Історія кафедри філософії Університету св. Володимира в контексті європейської інтелектуальної традиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94(101.1)+378.4(477-25)

Університет св. Володимира

Історія кафедри філософії Університету св. Володимира в контексті європейської інтелектуальної традиції

Ірина Валявко

У статті розглядається історія виникнення та існування кафедри філософії Київського університету Св. Володимира за період 1834-1919 рр. У ході реконструкції інтелектуальної традиції “філософського кола” цього періоду наголошується на її європейському контексті та констатується наявність філософів-фахівців, завдяки яким зберігався високий рівень філософської освіти і які виростили цілу плеяду блискучих мислителів.

Ключові слова: кафедра філософії, інтелектуальна традиція, оригінальні мислителі, рівень філософської освіти.

філософія освіта інтелектуальний університет

The paper reviews the emergence and existence of the Philosophy's Chair of the St. Vladimir University in Kyiv during 1834-1919. The article states that the intellectual tradition of the “philosophical circle” of this period had European basis and was represented by qualified philosophers who have maintained a high level of philosophical education and prepared some brilliant thinkers.

Keywords: Department of Philosophy, Intellectual Tradition, Original Thinkers, the Level of Philosophical Education.

У спробі реконструкції інтелектуальної традиції “філософського кола” Київського університету Св. Володимира XIX - початку XX ст. цілком доречно звернутися до історії цього найпотужнішого з вітчизняних осередків університетської філософії й окреслити загальну канву його розвитку.

Університет Св. Володимира, як відомо, було відкрито 1834 р.: до його складу ввійшло два факультети - філософський та юридичний. Перший філософський факультет був зовсім не схожий на сучасний, адже об'єднував найрізноманітніші кафедри, у тому числі й далекі від філософії. На початку своєї історії він мав два відділення. До першого належали кафедри філософії, грецької словесності та старожитностей, римської словесності та старожитностей, російської словесності, загальної й російської історії та статистики. Друге відділення було представлено кафедрами чистої і прикладної математики, астрономії, фізики і фізичної географії, хімії, мінералогії і геогнозії, ботаніки, зоології, технології, сільського господарства, лісознавства та архітектури. Розмаїття предметів у межах одного факультету гальмувало навчальний процес і не сприяло фаховій підготовці студентів. Філософські дисципліни викладались як загальноосвітні і були позбавлені фахового спрямування: тобто підготовкою “філософів” спеціально не займалися, однак історія філософії та логіка були обов'язковими предметами для всіх студентів університету. Проте це не врятувало філософські кафедри і у 1850 р. вони були ліквідовані по всій Російській імперії як “неблагонадійні”, викладачів звільнили, а філософські курси обмежили логікою і психологією, читання яких було доручено “благонадійним” професорам богослов'я. Філософські факультети припинили своє існування в усіх російських університетах і внаслідок подальшої реорганізації з'явились історико-філологічні та фізико-математичні факультети. Так продовжувалось до 1860 р., коли філософські кафедри в університетах було відновлено й знов почали читати філософські курси та викладати історію філософії. А у 1863 р. згідно з новим загальноросійським університетським статутом, їх було віднесено до класичного відділення історико-філологічних факультетів, у складі яких вони і залишалися до радянських часів. І хоча філософські дисципліни продовжували виконувати загальноосвітню функцію, на початку XX ст на класичних відділеннях з'явилася окрема спеціалізація з філософії, що мало своїм наслідком розширення й урізноманітнення університетських філософських дисциплін.

