На сьогодні не існує єдиної типології дискурсу, оскільки будь-яка класифікація може будуватись на розмаїтих засадах, і типологія дискурсу не є винятковою в цьому аспекті, оскільки сам дискурс як явище поєднує і мовні, і позамовні компоненти. Сучасні лінгвістичні дослідження, об'єктом яких виступає той чи інший тип дискурсу, пропонують не лише додаткові критерії для виокремлення певного дискурсу, але й нове розуміння принципів класифікації дискурсу. Це пов'язано із тим, що разом із розвитком суспільства розвиваються й нові типи та модуси комунікації або видозмінюються та отримують подальший розвиток вже існуючі. Як наслідок, виникають нові види дискурсу або ж нові жанрові вкраплення в той чи інший дискурс. Отже, питання класифікації дискурсу залишається відкритим і дослідження, присвячені цій проблематиці, не втрачають своєї актуальності.

У соціолінгвістичному вимірі за адресатним критерієм виокремлюють дискурси особистісно-орієнтовані (персональні) та статусно-орієнтовані (інституційні). У першому випадку мовець виступає як особистість у всьому багатстві свого внутрішнього світу, у другому - як представник певного соціального інституту, а отже, змушений дотримуватись властивих цьому інституту норм спілкування (спілкування клішованого типу). Такого принципу при аналізі дискурсу дотримуються Григор'єва В.С. [1], Карасик В.И. [2], Макаров М.Л. [3]. Автори пропонують перелік тих дискурсів, які вони трактують як інституційні, однак наголошують на відкритості цієї системи та можливості долучити до списку й інші дискурси.

Ця стаття ставить за мету виявити типологічні риси езотеричного дискурсу та простежити особливості реалізації інституційних ознак у його тканині. Новизна дослідження полягає і в матеріалі аналізу (езотеричний дискурс), і в самому предметі наукового розгляду, оскільки в мовознавчо-орієнтованих студіях езотеричний дискурс висвітлено лише з точки зору його антропоцентричної орієнтованості [4], у той час як класифікаційні характеристики (як і багато інших аспектів) не набули належного аналізу в термінах лінгвістики. Актуальність статті - в антропоцентричній спрямованості наукового пошуку як провідній концепції сучасного мовознавства та системно-класифікаційному підході до аналізу існуючих видів дискурсу.

Інституційний дискурс - це тип спілкування, властивий будь-якому суспільному інституту, у якому комуніканти реалізують себе через обмежений набір рольових характеристик, виступаючи представниками певних статусних груп, оскільки таке спілкування характеризується особливими комунікативними потребами та конвенціями і, отже, протиставляється особистісно-орієнтованому. Конвенції, які визначають специфіку інституту, тобто його традиції, норми, цінності, уявлення, звичаї та ритуали отримують своє мовне вираження і саме шляхом вивчення цих мовних експлікацій ми можемо встановити, як мова функціонує на рівні виконання інституційно зумовлених ролей та завдань. Як зазначає Р. Водак, інституційний дискурс не зводиться лише до одного типу дискурсу, але являє собою складну сукупність розмаїтих взаємопов'язаних, таких, що конфліктують між собою, дискурсів у рамках заданої обстановки (setting) [5, р.12].

Якщо розглядати інституційний дискурс з точки зору його соціальної функції, можна стверджувати, що він позиціонує, ретранслює та закріплює в соціальній свідомості певні статусно-рольові нормативи, оскільки проявляється в типових ситуативно-комунікативних актах, характерних для певного суспільного інституту. Суспільні інститути, власне, виступають як окремі культури, яким властиві і своя система цінностей, експлікована у формі ідеології, і, на думку Р. Водак [5], особливий символізм, який маскує конфлікти, порушення дискурсу та суперечності між учасниками інституційного спілкування. Символізм і ритуалізованість є, власне, ознаками структурної впорядкованості цих дискурсів та (поряд із характерними міфами) засобами трансляції в суспільство ритуалізованих соціально-культурних цінностей, оскільки наше уявлення про дійсність залежить не лише від особистого досвіду, але й від сформованої в публічному та інституційному просторі картини світу. Отже, головною особливістю інституційного дискурсу є не так повідомлення про щось, не мовне відображення об'єктивної реальності, а конструювання соціальних смислів, пропагування (чи нав'язування) ідеології та світобачення. Система вибору комунікантами мовних ресурсів визначається успадкованими й акумульованими цінностями. Саме структурна впорядкованість, виокремленість, стійкість, специфічність дискурсу дозволяє розпізнати його і членам цієї групи, і стороннім спостерігачам.

