Вітчизна, особистість і громадянські цінності в українському історико-філософському дискурсі першої третини ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вітчизна, особистість і громадянські цінності в українському історико-філософському дискурсі першої третини ХХ століття

Буття людини в суспільстві може, а, зрештою, й повинно відзначатися якістю особистісності, як адекватного способу відкритості та самореаліза- ції індивідуальності в суспільних, національно-культурних процесах [Див. напр.:6]. У світлі цього серед актуальних історико-філософських та соціальних проблем пильна увага в сучасних дослідженнях, зокрема, приділяється походженню, історичному генезису, умовам і перспективам формування громадянського суспільства як “простору” життєтворчості особистості. Суспільство упродовж історичного розвитку проходить різні етапи утвердження, вироблення історично, етнокультурно визначених форм та інституцій взаємодії із природою. Громадянське суспільство зароджується в умовах нової та новітньої західноєвропейської історії. Його визначальний репрезентант - активні прояви в усіх сферах життя громадянина, вільної особистості, яка, володіючи правами, демонструючи відповідний рівень розвиненості свідомості, розуміння особливостей і тенденцій суспільства, спромагається брати на себе відповідальність - людини-громадянина, як епіцентру соціокультурних процесів, відзначеної якостями громадянськості в умовах національної незалежності. Лише національна незалежність, вільний національно-культурний розвиток заснованого на демократичних цінностях суспільства, тобто, за умови зосередженості поступу на людській індивідуальності формуються та зміцнюються умови для “громадянської нації”. “Громадянська нація вбачає свою ідентичність не в етнічно-культурній єдності, а в практиці громадян, які активно користуються своїми демократичними правами на участь і спілкування. Ці республіканські компоненти громадянської спільноти - щось зовсім інше, ніж дополітична єдність на основі походження, певної традиції і спільної мови” [3, с. 345]. У першу чергу при цьому у дійсності розгортається процес виховання та морально-інтелектуального утвердження відповідної зазначеним тенденціям особистості, яка, практично реалізуючи останні, життєздійснюється як громадянин “громадянської нації”, вихованої етнокультурним, історичним, політичним поступом та утвердженням зобов'язально-відповідальної особистості. З погляду громадянської спільноти “початкове злиття національної свідомості з республіканськими переконаннями виконувало тільки функцію каталізатора” [3, с. 345]. Адже, скажімо, нині отримання громадянства в умовах “громадянської нації” - це, у певному сенсі, завжди необхідність у “стислій формі” проходження історичного шляху її утвердження: член громадянської нації повинен відповідати за своїми особистіс- ними якостями умовам буття громадянської нації, бути національно свідомим, відповідальним. “Той, хто сподівається отримати громадянство, мусить бути здатний і бажати стати членом даної історичної спільноти, долучитися до її минулого й майбутнього, до її способу життя й інституцій, у рамках яких її члени думають і діють. У суспільстві, що цінує незалежність і волевиявлення своїх членів, це вочевидь не вимога чистого послуху. Радше це вимога знати мову й культуру і визнавати ті інституції, які виховують громадян, здатних приймати самостійні й відповідальні рішення” [Цит. за: 3, с. 358-359]. Коли в новій та новітній історії держава, національна культура конституювалися в статусі визначальних умов буття людини-громадянина і громадянського суспільства. З одного боку, беззаперечна взаємозініційованість історичного поступу громадянських цінностей та політичних структур і розвитку індивідуально-осо- бистісних якостей, а з іншого боку, доконечність, також із врахуванням внутрішніх потреб, поглиблення відносин з іншими націями. Природно, що зазначені процеси успішно здійснимі у максимально відповідних цілям та завданням розвитку й збагачення громадянськості особистості формах демократії, свободи, відповідальності, патріотизму. Тому розуміння національної гідності особистості окреслюється ступенем її відповідності чинникам національно-культурної визначеності та буття, рівнем усвідомлення її особистісної відповідальності по відношенню до існуючого світу соціуму, національної культури. Національна гідність і відповідальність, відтак, завжди мають бути представлені у процесах індивідуаль- но-особистісного життєздійснення як своєрідна гарантія його майбуття. Образ національно свідомої особистості є необхідною, максимально сприятливою для людського буття, в умовах соціальної дійсності, людських взаємин та співіснування. У сфері громадянського суспільства, як унормування суспільного співіснування людей, національне завжди є чинником визначення його атмосфери, покликане бути сприятливим першому. Разом з тим, і громадянське суспільство, його інституції, а в першу чергу - системи виховання й освіти, максимально зацікавлені в розвинених національній свідомості, самосвідомості, рівня національної ідентичності.

