Гранично-світоглядне культурне кодування категорії життя у вченні В.І. Вернадського про ноосферу у світлі українсько-російських взаємин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Гранично-світоглядне культурне кодування категорії

життя у вченні В.І. Вернадського про ноосферу у світлі українсько-російських взаємин

Доповідь (частково): Міжнародна науково-практична конференція Восьмі Шинкаруківські читання «Ціннісні орієнтації та світоглядні позиції людини у контексті сьогодення», Товариство «Знання» України, Київ, 18 червня 2013 року

Публікація: Наукові & освітянські методології і практики ; гол. ред. В. Рижко - Вип. 6-7 - Центр Гуманітарн. Освіти НАН України - К., 2013-2014 - 279 с. - с. 217-227.

ноосфера вернадський нація український

В. І. Вернадський у своїх роботах так чи інакше виходив на інваріанти світоглядних систем - категорії граничних підстав і світоглядні коди. Через це його ідея про ноосферу має глибокий світоглядно-гуманістичний зміст. Усвідомлюючи це, В. І. Вернадський переглядає своє початкове «науково-об'єктивістське» розуміння ноосфери. Він збагачує зміст цього поняття поняттям культури, виходячи надалі на проблематику культурного діалогу між «іншими» націями, передусім - українцями і росіянами. Відмінності між українцями та росіянами у цьому плані полягають у цілком різному змісті, яким наповнюється ними спільна для всього людства базисна універсально-культурна світоглядна формула «життя - смертельна загроза - відведення загрози, безсмертя». Росіяни ще й досі відведення загрози для свого існування бачать у застарілій ординській парадигмі - у якомога дальшому розширення своїх зовнішніх кордонів через захоплення нових територій та асиміляцією народів, що на них мешкають. Тобто, життєво важливим для себе росіяни вважають знищення національних форм життя корінних народів на конгломерованих Російських землях. Натомість для українців це і є найбільш небезпечною загрозою з перспективою смерті цілої української нації. Відведення цієї загрози постає як відновлення життя, як національне відродження. В. І. Вернадський прямо вживає ці граничні світоглядні категорії, твердячи, що оскільки український національний рух «живиться корінням народного життя, то він ніколи не згасне». Тобто, він визначав його як незнищенний, безсмертний. З огляду на це він закликає росіян відмовитися від марних спроб (тим більше - агресивних) нищення всього українського, оскільки це лише все далі відштовхує від них українців і побудувати стосунки з ними на засадах рівності. Ноосфера як розумна організація життя людей виключає всі прояви агресивності - як по відношенню до природи, так і до людей, забезпечуючи утвердження і продовження життя шляхом побудови людських відносин, у тому числі і у міждержавних зв'язках України та Росії, на принципах мудрості (інформаційний код) і братерської любові (еротичний код) і спільного, через взаємовигідне співробітництво, задоволення матеріальних життєвих потреб (аліментарний код).

Ключові слова: ноосфера, світогляд, світоглядні коди, смерть та безсмертя (філос.), Голодомор, Голокост, Україна, Росія, В. Вернадський.

Як і будь-який інший видатний природознавець енциклопедичного рівня, В. І. Вернадський у своїх шуканнях не міг обійти проблеми широкого світоглядного значення, передусім, проблему людини у її ставленні до світу. А якщо це так, то він так чи інакше виходив й на ті інваріанти різних світоглядних систем, котрі отримали назву категорій граничних підстав (народження, життя, смерть та безсмертя) та світоглядні коди, котрі специфікують дані категорії (аліментарний, еротичний, агресивний та інформаційний).

Ми вже зверталися до цих глибинних структур у поглядах В. І. Вернадського (Універсальні виміри української культури, Одеса, 2000, сс. 187-188), відмічаючи, що у центрі уваги його космістських поглядів стоїть вітальна культурна універсалія, світоглядна категорія життя. При цьому його загальнокосмічний за своїм масштабом погляд на життя кодувався, з одного боку, аліментарним кодом (перетворення та споживання людиною матеріалів та речовин довкілля для задоволення її найважливіших життєвих потреб), з іншого - ключового значення набувало також й інформаційне кодування вітальності (коли людський Розум досяг такого рівня свого розвитку, що відбувся перехід біосфери, сфери життя, у якісно новий стан - ноосферу).

