Україноцентричність у контексті філософсько-релігійних ідей: зі спадщини українських філософів (30-ті роки ХІХ – 60-ті роки ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Україноцентричність у контексті філософсько-релігійних ідей: зі спадщини українських філософів (30-ті рр. ХІХ - 60-ті рр. ХХ ст.)

Зиновій Тіменик

Постановка проблеми. Українську філософію релігії досі не виокремлено у самостійну галузь знання, що належно не сприяє вивченню внутрішньоструктурних особливостей і самих філософсько-релігійних ідей. Адже мовиться про комплекс процесів, про «синтез синтезів», вивчення яких свого часу зініціював Василь Зіньківський і котрі досі методологічно належно не осмислені. Недостатньою залишається також розробка темпоритміки* світоглядних, свідомісних

* Під темпоритмікою розумієм усистематизований процес, який спроможний розкривати внутрішню суть філософсько-релігійних ідей через здатність до часово-просторового синтезу із залученням таких чинників, як цілісність, гармонія, симфонія.

і менталітетних видозмін, коли мовиться про духовне буття (пра)українців на (між)релігійних комунікаціях. До кінця неусталеними залишаються і такі поняття, як «історіософія фактажу», а особливо - «кількапроцесуальне одночасся» Кількапроцесуальне одночасся - то певним чином усисте-мати-зовані і належно усталені зв'язки між глибинно духовним рухом, світоглядними структурами і мисленням. Назване одночасся найінтенсивніше проявля-ється під час реалізації ідеї істини й повноти (між)релігійних комунікацій..

Актуальність теми спричинена потребою усвідомлювати роль і значення філософсько-релігійних ідей при відродженні історичної (частково - архетипічної) пам'яті. Нагальною потребою стає більш глибинне переосмислення діяльності тих філософів ХІХ - середини ХХ ст, котрі в умовах тотального обмосковлення духовно-культурних сфер (крізь зовнішню оболонку своїх вимушених російськомовних текстів) зуміли донести мисленнєвий колорит українськості - специфічну складову тогочасної україноцентричності.

Мета статті - здійснити системний, частково - порівняльний, аналіз окремих спостережень, позицій, концепцій зазначеного періоду, у випадку комплексного усвідомлення яких уможливлюється методологічне осмислення філософсько-релігійних ідей - передусім, коли мовиться про відповідні ідеї стосовно Бога з погляду структури людини і світобудови, чи коли розмірковуємо про істинність* та повноту (між)релігійних комунікацій.

Огляд використаних джерел. Друкованих праць, які б стосувалися концепції цієї статті, наразі не виявлено. Коли ж йдеться про методологічні напрацювання, то дотичними є розмисли Я. Калакури стосовно того, що «тільки синтез знань як логічний метод дає змогу творити їх нову якість» [12, с. 12] - особливо, додамо, під час розвитку новітнього етапу в українознавстві (цього разу - через сприйняття філософсько-релігійних ідей крізь міждисциплінарний простір). Водночас осмисленню різних духовних культур має сприяти доречне використання «презумпції рівноцінності» [7, с. 69]. Тут розмисли В. Горського про концепцію Ч. Тейлора [див.: 7, с. 69] вимагають поглиблення (коли мовиться про тем- поритмічні особливості принципів універсальності, симфо- нічності на язичницько-християнських суміжжях). Дотичною до теми статті є концепція І. Лисого стосовно ідентифікації процесів у руслі національних засад української філософії [див.: 14, с. 20, 79, 108].

Виклад основного матеріалу. Осмислюючи україноцен- тричні стани** у контекстах філософсько-релігійних ідей, необхідно зважати на постійне противенство світоглядно- свідомісних ситуацій у тогочасних суспільних реаліях. Противенство, на яке зважали наші мислителі і контроверсійні вияви якого вони прагнули згармонізувати у суперечливих процесах міждисциплінарного простору. Маються на увазі ситуації, коли мисленнєві прояви й самі заходи імперських можновладців ХІХ ст. щодо цілеспрямованого обмосковлення натрапляли на відвертий або мовчазний спротив українства. Тому Київський університет хоча й був задуманий як «російський», існував усе ж в українському ментальному середовищі.

