Сутність та значення ревнощів в дискурсі любові: філософський аспект проблеми

Аспірант кафедри філософії Інституту філософської освіти і науки НПУ імені М. П. Драгоманова

Аналізується філософський погляд на сутність ревнощів в дискурсі любові. Автор чітко розмежовує ревнощі від заздрощів, тим самим уникаючи ототожнення одне з одним, а також зосереджує окремуу- вагу на феноменології кожного із учасників даної ситуації і доводить не стільки легковажність даного феномену, скільки про її складність та суперечливість.

Ключові слова: заздрість, любов, ревнощі, дискурс любові, людина, предмет любові, суб'єкт любові.

«Мені здається стало беззаперечним те, що роздуми про любов неминуче піднімають питання про ревнощі»

(П. Флоренський)

любов ревнощі дискурс поділ

Дискурс любові--унікальний феномен в житті кожної людини. Він наповнений різноманітними прекрасними та складними моментами, почуттями, екзистенціалами, феноменами. Одним із таких феноменів є, безперечно, ревнощі. Проте, як слушно зауважував ще на початку ХХ ст. російський мислитель П. Флоренський, «думається, що не достатньо усвідомлюється більшістю мислителів його теоретична важливість: у філософській літературі поняття ревнощів загнано кудись на задвірки і ледь-ледь коли його удостоюють поглядом» [14, с. 464]. Це стосується і питання щодо місця ревнощів в дискурсі любові. Яке значення мають ревнощі в онтології любові? Що собою являє предмет любові/ревнощів? Що переживає суб'єкт любові при відчутті ревнощів до когось?

Ми спробуємо в даній статті відповісти в контексті філософського дискурсу на ці питання.

Наукові доробки зарубіжних та вітчизняних дослідників С. Журавльової, Г. Іванченко, К. Льюїсса, А. Рубеніса, С. Стрельцової та інших,, які присвячені аналізу феноменів ревнощів та любові стали теоретико-методологічною базою даної розвідки. Проте, слід констатувати, що в них відсутній систематичний аналіз означеної проблеми.

Відповідно, мета нашого дослідження--з'ясувати філософський погляд на сенс ревнощів в дискурсі любові.

Поставлена мета вимагає від нас вирішення наступних завдань:

висвітлити варіанти диференціації любові та ревнощів в онтологічному зрізі;

проаналізувати предмет любові як предмет ревнощів;

дослідити феноменологію суб'єкта любові в ситуації ревнощів.

Одразу, ж зазначимо, що ми будемо говорити про ревнощі виключно в контексті гетерогенної любові, між чоловіком та жінкою, адже як зазначає Д. фон Гільдебранд та Р. Джонсон, що хоча ревнощі можуть виникати в будь-яких видах природньої любові, але, частіше за все, найбільш драматичного характеру вони набувають саме в цьому виді любові, романтичному коханні [2, с. 487, 3, с. 120].

Диференціація ревнощів та любові: онтологічний контекст.

Чи можна говорити про те, що ми любимо, коли ревнуємо предмет любові до якоїсь іншої людини? Чи є місце ревнощам в онтологічному статусі любові?

На ці та подібні питання людство намагається відповісти ще з давніх часів, висуваючи ті чи інші аргументи та умовиводи на користь або всупереч позитивній чи негативній відповіді на них. Давньогрецький неоплатонік Порфирій вважав, що як любов, так і ревнощі є однаковими пристрастями, адже виникають водночас після дотиків, від яких виникають думки, фантазії та різноманітні думки: «Слідом за всім, що пов'язано з дотиком, збирається натовп спогадів, фантазій, думок, які, в свою чергу, пробуджують у нас рій пристрастей, наповнюючи душу страхами, потягами, гнівом, любов'ю, чаклунськими спокусами любові (фіітрюу), скорботами, ревнощами, тривогами, хворобами і тому подібними пристрастями» [10, с. 80]. Така думка не є дивною, адже латвійський дослідник А. Рубеніс зазначає, що «словом «ерос», вони (давні греки--В. Т.) позначали почуття, що направляються на предмет з метою повністю увібрати його в себе. Цей термін (частіше за все в античних творах--В. Т.) виражає любов-пристрасть, ревнощі і чуттєвий потяг та пов'язаний з його пафосом чуттєву сторону» [11, с. 207].

