Проблематизація відчуження в екзистенціальній філософії К. Ясперса

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державний вищий навчальний заклад «Донбаський державний педагогічний університет»

Проблематизація відчуження в екзистенціальній

Іванчук В.В.

Постановка проблеми у загальному вигляді та зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями. Роботи К. Ясперса належать до найважливішої філософської традиції ХХ століття, а його позиція з усіх питань, що стосуються існування індивіда, його особливості, відчуження та його подолання не може бути залишена без уваги.

Онтологічна проблематика у вигляді питання про буття є у К. Ясперса передумовою та умовою справжнього філософування: «У сучасному філософуванні, як і завжди, ідеться про буття. Воно точиться навколо полюса, якого ніколи безпосередньо не торкнеться. Це - знову і знову нескінченна спроба: у кружлянні все-таки потрапити на полюс. Тому філософування завжди наявне у своїй цілісності - або його немає зовсім. Воно намагається досягти максимуму прямоти; те, що абсолютно не окреслене формою й знанням, проти волі залишається непрямим. Сенс філософування є один, і несказана (unaussagbaгer) думка: саме свідомість є буття» [1, с. 21]. У цьому вбачається безсумнівна конгеніальність думки К. Ясперса його сучасникові й співвітчизнику - М. Г айдеґґеру.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Як й інші представники екзистенціальної філософії, зокрема М. Гайдеґґер, Ж.-П. Сартр, К. Ясперс пов'язує екзистенційно-антропологічний аналіз з онтологічною проблематикою, й насамперед, - з проблематикою буття. У своїй досить популярній праці «Духовна ситуація часу» (1932) філософ відразу ж ставить діагноз сучасній людині: «...індивід виявляється відірваним від власних коренів, коли усвідомлює себе в історично визначеній ситуації людського існування. Він ніби не може більше утримувати буття. Ми ж хочемо усвідомити підвалини дійсності, у якій живемо; тому вважаємо, ніби втрачаємо ґрунт під ногами; бо після того, як єдність, що не викликає сумнівів, виявилася розбитою вщент, фіксуємо тільки існування, з одного боку, усвідомлення нами й іншими людьми цього існування - з іншого» [3, с. 288].

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Проаналізувати трансформацію концепту відчуження в роботах К. Ясперса.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. К. Ясперс номінує сучасний стан людини кризою духовності, кризою власне свідомості, кризою та трагедією особистісного буття. «Поширилася свідомість того, що все стало неспроможним; немає нічого, що не викликало б сумнівів, ніщо справжнє не доведене; існує лише нескінченний кругооберт, що містить взаємний обман і самообман за допомогою ідеологій. Свідомість епохи відділяється від всякого буття і замінюється тільки самою собою. Той, хто так вважає, відчуває і самого себе нічим» [1, с. 296]. К. Ясперс перераховує причини, що зумовили таку радикальну кризу особистості в середині XX ст. Серед них можна виділити стрімкий науково-технічний прогрес, супроводжуваний відчуженням особистості від її власної майстерності, а саме, техне, формування масових феноменів у всіх сферах життя суспільства й репресивного апарату для його реалізації.

Як і багато інших представників екзистенціальної філософії, К. Ясперс розуміє, що джерело відчуження не може бути поза людською сферою. Також це джерело не може перебувати в зовнішніх стосовно індивідуума соціально-економічних взаєминах. Останні є площиною, на якій триває драма людського відчуження, але вони жодним чином не є її причиною. Це засвідчує загальна антропологічна схильність екзистенціалізму, від тези про первинність (пріоритети) існування перед сутністю й до тенденції до граничної індивідуалізації та нюансування екзистенціальних концепцій.

Отже, сутність людського, так само як і сутність людської гідності й недоліків, треба шукати власне у людині. Ця позиція зовсім не така прозора, як видається, оскільки люди, зокрема й філософи, наполегливо шукали й продовжують шукати сутність людини поза самої людини. Ця тенденція триває й дотепер і становить найважливіший елемент усіх редукціо- ністських антропологій, які спрощують людини до комплекту соціальних характеристик, до деяких економічних детермінант, до фізіологічних характеристик, психологічних особливостей тощо.

Ця тенденція настільки узвичаєна у творах багатьох дослідників необіхевіористського, позитивістського спрямування, що питання про побудову нередуційованої й нередукціоністської філософської антропології, залишається е (якщо не більше) актуальним, як і за часів Карла К. Ясперса.