Перший світоглядний код, аліментарний, особливо глибоко розроблявся В. І. Вернадським стосовно перспектив виживання людськості (базисна світоглядна формула, відведення загрози життю, послаблена іммортальність) у роботі «Автотрофність людства». Другий код, інформаційний, лежить в основі всієї його концепції ноосфери. Втім, роль цього способу організації життя не слід переоцінювати, оскільки діяльність на підставі розумних розрахунків може бути способом втілення раціонально виважених, але егоїстичних чи навіть злочинних задумів, через що значення ідеї В. І. Вернадського про ноосферу насамперед слід розглядати у широкому світоглядно-гуманістичному контексті.

Виникає питання, чи не бачить сам В. І. Вернадський цього контексту своєї концепції ноосфери? Спочатку здається, що у нього ми не знайдемо однозначної відповіді на це питання. Так, ми знаємо, що він ясно бачив цей гуманістичний момент ноосфери, стверджуючи, що переповненість історії трагедіями, сльозами, кров'ю, стражданнями вела до пошуку релігією, філософією та мистецтвом кращого життя, і це фактично становило перехід від біосфери до ноосфери. Втім, він також вважав, що нам слід підходити до цієї проблеми на засадах не світоглядного знання, а об'єктивної науки, котра має констатувати перехід до нової, психозойної ери, відкидаючи оцінку подій, що мають ноосферну природу, з позицій добра та зла. Релігійні або філософські оцінки розвитку людства для природничої науки не мають значення, вона може з ними не рахуватися - доволі категорично закінчує ці свої міркування вчений.

З другого розуміння В. І. Вернадським історії людства як переходу до ноосфери можна зробити висновок, що вона, як деяке «об'єктивне» явище, так само байдужа до страждань людей, до нищення людьми самих себе і довкілля, як байдужі до цього геологічні чи інші природні явища. Ноосфера тут постає, як і природні процеси, глухою та сліпою щодо життя силою, щоправда, породженою людським раціоналізованим зусиллям, здатним вже неприродним чином радикально змінити ландшафти, склад атмосфери, гідросфери та літосфери, поміняти в них пропорції хімічних елементів та сполук тощо. Прагнучи до хосенное мети, люди як побічний результат їхніх «розумних» дій отримують пустелі замість колись плодючих земель, техногенні землетруси, втрачають сотні видів рослин і тварин, задихаються у відходах виробництва.

Ще до більш страшніших наслідків приводять такі раціональні діяння поза добром та злом, коли вони стосуються вже безпосередньо самих людей. Так, у загальному еволюційному масштабі знищення мільйонів людей через Голодомор чи Голокост є не просто величезною трагедією українців, євреїв та цілого людства. Таке «раціонально» обґрунтоване вбивство мільйонів людей є ще й нічим природним необумовлене збіднення усього людського генофонду. Ось чому згадувана В. І. Вернадським ера психозою має розумітися також як ера психопатозою, що породила таких катів як Ленін, Гітлер, Муссоліні, Сталін, Пол Пот та інші, котрі мали чималий розум, але розум хворий, почварний.

Тому ноосферу слід оцінювати перш за все в гуманітарному, моральному та ціннісному ключі, розглядати її з точки зору того, який вплив вона має на фізичне та духовне життя людині. Чи є ноосферним явищем, приміром, раціональний опис фашистськими конструкторами автомобілів-душогубок у технічній документації кидання у передсмертному відчаї людей до зачинених дверей машині, «хаотичним пересуненням вантажу»? Чи має відношення до ноосфери цілком «раціональне» обґрунтування необхідності вбивства не тільки «ворогів народу», але й їхніх дружин і дітей? Чи є «ноосферною» продумана до дрібниць організація концтаборів нищення, логіка добивання поранених противників, килимових і ядерних бомбардувань мирних міст? Ясно, що ні.