Всупереч думці античного мислителя, в Новий час Б. Спіноза у своїй славнозвісній «Етиці» протиставляє любов ревнощам і зауважує, що «ненависть до улюбленого предмета, яка поєднана із заздрістю, називається ревнощами, яка, отже, є не що інше, як коливання душі, що виникло разом і з любов'ю і ненавистю, супроводжуване ідеєю іншого, кому заздрять» [12, с. 41]. Таку амбівалентність у поглядах мислителів на диференціацію любові та ревнощів не є дивною. Воно пояснюється всією складністю природи та онтології ревнощів. У зв'язку з цим російська дослідниця ідеї любові Т Стрельцова зауважує наступне:

«По-перше, ревнощі народжується тоді, коли людина не впевнена в собі і страждає яким-небудь «комплексом неповноцінності» (у психологічному, а не психіатричному сенсі). Поява в полі зору гідного суперника кидає його в сум'яття, викликає почуття страху від можливої втрати дорогої людини. Це принизливий психологічний стан--справ- жня криза людської гідності, у будь-якому разі, його неминучий дефект. Такі «страждальницькі ревнощі» руйнівні насамперед для самого ревнивця.

По-друге, ревнощі--неминучий наслідок почуття власності на людину, поєднане з накладенням зовнішніх уз і «ланцюгів» на кохану і відносини з нею, а також з системою «стеження» (явного чи неявно--сором'язливого), заборон, звітів і т. д. Такі «агресивні ревнощі» принижують насамперед коханого, бо не рахується з його невід'ємним правом на свободу і відносну автономність, на незвідний «особистий залишок буття». Недарма вона є причиною чвар, конфліктів, образ, розбіжностей аж до розлучень і навіть злочинів. Наведу в цьому зв'язку думку М. Бердяєва на ревнощі як на своєрідний «гріх » і «провину» в коханні: «Ревнощі заперечують космічну природу любові, її зв'язок зі світовою гармонією в ім'я індивідуалістичної буржуазної власності...У таїнстві любові немає власника і приватної власності».

По-третє, ревнощі характерні для людини-егоїста, який розглядає інших людей як засіб для свого життя, а не як мету. Споконвіку егоїзм вважається «глибинним корінням» чи не всіх вад людини. А. Шопенгауер навіть вважає, що егоїст не здатний до страждання, дружби і кохання. Звичайно, не можна погодитися з цим занадто категоричним твердженням. Проте любов егоїста спочатку ущербна в силу його нездатності зрозуміти і визнати абсолютну самоцінність іншої людини і забути про себе заради нього. Кохання-агапе--одна з необхідних іпостасей справжньої любові--чужа його натурі. Зате ревнощі прямо випливають з неї.

По-четверте, ревнощі виростають з такого благодатного для неї ґрунту, як недовіра до коханого і його поведінки, початкової або набутої. Ревнощі--криза довіри і віри у відносинах, а причин тут--безліч: і надмірна підозрілість люблячого, і легковажність коханого, і тривалі розлуки з потреби, і «злі наклепи» оточуючих, і багато іншого. Мабуть, це найбільш «виправдані» ревнощі, якби вони не були по суті «кризою любові», початком її кінця» [13, c. 365 -- 367].

