Культурфілософські здобутки філософів УСРР 20-х 30-х рр. ХХ ст. у галузі дослідження історії зарубіжних філософії і суспільно-політичної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 130.2 (477): 1 (091) «12/193»

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Культурфілософські здобутки філософів УСРР 20-х 30-х рр. ХХ ст. у галузі дослідження історії зарубіжних філософії і суспільно-політичної думки

філософ культура політичний школа

Ця стаття подає перший комплексний аналіз висвітлення і розробки філософами УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. проблематики філософії культури у галузі дослідження історії зарубіжних філософії й суспільно-політичної думки. Основну увагу присвячено вивченню здобутків чільних представників харківської філософської школи

Ключові слова: філософія, філософія культури, філософська думка УСРР, харківська філософська школа, модернізм, марксизм, В. Юринець, П. Демчук, Т Степовий.

Аннотация

Эта статья представляет первый комплексный анализ освещения и разработки философами УССР 20-х--30-х гг. ХХ в. проблематики философии культуры в отрасли исследования зарубежных философии и общественно-политической мысли. Основное внимание уделено изучению достижений ведущих представителей харьковской философской школы

Ключевые слова: философия, философия культуры, философская мысль УССР, харьковская философская школа, модернизм, марксизм, В. Юринец, П. Демчук, Т Степовой

Annotation

This article presents first complex analysis of lighting and developing by the Ukr. SSR philosophers of the 1920s -- 1930s philosophy of culture problems in branch of their studies on foreign philosophy and social and political thought. Main attention is dedicated to analysis of leading representatives of Kharkiv philosophical school achievements

Key words: philosophy, philosophy of culture, the Ukr. SSR philosophical thought, Kharkiv philosophical school, Modern, marxism, V.Uiynets, P.Demchyk, T.Stepovyi

Продовжуючи у цій публікації комплексне вивчення галузей та напрямів формування філософії культури як напряму філософської думки Радянської України епохи «Розстріляного Відродження», ми переходимо до висвітлення культурфілософських здобутків філософів УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. у галузі дослідження історії зарубіжних філософської й суспільно-політичної думок. Одна з найцікавіших і, водночас, найнедослідженіших галузей культурфілософського пошуку вітчизняних філософів минулого сторіччя, вона представлена, на нашу думку, трьома головними напрямами: 1). дослідження західноєвропейської соціокультурної кризи кінця ХІХ--першої третини ХХ ст., 2). висвітлення вчень зарубіжних культурфілософів зазначеного періоду, 3). критичний аналіз культурфілософських ідей у зарубіжній суспільно-політичній думці того ж періоду. За винятком кількох поодиноких принагідних спроб науковців з Інституту філософії ім. Г Сковороди АН УРСР, передусім І. Іваньо, В. Горського та П. Манзенка, побіжно висвітлити у 60-х--80-х рр. ХХ ст. внесок чільних діячів «філософського фронту» УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. -- академіка ВУАН В. Юринця і члена-кореспондента ВУАН П. Демчука, до розробляння згаданих напрямів, ця безумовно актуальна наукова проблема і досі залишається поза полем зору істориків філософії України. Присвячуючи їй окрему увагу в опублікованих у 2006--2013 рр. чотирьох циклах юринцезнавчих статей і частково оприлюдненому циклі статей із чотирьох публікацій про культурфілософські здобутки П. Демчука, ми, водночас, системно дослідили участь колег В. Юринця й П. Демчука--співробітників філософських установ УІМЛ, ВУАМЛІН та філософсько-соціологічної секції при кафедрі марксизму-ленінізму в Києві, як-от: О. Бервицького, Н. Білярчика, Я. Блудова, В. Бона, І. Очинського, С. Семковського і Т Степового, -- та низки інших науковців, зокрема професора Зоологічного інституту Харківського державного університету І. Полякова, в актуалізації культурфілософської проблематики у їх розвідках з історії зарубіжних філософської й суспільно-політичної думок. Неодноразово вдаючись у багатьох публікаціях другої половини 20-х--початку 30-х рр. ХХ ст. до критичного аналізу вчень зарубіжних культурфілософів кінця ХІХ -- першої третини ХХ ст. і культурфілософських ідей у зарубіжній суспільно-політичній думці того ж періоду, вони здійснювали його, як правило, в контексті дослідження західноєвропейської соціокультурної кризи кінця ХІХ -- першої третини ХХ ст. Виняткову увагу культурфілософському розгляду специфіки цієї кризи у науковому, як-от філософському, а також культурно-мистецькому й суспільно-політичному житті Західної Європи епохи модерну в переважній більшості своїх публікацій присвятили В. Юринець та П. Демчук, у полі зору яких опинився найширший спектр ідей і вчень провідних представників західноєвропейської, головним чином німецької, культурфілософії ХVІІІ--першої третини ХХ ст., передусім концепції Ф. Ніцше та О. Шпенглера.

