Аргументація в світоглядній дискусії: релігійний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Аргументація в світоглядній дискусії: релігійний аспект

Проведений аналіз структури тез і обґрунтувань у різних видах дискусії. Автор демонструє, що логічні структури переконання опонента забезпечують тільки співвіднесення аргументів, а не самих основ світоглядних розбіжностей. Досліджувана проблематика ставить нас перед необхідністю поглибити аналіз параметрів світоглядної дискусії, зокрема в релігійній сфері, в якій головним є не логічний, а екзистенціальний її аспект. Досліджено, що специфіка світоглядного типу дискусії полягає у принциповій неексплікованості світоглядних аксіом на рівні аргументації. Доведено, що специфіка аргументації світоглядної дискусії полягає у виявленні та співвіднесенні світоглядних аксіом у їх немодифікованому апологією вигляді.

Актуальна на сьогоднішній день постметафізична модель світу перебуває в процесі активних дискусій, відображених у багатьох наукових збірниках, скажімо: «Когнітивний підхід» (2008) [13], «Комунікативна реальність. Епістемологічний підхід» (2009) [14], «Світоглядні імплікації науки» (2004) [21], «Епістемологія вчора і сьогодні» (2011) [24] та ін. [18; 27]; монографіях, наприклад: М. М. Ростової (2017) [20], дЖ. П. Мануссакіса (2014 року) [17], Є. В. Борисова (2009) [2], С. Жижека (2011) [9], Д. Хофштадера (2003) [23], наукових статтях, як-от: І. О. Бєляєва (2007) [1], О. М. Гагінського (2015) [5], Б. С. Диніня. (2016) [8], А. Е. Зімбулі (2005) [10], Дж. Капуто (2011) [11], доповідях конференцій тощо.

Метою нашої статті є дослідження аргументації у світоглядній дискусії в релігійному контексті.

Публікації останніх років свідчать про відсутність єдності в середовищі філософів. Безумовно, це пов'язано із занепадом метанарацій у філософії постмодерну. Відсутність загальнозначущих істин і підвищений рівень плюральності світоглядних установок також є атрибутом періоду постмодерну і сучасності. Саме поняття особистості, будучи поставлено під питання, осмислено багатьма течіями як ланцюжок означників, які «нескінченно ковзають» поверхнею смислових знаків, будучи нездатними усвідомити ні трансцендентність у суб'єкті, ні «трансцендентність знаку» [7, с. 466]. Все частіше світогляд людини осмислюється як формації знакових систем і мемів [12], а особистість («Я») і світогляд - як еволюційно-природне явище [25; 26]. В епістемології в цілому фіксується «відсутність єдиної дисциплінарної матриці культури, роль якої до Нового часу виконувала релігійна картина світу» [16, с. 17]. У філософії постулюється поняття «неодетермінізм», «самоорганізація», «нелінійність» як інструменти відмови від суб'єкт- об'єктної бінарної опозиції, загальне збільшення конгруентності понять і методологій. Наприклад, у роботах В. О. Лекторського [15] або В. І. Овчаренка [19, с. 803].

Основною метою дискусії є досягнення певного порозуміння між учасниками, до якого вони прагнуть, які не розтотожнюючись з основними посилками своєї позиції. Також важливе виявлення загальних основ і причин розбіжностей сторін. Якщо скористатися більш архаїчним виразом, то можна сформулювати, що мета дискусії - набуття світла істини для всіх учасників. Водночас антагонізм світоглядних систем нерідко вносить полемічний характер в обговорення різних світоглядів. Полеміка відрізняється від дискусії своєю структурною конфронтаційністю. Сутність полеміки висловлює переклад цього грецького слова polemicos - «войовничий, ворожий». Отож, основна її мета - перемога над опонентом, вербальне придушення його впливу за допомогою розгорнутої аргументації.

Перш ніж ввести поняття світоглядної дискусії, ми повинні дати аналіз структури класичної дискусії і типів її аргументації, на відміну від специфіки аргументації в дискусії світоглядного типу.