З онтологічної точки зору інституційному дискурсу властива соціальна примусовість, яка отримує вираження в певній заданості суспільних відносин та комунікації, впорядкуванні цих відносин та нагляді за їх нормативним дотриманням. Основною його характеристикою є "організуюча функція спілкування" [6, с.110], яка полягає в тому, щоб "закріпити відносини влади" в широкому сенсі цього слова. Тому інституційний дискурс закріплює бінарні відношення позитивне/негативне, норма/не норма, добро/зло тощо в правилах поведінки та правових актах. Водночас суб'єкту цього дискурсу нав'язуються й стратегії комунікації, чітко визначені комунікативною метою та особливостями жанрових комунікацій. Загалом, інституційний дискурс, як форма суспільної практики, відображає реальність та підтримує визначені комунікативною роллю відносини нерівності комунікантів. Як зазначає М.Л. Макаров, ритуалізованому інституційному дискурсу властива більш жорстка структуралізація за максимуму мовленнєвих обмежень, фіксована зміна комунікативних ролей, менша зумовленість контекстом, обмежена кількість глобально визначених цілей [3, 176]. Розподіл ролей у будь-якому інституційному дискурсі має асиметричний характер внаслідок того, що певний засіб концептуалізації фактів, подій, суспільних реалій нав'язують домінуючі суб'єкти інституційного спілкування. Зокрема професійні та соціально-статусні групи мають винятковий доступ до просторів “контекстуалізації”, ті, хто не є членами зазначених груп, не мають такого доступу, або він не достатній [7, с.64]. Дослідження інституційного дискурсу в рамках соціального інституту передбачає розгляд відносин влади, що невід'ємно існують і реалізуються в соціально-рольовій стратифікації дискурсу.

Модель інституційного дискурсу включає такі типи ознак [8, с.6]:

конститутивні ознаки дискурсу, які охоплюють учасників (тобто людей у їх статусно-рольових та ситуативно-комунікативних репрезентаціях), умови (сферу спілкування та комунікативне середовище), організацію (мотиви, мету, стратегії, перебіг спілкування), способи (канал, режим, тональність, стиль і жанр спілкування) та матеріал спілкування (тексти й елементи невербального спілкування);

ознаки інституційності, які конкретизують конститутивні ознаки дискурсу перш за все за лініями учасників спілкування (оскільки інституційний дискурс - це статусно-рольове, тобто представницьке, спілкування), а також за умовами та метою спілкування. Метою інституційного спілкування в широкому сенсі є забезпечення стабільності соціальної структури та підтримання певного суспільного інституту, а умови спілкування відображені в характерному контексті у вигляді типових хронотопів, символічних і ритуальних дій, трафаретних жанрів та мовленнєвих кліше;

ознаки типу інституційного дискурсу характеризують тип суспільного інституту. Серед завдань цього рівня вивчення дискурсу - аналіз ключового концепту та моделювання суспільного інституту у вигляді складного фрейму, який включає людей, зайнятих відповідною діяльністю, їхні характеристики, типові для цього інституту споруди, суспільні ритуали, стереотипи поведінки, міфологеми інституту та тексти, які продукуються та зберігаються в межах цього суспільного утворення.

нейтральні ознаки інституційного дискурсу різнорідні. До них можна віднести конструкційний матеріал дискурсу (те, що є необхідним при будь-якому спілкуванні), а також особистісно-орієнтовані фрагменти спілкування й ті моменти інституційного дискурсу, які характерні більшою мірою для інших інститутів.

