Античні політичні теорії у вітчизняній ренесансній думці (І пол. XVI ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru//

Античні політичні теорії у вітчизняній ренесансній думці (І пол. XVI ст.)

Множинська Р. В.,

кандидат філософських наук

Акцентовано увагу на тому, що одним із перших, у вітчизняній ренесансній філософській думці, хто розглядав питання ідеальної форми державного правління був Станіслав Оріховський. У працях суспільно- політичного характеру він багато місця присвятив проблемам держави: її сутності, походженню державної влади, формам державного правління, структурі суспільства, стосункам між державою і церквою. Правителем, на його думку, повинен бути просвічений монарх, «філософ на троні», який дбає про «спільне благо», мир і злагоду в державі, дотримується законів, природнього права, є справедливим, хоробрим, мужнім, захищає підданих і кордони від зовнішніх і внутрішніх ворогів, дбає про освіту і виховання свого народу.

Звертається також увага на те, що, розробляючи свою теорію держави, С. Оріховський досконало вивчив теоретичну спадщину не тільки античних мислителів -- Платона, Арістотеля, Ціцерона, а також Томи Аквінського, Августина Еразма Ротердамського. Але використовував він їхні ідеї творчо, критично. Погляди Оріховського на сутність держави, її завдання і внутрішню будову -- вершина суспільно-політичного вчення мислителя. Свої рекомендації про краще упорядження державного ладу Оріховський подав в окремому трактаті під назвою «Діалог про екзекуцію польської держави», де наводить ряд обов'язків не тільки громадян перед державою, але і навпаки -- держави перед громадянами. У своїй концепції держави С. Оріховський обстоював необхідність захисту інтересів широких суспільних верств. Разом з тим, він розуміє державу як об'єднання лише вільних людей.

З'ясовано, що Оріховський розробляв свою теорію держави, крім того, завдяки введенню до наукового обігу та аналізу іншомовних першоджерел, це дослідження поглиблює уявлення про розвиток вітчизняної філософської та політичної думки і спростовує ряд стереотипів при їх витлумаченні.

Ключові слова: держава, влада, суспільство, вибір, Бог, античність, релігійна толерантність, провіденціалізм, світський.

The main purpose of the article is to clarify S. Orihovsky S views on the state and its leader, on the role of provincialism in history, on the relationship between church and state. The author elucidates the views of the thinker on the problems of the state: its essence and the origin of state power, forms of government, and the structure of society. оріховський держава правління

In developing his theory of the state, S. Orikhovsky thoroughly studied the theoretical heritage of not only ancient thinkers -- Plato, Aristotle, Cicero, but also Thomas Aquinas, Augustine, Erasmus of Rotterdam. He used their ideas creatively, critically. Orikhovsky's views on the essence of the state, its task and the internal structure are the summit of the socio--political theory of the thinker. Orichovsky made his recommendations on better regulation of the state system in a separate treatise entitled «The Dialogue on the Execution of the Polish State», which imposes a number of duties not only of citizens before the state, but vice versa -- the state of citizens. S. Orikhovsky defended the need to protect the interests of the broad social strata in his state conception. At the same time, he understands the state as an association of only free people.

First of all, to clarify the methodological principles important for further studies on the theological and philosophical heritage of the Ukrainian Renaissance humanists. In addition, due to the introduction into scientific circulation and analysis of foreign sources of primary sources, this study greatly deepens the notion of the development of domestic philosophical and political thought and refutes a number of stereotypes and false representations when interpreted, which are available in religious studies and historical and philosophical writings.

In the course of the study, Orikhovsky developed his theory of the state, headed by a enlightened monarch, «philosopher on the throne», who cares about the «common good», peace and harmony in the state, adheres to the laws of natural law.

Keywords: state, power, society, choice, God, antiquity, religious tolerance, providential, secular.

Актуальність роботи. Сьогодні постає проблема реконструкції перерваної історичної та інтелектуальної традицій, яка актуальна з огляду на потребу забезпечення неперервності культурного успадкування, зв'язку «минулого» й «сучасного», охоплення їх в одне ціле, тобто досягнення історичного розуміння, що робить історію діючою. Сенс же останньої полягає у безперервному впливі «минулого» культури, в тому числі філософії, на «сучасне». Адже ми прагнемо осмислити попередні періоди розвитку філософської та політичної думки не лише заради їх пізнання, а і для пошуків варіантів розв'язання реальних проблем свого часу й свого народу.

