Prima ratio європейської індивідуалізації інтерпретація смислу терміна "haecceitas" в метафізиці Дунса Скота

Ключевые слова: haecceitas; единозначное; формальность; индивидуализация.

Annotation

As a mode of essential forms haecceitas makes it the ultimate reality Meanwhile "individual form," which asserts the man status uniqueness. Comprehension of "individual forms" that there is a reasonable, figuratively originality here and now finds loving will of the Creator to creation, and the inspiring personality to volitional direction defined by God to perfect forms and types. This imposes a duty on the ambivalent personality. On the one hand the individual is responsible for the terrible harmony with summum ens, on the other hand gets within their reality, to be sreatorom natural and human things finally implement the will of God in single-unique. Latest content is the foundation of modern thinking and definitive doctrinal legitimation of Western individualism.

Keywords: haecceitas; single meaning; formality; individualization.

Постановка проблеми і стан її вивчення. Легітимація західного індивідуалізму має своє коріння в середньовічній метафізиці, а точніше у теологічно-філософських візіях схоластів ХШ-XIV ст. Ключову роль у цьому процесі відіграла доктрина Іоана Дунса Скота, спрямована на реалізацію нової синтетичної точки зору переборення односторонності аристотелізму й августиніанства. У той час блискучим прикладом такого синтезу був томізм. Утім, його раціоналістичні положення після смерті св. Томи зазнали критики прихильників консервативного руху в схоластиці. У 1277 р. спеціальна (Паризька) комісія засудила 20 аверроїстських сентенцій Аквіната Ідеться про різку критику томізму (учення Томи Аквінського) з боку впливових прихильників августиніанства, зокрема паризького єпископа Етьєна Тамп'є, архієпископа Кентерберійського Роберта Кілуордбі та його наступника Джона Пекхема, а також послідовників Іоанна Дунса Скотта Вільгельма де ла Марса, Роджера Бекона, що групувалися навколо францисканського ордену (Прим. ред.).. Ця подія розпочала августиніанську ревізію томізму. Особливе місце в ній зайняли представники ордену св. Франциска. Зміст рівнобіжності двох напрямів схоластики полягає в тому, що томісти (переважно домініканці) головним завданням «...бачили мету проповіді, зміцнення церковної дисципліни й систематизацію теології, природно, частіше схилялися до раціональних методів, а отже, і до аріистотелізму; францисканці ж з їхнім пафосом поглиблення особистої віри й служіння Христу, навпаки, більше схилялися до орієнтованого на самоаналіз і містичну любов августиніанства» [1, с. 34].

Незважаючи на те, що рішення Паризької комісії були скасовані (1325 р.) запекле протистояння двох таборів ще довго тривало. Не останньою фігурою францисканського напряму був Дунс Скот, візії якого глибоко вплинули на інтелектуальне життя Заходу Слід лише згадати, що У. Цвінглі «...присвоїв частину Скотових ідей, які доклалися до формування його теології» [2, с. 113]. Також відомим є вплив Скотівської теорії Божої волі та індивідуальної свободи на переконання фундаторів модерної філософії Р Декарта і Г В. Лейбніца. На початку ХХ ст. завдяки дисертаційній праці М. Гайдеґґера, присвяченій скотизму, середньовічна метафізика була «розморожена», а спадщина Doctora subtilisa («витонченого доктора» цим почесним титулом Дунса Скота нагородили францисканці за прихильність до складних логічних дистинкцій) перетворюється на передвісницю феноменологічної філософії.

Мета статті. Відтак метафізичні візії Дунса Скота сформулювали теологічне підґрунтя нового антропологічного світогляду, а терміни філософа стали відправними в утвердженні ренесансного примату людської винятковості й догмату панування обдарованої й вольової особистості над світом. Ключова роль у цьому процесі належить Скотовому терміну haecceitas (цеїсть), зміст якого автор статті прагне розкрити, указавши його місце в метафізичній системі схоласта та його значення в становленні західного індивідуалізованого мислення.