У чистому вигляді, на думку Р. Водак, інституційний дискурс є скоріше винятком, аніж правилом, оскільки той чи інший дискурс так чи інакше "сповзає" в суміжні жанри [5, с.55-57]. Так само важко виокремити й "чисті" особистісні види спілкування, оскільки будь-яке спілкування має багатовимірний, партитурний характер. Хоч інституційний дискурс і є спеціалізованим клішованим різновидом спілкування між людьми, які можуть не знати одне одного, але повинні спілкуватись відповідно до норм, повне усунення особистісного начала в інституційному спілкуванні можливе лише в рамках моделі [6, с.113]. Отже, моделюючи типологічну мережу дискурсів, зазначаємо, що навіть поділ дискурсу на персональний та інституційний є доволі умовним, оскільки межі будь-якого дискурсу не є чітко зафіксованими, відбувається "розмивання" периферійних дискурсних зон елементами суміжних дискурсів, а також "вкраплення" таких елементів у саму тканину дискурсу. У результаті виникають "маргінальні" види дискурсу або такі, яким властива полідискурсивність: поєднання в одному дискурсі характеристик кількох різновидів або й навіть типів.

Оскільки в широкому значенні інститут - це все (або майже все) засноване людиною і здатне визначати її життя та діяльність, то можемо говорити про те, що людина щодня вступає в процес комунікації в межах принаймні одного (або декількох) суспільних інститутів: навчальних закладів, місця праці, релігійних інституцій, комерції, медичної допомоги тощо. Суспільний інститут можна зобразити у вигляді складного фрейму, який включає людей та їхню відповідну діяльність, типові для цього інституту споруди, стереотипні ритуали та практики, певний етикет і модель поведінки, а також тексти, які продукуються в процесі комунікації в межах цього інституту. Саме такі тексти, як продукти комунікації, разом із екстралінгвістичними чинниками і моделюють той тип дискурсу, який визначається як інституційний. Можна припустити, що вся сукупність суспільних інститутів передбачає відповідну кількість типів інституційного дискурсу, які можуть виявляти ідентичні (суміжні) характеристики, а також полярно протилежні. Типологічна мережа інституційних дискурсів є найбільш чутливою до змін у суспільстві, оскільки розвиваючись, суспільство творить нові "інститути", видозмінює чи відправляє в небуття вже існуючі, то й відповідні дискурси зазнають змін, а отже, вони є історично мінливими.

Розглядаючи езотеричний дискурс з точки зору класифікаційних ознак, можна стверджувати, що у своїй основі він є інституційним, оскільки передбачає чітко визначені рольові характеристики його учасників. Зазначимо, що езотеричний дискурс входить до тієї сукупності дискурсів, які об'єднані видовим терміном "сакральний" (від англ. sacral і лат. sacrum - священне, присвячене богам, заборонене), тобто сакральний дискурс виступає як вид інституційного і, своєю чергою, поділяється на такі підвиди: релігійний, езотеричний, окультний, містичний. Залежно від типу сакральної комунікації отримуємо певний підвид сакрального дискурсу, хоча один підвид може включати декілька типів комунікації.

Езотеричний дискурс визначається дослідниками як "матеріалізований у текстовому масиві процес мовленнєво-мисленнєвої діяльності, сфокусований довкола духовно - етичної проблематики (вічні філософські проблеми життя і смерті, добра і зла, любові у всіх її виявах, почуття обов'язку щодо себе та інших, призначення людини та перспектив людства тощо), комунікативним надзавданням якого є виховний вплив на реципієнта, розширення й трансформування його свідомості, завдання нових критеріїв оптимальної життєдіяльності на рівні свідомості 4-го виміру, або Свідомості Христа, духовних цінностей невидимої реальності "тонкого світу"" [4, с.6]. Езотеричний дискурс об'єднує такі вчення, як теософія, суфізм, йога, ваджраяна (буддійський суфізм), масонство, антропософія, мондіалізм, гностицизм, оскільки під езотерикою "розуміють таємне знання, яке має ірраціональну компоненту, що сягає корінням глибин людської психіки" [9, с.5]. Вершиною розвитку езотеричного комплексу вчень можна визнати появу після 60-х рр. ХХ ст. феномену Нью-Ейдж - синкретичного та насиченого явища нової релігійності, яке включає й суто комерційний пласт, де езотеричне знання за правилами культури споживання пропонується отримати вже у вигляді продукту [10]. Отже, сучасний етап езотеричної науки постає як певний концептуальний оксиморон: таємне знання, доступне кожному. Або, як зазначає П.Г. Носачов, "езотеризм, доступний лише обраним, але в той же час його продають на кожному розі, постає як свого роду consensus oppositorum" [11, с.57].