Індивідуальність є “іпостассю” формування, утвердження проявів, загальним “шляхом” особи- стісного самоздійснення людини у її якостях. Але, вочевидь, особистість не залишається “невразливою” у життєвих її процесах, що доконечно обертається нівелюванням її неповторності. Процесами життєтворчості індивідуальною постає особистість, конституйована в умовах громадянської, культурної активності. “Виникнення модерної української нації можна розуміти як наслідок взаємодії соціальних сил та ідей. Суспільні перетворення, які відбувалися на українських землях упродовж ХІХ ст., підготовили народ для сприйняття національної ідеології, розробленої працею кількох поколінь інтелектуалістів. Хоча на шляху формування й зміцнення громадянської зрілості українців, зазначає І. Лисяк-Рудниць- кий, з боку імперської влади створювалися численні перешкоди, які зазначені процеси відтягували на десятиліття, але все ж не на “довшу мету” [5, с. 532].

Критерії прогресивності соціально-філософських концепцій засновані на, у першу чергу, обстоюванні особистісної самодостатності, свободи життєдіяльності людини і суспільного буття, міжособистісних відносин та існування спільнот: завдяки реалізації свободи спромагається самоздійснюватися людині в усіх аспектах її існування і як особистість - у проявах внутрішніх, інтелектуально-духовних, свого сумління, і в сферах суспільно-політичній та матеріально-виробничій [Див. напр.:4]. Тому в цілому визнавалося, що людський індивідуум та його права, як вищі цінності, можуть і повинні розглядатися у статусі беззастережно пріоритетних у відношеннях із нацією, суспільством, державою чи окремими об'єднаннями і групами: права і свободи людини були тим незмінним за жодних умов стрижнем, навколо якого “горизонтально” та “вертикально” можуть і повинні об'єднуватися усі форми суспільного буття, політичної активності й культурної творчості, зманіфестовуючи ідеї гуманізму, демократії і свободи. В опублікованому 1905 року “Одвертому листі до галицької української молодіжі” І. Я. Франко, зокрема, зазначав: “Ми мусимо навчитися чути себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції” [10, с. 443]. “Ми повинні - всі без виїмка - поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадянськими болячками ...” [10, с. 443]. Але, більше того, на переконання І. Я. Франка, необхідно “. засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частиною його” [9, с. 443]. Національна особистість - статус людського буття, що віддзеркалює, у першу чергу, прояви її зобов'я- зальності щодо своєї вітчизни, можливості встояти у цих зобов'язаннях, не втрачаючи змістовної наповненості національно-культурних зв'язків та політичних завдань, збереження та примноження національно-культурних здобутків. Загалом, послаблення чи навіть втрата інтересу до своєї нації, її історичного минулого та до сучасних національно-культурних, політичних процесів національного буття є протиприродним станом, що, вочевидь, внаслідок його усе більшої незмістовності, позначається втратою сенсу. Національно-світоглядовим епіцентром при цьому постає ідея вітчизни, як інтегруючого чинника національно-культурних, історичних, соціально-політичних умов, потреб і завдань життєздійснення людини та її особистісних проявів.