Розглядаючипроблемузахідноєвропейської'соціокультурної'кризикінця ХІХ--першої третини ХХ ст. в світлі критичної оцінки ідей О. Шпенглера в статтях «Апостол войовничого матеріалізму» (1921) і «Матеріалізм Фейєрбаха і Маркса в світлі сучасної науки» (1922), С. Семковський констатував, що «весь Захід явно увійшов до епохи соціально-революційних потрясінь», та засудив «буржуазну» «містику переляку», яка «знаходить свій вираз у галасі про «захід» Заходу, про «кризу» культури і науки, у всіляких закликах «назад». Розгорнуте дещо згодом--у другій половині 20-х рр. ХХ ст., В. Юринцем та П. Демчуком культурфілософське осмислення кризи «буржуазних» культури і науки епохи модерну, власне, досить щільно пов'язане з активним висвітленням ними концепції «морфології світової історії» О. Шпенглера. Починаючи від статті «Едмунд Гуссерль» (1922-1923) та завершуючи публікаціями у виданні «Діалектичний матеріалізм» (1932), В. Юринець не раз досліджував кризові явища в науковому, культурно-мистецькому та суспільно-політичному житті Західної Європи у світлі поглядів автора «Занепаду Європи». Вдаючись у низці статей, передусім «Наука в СРСР в перше десятиріччя Жовтня» (1927) і «Національне питання на Х з'їзді КП (б)У» (1927), до співставлення капіталістичного та соціалістичного суспільних устроїв і визнаючи безумовну перевагу «системи Радянської влади» над буржуазною демократією, він згодом піддав критиці в «Нотатках мандрівника» (1928) недоліки соціалістичного будівництва в СРСР і, на наш погляд, виступив із прихованою критикою стратегії його проведення сталінським режимом. Разом із тим, багато в чому спрямовуючою культурфілософський пошук П. Демчука була проблема «розкладу капіталізму та капіталістичної культури», активно досліджувана ним у п'яти статтях з історії німецьких філософії й суспільно-політичної думки модерну, як-от, передусім, «Нарисах про сучасний стан німецької філософії» (1929 -- 1930), у світлі критичного вивчення «буржуазних», в основному саме німецьких, філософії і філософії культури першої третини ХХ ст. Підбиваючи підсумки дослідження цього «розкладу» у вступі до збірника його статей «Розклад сучасної буржуазної філософії» (1931) у вигляді культурфілософського дослідження «розкладу капіталістичної культури» країн Західної Європи першої третини ХХ ст. переважно на прикладі Німеччини, П. Демчук звернув особливу увагу на вивчення цього явища автором «Занепаду Європи». Свій внесок до культурфілософського розгляду цієї проблеми зробили й інші представники «філософського фронту» УСРР, які не раз досліджували її численні аспекти. Висвітлюючи у статті «Питання культурної революції» (1930) «кризу всієї капіталістичної культури, як наслідок загальної кризи капіталізму», І. Премислер і Т Степовий запропонували системну оцінку цього явища. Водночас, у низці праць їх колег, як-от розділі «Матеріялізм і ідеалізм» Н. Білярчика з підручника «Діялектичний матеріялізм» (1932) та статтях: «Credo» й «wademecum» німецького фашизму (З приводу книжки Адольфа Гітлера «Mein Kampf»)» (1929), В. Бона, «Боротьба на філософському фронті України на новому етапі» (1933) О. Бервицького й «Расова теорія на службі українського фашизму» (1934) І. Полякова,--кризові процеси у західноєвропейському соціокультурному житті піддані гострій критиці на багатьох прикладах «буржуазних» філософської та суспільно-політичної думок.