Аргументом є твердження, яке покликане або підтвердити, або спростувати тезу раціональним шляхом. Аргументація є невід'ємною частиною діалогу, найважливішою частиною дискусії і головним змістом полеміки. Вона виникає як результат непереконливості тези або її аспектів для слухача. Необхідність у підкріпленні своїх слів доведеннями передбачає, в свою чергу, пристосованість до параметрів сумніву співрозмовника. Шляхи генерації словесних аргументів можуть бути різні, наприклад: спрощення, зміщення акцентів, апеляція до аналогів, прецедентів, авторитетів, зміна термінології, риторичні прийоми і т.д. Тому для будь-якої дискусії аргумент стає сполучним початком у взаєморозумінні сторін. Аргумент як інструмент посилення неприйнятної тези покликаний бути посередником і представити тезу прийнятною. Характер побудови аргументів визначає рівень дискусії, обумовлює досяжність її цілей і завдань. Ю. Ю. Ветютнев у статті «Аксіологічні підстави аргументації в дискусіях про праворозуміння» розділяє аргументацію на риторичну і філософську: «У першому випадку завдання аргументів зводиться виключно до того, щоб вплинути на чужу позицію, переконати її носія; у другому випадку аргументація спрямована, перш за все, на те, щоб виявити підстави власного мислення» [4, с. 89]. Продовжуючи цю думку, ми можемо сказати, що у Ю. Ю. Ветютнева риторичне зараховане до жанру полеміки, а філософське «виявлення підстави власного мислення» є фундаментом світоглядної дискусії.

Аргументи набувають значення для тезисів тільки тоді, коли ми виводимо з них тезис. Процесом виведення тезису з аргументів є демонстрація. Вона завжди виражається в формі умовиводів. Демонстрація як форма доказу є одним із елементів умовної залежності тезису й аргументу. Оскільки умовивід може бути дедуктивним або індуктивним, то і доказ за способом логічного зв'язку тезису та аргументів (демонстрації) може відбуватися або у формі дедуктивного, або у формі індукційного умовиводу. Однак у світоглядній дискусії дедуктивна форма демонстрації не може мати строгої доказової сили, тому що різні світогляди (наприклад, раціоналісти та інтуїтивисти) найчастіше виходять із різних уявлень про спільні посилки. Власне, це і робить розбіжність між опонентами світоглядною. Те ж належить і до індуктивної форми демонстрації, оскільки перенесення свого досвіду та світоглядних кліше на співрозмовника у таких випадках приводить до неправильної інтерпретації світогляду опонента.

Аргументації дискусії діляться на окремі види. Генетична аргументація демонструє походження тезису, його термінів та понять. Цей тип аргументів цілком годиться для світоглядної дискусії з тією умовою, що про виникнення своєї теми зі своєї свідомості буде свідчити сам суб'єкт дискусії, а не його опонент. Останній, у цьому випадку, навіть якщо і виявиться правим, то все-таки не буде переконливим для співрозмовника.

Навіть пряма аргументація, в якій аргументи і демонстрація звернені безпосередньо до тези, також не може цілком претендувати на доказовість, тому що демонстрація будь-якої з форм зв'язку аргументу і тезису, як було зазначено вище, не є переконливою, коли опоненти виходять із різних світоглядних аксіом. Тим паче це стосується непрямої аргументації (антитез). Наприклад, цінність свідомості та її наслідків для європейця й індуса аксіоматично різні. Тому за допомогою генетичних, прямих і непрямих аргументів, а тим більше апагогічної (антитезисної) форми доказу, переконати в зворотному неможливо.

Світоглядне протистояння, незважаючи на багатовікову історію, малоефективне. Його завдання, історично пов'язані з полемічними, втілились у формулі, яка передбачає нескінченне нарощування аргументації, множення полемічних шкіл і прийомів. У ряді випадків результатами світоглядної полеміки було подальше загострення відносин між сторонами. Наприклад, рання мусульмано-християнська полеміка УШ-ІХ ст. тільки доводила до ескалації протистояння і взаємну напругу. Те ж стосується і численних публічних суперечок радянського атеїзму і представників релігійного світогляду 1920-х років.

Саме протиставлення полеміки як формату співвіднесення позицій змінює світоглядні позиції сторін у «бойову» модель і, таким чином, ми маємо справу вже не з початковим, а з іншим модусом цих позицій. У цьому модусі вони вносяться в поле дискусії вже відповідно сформульованими, так би мовити, в експортному («таранному») варіанті. Завдання формулювання змінюється з «ось, як я думаю» на «ось, як правильно я думаю», тобто асерторичне судження обтяжується аподиктичністю.

Ця протилежність підштовхує співрозмовників до того, щоб демонструвати «сильні сторони» і нівелювати слабкі місця своїх світоглядних теорій. Наприклад, віруюча людина, екзистенційно відчуваючи в собі змішання сил і тенденцій, зокрема віри, духовного зору і сліпоти, невіри і сумніву і т.п., у режимі полеміки постає як чиста віра у плоті. Ця редукція невипадкова. Вона покликана забезпечити наявність тих компонентів свідомості, яких поза дискусією може не бути зовсім або вони існували в набагато менш визначеному стані. Це, перш за все, чіткість і категоричність всіх суджень, особливо базисних. По-друге, побоювання бути поглинутим більш широким (ліберальним) світоглядом спонукає до очищення світоглядної картини від півтонів і потенційно компромісних результатів дискусії, які можуть бути сприйняті як фіаско. По-третє, сам жанр/дискурс опонування, в який потрапляють учасники, підштовхує їх до пошуку більшої контрастності суджень, особливо в відмінних аспектах світоглядів. Та ж пуризація відбувається в полемічних цілях і з атеїстом, агностиком та ін.