Прекрасно це усвідомлюючи, В. І. Вернадський на своєму «науково-об'єктивістському» тлумаченні ноосфери як прояву людського титанізму з усіма його жахливими рисами не зупиняється. Вводячи ще одну гранично-світоглядну кодифікацію категорії життя, а саме, агресивну, коли воно, «сповнене трагедій, сліз, крові, страждань», має бути змінене на краще, він по суті визнає, що агресивність як віковічну форму світовідношення та стосунків між людськими спільнотами слід відкинути. В універсально-культурній площині це означає відмову від традиційного для попередньої історичної доби культивування насильства і його табуювання як неприпустимої установки на винищення як довкілля, так і інших людей у всіх сенсах - фізичному, соціальному, духовному.

Таким чином, мислитель збагачує зміст поняття ноосфери шляхом ототожнення її з життям людей та культурою, зазначаючи, що «людина вперше охопила своїм життям, своєю культурою всі верхню оболонку землі, всю біосферу». Про те, що до такого, цілісно-етичного розуміння ноосфери В. І. Вернадський підійшов цілком свідомо, свідчать прикінцеві тези його роботи «Декілька слів про ноосферу», де він зазначає, що ми вступаємо до ноосфери у грізний час руйнівної світової війни, але важливо, що ідеали нашої демократії йдуть в унісон із стихійним геологічним процесом, із законами природи, відповідають ноосфері. Повставши проти сил зла, людство має «солідаризуватися на деяких загальних засадах єдності», а до єдності, про що добре відали ще древні, веде не ворожнеча-відштовхування, а тяжіння-любов - додамо ми. Обґрунтування ідеї ноосфери як максимального прояву людяності він підкріплював такими думками. Геологічний процес відповідає біологічній єдності та рівності людей. Єдність рас - це закон природи. У теперішній війні виграє той, хто цього закону дотримується. Не можна безкарно йти проти принципу єдності всіх людей як закону природи. Тобто, В. І. Вернадський вже надає ноосфері таких рис, які пов'язані з єдністю людства, оперту на свободу та рівність, коли інтерес всіх і кожного визначає життя людства на підставах культивації приязного ставлення людей один до одного на принципах загальної філантропії. Отже, табуюючи агресію, вчений імпліцитно вводить ще один, вже останній, світоглядний код, еротичний, який у широкому сенсі означає любов, симпатію, дружбу, прив'язаність, котрі й обумовлюють єдність людей.

Не дивлячись на доволі пізнє (за часом) експліковане визнання ноосфери явищем, що неодмінно повинно включати до себе гуманістичний аспект, В. І. Вернадський ще за кількадесят років до цього сформулював принципові засади неприйняття «голої» раціональності як деякої ноосферної сили, що діє нарівні з силами природніми. Щоправда, ці принципи вибудовувались не на підставі аналізу ставлення людини до довкілля, а через моделювання рівноправних стосунків різних людських спільнот, зокрема, національних, де кожна сторона мала б мати розглядатися за рівного партнера. Йдеться про його відому працю «Українське питання і російська громадськість».

Цілком у дусі таким чином зрозумілого ноосферного підходу, у відповідності з біблійним приписом і його кантівською інтерпретацією в категоричному імперативові, В. І. Вернадський окреслює й своє ставлення до спілкування національних спільнот, конкретніше - українців та росіян. Для вченого воно мало передусім особистісне значення. Є дані, що він мав козацьке коріння, своєю рідною мовою вважав українську, щоденникові записи юнака містять записи, де він обурюється «страшенним утиском» українців, а чи не єдиний його вірш того ж періоду присвячено саме гіркій долі України.

Такий внутрішній опір юного В. І. Вернадського відомим імперським асиміляційним процесам пізніше знайшов втілення у згаданій праці в твердженні, що українці мають не тільки чітко окреслену етнографічну індивідуальність, але й національну свідомість. Саме це перешкоджає всім спробам «ближніх і дальніх родичів» задля свого звеличення зробити з них «звичайний етнографічний матеріал». Безуспішність цих намагань визначається не самими тільки етнографічними відмінностями українців - значну роль у збереженні їхньої ідентичності відіграють ментально-психологічні особливості, а також ясно усвідомлюваний історичний зв'язок із Західною Європою. Окрім цього, на противагу рабській свідомості асиміляторів, у яких вислів «без царя в голові» є синонімом глупоти, українці ніколи не плазували перед будь-яким «самодержцем», віддавна віддаючи перевагу такому ладу народного життя, яке було, за переконанням В. І. Вернадського, «перейняте духом демократизму».