Всі ці загальноосвітні явища та пертурбації стосуються й Київського університету Св. Володимира. Однак специфіка розвитку філософської освіти Університету Св. Володимира полягала у вагомій ролі Київської духовної академії (КДА), вихованці якої кілька десятиліть забезпечували викладання в університеті філософських дисциплін. Так, першим професором філософії став випускник КДА, магістр богослов'я і словесних наук - Орест Новицький, який посів університетську кафедру восени 1834 р. Він читав лекції з психології, логіки і стародавньої філософії, які вирізнялися ясністю і повнотою викладу й сприяли формуванню культури критичного мислення. Студенти тих років згадували, що лекції О. Новицького викликали великий інтерес слухачів, виховуючи в них “здатність розуміти філософські твори і розмірковувати про абстрактні предмети з логічною послідовністю” [5, 244]. Такий підхід до подачі матеріалу був цілком в контексті європейської інтелектуальної традиції.

Асистентом О. Новицького упродовж 1839-1844 рр. був магістр Київської духовної академії, а згодом її професор, Петро Авсенєв, який читав курс з історії новочасної та моральної філософії і знайомив студентів із новітньою німецькою психологією шеллінгіанської школи. А у 1845 р. на кафедру філософії прийшов ще один яскравий й талановитий вихованець КДА - Сильвестр Гогоцький, який довгі роки викладав в університеті історію філософії, психологію та педагогіку.

Критично осмислюючи здобутки новітньої німецької філософії О. Новицький, П. Авсенєв, С. Гогоцький йшли в руслі європейської інтелектуальної традиції, знайомлячи студентську аудиторію з ідеями та працями Канта, Фіхте, Шеллінґа, Геґеля, Баадера, Якобі, Шубарта та інших мислителів і цим самим підносячи рівень викладання філософських дисциплін в Університеті Св. Володимира до високої фахової планки. Вони прищеплювали своїм слухачам смак до аналізу історико-філософських джерел та вдумливе ставлення до філософських текстів.

Водночас, ці філософи зазнавали позитивного впливу університетського середовища - вільнішого, порівняно з духовно-академічним. Крім того, університетська кар'єра була значно потужнішим стимулом для наукової діяльності у царині філософії - йдеться не тільки про наукові ступені магістра і доктора філософії, право на присудження яких мали лише університети, а й про підготовку філософських статей, монографій, підручників. Не випадково, що саме на університетські роки припадає розквіт наукової творчості згаданих професорів: тематика і жанрова визначеність їхніх самостійних студій обумовлені передусім практикою викладання філософських курсів [4, 130-131]. Однак, не зважаючи на високий професійний рівень викладачів кафедри філософії, сама система університетської освіти, що існувала у ті часи, не створювала необхідного простору для розвитку критичного мислення, адже вона була монологічною, тобто студенти слухали лекції і відповідали лише на іспитах. І тільки у 1863 р. перед філософськими кафедрами відкрились нові перспективи для розвитку: до навчальних планів було запроваджено практичні заняття з усіх дисциплін, а також щорічні студентські конкурси, до яких студентів заохочували преміями та стипендіями. Значно сприяли розвитку київської університетської науки дозвіл на відкриття наукових товариств і право на власну цензуру, що були отримані університетом на початку 1860-х рр., а також заснування власного журналу “Университетские известия” (виходив до 1919 р.), власної типографії та книгарні.