Продуцентами езотеричного дискурсу виступають і сутності інших вимірів (представники нематеріального "тонкого світу"), і люди. Зазвичай, коли йдеться про людину як автора езотеричного тексту, маємо на увазі езотеричну особистість, езотерика. Роль адресанта асоціюється з образом духовного вчителя - провідника у світі духовник практик, духовного вдосконалення та на шляху до просвітлення, а також того, кому відкриті таємниці світобудови та законів Всесвіту. У ченнелінг-дискурсі ця роль належить позаземній свідомості, яка за посередництва ченнелера передає необхідну інформацію щодо вищезгаданих аспектів буття; авторський езотеричний дискурс цю роль відводить власне безпосередньому автору певної езотеричної праці, людині, яка вже досягла певного духовного розвитку і здатна своїм досвідом допомогти в цьому іншим. Роль адресата езотеричного дискурсу також має чітко виписану модель: це - людина в пошуку духовної істини, людина, яка прагне пізнати непізнане та непізнаване і відшукати засіб досягнення того стану, який називають просвітленням.

Коли ми говоримо про інституційність дискурсу, перш за все, маємо на увазі, що за ним є певний соціальний інститут або, у ширшому тлумаченні, певне (чи певні) угрупування, які позиціонують себе як спільноту, об'єднану певними світоглядними позиціями. Саме в такому значенні можемо говорити про езотеричний дискурс як інституційний тип дискурсу і його дві ключові складники: мету й учасників.

Важливим моментом є той факт, що будь-який соціальний інститут генерує власне світобачення, а отже, й формує певний світогляд, вибудовує конкретну модель світу і за допомогою продукованого ним дискурсу створює власну мовну картину світу. Цей світ, відображений у мові у вигляді понять, ключових концептів, символів і постулатів, трактується як єдино правильне бачення та осмислення дійсності. Отже, формується той дискурсивний простір, у рамках якого пропонується (або нав'язується) аудиторії певний спосіб світобачення: ієрархія, цінності та пріоритети, моделі поведінки. У межах цього простору можна говорити про типові комунікативні ситуації, властиві цьому дискурсу, та типові комунікативні акти й мовленнєві жанри, побудова та наповнення яких, у свою чергу, зумовлені та підпорядковані комунікативній меті. Однак якою б не була мета окремого інституційного дискурсу, вона вписується в площину прагматикону інституційного дискурсу як такого: "перекодування" системи світобачення адресата й "інсталяція" потрібної моделі в його свідомість через норми та приписи, які регулюють відносини між учасниками спілкування, впорядковують ці відносини та обмежують девіації.

Центральними принципами та основними поняттями езотеричних вчень вважаються енергетика, карма, переселення душ, структура непроявлених "тонких світів" тощо, тобто "езотеричний дискурс виражає особливе світосприйняття особистості, яка ставить на перший план духовний сенс життя та підпорядковує всі матеріальні прояви людського існування невидимим явищам "тонкого світу" [4, с.6].В.М. Розін зазначає, що суть класичного езотеричного вчення та світосприйняття можна передати такими тезами:

1) наш звичний світ, культура, розум є не істинними, а ілюзорними (майя, омана);

2) існує інша, справжня реальність, у якій людина може віднайти своє спасіння та справжнє існування;

3) людина може потрапити в цей істинний світ, лише кардинально змінивши себе та своє життя шляхом духовної роботи та психотехнік [12, с.116].