Існування такого «клімату» (і самі його прояви) змушена була визнавати ворожа сторона. Стверджувалась закономірність переходу від слов'янофільства до українофільства навіть з однієї тільки причини - через наявність серед студентів в Університеті святого Володимира переважної більшості «малоросіян» (тобто - українців) [див.: 13, с. 307308]. Водночас називалось уможливлене їх прагнення до «самобутності» [див.: 13, с. 309]. Під «самобутністю» тут,

* Під поняттям «істинність» маємо на увазі процесуальні вираження духовної сутності істини у філософсько-релігійному значенні.

** У цьому випадку україноцентричні стани виражаються через комплекс опроцесуальнених відношень під час розкриття філософсько-релігійних ідей; названий комплекс ґрунтується на гармонійно-симфонічному усталенні світоглядно-свідомісного й ментального укладу українців. україноцентричність філософський гармонія світоглядний

безперечно, треба розуміти також стурбованість О. Ф. Орлова тим, якою мірою утверджувалось мислення молодих українських інтелектуалів з їх прагненням знати й усвідомлювати корені ріднодуховних традицій. З філософсько-релігійного погляду свідчення Орлова лишень підтверджують істину: ментальність українців попри тривалий духовний гніт є відносно стійкою і ситуативно взаємообумовлюється специфічними виявами національної гідності.

З іншого боку, Орлов непокоївся через значну кількість «напівтуманних і двозначних висловів» у публікаціях [13, с. 310]. Тобто царський владоможець по суті визнавав сам факт специфічного способу передачі національно- духовних позицій - навіть усупереч цензурі. Вимушені твердження особи, яка була вороже налаштована до українства, засвідчують також і те, що, за аналогічних ситуацій, могла виявляти себе й відповідна філософсько-релігійна ідея. «Напівтуманні і двозначні вислови» [13, с. 310] ставали по суті своєрідними тактичними засобами для уреальнення українського ментального середовища, зосібна, - у контексті ідеї істинності та повноти (між)релігійних - язичницько- християнських - комунікацій Розуміється, що про реальність названих комунікацій (в умовах тотального панування ідеології московського православ'я) українським філософам з богословською освітою відверто висловлюватися було немислимо..

Підтвердженням цього є промова Ореста Новицького в Університеті святого Володимира 15 липня 1837 року, де історична пам'ять непроявно виражена в ідеалізації образів Дніпра-Славутича і Київських гір - національно-духовних символів, що концентрують у собі непроминальну пам'ять віків [див.: 15, с. 50]. «Філософія, - підкреслював учений, - є у найвищій мірі самосвідомістю народу; а тому в ній має виражатися дух самого народу» [15, с. 50]. Темпоритміки філософського, духовно-культурного і філософсько-релігійного тут ситуативно взаємообумовлюються. Далі видифе- ренційовуються вияви духу у різних сферах. Роздумуючи про Київську духовну академію, - «святилище науки» [15, с. 50], - недвозначно висловлювалось про місію якраз рідної (української) філософії, початки якої виникли «на [...] заповітних для всіх берегах Борисфена» [15, с. 50]. Тобто там, де зародилася «колись Вітчизна наша», де засяяло не тільки світло віри, а й було «встановлено знамено любо- мудрія» [15, с. 50].