Наступним напрямом досліджуваної галузі розвитку філософії культури УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. є, з нашої точки зору, висвітлення й критичне аналізування представниками «філософського фронту» УСРР вчень зарубіжних культурфілософів кінця ХІХ--першої третини ХХ ст. Активно розроблюваний, головним чином, у публікаціях В. Юринця і П. Демчука другої половини 20-х--початку 30-х рр. ХХ ст., та побіжно заторкнутий і в науковому пошуці їх колег: О. Бервицького, О. Васильєвої, І. Премислера і Т Степового,--цей напрям розвитку культурфілософської думки УСРР від середини 30-х рр. ХХ ст. й дотепер залишається, зазвичай, поза увагою істориків філософії в Україні. Досліджуючи специфіку західноєвропейської соціокультурної кризи кінця ХІХ--першої третини ХХ ст., В. Юринець та П. Демчук виявили у переважній більшості своїх наукових праць вагомі знання з історії зарубіжної філософії культури ХУІІІ--першої третини ХХ ст. й, що прикметно, зацікавлення її здобутками саме за епохи модерну, як-от культурфілософськими ідеями засновників класичного психоаналізу та, головним чином, «філософії життя». Як уже зазначалось, наскрізною для наукового пошуку як В. Юринця, так і П. Демчука стала основна тема зарубіжної, головним чином німецької, філософії культури епохи модерну--тогочасна соціокультурна криза західноєвропейської цивілізації, осмислювана ними, чималою мірою, саме у світлі культурфілософських концепцій Ф. Ніцше та О. Шпенглера. Вчення цих мислителів, з нашої точки зору, є невід'ємним елементом наукового пошуку й, що прикметно, культурфілософування В. Юринця, починаючи від перших публікацій «московського» (1920 -- 1925) періоду його науково-педагогічної діяльності, зокрема статей «Едмунд Гуссерль» та «Фройдизм і марксизм», і закінчуючи низкою публікацій другого--«харківського» (1925 -- 1935) періоду, а саме двома публікаціями у виданні «Діалектичний матеріалізм» (1932). Не раз висвітлюючи у цих та інших публікаціях філософію культури Ф. Ніцше й О. Шпенглера, він, водночас, звернув чималу увагу на культурфілософські ідеї низки провідних представників тогочасної німецької соціологічної думки і, головним чином, М. Шелера в статті «Із сучасної буржуазної соціології. Соціологія знання Макса Шелера» (1928). Разом із тим, у п'яти статтях П. Демчука з історії німецьких філософії та суспільно-політичної думки першої третини ХХ ст., насамперед у «Нарисах про сучасний стан німецької філософії» та вступі до збірника статей «Розклад сучасної буржуазної філософії», наявне активне актуалізування як проблем німецької філософії культури, так і комплексів культурфілософських поглядів та оцінок широкого кола «буржуазних» мислителів Німеччини 10-х--30-х рр. ХХ ст. Принагідно висвітлюючи зміст вагомих здобутків німецької філософії культури, як-от праць: «Прогрес і соціальний розвиток»

Ф. Тьоніса, «Культура сучасності» Е. Утіца, «Розклад і відбудова культури» та «Культура і етика. Культурфілософія» А. Швейцера, «Душа і світ» К. Йоеля, «Духовні течії сучасності» Р Ейкена, -- та вперше в філософській думці УСРР досліджуючи культурфілософські концепції Л. Циглєра і Г Кайзерлінга, П. Демчук звернув особливу увагу на філософію культури Ф. Ніцше і, головним чином, О. Шпенглера, як автора «Занепаду Європи».