З вищеозначенихроздумів, стає очевидним, що ревнощі не є простим та стихійним почуттям, а досить складним, суперечливим, скоріше за все таким, що має девіантний і деструктивний характер як для учасників дискурсу любові так і для самої любові. Французькі ж мислителі Ж. Делез та Ф. Гваттарі зауважують, що існує дві думки щодо диференціації любові та ревнощів: 1) Суспільна, що остання є нещасним наслідком любові; 2) Прустівська, що ревнощі це мета та сенс любові: «якщо слід когось любить, то лише заради того, щоб ревнувати» [4, с. 203 -- 204]

Проте, на нашу думку, найбільш адекватно відповісти на ці питання може допомогти феноменологія, а саме феноменологічна концепція любові Д. фон Гільдебранда. Для того, щоб з'ясувати чи можна говорити про любов, якщо виникають ревнощі, німецький мислитель пропонує порівняти останню із заздрістю [2, с. 490]:

З вищеозначеної таблиці ми бачимо, що ревнощі абсолютно протилежні заздрості, і те, що ревнощі в якійсь мірі «ближче» до любові ніж заздрість. Щодо неототожнення заздрості та ревнощі, слугує вагомим для нас визначення першої у російської дослідниці Г Іванченко: «заздрість--це гостре почуття невдоволення собою і своїм, незадоволеності власним життям і безкінечно тривале катування бажанням і неможливістю змінити своє існування» [8, с. 61]. Тому цілком логічним є те, що ще давній мислитель, автор однієї біблійної книги зауважує: ««сильне кохання, як смерть, ревнощі непереможні, немов той шеол» [Пісня над піснями 8, 6]. Потім же апостол Павло в переліку атрибутів любові та тих екзистенціалів, що не мають жодного стосунку до любові, говорить саме наступне «любов не заздрить» [1 Кор. 13,4], при цьому оминаючи ревнощі.

Насамкінець, варто зазначити про досить оригінальний погляд К. Льюїсса на феномен ревності. На його думку, ревнощі--це не атрибут дискурсу любові і не просто феномен його, а саме вид, причому найбільш дикий, тому що дружбі фактично не властиво вони. Англійський мислитель акцентує увагу на тому, що ревнощі присутні у будь-якому різновиді міжособистісної любові, але стосовно гетерогенної він зазначає, що закоханість після того як вона розбита «може вижити і безжально зв'язати двох мучителів, які будуть брати, не даючи, ревнувати (Вид. мною--В. Т ), підозрювати, досадувати, боротися за владу і свободу, кохатись скандалами. Прочитайте «Анну Кареніну» і не думайте, що «таке» буває тільки у росіян. Вульгарна фраза «я б тебе з'їв» виявляється правдою» [9, с. 142].

Таким чином, проаналізувавши основні концепції погляду на онтологію ревнощів стосовно любові, можна виокремити п'ять поглядів, що свідчить не стільки про неспроможність адекватно та повноцінно осмислити ревнощі в дискурсі любові, скільки про її суперечливу та природу, а також про таємничість любові:

Ревнощі та любов--це людські пристрасті, які пов'язані між собою (Порфирій, Августін, Фома Аквінський, Д. Бруно, Е. Роттердамський, М. де Монтень);

Ревнощі--це атрибут дискурсу любові (Д. фон Гільдебранд, Р. Барт);

Ревнощі--це основа любові (П. Флоренський, Ж. Делез та Ф. Гваттарі)

Ревнощі та любов за своєю природою абсолютно антагоністичні (Б. Спіноза, М. Бердяєв);

Ревнощі--це дикий вид любові (К. Льюїсс);

Предмет любові як предмет «поділу».

В любові, як і в ревнощах головним є предмет через який вони виникають. Р. Барт, французький мислитель зауважує, що в «Стражданнях юного Вертера», його предмет захоплення, Шарлотта представляє собою пиріг, і пиріг цей ділять усі ті, хто її люблять, дружать. Французький мислитель з приводу цього зазначає: «я не один--ні в чому не один, у мене є брати, сестри, я повинен ділитися, мушу примиритися з поділом; адже навіть богині Долі--водночас і богині Поділу, Мойри, остання з яких--Німа, Смерть» [1, с. 195].