Автор буде спиратися на праці М. Адамса, А. В. Апполонова, Е. Беттоні, М. А. Гарнцева, О. Е. Душина, Е. Жильсона, Ф. Ч. Коплстона, Р Кросса, О. Ф. Лосєва, Г Г Майорова, У. Росса, Е. Уолтера, Т Хоффмана та інших дослідників.

Виклад основного матеріалу. Doctor subtilis будує свою метафізичну систему виходячи з того, що її предметом є універсальна субстанція Первинна Природа («primo prima»), яка є «сама по собі». Вона «.повністю виключає будь-яке єднання по суті. Це доводиться так: Перша Природа не є заподіяне. вона не має сутнісних частин, матерії і форми. Далі: Вона не має і різноманітних довершеностей, які реально розрізнялися б тим чи іншим чином і від яких могло б бути взято поняття роду і відмітної ознаки» (Гл. 4) [3]. Primo prima лежить в основі всього сущого (entis) другої первинної природи («secundo prima»), що якісно утворює предмети й природно-земні форми світу та третьої природи («tertio prima») світу людських речей, соціальних інституцій та відносин.

Primo prima ототожнюється Скотом із поняттям univocum єдинозначне суще універсальне, що має три значення. По-перше, воно визначає іменування логічних відносин між предикатом і суб'єктом. По-друге, це загальна природа, розглянута в абсолютному значенні незалежно від реального індивіда. Й останнє, поняття нашого розуму, сформоване згідно із загальною природою. Отже, primo prima поширюється на все різноманіття реальностей, починаючи з абсолютного єства Бога й завершуючи архетипами людського розуму одночасно роблячи різноманітні реальності єдинозначним сущим в їх множинності.

Остаточну реальність (ens) сущого, окремої речі тут і зараз, стверджує Скот, складає haecceitas. У цьому сенсі він зазначає, що «.сутність не є ні матерія, ні форма, ні композит, оскільки будь-яке із цього є природа, але вона (індивідуальна сутність) є остаточна реальність сущого» (haecceitas) (IV, III) [4, c. 315]. Цим висловом схоласт, заперечуючи гілеморфічну систему томізму затверджує аксіому що primo prima може надати чомусь безформено-якісному щось унікальне виявити «щойність» (quiditas), сконцентруватися в неповторній haecceitas. Інакше кажучи, причиною будь-якої унікальності, пізнавальної диференціації понять й реально існуючих речей не може бути матерія, адже вона сама по собі не визначена й не розрізнена. Остання реальність (або «щойність») формується волею Creatora і виявляється формальністю (formalitas). Вона є модусом конкретних речей та гносеологічних змістів, які існують в матеріальній множинності. Формальність припиняє будь-які розбіжності з матеріальним, бо є остаточною буттєвою субстанцією Божих потенцій волі.

Детальніше роз'яснює Скотівську доктрину формальних розбіжностей А. Б. Уолтер. Він зазначає, що «.між поняттям і реальністю є певна ізоморфність, у силу якої можна сказати, що поняття є образом або картиною реальності. Цей образ ґрунтується ...на тому що проявляє себе як у світі фактів, так і в наших думках про світ... Це дає нам підставу говорити про ratio... як у речах, так і в розумі. У тій мірі, у якій це ratio, або осмислений зміст, є властивістю або характеристикою речі, ми можемо виправдано говорити, що індивід ним володіє, він є те і те. Хоча ці rationes можуть розглядатися окремо, бо їх визначення розрізняються, і те, що включається в одне, не потрібно включати в інше; як характеристика окремого індивіда вони складають одну річ. Вони невід'ємні від індивіда, як душа не може бути відокремлена від тіла... Навіть Божа всемогутність не може відокремити душу від її здібностей або загальну складову індивіда від унікальної «цейості» [5, с. 11]. haecceitas метафізика європейський модерний