Водночас у 60-х рр. гостро постало кадрове питання: після закриття філософських факультетів у 1850-х рр. і звільнення викладачів нову зміну не було кому готувати, а Київська духовна академія, віддавши найкращих своїх вихованців іншим університетам, цього разу зарадити в розв'язанні кадрового питання не могла. Філософські курси в Університеті Св. Володимира 1860-х рр. не припинили свого існування фактично завдяки добрій волі та неймовірній працездатності Сильвестра Гогоцького, який узяв на себе викладання всіх філософських дисциплін в університеті: логіки, історії давньої та нової філософії, а також педагогіки, оскільки він виконував обов'язки професора кафедри педагогіки. Не дуже допоміг йому в цьому питанні доцент кафедри філософії Микола Скворцов, що затримався на цій посаді лише 3 роки (1868-1871 рр.), більшу частину з яких провів у закордонному відрядженні. І лише у 1876 р. після приходу на кафедру випускника Московського університету Олексія Козлова ситуація значно покращилась. В Університеті Св. Володимира Олексій Козлов читав курси з логіки та історії філософії. Його філософська ерудиція і творча вдача швидко здобули симпатії київського студентства, а численні гострі статті й змістовні праці, кількість яких зростала з року в рік уже на зламі 1870-1880-х рр. зробили його ім'я відомим і авторитетним у широких філософських колах. Олексія Козлова по праву вважають яскравим представником російського персоналізму. Бувши людиною неординарною і широко мислячою, Козлов вважав філософську освіту необхідною складовою університетського навчання і докладав чималих зусиль задля досягнення цієї мети. Насамперед, він цінував історію філософії і усіляко пробуджував інтерес до неї у своїх слухачів. При цьому він знайомив своїх слухачів (серед яких були не тільки студенти університету, а й київська інтелектуальна громадськість, адже О. Козлов доволі часто виступав з публічними лекціями) із найновітнішими течіями та тенденціями у західноєвропейській філософії та робив критичний аналіз філософських творів сучасних мислителів. Однак у 1887 р., з огляду на стан здоров'я, він мусив покинути кафедру, роком раніше з кафедри пішов і Сельвестр Гогоцький. І кафедру філософії посів Олексій Гіляров, з діяльністю якого пов'язані наступні три десятиліття у розвитку університетської філософської думки. Перші 5 років (1887-1992 рр.) він був єдиним викладачем філософських дисциплін в університеті і прочитав чимало курсів з логіки, історії філософії та психології. О. Гіляров був випускником та професорським стипендіатом Московського університету, але його справжня кар'єра розпочалася в Києві, де він, крокуючи щаблями академічної кар'єри від приват-доцента - до заслуженого професора, здобув визнання колег та повагу і любов студентів. О. Гілярову довелося прочитати чимало різноманітних курсів з логіки, психології, педагогіки, але головним предметом його університетської діяльності завжди була історія філософії. Власні філософські погляди він виклав у спецкурсі “Світлої і радісної філософії”, яка привернула увагу багатьох його вихованців [4, 138].

У 1892 р. на кафедру філософії прийшов молодий приват-доцент, випускник Новоросійського і професорський стипендіат Московського університетів Георгій Челпанов, він узяв на себе читання логіки та психології. З того часу Олексій Гіляров зосередився виключно на історико-філософському курсі, який викладав в обсязі шести годин на тиждень: від третини до двох третин цього часу припадає на практичні заняття. Слід визнати, що ці практичні заняття були достатньо потужними і серйозними. Наприклад, вивчення фрагментів досократиків чи “Бенкету” та “Держави” Платона тривало протягом року по дві години щотижня; “Метафізика” Аристотеля, філософія Канта, твори Шопенгауера і Гартмана опановувалися в обсязі одної години на тиждень упродовж року. Такі поглиблені практичні заняття стосувалися звісно не всіх, а лише студентів-класичників, але відвідувати їх міг кожен охочий. Натомість слухання загальних історико- філософських курсів було обов'язковим для студентів усіх факультетів. Спираючись на аналіз першоджерел О. Гіляров намагався розвинути у своїх студентів критичне мислення і вміння формулювати та висловлювати власні думки, він вельми скептично ставився до шаблонних суджень, взятих з підручників, або чужих висловів, намагаючись прищепити своїм вихованцям любов до першоджерел і вміння аналізувати тексти. Отже, навчатись у нього було нелегко, але цікаво і корисно. Пізніше відомий філософ та історик філософії, на працях якого виросло ціле покоління випускників філософських факультетів за радянських часів, Валентин Асмус з теплотою згадував свого вчителя: “У лекціях О. М. Гілярова з історії філософії чарівне вражання справляв бездоганно високий інтелектуальний смак, естетична довершеність думки і слова, позбавлена будь-якої метушливості та похвальби вишуканість” [1, 96].

