Шевченко як духовна призма: національна онтологія українського шістдесятництва

У посвяті Стуса Вінцасові К. “Холоднозорий присмерк приуральський.” (1961-1964) опоетизована приуральська ніч із “гравюрним лісом” і звучанням Йогана Себастьяна Баха контрастує із суворим сибірським побутом. І серед гулу вітрів і тріску морозу, у скупих реаліях медсанбату (“солдатська збіднена палітра”) єдиною реальністю здається хіба батальйонний фельдшер Вінцас, “мовчазний і врочистий, наче бинт”, в якого “ Чурльоніс поціляв голками сосон”;намагався погамувати він “литовську ностальгію” спогадами й розповідями: “Говори, - / мене просив він, - говори! / І мова про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле / і Саломею тихо жебоніла, / струмка тоненько жебоніла шпара, / похмурий розважаючи пейзаж <...>. Розповідай, - просив він, - про Тараса...”. Перекидаючи містки між Вільнюсом і Оренбургом, між Литвою й Уралом, автор акцентує увагу на імені Тараса, утретє повторюючи його на рівні прізвища - Шевченко, аби відтворити ту особливу атмосферу всеприсутності генія (сам Вінцас тепло називає його земляком), яка виповнює гордістю й зігріває засланців далеко від України, серед тріскучого морозу уральської тайги.

Палітра шевченкіани В. Стуса досить широка - від візуалізації образу Кобзаря (вірш “ У Прохоровці - сни, мов ріки”) до численних алюзій на Тарасове слово, від патетичної риторики до складної образності. М. Коцюбинська фактично пов'язує пророчі Стусові інтонації із Шевченковим духом: “.Висота позиції давала йому право так говорити. Навіть не говорити, а ректи. Мав моральний ґрунт, моральне право і на Шевченкові тональності, й на ремінісценції з Шевченка - явні й приховані, якими буквально пронизана поетична тканина його “Палімпсестів”. Органічна внутрішня “цитація” з Шевченка де-неде відчувається й у “Веселому цвинтарі” [8, т. 2, 132]. У цьому контексті провидництва потужно звучить також Стусів мотив посмертного повернення в Україну, зокрема у вірші “Як добре те, що смерті не боюсь я” (1972): “Народе мій, до тебе я ще верну / і в смерті повернуся до життя”, - суголосний із Шевченковим: “Як умру, то поховайте.”

Ірина Жиленко у своїй творчості начебто розгортає художніми засобами й на іншому, сучасному рівні, поглиблює ту візійну Шевченкову мрію про щасливе майбутнє України, яка найвиразніше змодельована ним в ідилістичній родинній вечері в садку вишневому коло хати. Як і в поезії М. Вінграновського, тема “вишневого садка” відлунює в неї в ідилії саду як райського місця (тихосвітним раєм / цвіте над нами сад”), “землі обітованої”, що найвиразніше виявило себе і в концептуальній збірці “ Вікно у сад” (1978), і корелює з душею, “відчиненою” у світ (“я не людина, я - вікно у сад”). А також з окремими віршами як із ранніх, так і пізніших збірок, зокрема з віршем “Сад” (цикл “Казки на заході сонця” у збірці “Автопортрет в червоному”, 1971) чи “Вікном у сад ІІ” (збірка “Світло вечірнє”, 2010) з його життєствердним: “Щовіку сад мій буде воскресать / З веління трьох вічно квітучих слів”. “Тайнописом” тут залишається зізнання: “старенький ключ од хвіртки саду - моє перо” (триптих “Тиха моя троянда”). Поетеса мовби взяла за взірець Шевченкове переконання в тому, що нічого кращого немає, як “тая мати молодая з своїм дитяточком малим”, і з пієтетом оспівує образ своєї сучасниці - матері, яка стала знаковою фігурою її творчості: “А ще приходить жінка з немовлям, / Та, що, розливши небесами стелю, / приходила колись до Рафаеля. / З тієї жінки почалась земля” (вірш “ Ну от і все. І сніжний оксамит.”). Ця пасторальна візія відлунює також в образі “ Мадонни із дитятком на руках” із вічним підписом “Невідомий майстер” із циклу “Сніг іде” (збірка “Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна”, 1979).

Ці приклади яскраво переконують: теза “завжди сучасного Шевченка” реалізовується завдяки тому, що Д. Чижевський окреслює як “самоперебудова, самозміна” естетичної “настроєності” суб'єкта (15, 175), яка й розширює межі естетичного, помножуючи рецептивні потенції твору.