Відтак поняття haecceitas виступає в скотизмі як «доповнення до всіх попередніх форм». Haecceitas робить форму не стільки другою формою, скільки визначає остаточну реальність (ens) самої форми її есенціальний модус. K^ns» нічого не доповнює до загальної форми, а є лише її одиничним завершенням. Схоласт відстоював думку що абсолютна форма індиферентна до своїх сингулярних завершень, свого ж вільного прояву адже haecceitas надає можливість бути всьому існуючому відмінною несхожістю, індивідуальні речі не поглинаються summum ens (Всеєдиним), а існують у своїй неповторності як вільні елементи загального. Отже, haecceitas як певна частка універсального має своє метафізичне обґрунтування і визначається окремим станом primo prima, що втілюється в інші дві форми природи в одинично-неповторне тут і зараз. До того ж, на думку схоласта, стан остаточної реальності haecceitas первинно визначається як упорядкованість доброї волі Бога, Його розумність. Тому будь-яка haecceitas, уважає Скот, є позитивно забарвленим станом співмірності, безущербності до summum ens. Завершеним станом «об'єктивної наявності» в усіх трьох рівнях єдинозначності є людина.

На переконання Дунса Скота, людина має свою унікально-одиничну форму, що відрізняє її від інших речей. Помноження кількості форм зруйнує індивідуальну одиничність, тобто сингулярна форма є принципом людської індивідуації, без якої унікальності існування людини не було б [6, с. 274]. Таким чином, мислитель відстоює думку що індивідуалізована річ формується одиничністю формальності й затверджується в haecceitas. У Скотовому розумінні людина потенційно постає одночасно і загальною множинністю, і сингулярною індивідуальністю [7, с. 410]. Точніше, вона є сутнісною формою, «природою», що саме по собі не визначається як загальне, ані одиничне, а передує існуванню і загального, й одиничного в деякій матеріальній формі.

Вірний середньовічній традиції, що йде від Абеляра, Дунс Скот поєднує в індивідуальному форму й фігуру («figure» від «fingere» формувати). Порівнюючи, він інтерпретує ці поняття як «зовнішній уклад речей»,«твердий і визначений порядок частин» [8, с. 209]. Відтак, haecceitas через формування зовнішніх речей одержує матеріальну фігуру яка через співмірність своїх властивостей отримує суб'єктивну якість. Суб'єктивні якості визначаються мірою розумності і вольових здібностей індивіда, їх осмисленим співвідношенням з порядком універсалій в summum ens.

З поданих вище міркувань можна зробити висновок, що в скотизмі єдність матерії і форми більш завершена в індивідуальному, ніж у видовому або родовому адже сингулярне виключає поділ на частки. Більш того, перехід від видової єдності до єдності індивідуальної передбачає додавання деякої внутрішньої досконалості. Таким чином, додавання haecceitas до виду не лише завершує поділ останнього, але й обмежує вплив загальної природи на індивіда, роблячи його конкретно існуючим суб'єктом світу Haecceitas виступає граничною реальністю форми (конкретною фігуральністю), що легітимізує суверенність людини у світі, тобто визначає індивідуальну грань існуючого буття.

Для схоласта індивідуальне є досконалою та істиною метою природи, останньою реальністю summum ens. Спираючись на цю думку, О. Е. Душин зазначає, що в Скотовій доктрині «...вся ієрархія Всесвіту уявляється в якості індивідуальних «цеїстей», Бог є лише Найвищий індивід. Усе інше, що лежить між «цеїстю» предметів утвореного сущого і Богом абстракція» [9, с. 177]. Отже, Doctor subtilis визначає, що загальне, хай і не в чистій перспективі, але ж реально дане в одиничному: видова природа, яка наявна в кожному одиничному є основою умоглядних форм і природної фігуральності, які завдяки взаємодії з інтелектом людини формують поняття, у яких ця природа дана як об'єкт пізнання і як предмет удосконалень.

