Світоглядово-філософські засади соціальної творчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний університет біоресурсів і природокористування України

Світоглядово-філософські засади соціальної творчості

Соколова О.М.

Багатоспрямованість, виклики суспільного розвитку актуалізують проблеми зростання ролі суспільної активності особистісності: «реальність суспільності», наголошував М. Бердяєв, співвідносна із «реальністю особи», коли остання усе більшою мірою утверджується в статусі «епіцентра» соціального буття.

Соціальна творчість при цьому повинна розглядатися як важливіша умова, дійовий складовий чинник розвитку соціальної реальності та її пізнання [Див. напр.: 3; 5; 6; 7].

Процес створення нових соціально-організаційних форм, нових соціальних ідей репрезентують етапи його розгортання, починаючи від наміру, задуму та їх реалізації, коли на підвищену увагу заслуговують вибір адекватних способів цієї реалізації та прагнення ретельно враховувати результати критичного сприймання запропонованих новацій і їх подальшої раціоналізації. Але, разом з тим, надважливим чинником реалізації соціальної творчості є відношення його суб'єкта до самого творчого процесу, у якому даються взнаки індивідуально-особистісні прояви внутрішнього світу - схильності, уподобання, переконання, очікування й надії, усі структурні елементи свідомості. Творчий процес демонструє також спроможності на засадах властивих особистісних якостей, світоглядових цінностей максимально дійової мобілізації чинників емоційно-вольового життя з метою вирішення надважливих на даному етапі соціального розвитку соціальних завдань і проблем. Соціально-творчий процес, як і будь-який інший, засвідчує про відповідність життєвої позиції і активності соціального суб'єкта соціальним потребам і завданням, про глибинну внутрішню відкритість, сприйнятливість щодо соціальних тенденцій та реагування на них - про талант творця соціального дослідника та соціального діяча. Творчість взагалі і, зокрема, соціальна творчість зманіфестовує інтенсивність, особистісно стверджувальну значущість, внутрішню свободу індивідуальності, прояви її вольових зусиль бути собою. Самостійність є особливо дійовою рисою творчої особистості, зокрема, як протилежність догідливості [7]. Самостійність творчої особистості проявляється також, зокрема, у її протистоянні догматизму, некритичної позиції та способу мислення. До прикладу В. К. Винниченко наголошував, що «молоді нації, котрі борються за свою свободу і незалежність, можуть творити собі героїв та кумирів, що мають підтримувати в них дух боротьби, героїзму, самовідданості». Але ці кумири «дійсно мають бути високоцінними, творчими, заслуженими своїми якостями, своїми твореними цінностями членами нації» [2, с. 681]. Творча діяльність таких особистостей - завжди, тією чи іншою мірою, спрямована національно- об'єднавчо, останнє, таким чином, може розглядатися як критерій успішності першої. Національно-об'єднавча спрямованість діяльності видатних національних особистостей, без чого не може послідовно зреалізовуватись вирішення завдань українського об'єднання, В. К. Винничен- ком розглядається у контексті загальних національно-об'єднавчих процесів періоду Української революції. Серед українських діячів, наголошував він, «найкращим представником і взірцем українського легального руху був Михайло Грушевський». В. Винниченко, як відомо, апелює до того, що упродовж її історичного утвердження під впливом боротьби за існування «інстинкт егоїзму людини виділив із себе... підінстинкт оцінки».

Адже: «Найшляхетнішою формою цього підінстинкту є так звана славолюбність. Згага слави - це є спадкове бажання мати оцінку співчленів свого колективу, головним чином, оцінку своїх якостей (знання, уміння, таланту, сили)». Але коли «бажання оцінки є якнайбільше, а цінностей якнайменше», тоді формується «шарлатанський» підінстинкт оцінки - «честолюбність» [2, с. 691-692]. Не володіючи відповідними особистісними якостями, «висунені наперед свого колективу сприятливим для них збігом обставин такі люди стають відомими як «національні герої», «славетні». Соціально творча особистість формується та проявляє свої якості в умовах і тенденціях розвитку духовного життя суспільства, в духовно-культурній атмосфері, позначеній глибинними процесами його внутрішнього змужніння точковими «спалахами» творчості національних геніїв, коли «пунктирні лінії» духовних зв'язків між ними і заповнюють формування атмосфери суспільства, зманіфесту- вання потреб суспільного буття, зокрема, сприяючи виробленню завдань та ідеалів необхідного майбутнього, що й синтезуються проявами соціальної творчості.