Для українських мислителів початку ХХ століття

І.Франка, М. Грушевського, Лесі Українки, В. Ли- пинського, М. Міхновського розуміння вітчизни в якості беззаперечно визначальних, “формотворчих” чинників представляють свобода розвитку людської особистості, вільний національно-культурний розвиток і національна незалежність та громадянські цінності як засадничі умови соціального організму. Так, за виразом М. Міхновського: “... Коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальності єсть метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність єсть головна умова існування націй, а державна незалежність єсть національним ідеалом в сфері міжнаціональних відносин” [8, с. 425]. Скажімо, для М. Міхнов- ського ідея націоналізму розглядалася, як природно відповідна сучасним вимогам розвитку людської індивідуальності - космополітизму та гуманізму, бо ж останні - як “продовження” націоналізму. “Космополітизм розширює, розповсюджує ідеї вітчизни на цілий всесвіт” [7, с. 67]. Але “спілка спілок” реально здійснима щонайперше, вочевидь, завдяки історичному формуванню “єдності” спілок людей, які сформовані на засадах історичного досвіду природного переживання кожним індивідуумом своєї спільності з іншим представником спілки завдяки історично й культурно виробленим етнокультурним, національним та етносоціальним пріоритетам [Див. напр.:1]. Так, “окремі спілки найлегше можуть закладатись (розуміється, без примусу, без насилля державної ідеї) іменно поміж людьми, які вже з'єднані самою природою через спільну мову, психічну схожість, культурну близькість, здебільшого через економічну солідарність ...” [7, с. 67]. В опублікованій 1907 року статті “Свобода і автономія” І. Я. Франко зазначав, що сучасний розвиток “всіх громадянських сил” може й повинен здійснюватися за умов перебудови “всього громадського устрою”, вирішення питань демократизації суспільних інституцій та національно-культурного розвитку. На переконання українського мислителя, “розуміти азбуку державно-політичного життя” значить вибудувати для усіх мешканців країни вигідну і простору хату”. А для цього необхідне “найбільше скуплення духа і уваги на те, щоб винайти дорогу справжнього відродження суспільства” [11, с. 466]. Лише в органічній єдності зазначених складових набуває реального, відкритого до майбутнього боротьба за національне звільнення та вільний розвиток людської індивідуальності завдяки сформованим умовам громадянського суспільства. Так, за словами М. Міхновського: “Нехай кожен з нас пам'ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність” [8, с. 433]. “Цілісність” народу, вочевидь, може й повинна конституюватися щонайвищим поцінуванням кожної індивідуальності кожної людської особистості, гідного й відповідального його представника. “. Шлях для справді тривкого і плодючого розвою . основується на першому принципі всякого громадського життя - пошані до чоловіка, до його кровних інтересів, до його природних, невідчужених прав, таких як свобода слова й організації, як нетиканість домашнього огнища без суду, як свобода заробітку та переселення” [11, с. 467]. Демонструє позитивно-творче начало в умовах життєбуття та формах культури внутрішньо цілісна індивідуальність, спромагаючись встояти у потоці змін і привносити свій, “вищий” смисл у події та процеси громадсько-політичного, національно-культурного розвитку, демонструючи гідність своєї зо- бов'язальності. Перебування на рівні творчої індивідуальності відзначається адекватними “двобічними” спрямуваннями (щодо й індивіда і громадянського суспільства) позитивним їх взаємопов'язуванням завдяки зобов'язанням. Тому І. Я. Франко і наголошував: “... Думаю, що покликом нашим усю пору не може бути ані автономія sans phrase, ані федералізм sans phrase, але все і всюди: повна політична воля і рівність кожної людської одиниці, забезпечення її людських прав, а вже на тій основі автономія національності" [11, с. 473]. Історичний поступ нації, національно-культурного буття синтезуються утвердженням особистісності “громадянської нації” і розгортається на основі постійного вибору тих чи інших суспільних, державно-політичних форм та їх практичної реалізації на засадах відповідних національно-культурних цінностей.

Українська нація для української людини, як для національної особистості, безперечно, є нацією унікальною. Але для вихованої на засадах єдності високої культури громадянськості та національно-культурних цінностей такими сприймаються усі нації. “Будь-яка інша нація, що розглядається сама у собі, з любов'ю, - рівною мірою є унікальною” [2, с. 131; підкреслено мною - О.С.]. Національно-об'єднавчі ідеї І. Франка, В. Липинського, М. Грушевського, Лесі Українки, В. Винниченка, Д. Донцова, зманіфе- стовуючи особистісні начала людини, були великою мірою спрямовані проти упродовж тривалого історичного періоду зреалізовуваного в Україні колоніальним режимом психологічного насильства. Особистість же - це відвага тут-буття людини: людина як особистість відважується на возз'єднання минулого та майбутнього своєю життєтворчістю як самоздійс- ненням, формотворенням сучасності. А тому пе- ре-буваючи у першу чергу у сучасності (особистість завжди сучасна!) нині представляючи своїм життє- здійсненням майбутнє, органічно закорінена у минулому, особистість завжди, тією чи іншою мірою, звернена до вічності. І це відповідає її загальним буттійнісним спрямуванням. Для індивідуальності особистості характерна буттійнісна надмірність, позаяк ідеї, починання, як “ініціатори” її життєзді- яльності, є умовами її життєтворчості, особистість при цьому ніби “продовжена назовні” - “самопонов- люючись”. Дієвість реалізації обов'язку демонструє сповнення поваги як до минулого, так і майбутнього, що і поширюється у дійсності возз'єднанням особи- стісним життєздійсненням екзистенціальної закорі- неності національно-культурного досвіду та потреб і соціальних умов.

Безперечно, істотну роль у формуванні, утвердженні української політичної нації виконувало духовно-культурне життя, роль української інтелігенції, що виходила на передні позиції, особливо активізуючись, у перші десятиліття ХХ століття. Національна особистість була покликана володіти цілістю свого існування та життєпроявів, невтраченістю можливостей себе, синтезуючи внутрішній зміст національної ідеї, зманіфестовуючи ступінь розвиненості національної самосвідомості, у тому числі й моральної розвиненості, критики та самокритики. Але дана можливість реалізується практично завдяки активізації відповідної діяльності національної особистості, яка має перебувати у “необхідному місці та часі” національно-культурного буття, коли для неї дана потреба стає необхідною - вона не здатна її обійти. Національна - це особистість, яка спромагається перебирати на себе позицією своєї життєдіяльності від “імені нації”, коли завдання, цілі, ідеали та інтереси останньої сприймаються, переживаються та реалізуються процесами її життєздійснення в умовах громадянського суспільства.