Тим не менш наполеглива та повзуча асиміляція українців з боку Російської імперії дала свої плоди. В. І. Вернадський з сумом зазначає, що програш в історичних змаганнях за свою державність призвів до того, що з 19-го століття будь-які форми власної політичної організації в Україні зникли, попри весь той вплив, що його мала Україна на політичне, культурне, освітнє та економічне життя Росії - додамо ми. Одначе відсутність національної форми існування не змусила українців відмовитися від себе, їхнє національне життя саме у цьому столітті набуло нових проявів - пише далі вчений.

На відміну від багатьох сучасних дослідників українського питання, В. І. Вернадський абсолютно точно вказав на зовнішньополітичні чинники пробудження національного українського духу, а саме - на відродження західнослов'янських народностей, з якими в одній державі жила й частина українців, що було складовою тих процесів національного пробудження в Європі, які отримали назву «Весни народів». Про це говорить сам вчений, відмічаючи, що серед українців затвердилась думка про Галичину як «П'ємонт українського національного відродження», де успішно та вільно розвивались українське красне слово, культура та наука на тлі загального економічного зростання. В. І. Вернадський вбачає в цьому доказ позитивності та «плодотворності національного начала». Цікаво, що начебто зазираючи у сучасність, В. І. Вернадський писав, що «російські офіційні сфери звикли дивитися на Західну Україну як на вогнище українського сепаратизму».

Підйом українського національного руху збігся, пише далі В. І. Вернадський, з його широким науковим та культурним обґрунтуванням. При цьому цей рух він розглядає не як прагнення до національної ізоляції українців, до замиканні в собі, а як один з складових елементів прагнення людства до утвердження та торжества демократії, де вільні люди жили б серед так само вільних людей. Іншими словами, національний рух українців вчений розглядав у контексті невід'ємних прав людини, як рух передусім національно-демократичний, змістом якого є незаперечна прерогатива українців бути самими собою, а не безгласною та безправною частиною іншої національної спільноти. Власне, це й є конкретизоване у соціал-національну форму право на життя.

Деякі зміни у ставленні Російської імперії до українців, що відбулися не без впливу вже згаданого українського П'ємонту, а саме, відновлення фіксації української національності при перепису населення 1897 р. (вперше після п'ятої «ревізії» 1795 р., коли українців та білорусів стали свідомо не відрізняти від росіян), дозвіл на українські політичні партії і т. і. дещо поліпшили українську ситуацію в імперії. В. І. Вернадський особливо відмічає у цьому зв'язку вивчення у 1904-1905 роках спеціальною академічною комісією української мови і визнання її цілком окремою мовою, а не «наречиєм» російської.

Наслідком цього був не тільки дозвіл на друк книжок та інших видань рідним для українців словом, але й зменшення, за висловом мислителя, відчуження «між українською інтелігенцією та російською громадськістю, яке встигло вже виникнути». Тобто, В. І. Вернадський засвідчує, що репресивні заходи заборонного штибу не тільки не призвели до розчинення українства в російському мовно-культурному середовищі, а, навпаки, викликали посилене прагнення українців до визнання своєї самобутності з наростанням негативним настроїв щодо тих представників російської культури, котрі у той чи інший спосіб, прямо чи пасивно, тим недолугим урядовим асиміляційним потугам сприяли. Показово, що у висновках комісії, до якої входили такі відомі вчені, як О. Шахматов, Ф. Корш, С. Ольденбург тощо, скасування обмежень та розвиток української мови визнавався необхідним «в інтересах загальнолюдських».

Як брутально попиралися ці загальнолюдські інтереси, В. І. Вернадський не тільки нещадно викриває, але й начебто зазирає на десятиліття вперед, коли антиукраїнська політика СРСР в Західній Україні у 1939-1941 роках була абсолютно ідентичною політиці Росії на тих самих теренах, куди тимчасово, на початку Першої світової війни, увійшло царське військо. Царат проводив там політику нищення ненависного для «націоналістів» (так В. І. Вернадський називає російських шовіністів) «вогнища мазепинства», жорстоко руйнуючи всі форми життя і культури української громади, що супроводжувалось гоніннями на її свідомих патріотичних провідників. Все це робилося за формального приводу «звільнення під'яремної Русі», але звелося таке звільнення до тотальної руйнації усього українського «в ім'я російської єдності».