Прикметно, що саме ця праця розглядалась у широких інтелектуальних колах Західної Європи тих років, а також і в СРСР, зокрема в УСРР, як книга-об'явлення історичної долі західноєвропейської цивілізації епохи модерну. Наснажуючи західноєвропейські та інші культури, зокрема російську, 10-х--20-х рр. ХХ ст., в першу чергу саме їх філософські і культурфілософські традиції, насиченим комплексом профетичних есхатологічних інтенцій, ця праця О. Шпенглера справила вплив і на культурно-мистецьке життя УСРР. Найпоказовіший його приклад, виявлений у культурфілософській думці УСРР, -- це апелювання М. Хвильового в його соціалістичній утопії до засад філософії культури автора «Занепаду Європи» й, фактично, визнання її наукової співмірності з марксизом-ленінізмом. «Шпенглерівську тему» в культурфілософії і, власне, усій творчості М. Хвильового тоді ж актуалізував у низці статей, зокрема «М. Хвильовий як прозаїк» (1927), В. Юринець, який, водночас, провів її і крізь перше в філософській думці УСРР системне вивчення поглядів Д. Донцова в статті «Новий ідеологічний маніфест українського фашизму» (1926) й кількох інших публікаціях. Прикметно, що крім цих розвідок учений звернув увагу на вчення О. Шпенглера у своєму найбільшому як українознавчому, так і культурфілософському дослідженні--праці «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» (1928), та ще дев'яти публікаціях 1927 -- 1932 рр. Не раз засвідчуючи грунтовну обізнаність із «морфологією світової історії» автора «Занепаду Європи» і прямо пов'язуючи із нею культурфілософське вчення М. Шелера, В. Юринець визнав їх у статті «Значення Плеханова для марксівської соціології мистецтва» (1927) за «найвизначніших представників буржуазної ідеології» епохи модерну. Зауважуючи, що саме крізь їх «твори» «снуються червоною ниткою» «основні концепції» визнаного ним за «герольда войовничого імперіалізму» та «амулет буржуазної думки» у «фашистську епоху європейської історії» Ф. Ніцше, В. Юринець не раз повертався до розгляду його ідей. Проводячи у низці статей паралелі між ученням Ф. Ніцше та ідейними настановами художньої творчості низки класиків української літератури ХХ ст., як-от: В. Винниченка, О. Кобилянської, П. Тичини, М. Хвильового, -- В.

Юринець, водночас, визнав ніцшеанство за складник філософії усіх представників українського модернізму, зокрема О. Олеся та ідеологів «хатянства». Вбачаючи у цих паралелях певну суб'єктивну тенденційність, ми, проте, пояснюємо її тим, що постаті і вчення Ф. Ніцше та О. Шпенглера, як, власне, і концепції: Е. Гусерля, В. Зомбарта, М. Вебера, М. Шелера, -- й ще багатьох, головним чином, німецьких мислителів епохи модерну були смислотворчим науковим фоном, який і визначив інтелектуальне становлення В. Юринця як ученого в 10-х--на початку 20-х рр. ХХ ст. Відтворюючи маловідомі сторінки його інтелектуальної біографії цього періоду, зокрема виокремлюючи осмислені ним протягом двох перших десятиріч ХХ ст. й актуалізовані в 20-х--30-х рр. ХХ ст. комплекси знань із наукового, культурного та суспільно-політичного життя Західної Європи, ми дійшли висновку про якнайактивніше задіяння В. Юринцем широкого кола знань з історії німецьких науки та культури ХУІІІ--початку ХХ ст.

