рівня недосконалого відображення обіцяної релігією вічної милості Божої. Його можуть навіть проголошувати поганим» [там само, с. 225]. Щоб цього не сталося й мир залишився практичною метою людства, християнська держава за допомогою моралі й закону мусить досягати універсального стану злагоди з усіма народами, мирного порозуміння в часі, що повинно стати довготривалим соціально-політичним станом (pax sempiterna).

Завершуючи свої міркування, О. Гьофе підсумовує, що, незважаючи на провокаційну концепцію есхатологічного миру, доктрина отця церкви все ж визнає за людством, християнською спільнотою, державою право й (головне) казуально-історичну можливість його реального встановлення. У цьому сенсі німецький філософ помічає, що «.у будь-якому разі місце теологічного поняття вічного миру звільнення назавжди, релігійно-морального pax aeterna в державно-правовій етиці мусив заступити вічний у соціальному й політичному сенсі мир: pax sempiterna, що панує серед людей і в цілому світі, а отже, універсальний. Він поширюється на всіх, а не тільки на обдарованих та вибраних людей» [там само, с. 226].

За визначенням відправних позицій трактування св. Августином поняття миру нам слід виявити його універсальне єство та практичні принципи синхронізації трансцендентного й іманентного в доктрині отця церкви.

У своїх сподіваннях на здобуток гармонії між pax aeterna й pax sempiterna Doctor excellentissimus спирався на два концепти. Перший указує, що в тривіальному світі існує протиріччя між любов'ю до Бога (amor Dei) і любов'ю до себе (amor sui). Розбіжність між двома видами любові не була первинним явищем. Це було наслідком Адамового гріха, який роз'єднав мету, спрямованість людського життя, індивідуальне й загальне, розділив єдиний порядок любові (orde amoris). Гріх порушив orde amoris, місце amor Dei зайняла amor sui, і це порушило гармонію між індивідуальними прагненнями й колективними інтересами. Наслідком протиріччя двох ґатунків любові стало виникнення двох спільнот самозакоханого civitas terrene та відданого любові до Бога civitas Dei. Між цими ґатунками любові, типами людини й спільностями простяглась безодня, яку можливо подолати лише станом миру У цьому сенсі Г Маєр помічає, що «.навіть у civitas terrena може запанувати «свій мир». Це, вочевидь, мир за обставин гріхопадіння. Любов не може керувати земною державою, яка виникла саме тоді, коли відвернулась від справжньої любові. Але оскільки громадянство Боже через свою мандрованість пов'язане із земною державою, воно також діє й творить у земній державі свою любов на зразок гірчичного насіння в заквасці. Й одної миті наприкінці твору про громадянство Боже відкривається можливістю поєднання згаданих держав завдяки умиротворенню, яке буде немовби міст між ними» [3, с. 84]. Відтак гармонія двох ґатунків любові, залежить не лише від волі Бога, але й від практичних зусиль громадян двох Градів, що спрямовані на пошук pax sempiterna.

Другий концепт богослова доповнює перший. Для отця церкви Всесвіт існує в строгій ієрархічній упорядкованості, елементи якої поєднуються ordo amoris і станом миру Роз'яснюючи єство миру мислитель характеризує його знизу вгору за допомогою восьми соціально-антропологічних ієрархічних положень: «.мир тіла є впорядковане розташування частин. Мир душі безрозсудної впорядковане заспокоєння позивів. Мир душі розумної упорядкована згода думки та дії. Мир тіла й душі упорядковане життя і благодать піднесеної істоти. Мир людини і Бога упорядкована покора у вірі під вічним законом. Мир людей упорядкована спільність. Мир у домі впорядкована щодо управління й смирення згода людей, що живуть разом. Мир граду упорядкована щодо управління й смирення згода громадян. Мир небесного граду найупорядкованіша і душевна єдність спілкування в блаженстві з Богом і спільно в Бозі. Мир усього спокій порядку» (De civ. Dei. XIX; 13) [4, с. 1028]. Кумуляція всіх сфер миру формує ordo amoris у душі та розумі індивіда й створює сприятливі умови затвердження pax sempiterna в тривіальному світі, прискорює мандруючий civitas terrene до вищої мети і, головне, спрямовує вільну волю людей до істинної свободи реалізації ключового заповіту Ісуса «любити Бога і свого ближнього», цим наближаючи людство до Божої ласки.