Філософська культура України першої половини XVI ст. є однією з найцікавіших і мало- досліджених тем в історії розвитку України. Саме у цей період було закладено підвалини для становлення вітчизняної ранньоновітньої думки в її різних виявах - раціоналістичному і містичному; сформувалися ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї, які в подальшому функціонували і розвивалися в межах культури українського бароко.

Мета та завдання. Розглянути один із важливих аспектів діяльності великого українсько- польського мислителя першої половини XVI ст., чільного репрезентанта «католицької русі» - С. Оріховського, який істотно вплинув на подальший розвиток духовно-культурних і релігійних процесів не тільки в Україні, але й у Польщі. Все це ще не вивчене достатньою мірою, хоча потреба з такого роду знаннях велика. Цим і визначається актуальність теми, а ще тим, що з огляду на європейський вибір України важливо подолати застарілі нігілістичні стереотипи, у тому числі й упередженість щодо нездатності наших мислителів до філософсько-теологічного осмислення дійсності. Це має допомогти нам подолати схильність до упослідження своєї богословської традиції, так активно культивовану в добу войовничого атеїзму. Ще й досі побутує думка, що серед основних християнських конфесій в Україні - православної, католицької, протестантської та уніатської - національною, державотворчою завжди була і є досі лише православна. Що ж до «католицької русі» - українців католицького віросповідання, до яких належить С. Оріховський, то про них широкому загалу досі майже нічого не відомо. А тим часом з погляду національної ідеології «католицька русь» для культури української зробила, певно, не менше ніж греко-католики, чи й православні, і випродукувала може не менше ніж вони культурних сил як для української матеріальної культури, так і для духовної.

Методи дослідження. З метою виконання поставлених завдань в основу наукового дослідження були покладені як загальнонаукові, так і спеціальні методи пізнання. Головним став структурно-функціональний підхід, який дав змогу дослідити погляди мислителя на державний політичний устрій.

Результати. Завдяки введенню до наукового обігу та проробленому аналізу іншомовних першоджерел, це дослідження істотно поглиблює уявлення про розвиток вітчизняної філософської та політичної думки і спростовує ряд стереотипів та помилкових уявлень при їх витлумаченні, які наявні в історико-філософських працях.

Сьогодні постає проблема реконструкції перерваної історичної та інтелектуальної традицій, яка актуальна з огляду на потребу забезпечення неперервності культурного успадкування, зв'язку «минулого» й «сучасного», охоплення їх в одне ціле, тобто досягнення історичного розуміння, що робить історію діючою. Сенс же останньої полягає у безперервному впливі «минулого» культури, в тому числі філософії, на «сучасне». Адже ми прагнемо осмислити попередні періоди розвитку філософської та політичної думки не лише заради їх пізнання, а і для пошуків варіантів розв'язання реальних проблем свого часу й свого народу.

Філософська культура України першої половини XVI ст. є однією з найцікавіших і малодосліджених тем в історії розвитку України. Саме у цей період було закладено підвалини для становлення вітчизняної ранньоновітньої думки в її різних виявах - раціоналістичному і містичному; сформувалися ренесансно-гуманістичні й реформаційні ідеї, які в подальшому функціонували і розвивалися в межах культури українського бароко.

Ще й досі побутує думка, що серед основних християнських конфесій в Україні - православної, католицької, протестантської та уніатської - національною, державотворчою завжди була і є досі лише православна. Що ж до «католицької русі» - українців католицького віросповідання, до яких належить С. Оріховський, то про них широкому загалу досі майже нічого не відомо. А тим часом з погляду національної ідеології «католицька русь» для культури української зробила, певно, не менше ніж греко-католики, чи й православні, і випродукувала може не менше ніж вони культурних сил як для української матеріальної культури, так і для духовної.