Формуючись у різнонаціональних вимірах західноєвропейської культури модерну, в контексті рвучкого антипозитивістського культуротворчого піднесення fin de siecle та двох наступних десятиліть, В. Юринець, як і його колеги по «філософському фронту» УСРР, був свідком та учасником, за словами А. Білої, «кризи старої Humanitas» як «відправного фактору формування базових для початку ХХ ст. дискурсів--К. Маркса, З. Фройда, Ф. Ніцше». Крім В. Юринця, цю кризу, крізь призму настанов марксизму-ленінізму та, разом із тим, постулатів «Занепаду Європи», активно осмислював і П. Демчук, який, як і В. Юринець, отримав освіту й сформувався як особистість, в основному, саме в німецькомовному середовищі Австро-Угорщини. Свідок і учасник багатьох головних геополітичних подій епохи, як-от Першої Світової та Громадянської війн, він яскраво відобразив у своїх розвідках кризу світовідчування модерну в науковому, культурно-мистецькому і суспільно-політичному житті народів Західної Європи. Висвітлюючи у своєму науковому пошуці переважно ще не перекладені на той час в СРСР праці широкого кола представників західноєвропейської, головно німецької, філософської думки модерну, П. Демчук звернув окрему увагу і на доробок низки тогочасних відомих німецьких культурфілософів: Ф. Тьоніса, Е. Утіца, А. Швейцера, К. Йоеля, та Р. Ейкена,--і, що прикметно, досить активно актуалізував у групі публікацій з історії філософії Німеччини модерну культурфілософських вчення Ф. Ніцше та, головним чином, О. Шпенглера. Не раз апелюючи до їх роздумів над західноєвропейською соціокультурною кризою кінця ХІХ -- першої третини ХХ ст. у контексті її культурфілософського вивчення, П. Демчук зосередив виняткову увагу на здобутках цих мислителів у вступі до збірника статей «Розклад сучасної буржуазної філософії», де предметно висвітлено вчення О. Шпенглера. Цьому аналізу передувало осмислення П. Демчуком ідей «морфології світової історії» у серії статей, як-от «До філософії фашизму (З приводу «Філософії життя» Леопольда Циглєра)» (1930) та «Філософська мудрість сучасної буржуазії (До характеристики філософської школи Кайзерлінга)» (1930), у яких О. Шпенглера визнано за одного з «мудреців» «Lebensphilosophie» й «духовного апостола індустріального «Hochkapitalism-у». Присвячуючи цілі сторінки вступу до збірника своїх статей цитуванню й аналізу «Занепаду Європи», як і праць Ф. Тьоніса, А. Швейцера та К. Йоеля як свідків західноєвропейської соціокультурної кризи модерну, П. Демчук, як і В. Юринець, досить яскраво виявив у цій публікації, на наш погляд, приховувану ним за ідеологічними радянськими штампами інтуїтивно-ментальну суголосність із умонастроєм та світоглядними настановами автора «Занепаду Європи». Колеги В. Юринця і П. Демчука по «філософському фронту» УСРР не приділили такої, як вони, уваги культурфілософській думці Німеччини та західноєвропейській філософії епохи модерну, хоч у низці їх розвідок, наприклад монографії «Органічна та расова теорії суспільства» Т Степового й кількох статтях: І. Премислера та Т Степового, О. Бервицького і О. Васильєвої,--є згадки про О. Шпенглера та його вчення.

Ще одним важливим, однак, фактично, не вивченим напрямом досліджуваної галузі розвитку філософії культури УСРР цього періоду, було критичне аналізування культурфілософських ідей у зарубіжній суспільно-політичній думці кінця ХІХ--першої третини ХХ ст. Досліджуючи «морфологію світової історії» О. Шпенглера і весь розглянутий вище спектр західноєвропейських, головно німецьких, культурфілософських ідей та вчень епохи модерну, В. Юринець і П. Демчук, а також: C. Семковський, Т Степовий, Я. Блудов, В. Бон, О. Бервицький та І. Поляков, -- не раз звертали особливу увагу на комплекс культурфілософських ідей у тогочасній суспільно-політичній думці Західної Європи. У полі зору цих дослідників впродовж другої половини 20-х--початку 30-х рр. ХХ ст. опинились культурфілософські ідеї і, в тому числі, вчення провідних представників кількох чільних європейських соціологічних шкіл та ідеологів європейської марксистської думки. Критиці філософії культури одного з них--«австромарксиста» О. Бауера, й присвячено статтю «Національна аперцепція» С. Семковського. Наводячи у статті «Буржуазні соціологічні школи (Систематичний огляд і критика)» (1926)0 та праці «Органічна та расова теорії суспільства» (1930) першу в УСРР комплексну оцінку енергетичної, географічної, органічної і расової теорій суспільства, Т Степовий висвітлив культурфілософські ідеї їх чільних теоретиків. Водночас, у праці «Суспільство і природа» (1931) Я. Блудова, в контексті аналізу «головних напрямків в сучасних поглядах на суспільство», було побіжно висвітлено вчення низки представників відповідних напрямків: психологічного, біологічного, географічного та ідеалістичного,--і, зокрема, висвітлено їх культурфілософські ідеї. В. Юринець, докладно вивчаючи культурфілософські ідеї знаних представників багатьох течій та шкіл західноєвропейської соціології епохи модерну, звернув особливу увагу на погляди лідерів «ревізіоністів» -- ідеологів австрійської й німецької соціал-демократичної думки, передусім К. Каутського, та класиків німецької соціології В. Зомбарта, М. Вебера і, головним чином, М. Шелера. Присвячуючи чотири публікації 20-х рр. ХХ ст., зокрема статтю «До філософії сучасної соціяль-демократії» (1930), першому в філософії УСРР комплексному аналізу австрійської суспільно-політичної думки кінця ХІХ--першої третини ХХ ст., П. Демчук розкрив культурфілософські засади австромарксизму. Разом із тим, П. Демчук, як і В. Юринець, звернув увагу на ідеологію та філософію культури фашистського і націонал-соціалістичного рухів. Культурфілософські ідеї Б. Муссоліні й А. Гітлера опинились у зоні уваги автора публікацій «Гегеліянство на послугах фашизму» (1928) та «Credo» й «wademecum» німецького фашизму (З приводу книжки Адольфа Гітлера «Mein Kampf»)» В. Бона, який у першій з них висвітлив еволюцію ідеології італійського фашизму, а в другій статті виконав перший у філософській думці УСРР критичний аналіз головної теоретичної праці лідера німецького націонал-соціалізму. Цю ж проблематику акуталізували і автори статей «Боротьба на філософському фронті України на новому етапі» О. Бервицький і «Расова теорія на службі українського фашизму» І. Поляков.