Експлікований назовні світогляд постає неру¬хомим, застиглим, тоді як він все ж таки змінюється з плином життя індивідуума, що відзначав ще Вільгельм Дільтей, зокрема: «всякому світогляду притаманний свій процес розвитку, в якому прояснюється його зміст» [6, с. 223].

Важливо зауважити і те, що при зіставленні світоглядних теорій, конкретній людині як її представнику, визначається другорядна роль, навіть так, що вона сама не владна модифікувати свою теорію відповідно до власного досвіду. Таким чином, уявлення позицій опонентів відбувається в контексті відомих відомостей про ці світогляди, так що часто сторони дорікають одна одній через вихід поза рамки своїх парадигм: матеріалізму, теїзму, православ'я, протестантизму і т.п., тобто уявлення опонентів про ці системи.

Значущою частиною будь-якої дискусії і полеміки є фіксація та підбір фактів в якості аргументів. У світоглядній дискусії вони можуть розглядатися лише на рівні механізму їх фіксації, тобто вказівки того, як та чи інша подія набуває статусу значущого факту. Ознакою того, що той чи інший факт або його теорія залучені штучно, слугує та обставина, що стверджуюча сторона, навіть після відкидання цього факту/аргументу, продовжує генерувати іншу аргументацію для підтримки попередньої тези. Це виявляє судження опонента як ціннісне судження. Факти, або фактичні дані, становлять основу багатьох систем доказів. Однак ціннісні твердження говорять про належне, навіть якщо реальність цьому протистоїть (приклад: красти не можна). Тому такі твердження не мають підстав спиратися на факти або свідоцтва, оскільки не є констатацією фактів, а ціннісним судженням. Відповідно, ціннісні тези не так доводяться, скільки констатуються. По суті, питання про перевагу тієї чи іншої позиції набуває характеру скоріше ближчого до етичного вибору, ніж до логічного наслідку.

Таким чином, загальний аналіз структури тез і обґрунтувань у різних видах дискусії показує, що логічні структури переконання опонента не досягають необхідної глибини, забезпечуючи тільки співвіднесення аргументів, а не самих основ світоглядних розбіжностей. Це ставить нас перед необхідністю поглибити аналіз параметрів світоглядної дискусії, в якій головним виявляється не логічний, а екзистенціальний її аспект.

Світогляд людини ніколи не зводиться до раціональних схем і побудов, його переконання й ідеали є фундаментальним рівнем його буття. З цієї точки зору, готовність поставити світогляду під сумнів, реальна спроба виявити альтернативу завжди передбачає глибоку духовну кризу (в будь- якому сенсі слова «духовність») учасників певної дискусії. Нормальна свідомість чинить опір цьому замаху на світоглядне ядро як місце перетину його ідентичності. З цієї причини, розрахунок на якийсь безболісний алгоритм дискусії, що ставить під питання самоідентифікацію, видається, на нашу думку, марним. Учасники, щоб відчувати себе комфортно, самою ситуацією змушуються частково блокувати реальний вимір того, що відбувається і, начебто, грати в світоглядну переоцінку цінностей, гіпотезувати її.

Для багатьох потенційних суб'єктів дискусії сам заклик до світоглядної ревізії є неприйнятним. Адже це передбачає у суб'єктів, що вступають у світоглядні дискусії, певний ступінь самокритичності до основ свого мислення і відкритості до іншої аксіоматики, готовності слухати співрозмовника, позиція якого традиційно є неприйнятною і тому багато в чому незрозумілою.

Наприклад, для представників фундамен- талістських і догматичних типів світогляду, релігії чи філософії («Ер^етіс йипгіаіїопаИєт») дискусія як дослідження питання - немислима. Для них припустимий тільки формат жорсткої полеміки, викриття і т.п., оскільки установка про абсолютну перевагу їх світогляду над іншими включена в аксіому самого цього світогляду. Тому вступ до конструктивної дискусії для догматичної свідомості вже означав би згоду на перегляд центральної аксіоми самосвідомості, що видається немислимим. Скажімо, в окремих православних колах факт добродушного діалогу Патріарха

Московського Кирила з Папою Римським Франциском засуджується як «єресь екуменізму». Російський філософ Дмитро Узланер, виділяючи «антирелігійних фундаменталістів», стверджує, що «фундаменталізм можна розуміти і поза релігійним контекстом» [22].