Ця тема в культурі України першої половини XVI ст. - маловивчена. Останнім часом з'явився ряд фундаментальних досліджень, де розглядаються окремі проблеми українського гуманізму та деякі положення загального аналізу філософії людини доби Відродження. Це, зокрема, праці Д. Наливайка, В. Нічик, В. Литвинова, Я. Стратій, П. Кралюка, М. Кашуби, І. Паславського, В. Горського, О. Матковської, Б. Криси, В. Любащенко, які працюють у галузі історії вітчизняної філософської думки й духовної культури взагалі. Що ж стосується, зокрема, такої непересіченої постаті як Станіслав Оріховський, то його суспільно-політична спадщина, розглядається частково у працях Д. С. Наливайка, В. Д. Литвинова, П. Кралюка та деяких польських дослідників. Метою статті є дослідження поглядів на державний політичний устрій, один із важливих аспектів діяльності видатного українсько-польського мислителя першої половини XVI ст., чільного репрезентанта «католицької русі» - С. Оріховського, який істотно вплинув на подальший розвиток духовно- культурних процесів не тільки в Україні, але й у Польщі. Все це ще не вивчене достатньою мірою, хоча потреба в такого роду знаннях велика. Цим і визначається актуальність теми, а ще тим, що з огляду на європейський вибір України важливо подолати застарілі нігілістичні стереотипи, у тому числі й упередженість щодо нездатності наших мислителів до політичного та філософського осмислення дійсності, так активно культивовану в добу войовничого атеїзму.

Одним із перших, у вітчизняній ренесансній філософській думці, хто розглядав питання ідеальної форми державного правління був Станіслав Оріховський.

У працях суспільно-політичного характеру він багато місця присвятив проблемам держави: її сутності та походженню державної влади, формам державного правління, структурі суспільства, стосункам між державою і церквою. Правитель, на його думку, повинен бути просвічений монарх, «філософ на троні», який дбає про «спільне благо», мир і злагоду в державі, дотримується законів, природнього права, є справедливим, хоробрим, мужнім, захищає підданих і кордони від зовнішніх і внутрішніх ворогів, дбає про освіту і виховання свого народу.

Обґрунтовуючи свої державно-правові погляди, він чимало запозичує з античних політичних теорій. Це дало підстави одним дослідникам вважати його «платоніком» і виводити з Платона його розуміння держави, іншим - зараховувати його до «арістотеліків», зважаючи на аналогічну Арістотелевій назву його твору «Політія». Насправді, Оріховський не був палким прихильником ні того, ні другого. Він добре бачив, що Платон створив абстрактну схему ідеальної держави, і розумів, що у своїй концепції держави Арістотель, по суті, відтворив сучасні йому суспільні відносини грецьких держав-полісів. Він брав з їхніх учень лише те, що відповідало його власним уявленням про ідеальну державну організацію. Переосмислюючи політичні теорії обох видатних грецьких філософів, він також чимало запозичив з ціцеронівської концепції держави, що й стало найкращим компромісом між методом Платона й Арістотеля. Так теза Оріховського про те, що «держава є зібранням громадян, об'єднаних спільним правом і спільною користю» виявляла очевидну подібність з визначенням держави Ціцероном, згідно з яким вона є «зібранням народу, поєднаного правом і спільним благом»; є найдосконалішою формою загальнолюдської справедливості, що ґрунтується на підпорядкуванні їй особистих інтересів усіх індивідів, тобто всіх громадян держави, всіх її суспільних станів, на сталій рівновазі цих інтересів, в якій і полягає «загальне добро», добробут цілої держави [6, с. 7].

Розробляючи свою теорію держави, С. Орі- ховський досконало вивчив теоретичну спадщину не тільки античних мислителів - Платона, Арістотеля, Ціцерона, а також Томи Аквінського, Августина, Еразма Ротердамського. Але використовував він їхні ідеї творчо, критично. Так, на думку згаданих двох християнських учених, держава - це засіб для реалізації моральних і релігійних цілей індивіда. А Оріховський усупереч їм твердить, що вона має свою власну мету. Часом навіть здається, що він буквально повторює деякі міркування Томи Аквінського, зокрема коли вбачає в державі досконале утворення, завдяки якому можна найкраще осягнути вічне спасіння.

Але, розглядаючи цю тезу в контексті всієї творчості Оріховського можна побачити, що його розуміння держави значно глибше і ширше, ніж уявлення про неї, як про посередника на шляху до вічного спасіння. В суспільно-політичних творах С. Оріховського можна помітити також уплив містики Псевдо-Діонісія, якого, проте, він інтерпретував досить вільно. Чи не найсильніше цей вплив виявився у його концепції ієрархії. Духовенство, король і шляхта - найкращий цвіт за ідеального ладу, який є віддзеркаленням порядку, що панує в небесній ієрархії: «Добре влаштоване королівство є картиною королівства Божого». Людське царство, отже, збудоване, на думку Оріховського, за зразком царства Божого [8, с. 306, 48].