Присвячуючи у 20-х рр. ХХ ст. особливу увагу дослідженню «буржуазної соціологічної літератури ХІХ--початку ХХ ст» і класифікуючи на основі її аналізу три групи соціологічних учень: фізико-хімічну, біологічну, психологічну,--та, водночас, еклектичну й історикоматеріалістичну «додаткові» групи, Т. Степовий звернув у першій зі згаданих публікацій увагу на представляючі першу з цих груп «енергетичну» та «географічну» школи у соціології. Висвітлюючи вчення представляючих першу з них Л. Віньярського, В. Бехтерєва та А. Щукарєва, а також низки провідних теоретиків «географічної» школи, головним чином саме «етно-географічну» концепцію Л. Мечнікова, він продовжив вивчення біологічної групи соціологічних учень уже в праці «Органічна та расова теорії суспільства» (1930). Аналізуючи першу з них на прикладі концепцій Г Спенсера, Р. Вормса та І. Новікова, а другу--вчень Ж. Гобіно, В. Ляпужа, О. Амона і Л. Гумпловича, Т Степовий наголосив, що вони «належать до найяскравіших виявів буржуазної ідеології»: «Органічна теорія затирає клясову боротьбу, намагаючись її недобачати і підкреслюючи гармонію між окремими членами організму. Расова теорія, не маючи змоги ігнорувати факт існування кляс, робить висновок, що це є закон природи, бо люди родяться біологічно вищі й нижчі, і перші повинні панувати, а другі виконувати накази» [1, с. 3]. Наводячи у праці «Суспільство і природа» стислий огляд історії соціології від Платона до О. Конта, Я. Блудов дав у розділі «Головні напрямки в сучасних поглядах на суспільство» нарис історії соціології середини ХІХ--початку ХХ ст. на зразках учень Г. Спенсера, Л. Мєчнікова, О. Амона й провідних теоретиків неокантіанства. Чималу увагу філософи УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. присвятили вивченню культурфілософських постулатів західноєвропейського марксизму, один із перших критичних аналізів яких на прикладі монографії «Національне питання та соціал-демократія» О. Бауера виконав у статті «Національна аперцепція» С. Семковський. Беручи у 20-х рр. ХХ ст. активну участь у здійснюваній тоді в СРСР масштабній ідеологічній кампанії проти західноєвропейських «реформістів» і «ревізіоністів» марксизму--ідеологів німецької соціал-демократії й ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейна та К. Каутського і «австромарксизму» О. Бауера, М. Адлера й інших, В. Юринець одним із перших у філософській думці УСРР висвітлив їх погляди, у тому числі культурфілософські ідеї. Він приділив значну увагу критичному аналізу суспільно-політичних учень ХУІІ--першої третини ХХ ст., як-от соціологічних, правничих і політекономічних концепцій понад п'ятдесяти видатних мислителів Європи, США, Росії і України. Посилаючись у своїх працях на провідних представників всіх основних напрямів та шкіл соціологічної думки модерну: органічної (Г. Спенсер); расово-антропологічної (Ж. А. де Гобіно, Г. Лебон, Х. Чемберлен); психологічної (З. Фрейд, А. Кольнай, Г. Тард); «розуміючої» соціології (М. Вебер) і «соціології пізнання» (М. Шелер), -- та низки інших, він засвідчив цим винятковий для філософської думки УСРР 20-х-30-х рр. ХХ ст. методологічний плюралізм наукового пошуку.