Ґрунтуючись на визначених концептах, св. Августин сакрально легітимізує будь-який стан земного миру Як понадсоціокультурне й наддержавне поняття, мир стає універсальною категорією, яка надає позитивну свободу спільноті та в якийсь час поєднує pax aeterna й pax sempiterna в цілісну ієрархічну спрямованість до трансцендентного порядку. Він стає імперативною нормою християнина, в якому кожен може не лише очікувати на Страшний суд, але практично здобути мир у злагоді з іншими. Саме практика здобуття миру своєю упорядкованістю та досягненням загальновизначеної справедливості потенційно може зменшити вплив людської гріховності на історичний час, утворити соціальний стан однодумства й простір реалізації загального блага (summum bonum). У цьому сенсі богослов проголошує , що «...земний град,.. прагне земного миру й до нього надсилає згоду в управлінні й покорі громадян, щоб щодо речей, які стосуються смертного життя, у них був до певної міри однаковий спосіб думок і бажань. Град же небесний, або, вірніше, та його частина, яка мандрує в цій смертності й живе вірою, поставлений у необхідність задовольнятися і таким миром, поки мине сама смертність, для якої він потрібен» (De civ. Dei XIX; 17) [4, с. 1037].

Таким чином, у доктрині отця церкви досягнення миру є універсальною справою індивідуально-колективною згодою, яка пронизує всі соціально-антропологічні щаблі земного буття і забезпечує спрямованість вільної волі людини не до іманентного, а до трансцендентного. Ця справа починається з внутрішнього миру людини у своїй душі та розумі, миру в сім'ї, асоціаціях, народові й, нарешті, у державі. Гармонія всіх перелічених елементів дає можливість змінити вектор руху людської історії у стані миру та соціальної справедливості історія немовби спрямовується від загальнолюдського гріха до стану concordia. Утім, визначивши превентивну надію, св. Августин остаточно не затверджує її теологічно, оперуючи тим, що зовнішній мир між народами й державами, справедливе існування багатьох соціальних елементів ще не гарантує миру в душі людини, злагоду між окремими індивідами, миру між індивідом і колективним, і тим, що мир не може панувати вічно й стати підґрунтям людського щастя. Якщо не знайдено миру між людиною і Богом, досягти вічного миру в civitas terrena неможливо.

Одночасно, визначаючи стан миру мінливим в абсолютному значенні, св. Августин зауважує, що мир є поняттям індивідуальним як вільний і плідний час необхідний для вдосконалення вірянина, для самопізнання та каяття у своїх гріхах. На цю обставину Августинової доктрини миру звертає увагу Г Вільз, помічаючи, що «.земна політична спільнота має зосередити свої зусилля, аби відпрацювати угоди обмеженого типу, що мали б на меті забезпечення спокою, стану перемир'я, завдяки чому громадяни обох вічних Міст могли б розгадати загадку своєї подальшої долі: спасіння чи пекельні муки» [5, с. 699].

Отець церкви впевнений, що людство як деяка позаприродна єдність, існуюча в Його задумі, отримало своє призначення з'єднатися в реальному житті й утвердити універсальний стан миру для всіх народів та держав. До цієї мети повинні практично прагнути всі християни, а особливо керманичі держав та подвижники Церкви. Мета універсального миру воліє над усіма звичаями, законами, державно-суспільними установами й спрямована до порядку Божої любові. У цьому сенсі богослов проголошує, що civitas Dei, «.не приділяючи значення тому, що є різного у звичках, законах й установах, якими мир земний встановлюється або підтримується; нічого з останнього не скасовуючи і не руйнуючи, а, навпаки, зберігаючи й дотримуючись усього, що хоча в різних народів і по-різному, прямує до однієї і тієї ж мети земного миру, якщо тільки не перешкоджає релігії» (De civ. Dei. XIX; 17) [4, с. 1038].