.Учені зізнаються, що 95 відсотків всесвіту донині залишається невідомим. Якщо беззастережно прийняти думку Д. Чижевського, що “поезія Шевченка - це ж космос українського життя” [15, 176], то треба визнати, що й цей духовний всесвіт таїть у собі ще багато невідкритого. І “зоряною речовиною” цього національного космосу, котрий органічно розтікається у стильових переливах поетичного шістдесятництва, залишається субстанція естетичного. Вона містить той “ген вічності”, який дозволяє нам тримати цей світ у сув'язі доцільних світоглядних домінант. А найдрібнішою часточкою всесвіту - своєрідним естетичним “бозоном Хікса”, яку космофізики ще називають часточкою Бога, бо вона надає матерії маси (інакше кажучи, авторитету), визначаючи його органіку, можна назвати художній троп: він якраз і гарантує вартість художнього твору. Якщо вже й далі вдаватися до термінології астрофізики, варто скористатися ще одним поняттям цієї суперточної науки: суперсиметрії, пошуки якої нині активно провадять учені. Вочевидь, у літературі такою суперсиметрією має залишатися рівновага між традицією і новаторством, тоді така суперсиметрія постає ідеальним виміром естетичної доцільності. Саме на стику новаторства і традиції працювали українські шістдесятники, шукаючи рівноваги між виражальною риторикою й естетичним ідеалом, сповна відчуваючи відповідальність слова перед прийдешніми поколіннями. Тож і нині, у час “транзитної культури”, коли Шевченко стає не тільки духовною опорою, а й певною “моделлю демонументалізації класики”, “основою для персональної ідентифікації сучасних молодих поетів” [2, 377], це тільки зайвий раз потверджує ту ж таки “основоположність” Кобзаря - як незбагненної сили, до якої апелює навіть скептично налаштована постмодерна свідомість. Попри те, що “ засліплення Шевченком” (М. Коцюбинська) викликає різні метаморфози завжди амбітної художньої свідомості, поет-пророк і донині залишається тією вищою інстанцією, до якої апелює ця художня свідомість, хай навіть і з “другого боку активності” (В. Стус). Так ця нібито зворотна активність працює в силовому полі кодів, сигнальних систем, логічних та ірраціональних конотацій класичної спадщини.

І насамкінець - стосовно майбутнього: ще одна, власна теза, яка випливає з актуальної тези Д. Чижевського. Аби українська нація на шляху свого розвитку не перебувала перманентно в “історичній стихії” з приреченістю до самознищення, а Шевченко не ризикував перетворитися на культурний артефакт, як Гомер чи Софокл (що живуть у культурній свідомості людства, репрезентуючи грецьку націю, з якою має дуже мало спільного нація новогрецька) [15, 177], мусимо зберігати ядро естетичної (як надчасової) традиції з її “ часточкою Бога” - своєрідним “ бозоном Хікса” у сфері художнього слова. Зокрема, щораз на новому рівні рецептивної чуттєвості розкодовувати Шевченка як естетичне явище. А ще глибоко розуміти, що він “з'єднує всіх” через межі теоретичних і практичних перепон, ідеологічних розбіжностей, бо ж “естетична сила не знає теоретичних меж і кордонів” [15, 176]. Лише такий підхід дає змогу впорядкувати й узлагодити “історичну стихію” та хаос самоствердження нації у світовому просторі. Хоча важко не погодитися з Д. Чижевським, що Шевченко “ як естетичне з'явище” своїм значенням подібний до “тих велетенських будов старовинних народів, що живуть і після їх (народів) загибелі, буття яких ніби відділяється від життя нації й дістає власну реальність, як-от єгипетські піраміди або обеліски” [15, 177], усе ж мусимо усвідомлювати, що нація тільки тоді має перспективу, коли ця нібито “власна реальність'', надреальність духовного, розчиняється в духовній сфері народу й через уми його кращих представників, що мають своєрідну місію духовних “медіумів”, розгортає щораз нові сенси національної наснаженості, спонукаючи до все нових роздумів і переосмислень.

„.Ми вступили з Тарасом Шевченком у нове тисячоліття. Однак це лише наша гарна ілюзія, нібито ми зберегли в собі Шевченка як “чисту реальність”, як запоруку тяглості й духовну опору. Насправді це він вивів нас у Ххі століття, благословивши на нові випробування духу, як виводив свій народ у століття ХХ.

ЛІТЕРАТУРА

шевченко шістдесятництво онтологія

1. Ґадамер Г.-Ґ. Вірш і розмова: Есе // Незалежний культурологічний журнал “Ї”. -- Львів, 2002. -- 188 с.

2. Гундорова Т. Транзитна культура: Симптоми постколоніальної травми. -- К.: Грані-Т, 2013. --548 с.

3. Дзюба І. “Застукали сердешну волю...” (Шевченків “Кавказ” на тлі непроминального минулого: До 150-річчя з часу написання “Кавказу”)”. -- К.: Дніпро, 1995. -- 62 с.

4. Дзюба І. Пророче слово: Студія про філософські погляди Т. Г. Шевченка // Київ. -- 1986. -- №3. -- С.116-140.

5. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. -- К.: ВД “Києво-Могилянська академія, 2008. -- 718 с.

6. Дзюба І. “ У всякого своя доля.” (епізод із стосунків Шевченка зі слов'янофілами). -- К.: Рад. письменник, 1989. - 371 с.

7. Кириченко С. Люди не зі страху. -- К.: Смолоскип, 2013. -- 920 с.

8. Коцюбинська М. Мої обрії: У 2 т. -- К.; Харків: Дух і літера, 2004. -- Т. 1. -- 336 с.; Т. 2. -- 386 с.

9. Маланюк Є. Книга спостережень: Статті про літературу. -- К.,1997. -- 430 с.

10. Світличний І. Серце для куль і для рим. -- К.: Рад. письменник, 1990. -- 581 с.

11. Світличний І., Світлична Н. З живучого племені Дон Кіхотів. -- К.: Грамота, 2008. -- 816 с.

12. Сверстюк Є. Шевченко і час. -- К.: Воскресіння, 1996. -- 160 с.

13. Сміт Е. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія. -- К.: “К.І.С.”, 2004. -- 170 с.

14. Томпсон Е. Російська література і колоніалізм. -- К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2006. -- 368 с.

15. Чижевський Д. Філософські твори: У 4 т. -- К.: Смолоскип, 2005. -- Т. 2. -- 264 с.

16. Шевчук В. “Personae verbum” (Слово іпостасне). -- К.: Твім-інтер, 2001. -- 264 с.

Размещено на Allbest.ru