Звертаючи, разом із тим, окрему увагу і на концепції: анархізму, синдикалізму, «легального марксизму», «зміновіхівства», «ревізіонізму» та теорії історичного коловороту, -- В. Юринець актуалізував у низці публікацій культурфілософські вчення В. Зомбарта, М. Вебера і М. Шелера. Виступаючи проти догматизування марксизму-ленінізму, як і будь-яких інших філософських та суспільно-політичних вчень, В. Юринець, що показово, плідно сполучав ідеї марксизму і цих зарубіжних учених, підданих радянською наукою гострій критиці, як вихований на традиціях європейського світоглядного плюралізму інтелектуал епохи модерну. Із критикою тоталітаризму, головним чином фашизму та націонал-соціалізму, у тому числі й культурфілософських настанов їх ідеологів у Італії та Німеччині--Б. Муссоліні й А. Гітлера, виступив у кількох статтях, зокрема «Нарисах про сучасний стан німецької філософії» та «Неогегеліянство як зброя фашизму» (1931), П. Демчук. Саме в другій із них, фактично, вперше в філософській думці УСРР було розглянуто вчення Д. Джентіле як «одного з найщиріших поборників та ідейних піонерів італійського фашизму». Один із активних учасників офіційної ідеологічної кампанії у СРСР проти західноєвропейських «реформістів» і «ревізіоністів» марксизму, П. Демчук виконав у кількох статтях, як-от «Демократія та диктатура в світлі австро-марксівської школи» (1927), розгорнутий критичний аналіз вчення М. Адлера на основі багатьох його праць, наприклад «Маркс як мислитель». Присвячуючи статтю «Марксизм-ленінізм та соціял-демократичні ренегати» (1931) критичному аналізу статті «Радянський марксизм» М. Вернера як «першій» спробі «соціял-демократів» «дати огляд марксизму-ленінізму в СРСР за 10 років його існування», і протиставляючи їх тлумаченню марксизмуленінізму, як «примусової ідеології», його розуміння як «науки про творення нової культури», П. Демчук, водночас, приховано унаочнив розлогим цитуванням інвектив опонента замовчувану в СРСР кризу радянського соціокультурного буття. Суттєвий внесок до критичного розгляду в філософській думці УСРР формування ідеології фашизму і націонал-соціалізму зробив у згаданих вище статтях В. Бон. Аналізуючи у них соціокультурні передумови й перебіг формування ідеології фашизму в Італії, зокрема висвітлюючи ідеї «проводирів фашизму» Д. Гранді та Б. Муссоліні і концепції низки «ідеологів фашизму», як-от М. Панталеоні, В. Парето й В. Джоберті, він, разом із тим, уперше в філософській думці УСРР дослідив «расово-народницький світогляд» А. Гітлера на матеріалах другого тому його праці «Моя боротьба». І. Поляков, у свою чергу, дослідив у згаданій вище статті вчення ідеологів націонал-соціалізму і їх апологетів, як-от А. Розенберга, про визначальну цивілізаційну роль у історії людства «нордичної раси», яке гостро засудив. Проведений нами розгляд другої з галузей формування філософії культури як напряму філософської думки УСРР 20-х--30-х рр. ХХ ст. виявив її чимале значення у справі долучення української науки до чільних здобутків гуманітаристики Західної Європи модерну за несприятливих умов їх вимушених критики і засудження з позиції радянізованого марксизму. Розвиток цього аналізу є суттєвою передумовою об'єктивного оцінювання місця і ролі вітчизняної культурфілософської думки того періоду в історії філософії України.

Список використаних джерел

1. Степовий Т Органічна та расова теорії суспільства / Т Степовий. -- Харків, Пролетар, 1930.

Стаття надійшла до редакції 20.02.2014 р.

Размещено на Allbest.ru