Підґрунтям зазначеної кризи особистості, як вважає К. Ясперс, є розрив між її справжнім, споконвічним буттям і зовнішнім фактуальним буттям як масового, уніфікованого суб'єкта. Генеза сучасної цивілізації зумовила той факт, що людина втратила своє буття (на думку К. Маркса, вселюдського буття): «Людина не може бути людиною, якщо вона відірвана від свого ґрунту, позбавлена усвідомленої історії, тривалості свого існування» [3, с. 323]. Замість того, щоб бути вселюдською істотою, людина розчиняється в зовнішньому вселюдському, водночас, останнє не залишає їй шансу для власної історії. «Розширюючи своє існування, людина жертвує своїм буттям, у якому знаходить себе» [3, с. 335]. Результатом такої трансформації є соціальне відчуження людини й соціальна криза, що має вияв у нівелюванні соціальних інститутів і їх перетворенні на формальний масовий механізм здійснення політичних рішень. Усе це позначається на системі суспільних цінностей, кризі стосунків, освіті, яка на сьогодні найменше піклується про формування цілісної та гармонійної людини, трансформуючи вихованця на ідеально підігнаний гвинтик державної машини або технологічного процесу: «Якщо субстанція цілого стала викликати сумніви й перебуває в стані розпаду, виховання стає невпевненим і роздробленим» [3, с. 353].

Відчуження, на думку К. Ясперса, є існуванням людини в знеособленій формі, якоїсь соціальної функції, тоді як її справжність, її самість - це найбільш індивідуалізована невідчужувана сутність індивіда. Зіткнення масових знеособлених форм соціальності й особистісного свавілля, сутності та існування - це і є боротьба людини із соціальними формами відчуження. Філософ наголошує на неусув- ності цього протиріччя: «Напругу між універсальним апаратом існування та дійсним світом людини не може нівелювати» [169, с. 324]. Водночас, К. Ясперс не вважає нинішній стан людини безвихідним, на думку автора, вона зобов'язана сформувати рятівне для себе рішення проблеми, бо альтернатива досить гнітюча: «Духовна ситуація вимагає на сьогодні свідомої боротьби людини, кожної людини за її справжню сутність ... Вона повинна, зважаючи на власну незалежність, оволодіти механізмом свого існування або, перетворившись на машину, скоритися йому» [3, с. 399]. Це й демонструє вже зазначене прагнення філософа віднайти джерело відчуження людини і його подолання в її власному бутті, її власній цілеспрямованій діяльності. Ці рядки ілюструють деяку схожість на основну тенденцію та мотив класичного психоаналізу, засновник якого акцентував на завданні звільнення людського Я від дії несвідомих мотивів і безособової соціальності - там, де було «Воно», має стати «Я». Такий збіг не можна вважати просто випадковим, зважаючи першу професію філософа (лікар) і загальні тенденції розвитку західноєвропейської думки.

Повернення справжнього буття в знанні, за К. Ясперсом, означає слідування його споконвічного воління, на противагу практичній придатності й зумовлює раціональність. «Майбутнє там, де зберігається напружена єдність методів знання, де спеціальне знання пронизане буттям, а філософування - особливістю світу» [3, с. 403]. (Можна зафіксувати суголосність ідеям особистісного знання М. По- ланьї). Безвідносність, розірваність тимчасового існування людини повинна долатися завдяки усвідомленню спадкоємності, вибудовуванню історичних зв'язків сьогодення з минулим, у єдності яких особистість знову віднаходить цілісність своєї історичної долі. «Занурення в історію» як повернення до самого себе може бути досягнуто як сила шанування, як концентрація в професійній праці і як винятковість в еротичній любові, бо ці екзистенційні способи транслюють безперервність, безкомпромісність і смислову спрямованість самобуття. Це важкий тягар збереження авторитету духовних сил означає постійне насильство стосовно самого себе, пафос якого - можливість вирішення надзавдання. К. Ясперс є мислителем атеїстичного екзистенціалізму, тому він не вважає можливою апеляцію до якоїсь божественної сили, проте філософ убачав значення трансценден- ції в житті людини, умовно дотримуючись максими «у житті кожної людини має бути щось більше, ніж вона сама й чому вона зобов'язана служити». У своїй основній філософській праці К. Ясперс окреслює принципи й значення трансцендування для власне існування людини, навіть для її нормального, нетрансцендентного буття.