За другого, радянського «звільнення» Західної України більшовиками, фактично - злочинним угрупованням, що зброєю захопило владу в країні, вбивцями царської родини, втім - вірними нащадками імперії, проводилась та ж сама політика царського уніфікаторства та приховане під гаслами «українізації» таке саме, як і за царя, національне гноблення українців. Щоправда, на відміну від царату, більшовики у відповідності до своїх експансіоністських устремлінь не віддали українців Буковини й Галичини на поталу «румунізації та полонізації», воліючи і з них зробити безмовних рабів вусатого тирана.

Чого насправді не міг передбачити В. І. Вернадський, так це тієї не тільки нелюдської, а навіть не звірячої жорстокості (тварини на таке не здатні), що її звично проявили по відношенню до неросіян російсько-радянські кати. Коли після вторгнення німців по всіх західних землях відкрили тюрми НКВС, перед очима свідків відкрилася така жахлива картина, що нормальна людина її не здатна й уявити. І тут не слід говорити, як це роблять сьогоднішні українофоби, що й німці проявили себе не менш страшними нелюдями - злочинами нацистів більшовицькі злочини не амністуються. Так, увійшовши до катівні у місті Самборі, люди побачили, що «по кімнатах і коридорах лежали постріляні старики, жінки і діти. Кожний із цих трупів мав зв'язані за спину колючим дротом руки, в устах повно дрібно посіченого скла або ганчірки, поламані руки, ноги і ребра, відрізані вуха, виколоті очі, а в жінок, крім того, вирізані груди й здерта шкіра.». У Чорткові люди піднялися на другий поверх тюрми, де їм відкрилась така картина: «до стіни були прибиті жінки, висіли жінки розп'яті, зовсім голі, груди були вирізані, очі виколоті».

Ми сказали про «звичний» прояв варварської жорстокості, тому що так поводили себе російські колоніальні війська ще у позаминулому столітті, зокрема, у Туркестані (про що з жахом писав К. Маркс) і на Північному Кавказі. Без скидки для себе як учасника тієї війни Лев Толстой майже документально описує таку трагічну картину, коли серед спаскуджених російськими солдатами сакль, фонтану і навіть мечеті, під завивання жінок та дітей над тілами вбитих, серед яких був і красивий хлопчик, проткнутий багнетом у спину, старі чеченці зібрались на майдані та обговорювали свою біду, але про ненависть до росіян ніхто не говорив, оскільки всі вони мали почуття, сильніше за ненависть - то було невизнання цих російських собак за людей, і така до них відраза, огида й заціпенілий подив від їхньої безглуздій жорстокості, що бажання нищити їх, як винищують пацюків, отруйних павуків і вовків, було таким же природним почуттям, як почуття самозбереження («Хаджи-Мурат»).

На жаль, подібні прояви нелюдяності завжди знаходили собі раціонально сформульовані виправдання. «Наукові» теорії нацизму щодо «вищих» та «нижчих» рас з їхніми краніологічними вигадками твердили, що недолюди, божевільні чи психічно хворі занадто обтяжливі для суспільства, і через це їх краще знищити. «Науковий комунізм», який визнавав за дійсний народ лише «трудящих», власне - робітників, бо селяни мають «подвійну», дрібнобуржуазну сутність, пропонував задля спільного блага позбавити останніх власності на засоби виробництва, оскільки вона веде до експлуатації людини людиною, а це неприпустимо, і тому їх необхідно за будь-що загнати у колгоспи, нехай і ціною голодної смерті. Військові доктрини тотальної війни твердили, що поранених супротивників слід вбивати, оскільки вони, одужавши, можуть вбити вже тебе тощо. Так само раціонально обґрунтовувались й ідеї «відмирання» (помирання) націй через «інтернаціоналізацію» (русифікацію) народів СРСР, оскільки нації - це пережиток капіталізму, котрий «заважає» швидше досягти соціально однорідного суспільства, і тому слід якнайшвидше викорінювати всі неросійські національні мови, історію, культуру тощо.