Погляди Оріховського на сутність держави, її завдання і внутрішню будову - вершина суспільно-політичного вчення мислителя. Свої рекомендації про краще упорядження державного ладу Оріховський подав в окремому трактаті під назвою «Діалог про екзекуцію польської держави», де наводить ряд обов'язків не тільки громадян перед державою, але і навпаки - держави перед громадянами. Оригінальність і небуденність його реформаторського плану полягала вже навіть у тому, що він закликав до повернення того ладу в Польщі, який існував за предків. Якщо зважити на те, що в епоху Відродження всі надбання попередніх поколінь відкидалися беззастережно, навіть не зважаючи на явну їх слушність, ці погляди Оріховського, як пише польський дослідник Й. Ліхтенштуль, «варті всілякого схвалення» [7, с. 117-11].

Особливий наголос на сторінках «Діалогу» робив мислитель на тісному зв'язку між моральним поступом і працею для держави; оберіганні її цілісності, що дорівнювало, на його переконання, піклуванню про власне спасіння. У своїй концепції держави С. Оріховський обстоював необхідність захисту інтересів широких суспільних верств. Разом з тим, він розуміє державу як об'єднання лише вільних людей: «Держава є об'єднанням багатьох домів, поселень, міст, повітів, земель, вільних людей, які одному, родом найславнішому, волею найяснішому, справедливістю найпохвпальнішому і мужністю найславнішому зверхникові, обраному вільним голосом вільних людей, для спільного добра добровільно піддані» [9, с. 16].

Станіслав Оріховський одним з перших в європейській філософській думці став заперечувати божественне походження влади і держави. Таким чином, він підійшов до проблеми держави зі світських, а не теологічних позицій, що було значним кроком на шляху до звільнення політичої науки від теології [1, с. 238]. С. Оріховський писав, що утворення держави спричинила необхідність взаємної підтримки, адже людина сама на світі жити не може, а також не в останню чергу «через вроджений наш ґандж», а тому люди потребують одне одного. Часом його міркування на цю тему подібні до Арістотелевих [7, с. 126]. Але попри те, що Оріховський охоче цитує думки Арістотеля, Платона та інших античних філософів, його погляд на державу не збігається з їхніми. Так, наприклад, в Арістотеля дві основи виникнення держави - вища необхідність і свобода волі. Натомість в Оріховського - залежна від умов життя воля індивіда і вроджений інстинкт до суспільного життя [2, с. 64]. Остання думка, до речі, більше схожа вже до Платонової, який писав, що «держава виникає внаслідок вродженого прагнення до спільного життя, коли кожен з нас не може задовольнити себе сам, але потребує ще багато чого... Люди збираються докупи, щоб жити разом і надавати одне одному допомогу...» [5, II, 369].

Українські ренесансні гуманісти, як і західноєвропейські, добре засвоїли політичні теорії античних філософів, передусім Платона, Арістотеля, Ціцерон, у творах яких ішлося про «найкращий» державний устрій. Але звертання до античних авторитетів не означало простого відтворення їхніх ідей. Відбувалось переосмислення з урахуванням тогочасних регіональних завдань. Так, наприклад, С. Оріхов- ський, як і Арістотель, розрізняє чотири форми державного правління: монархію (устрій, в якому править один), олігархію (владу групи могутніх громадян), демократію (устрій, в якому правлять всі) і, нарешті, політію. Остання форма для нас особливо цікава, бо саме вона є предметом ретельного аналізу українського автора. Вихідним пунктом міркувань нашого мислителя було негативне ставлення до трьох перших форм держави і прихильність до четвертої - політії. Про неї він написав навіть окремий трактат під назвою «Квінкункс, або Взірець устрою польської держави...» (1564 р.), в якому відверто говорить, що будує свою теорію з урахуванням досвіду різних народів - від найдавніших (античних греків і римлян) до сучасних йому (венеціанців та інших) [2, с. 286].