Із контексту розмислів Новицького випливає, що елементи відношення «священні гори» - світло віри - «святилище науки» стають непроминальними вартостями, водночас творячи цілісний комплекс різнотемпоритмічних процесів. Борисфенові (Дніпрові) береги стали заповітними для всіх - без огляду на віровизнавчу систему чи звичаєво-обрядовий уклад. Відтак через супровідну дію філософської концепції часу відбувається гармонізація духовних епох Тут проглядається вплив філософії романтизму, зокрема, при утвердженні органічної єдності духовної пам'яті, розуму, чуття та інтуїції. Тобто, коли історичні скарби для сучасності набувають концентрованої сили символу, а сам досвід історії настільки оживає, динамізується, що здатен проникати в усі виміри національного духовного життя. З філософсько-релігійного погляду можуть виявляти себе одночасно окремі моменти кількох ідей: добра- зла, світла-темряви або ж - істинності й повноти (між)релігійних комунікацій.. Адже коли було встановлено на Київських горах «знамено любомудрія», то не сталося світоглядних катаклізмів у наших предків - давніх українців із Х століття. Навпаки, попри початкові противенства й суперечності, згодом настало узлагодження, відбулася симфонізація у різних сферах нововіровизнавчої (християнської) системи із попередньою (язичницькою), передусім - у звичаєво-обрядовій*.

Порівняльний метод дає змогу осмислити своєрідність утвердження україноцентричності також з огляду на те, коли вона обумовлена впливами європейських філософів, особливо - тогочасних. Істина полягає в тому, що названі впливи непроявно усталювались у світоглядно-свідомісній та ментальних реаліях українського буття ХІХ ст

Зокрема, пізнього Шеллінґа з його екзистенційно-роман- тичною «філософією одкровення» [див.: 11, с. 900] сутнісно поглибив Інокентій (Борисов) таким поняттям, як «одкровення природи» - прикметною ознакою духовного світу праукра- їнців-язичників [див.: 10, с. 16-17] (у Шеллінґа висвітлення аналогічних ситуацій відповідно щодо давньонімецьких вірувань не знаходимо). Між тим унаслідок зафункціонування кількох одночасних процесів ідея одкровення та ідея Бога (Божества) в Інокентія частково накладаються зі супровідною дією філософської концепції часу.

Стосовно традицій віталізму, то він також мав свій контекстуальний вияв у тодішніх духовних реаліях. Більш, ніж через століття концепцію Ореста Новицького поглибив Микола Шлемкевич (маємо на увазі його розмисли про такі питомі риси українців, як волелюбність, мрійливість, «рідна земля - [це] зв'язок людських душ у мислях і почуваннях, у спільній спрямованості волі і мрій» - зазначав Шлемкевич [1, с. 1],. У руслі рідної духовної історії непроявно утверджується «Бог-людина-Бог», що не підвладне вузьковіровизнавчим доктринам - таке відношення усталюється всередині (між) релігійних комунікацій, нероздільно пов'язуючись передусім із психофізичними та моральними станами далеких пращурів. Через названі процеси твориться тяглість національних традицій українців крізь віки. Аби увиразнити свою позицію, філософ переосмислює Берґсонівську концепцію віталізму, збагачуючи її тезою про доконечну потребу ретроспектувати свої розмисли у рідний, націєтворчий простір. Україноцен- тричність тут утверджується як вияв української оригінальності, як «специфічна диференціація вітаїзму» [16, с. 15].

Якщо Берґсонівська філософія життя сприймалась і трансформувалась у специфічних диференціаціях, доповненнях і поглибленнях, то окремі тези Ніцше принципово відкидалися. Зокрема, - стосовно філософсько-релігійної ідеї Бога з погляду структури людини і світобудови. До її утвердження значною мірою причинився персоналізм Миколи Бердяєва у взаємодії з філософією свободи - як безпосереднього мисленнєвого вияву волелюбності українців. Тому виниклі обставини не давали підстави сприймати окремі позиції німецького філософа: «На противагу Ніцше, - стверджував Бердяєв, - я вважаю, що демонізм, а не християнство є мораллю рабів. Бунтують проти Бога раби Божі, діти Божі люблять Бога» [4, с. 32]. Відтак непроявно зафункціоновує історіософський чинник: із язичницької епохи збережено традицію духовного спадкоємства. Названі процеси через «Дажбожових внуків» [див.: 4, с. 10, 45, 89] згодом, під час творення християнського світу, сприяють усвідомленню «Божих синів» [див.: 5: (Гал. 3: 26; 4: 6-7)]. А уможливлюється феноменологізація такого спадкоємства під час супровідного зафункціонування філософської концепції часу і по-новому

* Порівняно із представниками української філософії романтизму у тогочасній Польщі утверджувався романтизм як вияв, насамперед, месіанства; витворювався ідеал Польщі аж до абсолютизованого символу - ідеал, де для старопольської язичницької світоглядної традиції місця не залишалося (див., напр.: [17, s. 340]).