Про цей поділ і у зв'язку з цим ревнощі, які виникають, Платон пише ось що: «багато хто з нас неминуче чують і бачать, як закохані супроводжують тих, в кого закохані, роблячи це своїм постійним заняттям; тому трохи тільки хто застане їх в бесіді один з одним, у нього зараз же виникає припущення, що це їх спілкування викликанопотягом, вже виникли або намічені. А не закоханим ніхто і не намагається ставити в провину їх спілкування, у впевненості, що їм необхідно буває поговорити по-дружньому або заради якогось задоволення...Багато що їх засмучує, вони вважають, ніби все відбувається їм на шкоду. Тому вони відвертають тих, кого люблять, від спілкування з іншими людьми, лякаючись, що багаті перевершать їх статками, а освічені--поводженням; закохані остерігаються впливу будь-кого, хто може мати перевагу в очах коханої особистості» [Phaedr. 232c-d].

Проте все це свідчить не лише про в якійсь мірі потворність закоханого, але й про те, що сам він не усвідомлює свій предмет любові. Адже якщо ми думаємо, що кохана особистість тільки моя, то тим самим ми обмежуємо її, стверджуємо її недосконалість, одномірність в якій мірі «Досконалому властиво ділитися» [1, с. 195], підкреслює Р. Барт. Сприймання предмету любові, як такого, що належить не тільки мені, робить його безкінечним, безмежним, вічним та довершеним. Та людина, яку я люблю--дарована не тільки мені, вона існує не лише для мене, не лише для моїх очей, для мого життя--вона для цього світу, для її рідних та друзів.

Відповідно до цього, є вірним умовивід С. Журавльової, російської дослідниці феномену ревнощів «сутність ревнощів визначається як егоїстична риса, в центрі якої знаходиться почуття власності, що виражається у ризику втрати будь-якого значимого блага для індивіда, пов'язаному з прагненням зберегти, утримати це благо, любов, дружбу, що небудь інше, що має цінність для нього. Або це фрустрація (дискомфорт) від пріоритету, який ми губимо. Пріоритету на виняткове володіння тілом і душею іншої людини, на право користування річчю, предметом, навіть на виключне право здійснювати якісь дії. У даному аспекті ревнощі можуть бути причиною асоціальних вчинків» [6].

Тому слушно зауважує Т. Стрельцова «не любов--причина злочинів «в ім'я любові». Не любов аморальна, а людина з її недоліками і вадами: егоїзмом і користолюбством, безвідповідальністю, ненавистю і заздрістю, мстивістю і злістю, ревнощами і почуттям власності,бездуховністю. Можна продовжувати цей перелік, але й цього достатньо, щоб знайти серед них багато причини злодіянь, пов'язаних з любов'ю. Ні, не «в ім'я любові» робляться злочини, а всупереч любові!» [13, с. 363 -- 364].

Любов не ревнує. У греків (античних філософів--В. Т ) ревнощі представлялися як кипіння, агонія і жар пристрасті всередині людини. Любов, згідно Біблії, не така. Вона випромінює спокій і незалежність від інших. Вона бачить і не перетворюється на ревнощі, щоб іншого до себе прив'язати, а залишає його вільним. Вже грецький філософ--платонік Максим Тирський вважав свободу найважливішою ознакою любові: «Любов ніщо так ненавидить, як примус і страх. І вона горда і повністю вільна, вільніше навіть за Спарту» [5, с. 103]. Хто відчуває в собі любов, той вільний. Така людина порівнює себе з іншими. Індивід є самим собою. Його серце не розривають пристрасті. Любов веде людину до себе самої, до її власної сутності. Любов відповідає її найглибшій сутності, а тому не рятує її від самого себе. Любов з такою силою ставить нас перед реальністю іншої людської істоти, робить настільки залежним від неї, що ця залежність відкриває нам значення, джерело, в якомусь сенсі навіть сенс нашого існування.