Георгій Челпанов також виявив себе яскравою особистістю й високопрофесійним фахівцем, чия філософська обдарованість розгорнулась саме в університеті Св. Володимира, де він викладав 15 років (1892-1907 рр.). Він був блискучим лектором, вирізнявся широтою своїх поглядів та відкритістю до спілкування. Лекційні курси Г Челпанова з логіки, психології, філософської пропедевтики збирали переповнені аудиторії - послухати його курси приходили студенти не лише історико-філологічного, а й інших факультетів. Уособлюючи новий тип викладача, Челпанов спілкувався зі студентами не тільки на лекційних курсах або практичних заняттях, а й в форматі неформальних зустрічей, обговорюючи з зацікавленими слухачами різні філософськи питання. З цього “неформального спілкування” й постав перший психологічний гурток, який виявив багато корисного для його учасників. З часом О. Гіляров та Г Челпанов вирішили так би мовити “легалізувати” цей гурток, обґрунтовуючи його необхідність невпинним зростанням практичного і теоретичного значення психології для педагогіки, юриспруденції та медицини. Вони звернулися в Міністерство народної освіти й у грудні 1897 р. отримали дозвіл на відкриття Психологічної семінарії, яку невдовзі було облаштовано в окремому помешканні й придбано прилади, необхідні для занять з експериментальної психології, а її учасники зібрали власну бібліотеку.

Слід зауважити, що Психологічна семінарія була неформальним об'єднанням студентів під керівництвом Г Челпанова і не мала стосунку до офіційного навчального процесу. Проте стати членом семінарії було зовсім не легко, адже це було досить елітне товариство, “елітне” в значенні інтелектуальної студентської еліти. Отже, для вступу потрібно було написати твір на одну із запропонованих тем та продемонструвати добре знання німецької мови, необхідне для опрацювання першоджерел. Кількість студентів, прийнятих до семінарії, не мала, за задумом Г Челпанова, перевищувати двадцяти п'яти, проте насправді число семінаристів в окремі роки сягало тридцяти чотирьох [3, арк. 1].

Чимало засідань Психологічної семінарії були відкритими, до участі в них запрошували всіх охочих. Зазвичай семінаристи збирались раз на тиждень і заслуховували доповідь на визначену тему, потім виступали два опоненти, які також готувались до цієї доповіді, а далі був формат “вільної дискусії”. Наскільки ґрунтовно готувалися до виступів доповідачі, можна уявити з тих окремих рефератів і підготовчих матеріалів до них, що зберігаються сьогодні в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернад- ського. Не зважаючи на назву “Психологічна семінарія”, проблеми емпіричної психології посідали в тематиці засідань достатньо скромне місце, тоді як багато часу присвячувалось гносеологічній проблематиці, проблемам етики, студіювали новітні вчення про душу та інші філософські питання, які йшли в контексті європейської філософської традиції. Задля прикладу можна навести теми рефератів С. І. Маслова (у майбутньому визначного філолога, літературознавця, академіка), виголошені ним на засіданні семінарії: “Вчення Канта про свободу волі”, “Про реальність простору і часу за Кантом” тощо. Серед тем семінарських рефератів знайдемо: “Поняття апріорності у Канта”, “Вчення Канта про час”, “Вчення про причинність у Декарта”, “Теорія пізнання Юма”, “Етична система Володимира Соловйова”, “Гартман і його моральна філософія”, “Етична система Вундта” та інші [6, 7-11]. Спектр проблем, що розглядався під час засідань достатньо різноманітний і всі вони вимагали від членів семінарії неабияких знань і, в першу чергу, вміння роботи з першоджерелами.