переосмисленої онтолого-моральної тези «Бог - то любов». Елементи українофільства проявляються у Бердяєва також через намагання під дією волелюбності українців усунути певну смислову дихотомію у християнському віровченні (адже під час прийняття одного із таїнств є виголос: «Причащається раб Божий!» - і водночас у новозавітному тексті натрапляємо на протиставлення «рабів» і «Божих синів» [див.: 5: (Гал. 3: 26; 4: 6-7)] Гал. - Тобто Послання апостола Павла до Галатів..

Дотичною до цього стає філософсько-релігійна ідея взаємодії добра-зла, світла-темряви. Непроявно утверджено українську традицію тяглості достойного життя у сакральній сфері, тоді як ніцшеанська концепція «смерті Бога» не брала до уваги названої взаємодії із субстанційністю, відносністю (стосовно людського буття) і - вічністю (стосовно Боготво- рення). Суть у тім, що у ніцшеанській позиції взагалі відсутнє розрізнення таких понять, як: «раб» (визнавець Бога Ра), «раб Божий» (визнавець християнської Трійці) і «раб» (як пригноблена людина»). Тоді як назване розрізнення має осмислюватись у зв'язках із психофізичними станами «страху Божого» (благоговінням перед величчю Бога)» і - «страху людського».

Свого часу, розмірковуючи над феноменалогізацією традиції, Шлемкевич запропонував поняття «вірність новоприйнятій правді» [2, с. 1] - поняття зі соборницьким спрямуванням, яке через споконвічні вияви гармонії створює додаткові підстави для безперервної тяглості українських традицій, цього разу - у просторі ідеї істинності та повноти (між)релігійних комунікацій. Водночас назване поняття дає «ключ розуміння» для вивчення невідомих ще чинників, котрі б спричинили появу нової віровизнавчої системи і звичаєво-обрядового укладу на зламі епох.

Відтак у руслі ідеї істинності й повноти (між)релігійних комунікацій зазнає переосмислень також «релігійна правда», супровідно контактуючи з філософською концепцією часу. Виникає потреба з'ясувати: що було істиною у попередній (давньоукраїнській) епосі, а що за нововіровизнавчого (християнського) часу набуло статусу просто «правди». Тобто, «правди», котра в епоху язичницьку вважалась «істиною». З філософсько-релігійних позицій Митрополит Іларіон (Огієнко) використовує один із принципів «божественної діалектики»: коли у певному контексті різні поняття («істина»,»правда») уоднозначнюються, універсалізуються - уже до поняття тільки «правди»). Далі вирисовується модель, яка у своїм часово-поетапнім вираженні формується із нанизувальних елементів: «старорелігійна «істина» (тепер - тільки «правда») - новорелігійна істина - колись «істина» (тепер - тільки «правда»).

Об'єктивізується період нововіровизнавчого формування, а через відповідну темпоритміку явища духовної епохи, що проходить, переосмислюються. Адже неймовірною виглядала б обставина, коли істини язичницькі мимовільно трансформувалися б у християнські. Проте з позиції філософсько-релігійних процесів тут треба мати на увазі дії моделі «істина-правда» - тобто моделі, складники якої схильні до переймання ознак, а відтак навіть до певного уоднозначнення. Таке помітно у поняттях «Божа істина», «Божа правда», де комплекс процесів ґрунтується на контекстуальній абсолютизації, тобто на фактичнім уодно- значненні істини з правдою, коли вони є виявом єдиного Божого діяння. Тоді формується «нове розуміння Бога» [8, с. 3], на що (з філософсько-релігійного погляду) «потрібний дуже довгий час» [8, c. 6].