Творча особистість, відтак, може й повинна бути представлена в статусі епіцентра духовного поступу суспільства, національно-культурного розвитку - як осо- бистісно буттєвого простору возз'єднання життєбуттєвих можливостей індивідуального та соціального. Адже саме як творча особистість суб'єкт соціальної творчості перебирає на себе право вільно і неупереджено, спираючись на синтезований самостійною інтелектуальною працею, досвід критичного переосмислення традиційного розуміння суспільного та індивідуального бачити, розуміти і представляти останні у вимірах максимально прийнятного майбутнього. Творчою може бути лише особистість, котра спромагається, демонструючи широту мислення вироблені завдяки критичній позиції глибокі переконання та в умовах панування традицій самостійно й рішуче вибудовувати сходинки піднесення над повсякденністю та вільного бачення можливостей майбутнього. Вона демонструє соціально-творчий потенціал мірою заглиблення в суспільні й культурні процеси та, дотичні до буттійнісних проявів спільноти,цінності життєствердження в статусі необхідного «провідника» буттійнісних імпульсів у визначеній формі соціальних завдань, проблем, цілей та ідеалів. Діюча «від імені» буття спільноти особистість стверджується як соціально творча, зокрема, по мірі реалізації можливостей суспільного, національно-культурного єднання, сприяння згуртованості суспільства. Так, потрактовуючи «соціологізм» як «хибну спільність» та індивідуалізм як феномен найбільшого «індивідуалістичного усамітнення особистості», М. Бердяєв представляє їх у якості «полюсів сучасного світу», зазначаючи, що було б помилкою протиставлення індивідуалізму суспільності, навпаки, вони «прекрасно поєднуються». А це також означає, що було б непослідовно абсолютизувати той чи інший складовий даного відношення. І якщо, наприклад, марксистська філософія заснована на абсолютизації чинника суспільного буття, то, за виразом М. Бердяєва, світогляд марксизму є «атомістичним», бо: «Марксизм стверджує суспільність ворожих, роз'єднаних атомів. соціальний пізнання філософський свобода

У марксистській свідомості немає нічого органічного, ніякого визнання реальності загального, надособисного (у ньому відсутнє й визнання реальності особистого)». І тому, цілком виправдано, здійснюється висновок: «Доведений до межі соціологізм марксизму є лише одним з проявів доведеного до межі індивідуалізму» [1, с. 479]. Але це означає, що здійснене сутнісне розмежування суспільності та індивідуальності унеможливлює їх возз'єднання. І в першу чергу тому, що подібне роз'єднання позбавляє їх буттійнісних начал. Позбавлена особистісних зініціювань суспільність, «механічна» соціальна діяльність, не сприймаючи «органічно» відповідні прояви соціально-творчої діяльності особистості, є і не може не бути, зрештою, саморуйнівною. Так, доведений у марксизмі до межі соціологізм «не здатний внутрішньо поєднуватися». Хоча, разом з тим, «марксизм наголошує на тому, як під впливом життєвої необхідності поєднатися в суспільство атомам взаємовідчуженим та які ненавидять один одного» [1, с. 479]. Рівною мірою, отже, невідповідними потребам і тенденціям суспільної творчості є надмірності як індивідуальності, так і суспільності. Потребу «максимальної суспільності», зрештою, спрямованої проти індивідуальності, зманіфестовує якраз запанування взаємовідчуження відносин у суспільстві, а на подолання останнього і спрямовується «максимальний соціологізм свідомості». Але це, переконаний М. Бердяєв, «є лише відображенням нашого рабства, нашого пристосування до природної необхідності.

У цьому соціологізмі немає нічого вільного й творчого. Зовнішня «суспільність» закриває й гасить усі справжні, останні реальності, останні цінності» [1, с. 479480]. Згідно М. Бердяєву, в суспільному бутті можуть мати місце або позиція «внутрішньо- органічна», «буттійнісна», «соціально-творча», або ж в атмосфері «примарного буття» формуються «примарні пристрасті» та «примарні інтереси», і запановує, відповідно, «зовнішньо-механічна» соціальна діяльність. Як «внутрішньо-органічна» за її сенсом діяльність соціально творчої особистості спрямована на те, аби «зживати» суперечності дійсності, долати негаразди суспільного життя і тим самим здійснювати «перехід до творчості», яка лише й надихає таку особистість, є джерелом формування нових ідей та ідеалів, на відміну від знесилюючого людину «механічного бунтарства». Рівною мірою, примарними для соціальної дійсності є намагання і оберігати, і руйнувати існуючі реалії, позаяк подібні орієнтації розгортаються надбуттійнісно, адже: «Коріння буття не порушуються реакціями чи революціями, вічне чередування останніх залишається на поверхні, воно є механічним, а тому меонічним», коли, отже, запановує «примарне буття» [1, с. 485]. Упродовж попередньої історії «Суспільне облаштування ніколи не було суспільною творчістю, завжди було формою послуху та пристосування» [1, с. 489]. А тому, наголошує М. Бердяєв, справжня революція в суспільстві матиме місце внаслідок «дозрівання... християнського світу для колективної жертовності». Новими якостями повинен оволодівати суб'єкт соціальної творчості. «Творчість нового спілкування передбачає антропологічне одкровення.» [1, с. 490].