Плідна і важлива діяльність Психологічної семінарії тривала до 1907 р., тобто до часу від'їзду Г. Челпанова до Москви. Керівництво семінарією було передано його вихованцю Василю Зеньковському, але документів про її подальшу діяльність поки що не знайдено. Василь Зеньков- ський, випускник історико-філологічного факультету, учень Г Челпанова - в подальшому видатний російський філософ та історик філософії - викладав на кафедрі філософії у 1912-1919 рр. Він читав загальні та спеціальні курси з логіки та історії філософії, знайомлячи студентів з новими напрямами і течіями у сучасній західній філософії, зокрема, з феноменологією Едмунда Гуссерля, що мало неабиякий вплив на його студентів, зокрема на Д. Чижевського, який пізніше студіював філософію у цього визначного мислителя. Напередодні революції у 1916-1917 р., вперше у практиці Університету Св. Володимира, В. Зеньковський запровадив щотижневі практичні заняття з історії російської філософії.

Слід зазначити, що спеціальний курс сучасної філософії київські студенти передреволюційної доби слухали у викладі ще одного вихованця історико-філологічного факультету - приват-доцента Олександра Селіхановича. Вагомий внесок у розвиток університетської філософської освіти в Києві передреволюційної доби належить і вихованцям інших навчальних закладів - відомому кантознавцю, талановитому історику філософії Павлу Тихомирову (випускник і колишній професор Московської духовної академії) та видатному правознавцю і філософу Євгену Спекторському (випускник і викладач Варшавського університету). П. Тихомиров опікувався лекціями і практичними заняттями з теорії пізнання, а Є. Спекторський, професор кафедри енциклопедії права у 1913-1919 рр., читав лекції з філософії права та правознавства. Слід додати, що викладання в київському університеті виявилось для обох професорів достатньо важливим та науково плідним періодом їхнього життя.

Щодо навчального процесу в цілому, то слід зазначити ще такий факт: у 1906 р. освітня діяльність значно змінилась, оскільки була введена предметна система навчання. Цей крок виявився важливою віхою у вдосконаленні філософської освіти київського університетського студентства і мав одним із своїх наслідків запровадження філософської спеціальності. Предметна система зобов'язувала студента обрати собі фах уже на першому році навчання, прослухати визначені факультетом курси (вісім семестрів), відпрацювати практичні заняття (не менше, ніж чотири семестри), задовільно скласти курсові й підсумкові іспити, підготувати письмовий твір за своїм фахом. Порядок слухання курсів, так само як і термін складання іспитів з вивчених дисциплін, визначали самі студенти - іспити зазвичай приймали на почату й наприкінці семестру. Історико-філологічний факультет з 1906 р. мав у своєму складі чотири відділення - класичне, слов'яно-руське, історичне та романо-германське. На кожному з відділень було введено спеціалізацію.

Спеціальність “філософія” належала, разом із спеціальностями “класична філологія” та “порівняльне мовознавство”, до класичного відділення. Філософська освіта передбачала вивчення предметів обов'язкових для класичного відділення, серед яких були: історія грецької літератури, історія римської літератури, грецька граматика, латинська граматика, грецький і латинський синтаксис, історія давнього мистецтва (всі курси в обсязі чотири години на тиждень), порівняльне мовознавство і санскрит або історія західноєвропейської літератури. Крім того для отримання фаху “філософія”, майбутньому філософу належало ґрунтовно опанувати такі предмети: вступ до філософії, історія середньовічної й нової філософії, педагогіка, естетика, Платон, Аристотель та відбути всі практичні заняття, що становили шістнадцять годин на тиждень протягом чотирьох семестрів. Після цього студенти мали скласти курсові іспити з богослов'я, одної з новоєвропейських мов, латини, грецької, історії Греції, історії Риму, російської історії, історії російської літератури, церковнослов'янської мови, історії російської мови, вступу до порівняльного мовознавства, історії давнього мистецтва, порівняльної граматики і санскриту або історії західноєвропейської літератури, грецької та римської літератур, вступу до філософії, естетики. Тільки після здачі всіх іспитів - приймалась завершуюча курсова робота.