Таким чином, предмет любові закоханому не слід розглядати як засіб, але лише як мету. Любов за своєю сутністю телеологічна: «ставлення до Іншого як до мети передбачає звернення до нього як до вільного і рівноправного суб'єкту, де присутня відповідальність за збереження його свободи та індивідуальності. Такі взаємини можливі тільки в істинній любові, де існує духовне ядро близькості, де любов проявляється як відтворення вищих цінностей. Тільки при такій постановці питання ревнощі як негативне явище можна подолати» [6].

Феноменологія ревнивця

На думку К. Льюїса, ревнощі для суб'єкта любові мають амбівалентний характер: з одного боку, вона видається смішною та несуттєвою, але з іншого, нас починають виникати наступні думки: «а раптом щось в ньому (іншому, тому, хто теж любить мій предмет любові) є можливо, він розумніше, старше, досвідченіше за мене?» [9, с. 69.]. У зв'язку з цим є справедливою думка стоїків, що ревнощі--це скорбота, що іншому дісталось те, чого хотілося самому [15, р. 300].

Р. Барт більш фундаментально аналізує позицію ревнивця. Згідно ним його охоплює чотири переживання:

через те, що ревную;

оскільки сам собі в цьому дорікаю;

оскільки боюся, що мої ревнощі образять кохану особистість;

оскільки корюся банальності.

Ці переживання, «мордування» закоханого інколи можуть призвести до того, що учасники дискурсу любові почнуть немовби змагатися одним з одним жорстокістю по відношенню одне до одного [7, с. 122-123]. Таке виникає ще й тому, що як пише французький мислитель: «я (закоханий--В. Т ) страждаю, тому що виключений, агресивний, божевільний і пересічний» [1, с. 196]. Агресивність та божевільність ревнивого закоханого, на думку західного філософа, полягає в тому, що «любов робить мене немов божевільним, але я не спілкуюся з надприродним, в мені немає нічого сакрального; моє божевілля--просте нерозуміння, пересічне і взагалі не видно; до всього іншого -- воно цілком присвоєно культурою; воно не лякає. (Однак саме в закоханому стані деякі цілком розважливі суб'єкти раптом здогадуються, що божевілля зовсім поруч--можливе, зовсім близьке; божевілля, в якому зникне сама любов)» [1, с. 27].

Проте ми не можемо погодитися з такою думкою, що незважаючи ні на що «Втім, ревнуйте на здоров'я, якщо ревнощі використовується як маленький і «пустотливий» елемент в різноманітті любовної гри в кращому сенсі, тобто як творчого процесу, і не перетворюється на «демонічну зброю» грубої пристрасті. При цьому ставлення до ревнощів буде грайливо-іронічне, а несерйозно-трагічне з обох сторін, бо її отруйне жало буде спочатку «вилучено». Але це вже, звичайно, не та руйнівна ревнощі, з якою споконвіку пов'язані страждання, трагедії і злочини. Ревнощі--гра яка оживляє, оновлює і урізноманітнює почуття, дарує радість і задоволення почуттям любові. Однак все це доступно лише закоханим, який зумівпіднестися над «демонічної ревнощами» [13, с. 368]. На нашу думку, придумувати закоханому навмисно приводи для ревнощів це все одно, що пробувати зробити багаття в домі «як воно буде, не підпалить воно те, що в квартирі?». Любов--подібна до вогню, і ревнощі також, але підбурювати, намагатися «збільшити» перше, може призвести скоріш за все до того, що почуття згаснуть та «охолонуть» (це подібно до практики гасіння лісових пожеж, яке йменують як «відпал», або «зустрічний вогонь»). Ні, любов сама сильна та мудра на те, щоб дати люблячим випробування та страждання. За своєю природою, любов онтологічно висуває сама по собі ряд перепон та «іспитів» на терпіння, прощення, довіру, милосердя кожному із учасників дискурсу любові.