Соціальна творчість - надзвичайно складний процес синтезу соціальних знань та ідей, розуміння суспільно-духовних тенденцій, врахування досвіду національно-культурного розвитку, уміння обґрунтованого визначення завдань та цілей на даному етапі та передбачення можливих наслідків, які далеко не завжди можуть відповідати намірам. «Шкода, що добрі наміри не завжди спроводжують такі ж добрі наслідки; буває се тоді, коли в самих замірах лежать помилки» [4, с. 19]. У найзагальнішому ракурсі, соціальна творчість спрямовується на вирішення, так чи інакше, зрештою, корінних потреб суспільного розвитку. А це означає, що вона повинна охоплювати, тим самим змістовно стверджуючись, істотно важливі суспільні явища і процеси. У свою чергу, це передбачає актуалізацію заснованих на відповідних світоглядових орієнтирах розвинених умінь суб'єкта соціальної творчості виявляти, виокремлюючи з-поміж інших на даному етапі, визначальні суспільні тенденції, узагальнюючи їх, формулювати відповідні соціально-творчі завдання.

В умовах національного поневолення соціальні проблеми осмислюються у єдності із завданнями національного визволення, коли, отже, «люди виразної національної свідомості» (Леся Українка) покликані вирішувати також завдання соціальної творчості. Свобода і права людини, необхідність вільного розвитку особистості і нації, духовно-культурних потреб і т.д. - це питання, в атмосфері поглибленого осмислення та віднаходження практичних шляхів вирішення яких формуються й збагачуються соціально-творчі можливості, уміння виокремлювати першочергові завдання. Так, наприклад, І. Франко в якості «головного завдання визвольного руху» в Україні наприкінці ХІХ століття вбачав у тому, щоб основну роботу проводити «серед селянства». За виразом Лесі Українки: «Головна заповідь д. Франка - се безпосередня пропаганда серед народу (слово «народ» д. Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: «селяни»)».

«Брак елементарних прав слова і людини заставив діячів признати, що не можна визволятись виключно при помочі селянства, навіть поставивши в боротьбі на першому плані інтереси свого селянства, а не загальні просвітньовизволяючі інтереси цілого народу, заставив їх признати, що інтелігенція, перш ніж послужити як належить своєму народові, мусить вибороти собі можливість вільного доступу до свого народу» [4, с. 21]. Між тим ідея «шукати серед селянства національних ідеалів основаних на вільнолюбивих думках» є вимогою глибоко помилковою, на цьому шляху не досягаються завдання об'єднання національно та соціально визвольних рухів, формування політичної волі. «Ми повинні при тому постаратись, щоб так здобуті права не послужили переважно інтересам державно пануючої народності, а пішли б на користь усьому величезному та розмаїтому складові російської держави» [4, с. 22].

Необхідно наголосити, що визначальний смисл, призначення соціальної творчості проявляється у її спрямуваннях на подолання соціальних умов несвободи життєпроявів людини як соціальної істоти, покликаної життєздійснюватись у вимірах особистісного буття. Але ж, разом з тим, результативність соціальної творчості визначається якраз умовами свободи її реалізації соціальним суб'єктом. Ідеали соціальної творчості синтезують прагнення, потреби й інтереси людей, зорієнтовані на більш адекватні соціальні, економічні відносини та інституції, розширення і зміцнення умов вільного життєздійснення, інтелектуальної свободи.

І тому при цьому також актуалізуються питання свободи соціальної творчості соціального суб'єкта як передумови і вільного пошуку максимально прийнятних нових форм, відносин та соціальних цінностей, і подолання невиправданих тенденціями соціальної дійсності, а тому нездійсненних, утопічних ідей, що, зрештою, дискредитують саму природу соціальної творчості. По великому рахунку, поява заснованих на відірваних від реальних процесів соціальних проектів зумовлюється складністю соціальних проблем, обмеженістю, нерозвиненістю системи соціальної інформації, соціальних знань, низьким рівнем культури соціально-філософського мислення. Зокрема, це і свідчення недостатньо глибокого усвідомлення, що будь-які визначення, обґрунтування та реалізація соціальних ідеалів повинні розглядатися як спосіб обґрунтування реальних підходів та вирішення актуальних соціальних завдань за сформованих соціокультурних умов, а не як самодостатнього подолання усіх соціальних суперечностей та створення «ідеального суспільства». Прагнення реалізувати подібні утопічні ідеали призводить лише до соціальних катастроф.