Феноменолізація названих процесів спонукувала дослідників тут також і до ситуативних осмислень.

Окрім Шлемкевичевої «вірності новоприйнятій правді» [2, с. 1], до утвердження україноцентричності долучаються розмисли Митрополита Іларіона (Огієнка) про «старі релігійні форми», [...] які «не гинуть остаточно, але тільки змінюються чи то в формі без зміни ідеї, чи то в ідеї без зміни форми» [9, с. 171]. Творяться, таким чином, систематизовані комплекси процесів, і вони безпосередньо, дотично чи опосередковано відтворюють багатоманітний духовний світ українців крізь тисячоліття.

Отже, за логікою (між)релігійних комунікацій виходить, що істини двох віровизнань (одне з котрих відійшло у небуття) одночасно не можуть визнаватися такими, якими вони фактично сприймались за відповідної епохи. Навіть якщо у відповідних системах (колись і тепер, у тих чи тих сферах) наявні об'єктивні контакти. Прочитується філософсько-релігійна теза: старі віровизнавчі істини, ставши у новій епосі просто правдою, водночас мали б трактуватись надалі тільки з однією атрибутивною ознакою - як істотні, але уже не як істинні. Тому «істотність», на відміну від поняття «істинність», є непідвладною доктринальним віровизнавчим змінам також з погляду збереження своїх принципових атрибутивних ознак. Розуміється, коли в одночассі береться до уваги відносна сутність «істотності» тої чи тої духовної системи при залученні моделей «колись-тепер», «сьогодні-завтра».

Таким чином, наразі майже не дослідженою залишається темпоритміка саме таких змін у світоглядно-свідомісній та менталітетній сфері пра- і сучасних українців. Очевидним, однак, залишається одне: названі стани мусили мати елементи гармонії-симфонії, інакше не могла б відбутися структуризація нововіровизнавчих учень - хоча б з огляду на феномен традиції. Тим паче, що структуризація така уза- лежнюється від «єрархії індивідуальностей, яка споконвічно уприявнюється у «божественній гармонії» [див. 3, с. 541].

Висновки

Отже, історична пам'ять через (між)релігійні комунікації та міждисциплінарний простір здатна обумовлювати україноцентричність філософсько-релігійних ідей. Через комплекс процесів проявляють себе елементи гармонії, симфонії віровизнавчого світу українців - елементи, які синхронно усталюються і обумовлюються. Україноцентричність аналізованих ідей - неоднозначна, різновимірна і спроможна відтворювати, концентрувати дух віків, соборно єднаючи два світи - язичницький і християнський. Перспективними є розмисли про філософсько-релігійні ідеї на світоглядно-свідомісному, ментальному рівнях, зокрема, у руслі феноменологізації молитви - спільного духовного стану пра- і сучасних українців.

Література

1. [Б. п.]. [Шлемкевич Микола (?)]. Дорогі!: [Звернення до читачів] // Листи до Приятелів. Letters to Friends [Нью-Йорк]. - 1953. - 1. - Берез. - С. 1.

2. [Б. п.]. [Шлемкевич Микола (?)]. Навернені [Передова стаття] // Листи до Приятелів. Letters to Friends [Нью- Йорк]. - 1954. - № 4. - Квіт. - С. 1.

3. Бердяев Н. Социализм, как религия / Н. Бердяев // Вопросы Философии и Психологии [Москва]. - 1906. - Кн. 5 (85). - Нояб. - дек. - С. 508-545.

4. Бердяев Н. Великий Инквизитор / Николай Бердяев // Вопросы Философии и Психологии [Москва]. - 1907. - Кн. 1(86). - С. 1-36.

5. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. Із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / [пер. Івана Огієнка]. - [Б. м.]: Bible Society, 1962. - 1523 с.

6. Велесова книга: ритм. пер. укр. мовою, дослідження та рецензії Б. Яценка; рос. мовою - В. Яценка. - К.: Велес, 2004. - 256 с.