Ключову роль у справі збереження миру покладає св. Августин на мудрих, досконалих у вірі християн, які усвідомлюють мету досягнення миру як вище церковне служіння, як утвердження нового виду республіки політично-духовної спільності (Respublica Christiana). «Нехай не допускається до управління республікою ніхто, окрім досконалих, повчає мислитель, .усе життя, у будь-якому місці, повсякчас нехай мають або прагнуть здобути спільність. Людям гідним хай роблять послугу, хоча б вони того й не чекали. На гордих нехай мало звертають увагу й самі гордими хай не будуть. Нехай прагнуть спокою й твердого порядку, здорового розуму й мирного життя» (De. ord. II, 8) [6, с. 138]. Відтак досягнення земного миру, а значить соціальної злагоди, є для істинних вірян, Церкви в цілому імперативною нормою іманентним обов'язком, адже кожен християнин живе у двох «градах». Спираючись на цю думку Д. Ладнер стверджує, що св. Августин не вітав духовних осіб у Церкві, які б повноцінно не займалися «суспільним життям» (vitam nostram socialem) [7, с. 113].

Ідеальною формою civitas terrene, який рушив би до вдосконалення, св. Августин вважає Respublica Christiana, громадяни якої спрямовують своє життя до реалізації новозавітних ідеалів сумісного життя. У цьому сенсі мислитель зазначає, що «.істинної справедливості немає ніде, окрім тієї республіки, Засновник і Правитель якої Христос, якщо цю останню бажано називати республікою, через те що не можна заперечувати, що вона народна справа» (De civ. Dei. ІІ; 21) [4, с. 89].

Завершуючи, мусимо визначити, що поняття мир в Августиновій доктрині отримало християнський універсальний зміст завдяки своїй комплексності й кумулятивності в справі наближення до ordo amoris і спасіння практичного руху іманентного до трансцендентного й навпаки. Мир трактувався отцем церкви як первинна, індивідуальна й колективна передумова виконання ключового заповіту Ісуса любити Бога й ближнього, що передбачає багатощабельну злагоду людини зі всім світом. Завдяки індивідуальному здобуттю миру на всіх рівнях соціально-політичного й релігійного буття pax aeterna й pax sempiterna максимально наближуються і тим наближають людство до Божої ласки. Справа поширення миру стала як індивідуальним, так і колективним обов'язком, релігійно-моральною чеснотою істинних вірян усієї Respublica Christiana. Керівництво цієї справи повинна очолити Церква, котра своєю сакральною природою частково знаходиться в pax aeterna, і тому наближує pax sempiterna до Його задуму Відтак мир в Августиновій теорії забезпечує гармонію та позитивний рух іманентного до трансцендентного, синхронізує розірвану індивідуальну гріховність із колективною злагодою і надає певний конструктивний напрямок реалізації вільній волі людини.

Августинів концепт миру зіграв у середньовіччі й ранньому модерні ключову роль у розвитку гуманізму та формуванні європейських принципів співіснування народів та держав. Августинова доктрина миру через практику pax Dei (що впроваджувала Церква в Х-ХІІІ ст. задля припинення феодальних війн і легітимізації королівської влади), творчу спадщину Данте й Марсилія Падуанського стала підґрунтям модерної політичної філософії й теоретичною запорукою майбутньої європейської цивілізації.

Література

1. Гьофе О. Розум і право. Складові інтеркультурного правового дискурсу / Отфрід Гьофе ; [пер. з нім. Л.А. Ситниченко, М.Д. Култаєвої]. К.: Альтерпрес, 2003. 264 с.

2. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / Отфрід Гьофе. К.: ППС-2002, 2007. 436 с.

3. Маєр Г. Августин / Ганс Маєр ; [пер. з нім.] // Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера. К.: Тандем, 2002. С. 73-101.

4. Августин Блаженный. О граде Божием / Блаженный Августин. Мн.: Харвест, М.: АСТ, 2000. 1296 с.

5. Вільз Г. Зручна держава / Гарі Вільз // КОНСЕРВАТИЗМ: Антологія. 2-ге вид. / [упоряд. О. Проценко, В. Лісовий]. К.: ВД "Простір", "Смолоскип", 2008. С. 694-716.

6. Августин Блаженный. Энхиридион, или О вере, надежде и любви / Августин Блаженный. К.: "УЦИММ-ПРЕСС" "ИСА", 1996. 413 с.

7. Нисбет Р. Прогресс: история идеи / Роберт Нисбет ; [пер. с англ. под ред. Ю. Кузнецова, Гр. Сапова]. М.: ИРИСЭН, 2007. 557 с.

Размещено на Allbest.ru