Тому, отже, необхідно закцентувати на наступному. Об'єктивність і виправданість соціально- філософських досліджень зорієнтовує на врахування положення, що без обґрунтованих попереднім соціокультурним досвідом ідей поступального розвитку суспільства практично значуща соціальна творчість неможлива, але, разом з тим, не менш важливо враховувати, що й у випадках абсолютизації зазначеного чинника вона набуває загрозливих тенденцій для суспільного та індивідуального буття.

Список використаних джерел

1. Бердяев, НА., 1989. `Философия свободы. Смысл творчества', М.: «Правда», 608 с.

2. Винниченко, ВК., 2008. `Заповіт борцям за визволення', Винниченко В. Відродження нації. Заповіт борцям за визволення, К.: КНИГА РОДУ, с.659-792.

3. Гошовський, ММ., Кучерявий, ІТ., 1993. `Ідея прогресу в соціальній філософії', К.: Вища шк., 159 с.

4. Леся Українка, 1977. `«Не так тії вороги, як добрії люди»', Українка Л. Зібр. тв. у 12-ти т., Т.8, К.: Наук. думка, с.19-25.

5. Маринович, М., 1993. `Спокутування комунізму', Сучасність, №5, с.52-78.

6. Предборська, І., 1995. `Мінливість. Соціум. Людина', Суми: Слобожанщина, 195 с.

7. `Соціальні виміри суспільства': Зб. наук. робіт, 1998, К., 278 с.

Анотація

Порушуються актуальні сучасні соціально--філософські питання -- соціального пізнання і соціальної творчості. Зокрема, наголошується, що соціальне пізнання, як відповідь на реальні суспільні потреби, реалізується за конкретних історичних, національно-культурних умов -- як відношення соціального суб'єкта до соціально-історичного об'єкта. Але формування об'єктивної картини останнього визначається рівнем культури творчо--пізнавальної діяльності. Крім того, важливішим виміром соціально-пізнавальної творчості є пізнавальна позиція суб'єкта, врахування ним історичних, соціально-філософських здобутків, що, у свою чергу, координується із питаннями свободи суб'єкта соціальної творчості. З одного боку, важливішою передумовою визначення мети та завдань соціальної творчості, її реалізації є ретельне врахування особливостей національно-культурних традицій, усталених моральних цінностей, вимог співбуття індивідів у суспільстві. З іншого боку, реалізація соціально-творчої діяльності, безперечно, не може не визначатися та зорієнтовуватися рівнем розвиненості форм суспільної свідомості, філософським життям, соціальними ідеалами, що, тією чи іншою мірою, актуалізуються за сучасних умов інтенсивністю та змістовністю культурного, філософського життя. Тому соціальна творчість розгортається у «просторі» між першим і другим - як процес віднаходження та формування нових ідей соціальних відносин та інституцій, завдяки їй здійснюється передбачуваний перехід до більш гуманних, відповідних потребам особистісності життєздійснення людського індивіда - як процес реалізації соціального прогресу.

Ключові слова: соціальна творчість, самостійність, славолюб- ність, суспільність, індивідуальність, національне визволення, особис- тісне буття.

The article covers relevant current socio-philosophical issues - of social cognition and social creativity. In particular, it is emphasized that social cognition, as a response to real social needs, is realized under specific historical, national-and-cultural conditions - as an attitude of a social subject to a social-and-historical object. However, the formation of an objective picture of the latter is defined by the level of culture of the creative- and-cognitive activities. Furthermore, the most important dimension of the creative-and-cognitive activities is a cognitive position of the subject, its consideration for historical, socio-philosophical achievements that, in turn, is coordinated with the issues of the freedom of the subject of social creativity. On the one hand, the most important prerequisite for the definition of the goal and tasks of social creativity, its realization is a thorough consideration of peculiarities of national-and-cultural traditions, established moral values, requirements for coexistence of individuals in the society. On the other hand, the realization of the social-and-cultural activities, indisputably, cannot fail to be defined and oriented by the level of the development of the forms of social consciousness, philosophical life, social ideals that, to one degree or another, are actualized under modern conditions by intensity and content- richness of cultural and philosophical life. So, the social creativity unfolds in the «space» between the first one and the second one - as a process of finding and forming new ideas of social relations and institutions, thanks to its projected transiting to more humane andfitting to the needs of the personality - oriented life-fulfillment of human individual - as process of realization of social progress.

Keywords: social creativity, sociality, individuality, national liberation, personal being.

Размещено на Allbest.ru