Метою езотеричного дискурсу є зміна світогляду особистості щодо духовного складника життя людини, визначення його як пріоритетного та підпорядкування матеріального духовному. Така мета передбачає низку завдань, перелік яких різниться в кожного з адресантів. Серед найбільш використовуваних слід виокремити: роз'яснення ієрархії істот у Всесвітах та місця людини в цій системі; визначення сутності людської істоти в нашому (тривимірному) просторі та інших вимірах; пояснення історії людства з езотеричної точки зору; визнання людини як частини Бога; зазначення духовної місії людства; інформування та пропагування шляхів духовного розвитку людини; передання технік для фізичного та духовного вдосконалення. З-поміж побічних тем і завдань (особливо в такому підтипі езотеричного дискурсу, як ченнелінг): інформація-роздуми про політичні, екологічні та соціальні проблеми як віддзеркалення духовної деградації; пророцтва та передбачення долі людства (залежно від ступеня виконання місії) тощо.

Щодо регламентованості та трафаретності комунікації в рамках інституційного дискурсу, то слід зазначити, що моделі комунікації не є однорідними в езотеричному дискурсі, а різняться залежно від його підтипу. В авторському езотеричному дискурсі - це зазвичай монологічний виклад світобачення чи вчення, у випадку ченнелінга спостерігаємо дві моделі:

а) ченнелінг-монолог, коли істота з інших світів передає інформацію в лекційному викладенні матеріалу;

б) ченнелінг-діалог, коли сам ченнелер чи хтось із присутніх на сеансі ставить запитання представникові інших світів/вимірів та отримує відповіді.

У всіх випадках реалізується рольова модель вчитель/наставник (духовний) - учень, тобто ми спостерігаємо статусно-визначені ролі учасників комунікації. У першому випадку духовно розвинена особистість намагається передати свій досвід духовного поступу або Вчитель, як член Ієрархії Духовних Наставників людства, проводить лекційне "заняття" для присутніх на сеансі ченнелінга (якщо це відкритий масовий сеанс ченнелінг - трансляції) чи диктує "конспект", який ченнелер записує шляхом автоматичного письма чи фіксує за допомогою медійних пристроїв. У випадку діалогічного сеансу ченнелінга спілкування схоже на заняття-консультацію, де учні ставлять Вчителю (консультанту) запитання і отримують пояснення невідомих чи незрозумілих фактів. Отже, за принципом розподілу ролей та процесом перебігу сеансу ченнелінга спостерігаємо певну схожість цього дискурсу із дискурсом педагогічним (навчальним, освітнім), однак ступінь примусовості тут значно нижчий, оскільки рольові відносини в межах ченнелінг-гуртка, а також між членами гуртка (чи окремим ченнелером) і позаземною істотою хоч і значною мірою нормативно врегульовані та передбачають заздалегідь визначений комунікативний паттерн, ця шаблонність стосується лише загальних принципів організації ченнелінг - комунікації. Типовість ситуативно-комунікативних актів ченнелінга виявляється в таких ознаках:

а) наявність медіатора комунікації (ченнелера) та його згода виступати в цій ролі;

б) значний словниковий запас ченнелера (що робить можливим "перекодування" трансльованого матеріалу мовою людини та передання інформації в повному обсязі);

в) квазіадресатність ченнелера (інформація, отримана від позаземного розуму/істоти адресована усьому людству, а ченнелер виступає в ролі "перекладача" чи ретранслятора та, водночас, є й певною мірою адресатом, оскільки також належить до людства);

г) адресатом комунікації є й езотеричні особистості (чи ті, хто перебуває в духовному пошуку), і людство загалом;

д) характеристиками ролі адресата є відсутність знань (або недосконалі знання) з тих чи інших питань духовного поступу та законів Всесвіту ("учень");

е) характеристиками ролі адресанта є ґрунтовність знань із зазначених аспектів буття ("вчитель/духовний наставник");

є) у випадку ченнелінгу-монологу не відбувається зміна комунікативних ролей, у випадку діалогічного ченнелінгу зміну ролей спостерігаємо в межах кожної пари "питання - відповідь" та між цими парами (мікродіалогами).

О.Ф. Русакова та В.М. Русаков у монографії "PR-Дискурс: Теоретико-Методологический Анализ" зазначають, що в будь-якому інституційному дискурсі наявні, як мінімум, вісім компонентів: уявлення про соціальну місію цього інституту, особлива мова, нормативна модель типово-подієвої статусно-рольової комунікації, система базових цінностей, основні стратегії, жанри цього дискурсу, прецедентні тексти, типові дискурсні формули [13, с. 195].