Отже, майбутній філософ, який виходив із стін київського університету, отримував ґрунтовну і всебічну гуманітарну освіту складовими якої були не тільки спеціальні філософські дисципліни, а й цілий комплекс історичних і філологічних наук. Варто зазначити, що і кафедра філософії, і університет висували високі вимоги не лише до студентів, а й до своїх професорських стипендіатів - майбутніх викладачів і науковців. Однак, в той же час університет суттєво сприяв їхньому фаховому зростанню, надаючи можливість працювати в кращих європейських бібліотеках, стажуватись у провідних наукових інституціях. Останнє було нормою і для тих, хто вже стояв за професорською кафедрою Університету Св. Володимира і тому вони були добре обізнані із сучасними напрямами та ідеями європейської філософії. Так, Г Челпанов кілька разів їздив у закордонні відрядження, де слухав лекції відомих європейських мислителів: Вундта, Герінга, Дюбуа-Реймона та знайомився з роботою Інституту фізіологічної оптики в Берліні. В. Зеньковський у Німеччині завершував свою магістерську дисертацію, а О. Гіляров під час канікулярних відпусток працював у бібліотеках Парижа, Лондона, Берліна та Мюнхена. Отже, викладачі кафедри філософії, як до речі і викладачі інших кафедр університету, мали можливість вдосконалювати свої знання за кордоном за кошт університету і вводити нові парадигми та здобутий досвід у свої курси. Все це сприяло ґрунтовному освітньому процесу і мало свої позитивні наслідки.

Високий рівень викладання філософських дисциплін, вимогливість до студентів, наполеглива й систематична робота щодо активізації їхньої самодіяльності, пробудження у студентської аудиторії творчого наукового інтересу, дбайливе зрощування професіоналізму майбутніх філософів-фахівців принесли на початку XX ст. щедрий врожай. З Університету Св. Володимира виходить ціла низка талановитих філософів та істориків філософії. Густав Шпет, Василь Зеньковський, Дмитро Чижевський, Павло Блонський, Генріх Якубаніс, Валентин Асмус, Олександр Щербина - цими іменами своїх вихованців історико-філологічний факультет міг пишатися по праву. Його випускників-філософів вперше починають запрошувати на викладацькі посади інші університети (Г Шпет, П. Блонський та О. Щербина отримують приват- доцентуру в Московському університеті).

Поповнюється вчорашніми студентами і професорська корпорація Університету Св. Володимира. Зокрема, у 1910-х рр. викладанням історико-філософських курсів в Університеті Св. Володимира опікується не лише Олексій Гіляров, а і його вихованець Генріх Якубаніс, непересічний знавець давньогрецької філософії. Філософська кафедра, насамперед в особах її яскравих представників, О. Гілярова і Г Челпанова створила своєрідний “інтелектуальний центр”, тяжіння якого відчули на собі і Лев Шестов, і Сергій Булгаков і Микола Бер- дяєв (не надто щедрий на похвали щодо “професорської” філософії, він з теплотою згадував Георгія Челпанова, як першого філософа, якого зустрів у своєму житті) [2, 56-57]. Ця продуктивність, до речі, не вимірюється тільки сузір'ям філософів, вихованих неординарними викладачами кафедри філософії Університету Св. Володимира. Чимало слухачів та учасників філософських семінарів становили студенти інших спеціальностей, які здійснювали свій шлях у зовсім інших науках чи сферах практичної діяльності. Але можна з упевненістю стверджувати, що філософська культура філолога Сергія Маслова, ботаніка Миколи Холодного чи музикознавця Володимира Оголевця, закладена і вихована студіями у Психологічній семінарії, відіграла значну роль в їхньому подальшому науковому житті.