До цього слід додати, що Дунс Скот указував на наявність валентності та гармонізації одиничного і загального й визначав, що в просторі матерії та часу така взаємодія відбувається. Індивідуалізація як haecceitas форми і матерії метафізично призупиняє миттєву вічність загального (універсалій) й одночасно розкриває її в одиничному в її спрямованості до любові Творця. Уможливлює валентність загального й одиничного в скотизмі трактовка природи, її гносеологічна автономність. На думку Е. Жильсона, для схоласта «.«природа» сама по собі не є ані загальним, ані одиничним, але байдужою по відношенню до загальності і до одиничності. Для того щоб вона стала загальною, інтелект повинен певним чином розтягнути її, надати їй універсальності; для того ж, аби вона стала одиничною, деякий додатковий визначаючий принцип повинен, навпаки, немовби стиснути її й тим самим зробити одиничною. Так, сама по собі «конячність» не є ані поняттям коня, ані конем. Вона є лише та загальна сутність, яка однаково може стати і тим, і іншим» [10, с. 407-408].

Отже, Скотівський принцип первинності сутності, її можлива реалізація в haecceitas та осмислення модусів сутності зберігає світоглядний каркас Середньовіччя, де будь-яке індивідуальне існування представлене в загальній єдності унікальних haecceitas, які співвідносяться з ієрархією нескінчених сутностей. Бог, який в ієрархії виступає як абсолютна персона, що живить кінцеву haecceitas душу людини прямо пов'язується з нею, і тому всі інші речі Всесвіту мають абстрактну визначеність. Таким чином, мінорит Мінорит член чернечого оредену францисканців. Дунса Скота вважали привілейованим учителем цього ордену (Прим. ред.). відстоює думку що у світі реального прерогативу має неповторна особистість, яка є довершенішою, аніж досконала сутність виду та роду Саме індивід завершує реалізацію Його задумів, увінчує вічний плин модусів summum ens.

Доктринальне визнання за Первинною Природою бути уможливленою в індивідуальному, на думку Дж. Реале і Д. Антісері, надає підґрунтя Скоту визначити персональне (eentis) конкретне, яке у своїй універсальності «.не може бути часткою всього, воно все у всьому, імперія в імперії. У понятті особистості відмінне й універсальне співпадають. Кожна людина подібна до своєрідної реальності часу така ж невідтворна й незамінна. Її не можна розуміти як детермінацію універсального. У своєму визначенні, участі в її долі Христа вона залучена в реальність вищу й початкову Людина приречена до діалогу з Богом, Єдиним і Троїчним, бути особистістю» [11, с. 226].

Через це індивідуалістична одиничність не означає окремість і самотність людини, будь-якої речі Всесвіту. Навпаки, на переконання мінорита, eentis існує в універсальному можливому у часі й просторі реалізації Вищої сутності, яка звеличує свою потенцію окремими індивідуалізаціями, удосконаленням їхньої реальності. Бо множинність формальностей існує у сфері волі Бога, Його абсолютній свободі. Божа воля в скотизмі виступає ключовою ланкою, що пов'язує вічну нескінченність існування Бога з кінцевим творінням індивідуальним. Воля Бога нічим не детермінована, є панівною і не піддається доконечній раціоналізації. Свобода Його є також не обмеженою ані поняттям добра, ані раніше Ним же визначеною метою формами майбутнього світу. Його Творіння є чистим проявом волі Його дія стає добром та красою саме тому що це Його акт волі, який творить дещо, і лише потім може визначитися людським розумом як Боже благо. Відтак, Божа воля не несе в собі протиріччя із загальним благом, зі встановленими Його розумом законами та задумом, адже Його вільний вибір сам по собі від початку благий і справедливий. Воля Бога включає в себе Його любов, яка надає кожній haecceitas можливість вільно бути. Більше того, воля Бога поблажлива й надає право існувати різноманітним протиріччям, багатьом приватним порядкам.

Висновки