Велике значення розуміння В. І. Вернадським ноосфери останнього періоду його творчості полягає в думці, що не все те, що має розумове, раціональне обґрунтування, насправді є явищем «розумним». За ним, як це випливає з його загальних міркувань, не може вважатися ноосферним таке історичне явище людського суспільства, де одна людина за будь-яких раціонально обґрунтованих підстав нищить або утискує іншу - фізично, духовно чи морально. Тим самим він фактично показав, що нищення євреїв за те, що вони є євреями, або українців-селян - теж за національність, але й ще за їх економічну свободу, є злочином, як злочинними є й ті раціонально-ідеологічні «підстави», за якими ці кримінали коїлись, і ця «раціональність» до поняття ноосфери увійти категорично не може. У гранично-категоріальному аспекті подібні стосунки між людськими спільнотами виражають агресивне кодування вітальності для спільнот, що прагнуть фізично чи соціально знищити інші нації чи класи, для останніх же тут має місце агресивне кодування мортальності.

Відносно того питання, яке тут нас цікавить, а саме, відносин між Україною та Росією, то їхні політичні зусилля ґрунтуються на універсальній для всіх спільнот базисній світоглядній формулі «життя - смертельна загроза - відведення загрози, безсмертя», але зміст її був відмінним. Для царської Росії у її розумінні грізьбу для існування становили національні «сепаратистські» рухи, через що вона кидала величезні ресурси на нищення будь яких національних відмінностей, зокрема, між росіянами та українцями, взявши на озброєння хибне гасло «єдиного народу», спекулюючи при цьому на факті привласнення московітами самоназви українців принаймні до 18-го ст. як «руських».

Посилення національної самосвідомості, у нашому випадку - української, розвиток національних форм буття, мови, літератури, освіти і т. і. вважалося згубним для імперії, тоді як нівелювання націй розумілося як єдино вірний засіб гарантованого виживання Росії. За таким унітарно-центристським поглядом, безпечне життя імперії можливо достачити лише шляхом створення у країні національно однорідної спільноти (де всі стануть або «русскими», або, синонімічно, «советскими») з повною «денаціоналізацію» через асиміляцію неросійських народів через винищення всіх їх самобутніх традицій, імен, мови, культури із підміною їх технічно-бездушними стандартами життя у світі уніфікованих за російськими мірками речей, однакових на всю країну.

Розуміючи це В. І. Вернадський прямо вказував на те, що Росія не повинна страшитися українського руху як такого - небезпека для Росії криється не в самому українському русі, а в тлумаченні його як шкідливого та ще й «привнесеного ззовні» у державно-національний організм Російської імперії. Він за часів, коли все українське росіянами у їхній більшості розцінювалось як неприпустимий сепаратизм та небажане підкреслення національних особливостей, прямо говорить, що за умов відходу росіян від їх політики обмеження розвитку української культури існування останньої «цілком сумісне з державною єдністю Росії». Звертаючись до російської громадськості, В. І. Вернадський чекає від неї «повного визнання за українською народністю прав на національно-культурне самовизначення».

Російський принцип розуміння власної безпеки, як говориться, можна зрозуміти, але не виправдати. На відміну від малих народів Росії, які майже втратили відчуття національної окремішності, а якщо вона й залишилася, то набула лише поверхневих етнографічно-фольклорних рис (таку «шароварну» культурну «автономію» у вигляді регіональних відмінностей Росія у всі часи була згідна надати й Україні). Проте українці з їхньою пасіонарністю завжди відчували свою відмінність від росіян, що не викорінили навіть десятиліття перебування під повним адміністративно-державним російським пресингом. Е. Геллнер у праці «Нації та націоналізм» відмічав, що хоча населення півдня Росії у культурному відношенні несхоже з населенням її північних районів, але, на відміну від українців, воно не відчуває цю свою своєрідність як національну.