Таким чином, проаналізувавши філософський погляд на феномен ревнощів в контексті дискурсу любові, можна зробити наступні висновки:

В історико-філософському дискурсі, можна віднайти п'ять різних поглядів на співвідношення любові та ревнощів--від розуміння останньої як основи любові до абсолютного протиставлення одне з одним;

Згідно філософського аналізу, те, що предмет любові стає предметом ревнощів має амбівалентний характер: з одного боку, це свідчить про егоїзм закоханого, але з іншої сторони це свідчить про досконалість беспосередньо самого предмету.

Ревнощі є одним з атрибутів дискурсу люблячих, але не самої любові. Адже, ставлення до Іншого саме як до мети (а не до засобу, як це у ситуації ревнощів) передбачає звернення до коханої особистості виключно як до вільного і рівноправного суб'єкту, де присутня відповідальність за збереження його свободи та неповторності.

Список використаних джерел

1. Барт Р. Фрагменти мови закоханого / Р. Барт. -- Львів.: Культурологічний журнал «І», 2006. -- 320 с.

2. Гильдебранд Д. фон. Метафізика любви / Д. фон Гильдебранд / Пер. с немец. А. И. Смирнова. -- СПб.: Издательство «АЛЕТЕЙЯ» ТО «СТУПЕНИ», 1999. --630 с.

3. Делёз Ж. Гваттари Ф. Что такое философия

4. / Пер. с фр. и послесл. С. Зенкина. -- М.: Академический Проект, 2009.--261 с.

5. Джонсон Р. Мы: источник и назначениеромантическойлюбви / Р. Джонсон. -- М.: Гиль-Эстель, 1998. -- 160 с.

6. Грюн А. Жити в домі любові / А. Грюн; Пер. з нім. А. Конкевича. -- Львів: Свічадо, 2005. -- 120 с.

7. Журавлева С. В. Феномен ревности: этико-философский анализ. Рук. дис. на соиск. учен. степ. канд. филос. наук. Специальность 09..00.05.--«этика». -- Саранск, 2009. -- 184 с.

8. Иванченко Г. И. Космос любви / Г. И. Иванченко М.: Смысл, 2009. -- 172 с.

9. Иванченко Г. И. Логос любви / Г. И. Иванченко. -- М.: Смысл, 2007. -- 143 с.

10. Льюисс. К. С. Любовь: роман / К. С. Льюисс; [пер. с англ. Н. Трауберг]. М.: Эксмо; СПб.: Домино, 2011. -- 192 с.

11. Порфирий. Сочинения / Пер. с древнегреческого Т. Г. Сидаша. -- СПб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2011. -- 660 с.

12. Рубенис А. А. Сущность любви--тема философского размышления / А. А. Рубенис / Философия любви. Под ред. Д. П. Горского; сост. А. А. Ивин. Ч. 1.- М.: Политиздат 1990.--С. 205--228.

13. Спиноза. Этика / Б. Спиноза. Сочинения. В 2-х томах. Т I. -- СПб.: Наука, 1999. -- С. 251-478.

14. Стрельцова Т Я. Судьба любвисегодня (нравственнопсихологический очерк) / Т Я. Стрельцова / Философия любви. Под ред. Д. П. Горского; сост. А. А. Ивин. Ч. 1. -- М.: Политиздат, 1990. -- С. 331-379.

15. Флоренский П. А. Письмо двенадцатое. Ревность. / П. А. Флоренский. Столп и утверждение Истины: Опит православной теодицеи в двенадцати письмах. -М.: Правда, 1994.

16. Diogenes Laёrtius. The Lives and Opinions of Eminent Filosofers / Trans C.D. Yonge. -- London: H. G. Bohn, 1853. -- 488р.

Размещено на Allbest.ru