Езотерика являє собою духовно-практичний комплекс, що базується на осягненні сутностей Буття. Езотерична реальність синкретична, тобто відкрита для включення нових елементів і наукового, і релігійного та філософського характеру, навіть якщо ці елементи суперечать уже асимільованим постулатам. Відкритість езотеричного дискурсу для проникнення та асиміляції нових ідей, вчень, постулатів, вірувань, а також досягнень сучасної науки і є тим підґрунтям, яке формує таку рису цього дискурсу на сучасному етапі розвитку соціуму, як інтердискурсивність. Саме цим також пояснюється широка палітра жанрів, представлених в езотеричному дискурсі. Якщо для езотеричних праць ХІХ-початку ХХ ст. властивим є доволі канонічний виклад вчення у вигляді монологу інформативного характеру (оформленого як суцільний текст-монографія (твори О.П. Блаватської) чи як стислі тези-постулати (наприклад, Агні-Йога О. Рерих)), то друга половина ХХ та початок ХІХ ст. характеризується масовою появою ченнелінгів, які, власне, і вносять розмаїття форм: з'являються ченнелінги-діалоги, полілоги, ченнелінги - інтерв'ю.

Серед базових цінностей, постульованих і в авторську езотеричному дискурсі, і в ченнелінгах різних представників Вищих світів, натрапляємо, перш за все, на любов, яка в концептуальній площині належить також до автохтонів - концептів, які регулярно реалізуються в цьому дискурсі. Такий тип концептів характеризується тим, що концепт - автохтон може бути властивий кільком дискурсам одночасно, а отже бути загальним для цих дискурсів. Вочевидь, дискурси, які пов'язані родовидовими відносинами, виявлятимуть певну тотожність серед властивих їм автохтонів. До автохтонів езотеричного дискурсу відносяться: БОГ, ДУХ, ДУХОВНІСТЬ, ДУША, ВІРА, СВЯЩЕННІСТЬ, ТАЇНА, ПОТОЙБІЧЧЯ, ВЧИТЕЛЬ/НАСТАВНИК/ГУРУ, ПОСВЯТА/ІНІЦІАЦІЯ. Ще одним поняттям, яке перебуває на найвищому щаблі аксіологічної шкали, є поняття рівності, яке дещо відрізняється від загальнозрозумілого трактування, оскільки передбачає не стільки рівність представників людської раси та інших спільнот Всесвіту у їхніх правах та обов'язках, як їх рівнозначну роль для еволюції цього Всесвіту, однакову цінність незалежно від якісної сутності, оскільки всі вони - частини Бога. Отже, реалізується принцип відсутності дуальності у світосприйнятті: немає добра і зла; людина проходить свій земний життєвий урок, і все, що трапляється в її житті, - задля її еволюції.

Важливим аспектом дослідження будь-якого дискурсу є виявлення того арсеналу комунікативного інструментарію, який реалізовує інтенцію автора. І в цьому аспекті важливим є врахування стратегічного аспекту дискурсу, виявлення тих "комплексів мовленнєвих дій, які спрямовані на досягнення комунікативної мети" та "включають планування процесу мовленнєвої діяльності залежно від конкретних умов спілкування та особистостей комунікантів, а також реалізацію цього плану" [14, с.54], тобто - комунікативних стратегій. Оскільки метою езотеричного дискурсу є зміна людської свідомості та переорієнтація цінностей, це зумовлює і значну сугестивність його текстів. Цьому дискурсу властиві такі комунікативні стратегії, як стратегія самопрезентації, стратегії переконування (аргументативна та агітаційна стратегії), інформаційно-інтерпретаційна стратегія та стратегія формування емоційного настрою адресанта.