З іншого боку, суб'єкти філософського (релятивістського) підходу в дискусії часто відмовляються розуміти певну правоту догма- тистів, заздалегідь вважаючи їх позицію реліктом минулих епох, а їх представників - обскурантистами. «Занадто легко проповідувати терпимість і бути терпимим, - вказував на це російський філософ С. М. Булгаков, - не маючи нічого за душею, але спробуйте бути терпимим, гаряче вірячи в певну істину» [3, с. 66]. У цій фразі С. М. Булгакова є важливе для розуміння філософських основ дискусії підкреслення «запалу» як емоційно-вольової складової світогляду. Вона пов'язує в собі капітал особистого досвіду і конкретного теоретичного переконання. Навіть слово «визначену» тут не випадково, оскільки екзистенційні істини є результатом вибору чогось певного, що потім стає «запалом» інтелектуального життя. Цей вибір є не просто вибором думки або переваги. Переступаючи інтелектуальний рівень свідомості, він стає точкою самоідентифікації і внутрішньою відповіддю на питання про суть власного існування зі всією гамою і сумою переживань.

Таким чином, одностороннє бичування фундаменталістів за догматичність є виразним прикладом тієї ж вузькості мислення, що і сам фундаменталізм. Важливо розуміти, що кожен світогляд містить у собі свою систему самозбереження й упередження, що становлять її невід'ємну частину. Аналіз побудови аргументації дозволяє нам зробити висновок, що специфіка світоглядного типу дискусії полягає у принциповій неексплікованості світоглядних аксіом на рівні аргументації. Таким чином, специфіка аргументації світоглядної дискусії полягає у виявленні та співвіднесенні світоглядних аксіом в їхньому немодифікованому апологією вигляді.

дискусія аргументація релігійний

Список використаних джерел

1.Беляев, ИА., 2011. `Человек и его мироотношение. Мироотношение и мировоззрение', Научный журнал КубГАУ, Краснодар: КубГАУ, №09 (73), с.310-319.

2.Борисов, ЕВ., 2009. `Основные черты постметафизической онтологии', Томск: Изд--во Том. ун-та.

3.Булгаков, СН., 1994. `Свет невечерний: Созерцания и умозрения', М.: Республика.

4.Ветютнев, ЮЮ., 2013. `Аксиологические основания аргументации в дискуссиях о правопонимании', Юридическая техника. Ежегодник. Третьи Бабаевские чтения, Нижний Новгород, №7, с.88-90.

5.Гагинский, АМ., 2015. `Онто-теология и преодоление метафизики: М. Хайдеггер, Ж.-Л. Марион и христианская традиция', Вестник ПСТГУ I: Богословие. Философия, Вып.4 (60), с.55-71.

6.Дильтей, В., 1995. `Типы мировоззрений и обнаружение их в метафизических системах', Культурология. XX век. Антология, М., с.216-229.

7.Дугин, АГ., 2009. `Постфилософия: три парадигмы в истории мысли',_М.: Е.Д.

8.Дынин, БС., 2016. `Фальсификация веры, или Случилось ли жертвоприношение Исаака?', Вопросы философии, №4, с.15-24.

9.Жижек, С., 2011. `От Иова к Христу: прочтение Честертона через апостола Павла', Логос, №3, с.246-266.

10.Зимбули, АЕ., 2005. `Желание как модус нравственного мироотношения', Философия желания: Сборник статей, СПб., с.147-152.

11.Капуто, Дж., 2011. `Как секулярный мир стал постсекулярным', Логос, №3 (82), с.186-205.

12.Кениспаев, ЖК., и Серова, НС., 2017. `Религия как мем современной культуры', Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусство¬ведение. Вопросы теории и практики, Тамбов: Грамота, №9, с.97-99.

13.`Когнитивный подход', 2008, М.: Канон, Реабилитация.

14.`Коммуникативная реальность. Эпистемологический подход', 2009, М.: Иф РАН.

15.Лекторский, ВА., 2005. `Возможна ли интеграция естественных наук и наук о человеке', Наука глазами гуманитария, М.: Прогресс-Традиция, с.13-22.

16.Ляшенко, ДН., 2015. `Семиотическое моделирование реальности', Одесса: Печатный дом.

17.Мануссакис, ДП., 2014. `Бог после метафизики. Бого¬словская эстетика', К.: Дух і Літера.

18.`Наука глазами гуманитария', 2005, М.: Прогресс-Тра¬диция.

Размещено на Allbest.ru