7. ГОрський В. С. Структура простору історико-філософського дослідження // Наук. зап. НаУКМА: Серія «Філософія та релігієзнавство». - Вип. 37. - К.: Видавн. дім «Києво-Могилянська академія», 2005. - С. 3-9.

8. Іларіон [Митр.]. Назви Бога / [Митр.] Іларіон // Слово Істини [Вінніпеґ]. - 1949. - Трав. - Ч. 7. - С. 3- 9.

9. Іларіон Митр. Дохристиянські вірування українського народу: іст.-реліг. моногр. / Іларіон Митр. - К.: АТ «Обереги», 1992. - 424 с. - Факсимільне відтворення за вінніпезьким виданням 1965 року.

10. [Інокентій Архимандрит]. Из лекций профессора Академии Архимандрита Иннокентия по догматическому и нравственному богословию. Розд. 1. О религии вообще / [Архимандрит Інокентій] // Сборник из лекций бывших профессоров Киевской Духовной Академии Архимандрита Иннокентия, протоиерея И. М. Скворцева, П. С. Авсенева (Архимандрита Феофана) и Я. К. Амфитеатрова. Изданный Академиею по случаю пятидесятилетняго юбилея (1819-1869) её: в 4 ч. - К.: В Типографии Губернского управления, 1869. - Ч. 1. - С. 1-92.

11. Історія філософії. Словник / за заг. ред. д. ф. н., проф. В. І. Ярошовця. - К.: Знання України, 2012. - 1087 с.

12. КалакураЯ. «Україна - постаті» як концентр українознавства // Українознавство. - 2013. - № 3-4 (48-49). - С. 10-18.

13. Києво-Могилянське товариство: у 3-х т. / АН УРСР Археографічна комісія та ін.; упоряд. М. І. Бутич, І. І. Глизь, О. О. Франко; редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. - К.: Наукова думка, 1990. - Т 3. - 440 с.

14. Лисий І. Я. Національно-культурна ідентичність філософії: сім наближень до теми / Іван Лисий. - К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2013. - 180 с.

15. [Новицький О.]. Об упреках, делаемые философии в практическом и теоретическом отношениях их сил и важности. Речь, произнесенная в торжественном собрании Императорского Университета Св. Владимира 15 июля 1837 года Ординарным Профессором Философии Орестом Новицким / [Орест Новицький]. - К.: В Университетской Типографии, 1838. - 50 с.

16. Шлемкевич М. Книга визову: [Про антологію Ю. Лавриненка «Розстріляне відродження»] // Листи до Приятелів. Letters to Friends. - 1958. - Нью-Йорк; Торонто. - 1959. - Ч. 12 (82). - С. 14-15.

17. Harassek Trentowski o filozofii narodow europejskich // Kwartalnik Filozoficzny pod redakj W. Heiricha. - Krakow: Polska Akademia Umi^tnosci, [б. р.]. - 12 (2). - S. 122-135.

Анотація

Уперше спадщину українських мислителів - таких як Інокентій (Борисов), О. Новицький, М. Бердяєв, Митрополит Іларіон (Огієнко), М. Шлемкевич - оглядово проаналізовано з позицій україноцентричності філософсько-релігійних ідей. Стверджується, що україноцентричність ґрунтується на взаємообумовленості гармонії та симфонії.

Ключові слова: антиномії, гармонійність, міждисциплінарний простір, (між)релігійні комунікації, симфонія.

At the first time the heritage of the Ukrainian philosophers, such as Innokentij (Borysov), O. Novyts'kyj, M. Berdyaуev, Mytropolyt Illarion (Ohiyenko), M. Shlemkevych is analized from the view of the Ukraine-centric philosophic and religious ideas. The author argues that Ukraine- centrism is based on the mutual condition of harmony and symphony.

Key words: Antinomies, Harmony, Interdisciplinary space, Interreligious Communications, Symphony.

Размещено на Allbest.ru