Розглядаючи “філософське коло” Київського університету Св. Володимира XIX - початку XX ст., можна з впевненістю констатувати наявність висококваліфікованих філософів- фахівців, завдяки яким зберігався доволі високий рівень філософської освіти і які виростили цілу плеяду блискучих мислителів. Невелика за кількістю викладачів кафедра філософії університету Св. Володимира - перелік викладачів філософських дисциплін в Університеті Св. Володимира за майже дев'яностолітню його історію вичерпується трохи більше, ніж десятком осіб - продукував потужний “масив” філософської літератури - монографій, підручників, статей, перекладів [4, 154]. Крім того їхня діяльність ніколи не мала однобічного вузькофахового спрямування: до її орбіти потрапляли освіта, наука, культура, суспільні і політичні процеси тощо. Вони активно виступали на шпальтах місцевих газет і журналів, влаштовували публічні лекції та диспути, що були в дореволюційному Києві звичним явищем. Згадаймо неодмінну участь філософів Університету Св. Володимира в діяльності численних наукових товариств і не лише фахового спрямування - все це сприяло справі просвіти й загального культурного піднесення.

Слід звернути увагу й на той факт, що передумови якісної філософської освіти були закладені у самій моделі навчання, що реалізовувалася у практиці російських університетів XIX - початку XX ст. Маючи загальноосвітній статус, філософські дисципліни (зокрема, історія філософії) були обов'язковими для вивчення студентами усіх факультетів, причому викладались у значному обсязі. Як наслідок, людина з університетською освітою отримувала доволі солідний багаж філософських знань. Введення практичних та семінарських занять, а також дозвіл на створення різноманітних гуртків сприяло подальшому піднесенню рівня філософської освіти. Історико-філологічні факультети, за якими були закріплені кафедри філософії, забезпечували своїм вихованцям ґрунтовну й всебічну гуманітарну освіту й, що особливо важливо, знання давніх і нових мов, що створювало передумови вивчення філософії за першоджерелами як класичними, так і новітніми. Студентів спеціально навчали читати, розуміти й інтерпретувати твори мовою оригіналу, тобто прищеплювали ті герменевтичні навички, без оволодіння якими повноцінна філософська освіта просто не можлива. Треба зазначити, що мовна підготовка студентів, у тому числі з давньогрецької і латинської мов, розпочиналася ще в гімназіях: університетська освіта лише вдосконалювала ці навички. Такий підхід надавав можливість читати твори мовою оригіналів і бути в контексті нових віянь світової філософської спільноти. Цьому також сприяла можливість систематичних наукових відряджень, зокрема, тривалих до провідних європейських інституцій, що фінансувалися державою і університетами.

Отже, традиція філософської освіти, що ґрунтувалась на всебічній гуманітарній, передусім, мовній підготовці, що склалася за коротку передреволюційну історію Київського університету Св. Володимира, завершилася створенням не лише фахової університетської філософії, а й відчутним піднесенням рівня філософської культури й освіти в цілому та першими паростками оригінальної філософської творчості. Однак прорости і окріпнути цим “філософським паросткам” на рідному ґрунті майже не вдалося, оскільки радянська система їх не потребувала і усіляко знищувала.

1. Асмус В. Ф. Философия в Киевском университете в 1914-1920 годах (Из воспоминаний студента)// Вопросы философии. - 1990. - № 8.

2. Бердяев Н. А. Памяти Георгия Ивановича Челпанова // Путь (Париж). -1936. - № 50.

3. Психологическая семинария в 19011902 гг. // ІР НБУВ. - Ф. 33. - № 3288. - Арк. 1.

4. Більш детально з цього питання див.: М. Ткачук. Університет Св. Володимира в історії вітчизняної філософської освіти // Філософська освіта в Україні: історія і сучасність. - Київ, 2011.

5. Чалий М. Із спогадів про університет та викладачів (30-40-ві роки XIX ст.) // З іменем Св. Володимира: Київсьий університет у документах, матеріалах та спогадах сучасників: У 2 кн. - К, 1994 - Кн. 1. - С. 244.

6. Челпанов Г И. Отчет о деятельности Психологической семинарии при Университете Св. Владимира за 1902-1906 гг. // Труды Психологической семинарии при Университете Св. Владимира. - К., 1907. - Т 1. - Вып. 4.

Размещено на Allbest.ru