Список використаних джерел

філософський національний об'єднання суспільство

1. Борусевич О. Етносоціальні пріоритети українців // Віче. - 1999. - № 11. - С. 105 - 109.

2. Вейль С. Укоренение. Письмо клирику. - К.: Дух і Літера, 2000. - 350 с.

3. Габермас Ю. Громадянство і національна ідентичність // Націоналізм: Теорії нації та націоналізму. Від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера. Антологія. - 3-тє вид. / Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К.: ВД “Простір”, “Смолоскип”, 2010. - С. 341 - 359.

4. Гошовський М.М., Кучерявий І.Т Ідея прогресу в соціальній філософії. - К.: Вища шк., 1993. - 159 с.

5. Лисяк-Рудницький І. Доля України в новітній історії // Історія філософії України: Хрестоматія. - К.: Либідь, 1993. - С. 521 - 541.

6. Максюта М.Є. Онтологія особистісності: Монографія. - К.: ПАТ “ВІПОЛ”, 2013. - 256 с.

7. Міхновський М. Націоналізм - всесвітня сила // Націоналізм: Теорії нації та націоналізму. Від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера. Антологія. - С. 66 - 68.

8. Міхновський М. Самостійна Україна // Націоналізм: Теорії нації та націоналізму. Від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера. Антологія. - С. 425 - 433.

9. Франко І. Поза межами можливого // Націоналізм: Теорії нації та націоналізму. Від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера. Антологія. - С. 434 - 446.

10. Франко І. Я. Одвертий лист до галицької української молодіжі // Франко І.Я. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. - К.: Держполітвидав, 1956. - С. 443 - 451.

11. Франко І. Я. Свобода і автономія // Франко І.Я. Вибрані суспільно-політичні і філософські твори. - К.: Держполітвидав, 1956. - С. 465 - 474.

References

1. Borusevych O. Etnosotsialni priorytety ukraintsiv // Viche. - 1999. - № 11. - S. 105 - 109.

2. Veil S. Ukorenenye. Pysmo klyryku. - K.: Dukh i Litera, 2000. - 350 s.

3. Habermas Yu. Hromadianstvo i natsionalnaidentychnist // Natsionalizm:Teorii natsii tanatsionalizmu. Vid Yohana Fikhte do Ernesta Helnera. Antolohiya. - 3-tie vyd. / Uporiad. O. Protsenko, V. Lisovyi. - K.: VD “Prostir”, “Smoloskyp”, 2010. - S. 341 - 359.

4. Hoshovskyi M.M., Kucheriavyi I.T Ideia prohresu v sotsialnii filosofii. - K.: Vyshcha shk., 1993. - 159 s.

5. Lysiak-Rudnytskyi I. Dolia Ukrainy v novitnii istorii // Istoriia filosofii Ukrainy: Khrestomatiia. - K.: Lybid, 1993. - S. 521 - 541.

6. Maksiuta M.Ie. Ontolohiia osobystisnosti: Monohrafiia. - K.: PAT “VIPOL”, 2013. - 256 s.

7. Mikhnovskyi M. Natsionalizm - vsesvitnia syla // Natsionalizm: Teorii natsii ta natsionalizmu. Vid Yohana Fikhte do Ernesta Helnera. Antolohiya. - S. 66 - 68.

8. Mikhnovskyi M. Samostiina Ukraina // Natsionalizm: Teorii natsii ta natsionalizmu. Vid Yohana Fikhte do Ernesta Helnera. Antolohiya. - S. 425 - 433.

9. Franko I. Poza mezhamy mozhlyvoho // Natsionalizm: Teorii natsii ta natsionalizmu. Vid Yohana Fikhte do Ernesta Helnera. Antolohiya. - S. 434 - 446.

10. Franko I. Ya. Odvertyi lyst do halytskoi ukrainskoi molodizhi // Franko I.Ya. Vybrani suspilno-politychni i filosofski tvory. - K.: Derzhpolitvydav, 1956. - S. 443 - 451.

11. Franko I. Ya. Svoboda i avtonomiia // Franko I.Ya. Vybrani suspilno-politychni i filosofski tvory. - K.: Derzhpolitvydav, 1956. - S. 465 - 474.

Размещено на Allbest.ru