Водночас, попри інституційний характер, езотеричному дискурсу властиві й вкраплення дискурсу персонального через те, що, незалежно від моделі адресанта (позаземний розум це чи людина), у кожній із цих моделей присутнє індивідуальне особистісне бачення, розуміння та світосприйняття, і це реалізується в такому типі буттєвого спілкування, як смисловий перехід (прямий буттєвий дискурс) та його композиційно-мовленнєва форма - роздуми. Ця форма частіше трапляється в авторському езотеричному дискурсі, де автор через роздуми та риторичні питання дає визначення неочевидним явищам, які стосуються внутрішнього світу людини, та підводить читача до розуміння духовних істин. Іншим видом вкраплень персонального дискурсу є опосередкований буттєвий дискурс, реалізований через алегоричний розвиток постульованої ідеї в такому жанрі, як притча. Авторські притчові вкраплення є в ченнелінгах Крайона (окремі притчі про Wo як вкраплення в ченнелінги та окремі ченнелінги-притчі).

Як бачимо, езотеричний дискурс виявляє ту низку типологічних ознак, який дозволяє класифікувати його як інституційний і водночас стверджувати, що він не належить до т. зв. "чистих" видів, оскільки йому властива така риса, як інтердискурсивність. Власне, прояви інтердискурсивності, як і елементи схожості езотеричного дискурсу з іншими типами інституційного дискурсу (і в межах видового поняття "сакральні", і поза ним), становлять перспективу дослідження в таких напрямках, як лінгвокогнітивне моделювання концептуальної та мовної картин світу, стратегій та установок у контексті прагматики, структурування комунікативного простору мовної особистості в езотеричному дискурсі.

Література

1. Григорьева В.С. Дискурс как элемент коммуникативного процесса: прагмалингвистический и когнитивный аспекты: монография / В.С. Григорьева. - Тамбов: Изд-во Тамб. гос. техн. ун-та, 2007. - 288 с.

2. Карасик В.И. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / В.И. Карасик. - Волгоград: Перемена, 2002. - 477 с.

3. Макаров М.Л. Основы теории дискурса / М.Л. Макаров. - М.: ИТДГК "Гнозис", 2003. - 280 с.

4. Сунгуртян К.К. Лингвориторические средства выражения антропоцентризма в русском и переводном эзотерическом дискурсе: автореферат дисс. на соискание ученой степени канд. филол. наук: спец.10.02.19/К.К. Сунгуртян. - Краснодар, 2007 - 23 с.

5. Wodak R. Disorders of discourse / R. Wodak. - London: Addison Wesley Publishing Company, 1996. - 216 p.

6. Олешков М.Ю. Моделирование коммуникативного процесса: монография / М.Ю. Олешков. - Нижний Тагил, 2006. - 336 с.

7. Кравченко Н.К. Интерактивное, жанровое и концептуальное моделирование международно-правового дискурса / Н.К. Кравченко. - К.: Реферат, 2006. - 320 с.

8. Карасик В. Религиозный дискурс / В. Карасик // Языковая личность: проблемы лингвокультурологии и функциональной семантики. - Волгоград: Перемена, 1999. - С.5-19.

9. Дискурсы эзотерики (философский анализ) / Отв. ред. Л.В. Фесенкова. - М.: Эдиториал УРСС, 2001. - 240 с.

10. Hanegraaff W. J. New Age Religion and Western Culture: Esotericism in the Mirror of Secular Thought / W. J. Hanegraa. - Leiden, 1996. - 580 р.

11. Носачёв П.Г. Эзотерика: основные моменты истории термина / П.Г. Носачёв // Вестник ПСТГУ: Богословие. Философия. - 2011. - Вып.2 (34). - С.49-60.

12. Розин В.М. Эзотеризм как форма индивидуальной и социальной жизни / В.М. Розин // Дискурсы эзотерики (философский анализ) / Отв. ред. Л.В. Фесенкова. - М.: Эдиториал УРСС, 2001. - 240 с.

13. Русакова О.Ф. PR-Дискурс: Теоретико-Методологический Анализ / О.Ф. Русакова, В.М. Русаков. - Екатеринбург: Институт философии и права УрО РАН-Институт международных связей, 2008. - 282 с.

14. Иссерс О.С. Коммуникативные стратегии и тактики русской речи / О.С. Иссерс. - изд.2-е, стереотипн. - М.: Едиториал УРСС, 2002. - 284 с.

Размещено на Allbest.ru