Будучи добре обізнаний з теоріями держави античних мислителів, передусім, Платона й Арістотеля, Станіслав Оріховський певною мірою і залежав від них, Його поділ суспільства на стани є дуже схожим на ідеал античних, але не тотожний. Так, наприклад, поділяючи все суспільство на 6 станів (ксьондзи, король, шляхта, купці, ремісники, селяни), Оріховський, подібно до Арістотеля й італійського гуманіста К. Салютаті, заявляє, що в уряді, радах, виконавчих органах повинні брати участь лише перші три стани. Держава є поєднанням вільних, а селяни не є вільними. Перші три стани - громадяни, а решта - корисні. Перші - господарі, а другі - слуги. Кожен стан, на думку мислителя, повинен займатися своєю справою. Кмети повинні годувати державу, ремісники - одягати, купці - збагачувати, шляхта - боронити, король - правити, каплан - повчати. Інакше держава загине від внутрішніх чварів, - про що, як відомо, писав ще Платон [3, с. 20].

Як у добу далекої античності, так і в наступні епохи, мислителів захоплював образ ідеального керівника держави, філософа-політика, здатного поєднувати в собі мудрість, справедливість, поміркованість та красномовство, потрібне для того, щоб уміти переконувати слухачів, а отже, вести за собою народ. Для нього інтереси держави мають стояти вище від особистих, а також від інтересів як його власної, так і будь-якої іншої політичної партії, оскільки такий державець добре усвідомлює, в чому полягає загальне добро, інтереси цілої держави та оптимальні шляхи їх забезпечення й захисту. Вислів Платона - «царі повинні філософувати, а філософи царювати» [4] став крилатим і побутує в лексиконі суспільно-політичних діячів до сьогодні. Багато застановлявся над образом ідеального правителя Ціцерон, зокрема, у трактаті «Про державу» [6, с. 6, 9, 13].

Гуманісти епохи Відродження щиро вірили, що суспільний прогрес можливий за умови, якщо при владі буде «філософ на троні», тобто ідеальний правитель - розумний, добрий, який дбає про благо підданих, їхню освіту і виховання. Така влада правителя буде обмежена законом, а сам він здобуватиме й утримуватиме її виключно мирними засобами - завдяки власній доблесті та вірним, щирим і розумним дорадникам. Особливо припала до вподоби гуманістам ідея давньогрецького філософа Платона, який можливість ідеального суспільного ладу в державі пов'язував, як ми вже говорили, з умовою, що царями стануть філософи або ж царі будуть філософувати.

Оріховський намагався створити взірець ідеального володаря нового типу, такого, яким би він хотів його бачити,- освіченого, розумного, дбайливця про добробут громадян, а не про власні гаразди. Таким, вважає мислитель, був польський король Сигізмунд Старий, наслідувати якого він радить молодому королю Сигізмунду Августу: «громадяни поважатимуть короля, якщо він під час правління ні про що інше так не дбатиме, як про суспільний гаразд». Реальне втіленням освіченого монарха бачить Оріховський саме в Сигізмунді Старому, який буцімто є справжнім «філософом на троні»: мудрим, справедливим, мужнім, лагідним, а тому й зажив «славу, честь і державу». Ці погляди сконцентровані в трактаті «Напучення...», де Сигізмунд змальовується ідеальним королем, таким, про якого мріяв нібито Платон, коли писав: «Щасливі ті держави, де або правлять філософи, або правителі філософують» [8, с. 306). Мислитель схвалює й неординарні дії короля, які приносять вигоди для держави, як, наприклад, шлюб Августа з донькою «римського імператора Фердинанда», бо він приніс «небачені вигоди польській державі - зв'язки з усією Європою, замирення з германськими князями тощо» [2, с. 305]. Адже королеві, наголошує Оріховський, слід турбуватись не стільки про дружину для себе, як про королеву для держави.

Щоб переконати короля у важливості правильного вибору наставника, Оріховський вдається до аналогій із античних і новітніх часів. Видатні правителі, пише він, стали відомими, славними, безсмертними лише завдяки тому, що мали мудрих, розумних вихователів: Александр Македонський - Арістотеля, Павсаній - поета Симоніда, Періандр Корінтський - Талеса Мілетського, Перікл - Анаксагора Клазименського, Діон - Платона, Сигізмунд Старий - Длугоша. Разом з тим Оріховський застерігає короля, щоб уникав базік, нашіптувачів, пліткарів, хвалителів, підлабузників; лестивих, хитрих, підступних. Такі людці, писав Оріховський, не світло несуть заблукалим, не знання - неосвіченим, не надію тим, хто її втратив, а навпаки: гасять те світло, нищать надію в душах людей і з коренем її виривають. Особливий наголос мислитель робить на такій категорії негідних дорадників, як підлабузники взагалі і придворні зокрема, які не займаються важливими державними справами, а лише «кроять каптан, вигадують строї, майструють машкари, бавляться, блазнюють, штовхаючись при дворі». Таких придворних він порівнює з красивою, принарядженою панною при королівні.