Здається, що окреслені В. І. Вернадським вимоги українців настільки помірковані, що метрополії було б абсолютно легко на них погодитися. Нагадаємо, що за їхні межі не виходили й післяреволюційні українські сподівання, поки недалекоглядна політика центрального уряду не призвела до Четвертого універсалу з проголошенням державного суверенітету України. Таке помилкове насичення базисної формули залишилась опорним принципом внутрішньої національної політики СРСР відносно союзних республік і сучасної Росії щодо суб'єктів своєї федерації. В основі цієї політики лежать небезпідставні побоювання, що з таких поступок почнеться розпад утвореної шляхом повзучого поглинання інших народів держави-конгломерату. Але варто згадати, що спроби силою присікти бажання радянських прибалтійських республік отримати більшої самостійності у зовнішніх зносинах вилилося у прискорення юридично-конституційно бездоганного виходу цих республік зі складу СРСР з наступним ланцюжковим «парадом суверенітетів».

Сучасна Росія також докладає максимум зусиль для того, щоб якщо не повернути Україну в лоно імперії, без якої, як відомо, вона й імперією бути не може, то, принаймні, утримати її у полі свого політичного та економічного впливу, хоча тепер все це є марною тратою грошей, зусиль і ресурсів і тільки веде «українську народність», як писав майже з цього приводу В. І. Вернадський, до «штучного відхилення її інтересу в бік неросійських тяжінь».

На завершення скажемо, що саме обраний Росією принцип відносин з Україною насичує українську базисну вітальну формулу змістом, зовсім відмінним від російського. Те, що для росіян є відведенням загрози (знищення національних форм життя неросіян), для українців є якраз цією самою смертельною загрозою. В українському виразі формули її перший член, «життя», передбачає життя в автентичних національних формах, котрі іншим народом варварські нищаться, перспективою чого є смерть цілої української нації. Відведення цієї загрози постає як відновлення життя, як національне відродження. В. І. Вернадський прямо вживає ці граничні світоглядні категорії, твердячи, що оскільки український рух «живиться корінням народного життя, то він ніколи не згасне». Тобто, він визначав його як незнищенний, безсмертний.

Радячи росіянам приймати українців як українців з усіма їх ментальними, мовними та іншими особливостями і власним національно-культурним обличчям, він вважав, що це сприяло б позитивному вирішенню українського питання для держави, яка «не відмовляється від засад правового устрою», тоді як «будь-які відтягування та відкладання цього вирішення тільки поглиблюють внутрішній розлад у державі». Таке відтягування, зрештою, і призвело до того, що через відцентрові рухи російська імперія двічі за одне століття розпадалася.

Ясно, що сторічної давнини поради В. І. Вернадського про визнання Росією українців як українців уже застаріли і мають бути доповнені порадами нашим сусідам тверезіше ставитися до відновленої української державності, відмовитись від асиметричності у всіх видах наших міждержавних зносин на користь Росії, що за умови їх щирого застосування у реальній політиці визначили б, зрештою, формування дійсно братерніх стосунків між дійсно братніми народами на засадах любові, партнерства та рівності. Це мають бути насправді розумні, гуманістичні та людяні відносини, які абсолютно відповідатимуть тому сенсу ноосфери як мудрого начала життя на Землі, що його вкладав у це поняття в останній свої роботи В. І. Вернадський.

У цьому плані ноосфера поки що не стала реальністю, і тому світові людські спільноти, у тому колі Росія з Україною, ще тільки мають вибудовувати її так, щоб, зокрема, змістовні «підстановки» в універсальну формулу «життя - смерть - безсмертя» наповнювали її не раціональним, але агресивним змістом - ствердженням власного національного життя за рахунок нищення національної вітальності інших народів, а ноосферним, мудрим принципом взаємної любові.

Alimentary, Aggressive, Erotic and Information Weltanschauung Life Coding in the Volodymyr Vernadsky Noosphere Theory & Ukrainian-Russian Relationships