Якщо жодна людина, на думку Оріховського, не народжується королем, то претендент на престол - рівний серед рівних, має перевершувати загал своїми моральними якостями: доброчесністю, відвагою, мужністю, чесністю, покірливістю. Переліченим чеснотам мислитель надавав дуже великого значення. Королі, позбавлені цього, писав він, виявляються слабкими, зманіженими і не шанованими, їх називають сарданапалами. У таких правителів доблесть вважалася ґанджем, сором'язливість - дивацтвом, цнотливість - глупотою, ощадливість - скнарістю. Думки Оріховського про якості досконалого правителя багато в чому збігаються з думками Платона, Арістотеля, Еразма Ротердамського, Н. Макіавелі, Дж. Понтано, А. Ф. Моджевського, Т Мора, з працями яких він був добре обізнаний. На праці декого з них є навіть прямі посилання. Запозичені ідеї мислитель використав творчо, критично, осмислено [2, с. 304]. Але, на відміну від Макіавелі, який радить королеві бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський вважає, що король повинен зажити ласку й прихильність підлеглих, дбати про їхню повагу й прихильність, бо без цього не може бути сильної влади королів [8, S. XII; 3, с. 21].

Подібно до Ціцерона, Оріховський повчає короля, що науки, зокрема, філософія мають не лише навчати розуму, але й бути привабливими, мають звеселяти як розум, так і серце. Він переконаний, що головна мета гуманітарної освіти полягає у вправлянні душі, тобто у внутрішньому ошляхетнюванні людини, в її «олюднюванні» (гуманізації), у виліковуванні душі [6, с. 1].

Основи не лише ренесансних, але й сучасних теорій держави і права було закладено багатьма поколіннями європейських учених, починаючи від грецьких та римських мислителів, і серед них одне з чільних місць належить Оріховському. Серед наступних поколінь українських державних і політичних діячів проблемою ідеального правителя займалися Юрій Немирич, Пилип Орлик, Теофан Прокопович. Є підстави вважати, що з міркуваннями Оріховського в цьому плані вони були знайомі.

У статті досліджується один із важливих аспектів діяльності великого українсько- польського мислителя першої половини XVI ст., чільного репрезентанта «католицької русі» - С. Оріховського, який істотно вплинув на подальший розвиток духовно-культурних і релігійних процесів не тільки в Україні, але й у Польщі. Все це ще не вивчене достатньою мірою, хоча потреба з такого роду знаннях велика. Цим і визначається актуальність теми, а ще тим, що з огляду на європейський вибір України важливо подолати застарілі нігілістичні стереотипи, у тому числі й упередженість щодо нездатності наших мислителів до філософсько-теологічного осмислення дійсності. Це має допомогти нам подолати схильність до упослідження своєї богословської традиції, так активно культивовану в добу войовничого атеїзму.

У підсумку слід зазначити - майбуття теми зумовлюється тим, що вивчення зазначеної проблеми є необхідною складовою політологічного, релігійного та історико-філософського дослідження, оскільки тематичні трансформації виражають найбільш істотно процеси, які відбувалися в суспільному житті України XVI ст. досі є малодослідженими. Серед питань, які С. Оріховський намагався вирішувати, було багато актуальних для тогочасної Європи, та, навіть і сьогодні (проблема вибору очільника держави, толерантних взаємин церкви і держави, морально етичні погляди, міжконфесійні стосунки).

Наслідки дослідження відкривають перспективи для майбутніх студій над подібною проблематикою і можуть бути використані у практиці викладання нормативних курсів та спецкурсів з політології, історії української філософії, релігієзнавства, а також при виданні фундаментальних праць і вузівських підручників.

Список використаних джерел

Литвинов, ВД., 1988. `Проблемы государства в трудах Ст. Ориховского', Отечественная общественная мысль эпохи средневековья (Историко-философский очерк), К.

Литвинов Володимир, 2000. `Ренесансний гуманізм в Україні (Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII століття)', К.

Оріховський Станіслав, 2004. `Твори', К.

Платон, `Politicica', V 473 CD; 292 В - Е.

Размещено на Allbest.ru