V.I. Vernadsky in his works came close to understanding the universals of culture, which are the categories of ultimate bases and codes of culture. Therefore, his idea of the Noosphere has a deep philosophical and humanistic content. Realizing this, V. I. Vernadsky is revising his initial «scientific-objectivist» understanding of the Noosphere. He enriches the meaning of the Noosphere with the concept of culture, in the framework of which he reflects on intercultural dialogue between nations (as between the «Others»), primarily between Ukrainians and Russians. The differences between them in the cultural-worldview aspect lie in a completely different understanding of the basic worldview formula common to all mankind: «Life - Mortal threat - abduction of threat, Immortality». The Russians still see the threat to their existence in the obsolete Horde paradigm. They are trying to push their outer borders far away from the center of the country, annex the occupied territories and assimilate the peoples who inhabit these territories. That is, the Russians believe that the destruction of the national characteristics of non-Russian peoples who live in the Russian political conglomerate is a prerequisite for the survival of the Russians. In contrast, for Ukrainians, this selfish policy of Russia is the most dangerous threat to the existence of the entire Ukrainian nation. The removal of this threat appears as a restoration of life, as a national Renaissance. V.I. Vernadsky directly uses these worldview categories, arguing that since the Ukrainian national movement «feeds on the roots of popular life, it will never go out». That is, he defined the Ukrainian nation as indestructible, immortal. The scientist urges Russians to abandon futile attempts (especially aggressive ones) to destroy Ukrainian national existence. Such a policy of Russia only pushes the Ukrainians further away from the Russians. He offers the Russians to build relations with Ukrainians on the basis of equality. These proposals of V.I. Vernadsky correspond with his doctrine of the Noosphere. The Noosphere excludes violence over all living things, that is, taboo all forms of aggressiveness - both in relation to nature and to people. The Noosphere affirms the life of all peoples on earth, including Ukraine and Russia, on the principles of wisdom (information code), brotherly love (erotic code) and mutually beneficial cooperation in environmental management, industry and economics (alimentary code).

Keywords: noosphere, worldview, worldview codes, death and immortality (philos.), Holodomor, Holocaust, Ukraine, Russia, V. Vernadsky.

Мировоззренческо-культурное кодирование категории жизни в ноосферной концепции

В. И. Вернадского в свете украинско-российских отношений

В. И. Вернадский в своих работах так или иначе выходил на инварианты мировоззренческих систем - категории предельных оснований и мировоззренческие коды. Поэтому его идея о ноосфере имеет глубокое мировоззренческо-гуманистическое содержание. Осознавая это, В. И. Вернадский пересматривает свое первоначальное «научно-объективистское» понимание ноосферы. Он обогащает содержание этого понятия понятием культуры, выходя на проблематику культурного диалога между нациями как «Другими», прежде всего - между украинцами и русскими. Различия между ними в этом плане заключаются в совершенно разном смысле, которым наполняется ими общая для всего человечества базовая универсально-культурная мировоззренческая формула «жизнь - смертельная угроза - отведение угрозы, бессмертие». Россияне до сих пор отвод угрозы для своего существования видят в устаревшей Ордынской парадигме - в как можно дальшем отодвижении от центра страны своих внешних границ через захват новых территорий и в ассимиляции народов, их населяющих. То есть, жизненно важным для себя россияне считают уничтожение национальных форм жизни коренных народов на конгломерированных в Россию землях. Для украинцев же эта глобальная политическая установка является наиболее опасной угрозой, с конечной перспективой смерти всей украинской нации. Отвод этой угрозы выступает как восстановление жизни, как национальное возрождение. В. И. Вернадский прямо употребляет эти предельные мировоззренческие категории, утверждая, что поскольку украинское национальное движение «питается корнями народной жизни, то он никогда не погаснет». То есть, он определял его как неистребимый, бессмертный. Учитывая это, ученый призывает россиян отказаться от тщетных попыток (тем более - агрессивных) уничтожить все украинское, так это только все дальше отталкивает от них украинцев, и построить отношения с нами на основе равенства. Ноосфера как разумная организация жизни людей исключает (табуирует) все проявления агрессивности - как по отношению к природе, так и к людям, обеспечивая утверждения жизни народов путем построения человечных отношений между ними, в том числе - Украины и России, на принципах мудрости (информационный код), братской любви (эротический код) и общего, через взаимовыгодное сотрудничество, удовлетворения материальных жизненных потребностей (алиментарный код).

Ключевые слова: ноосфера, мировоззрение, мировоззренческие коды, смерть и бессмертие (филос.), Голодомор, Холокост, Украина, Россия, В. Вернадский.

Размещено на Allbest.ru