Оскільки відмовитися від створеного людиною апаратного світу неможливо, треба виробити таке ставлення до нього, яке, при збереженні залученості до його реальності, залишало б простір для здійснення справжнього самобутнього. Залучення особистості до світу в її істинному значенні здійснюється в декількох напрямах: оволодіння технічними світом в тому сенсі, щоб «знову досягти безпосередньої присутності людського буття в усіх речах світу» [3, с. 401], тим самим віднайшовши перевагу над ним. Перевага над технікою означає, однак, не перевагу над природою, а новий, більш інтенсивний рівень єдності з нею. Техніка створює умови цілісності життєвого світу особистості, а ключ до її оволодіння міститься в оволодінні автентичним цієї мети знанням.

Власний філософський підхід до звільнення людини К. Ясперс позначає словосполученням «філософська віра». Завдяки їй особистість пробуджується й опиняється під дією «сили самобуття»: «Ця сила нехтує можливістю пояснювати зовнішніми причинами те, що виникає або втрачається у свободі. Вона вважає, що покликана до найвищого й живе в напрузі через здійснюваний на саму себе примус, в опорі того, що є тільки існування, в податливості відносної здатності чекати, у винятковості історичної зв'язку ... Вона - віра, філософська за своїм характером, яка в ланцюзі окремих людей, які передають одне одному факел, здатна до нового творення» [3, с. 412]. Само- буття існує лише разом з буттям свого часу, примушує жити тільки свого часу, є творінням світу.

Філософська віра, або нова філософія, запропонована К. Ясперсом як подолання всеосяжної кризи людини в сучасному суспільстві інтерпретується не в раціональному, а в соціально-психологічному аспекті. Мислитель вважає, що філософія повинна бути запаспортизована не в наукових поняттях, а завдяки психологічним термінам. Це й зумовить виконання, на думку К. Ясперса, основного завдання філософії - спонукати людей до індивідуального життя, допомагати людині усвідомити сенс свого існування. Філософський підхід, сформований К. Ясперсом, пов'язаний не з раціональним розумінням проблем соціуму, а тільки з трансформацією ставлення людини до соціуму. Треба зазначити, що в межах філософської методології, що розуміється більш широко, позиція К. Ясперса є досить суперечливою. Акцентуймо на феноменологічному дискурсі й боротьбі з психологізмом в логіці й епістемології. Завдання ототожнення антропологічної, а тим більше, онтологічної проблематики та психологічних проблем, нехай навіть фундаментальних, є досить спокусливим, проте, насправді, є ще одним різновидом наукової редукції, ще одним антиметафізичним проектом.

Цю тенденцію до психологізму можна зафіксувати у К. Ясперса в його трактуваннях поняття екзистенція, яка протистоїть трансценденції. Екзистенцію К. Ясперс інтерпретує як саморефлексію особистості в умовах тотального відчуження. Підґрунтям екзистенції філософ вважає сутність або статус особистості у світі. «Ми - можлива екзистенція: Ми живемо з витоків, які перебувають за межами наявного буття, що стає емпірично об'єктивним, за межами свідомості взагалі й духу. Ця наша сутність має вияв: 1) у незадоволеності, яку відчуває людина, бо їй постійно притаманне відчуття якоїсь невідповідності своєму буттю, власному знанню, своєму духовному світу; 2) у безумовному, якому як своєму справжньому самобутті або як тому, що їй зрозуміле й значущо сказане, підпорядковується наявне буття; 3) у невпинному прагненні до єдиного, бо людина не задовольняється ні одним із способів впливу всеосяжного на себе, ні усіма разом, а прагне до єдності в підвалинах, які тільки і є буття й вічність; 4) в усвідомленні незбагненного спогаду, ніби він також розуміється на творінні (Ф. Шеллінґ) або ніби може згадати те, що споглядав до буття світу (Платон); 5) в усвідомленні безсмертя не як продовження життя в іншому образі, а як нищівного часу укриття у вічності, що вважалася людині як спосіб безупинної дії в часі» [3, с. 426-427].

Подібні тези висловлює філософ і в основній праці «Філософія» (1932), де екзистенційний аналіз отримує найбільш вражаюче застосування. Ця робота К. Ясперса є філософською енциклопедією відчуження. У ній відбито ґенезу екзистенції від неусвідомле- ного самовідчуття й усвідомлення своєї присутності, через просвітлення й досягнення певного рефлексивного стану і, нарешті, до справжнього усвідомлення власної цінності та своїх завдань.

Тому важливо відзначити таке. По-перше, шлях екзистенції до своєї надлишкової значущості є нічим іншим, як відбиттям етапів психологічного розвитку кожної особистості, кожного зрілого людського індивіда. Можливо, у цьому позначилася споконвічна професія філософа, хоча в загальному вигляді такий підхід є цілком прийнятним. По-друге, і це важливо для мети репрезентованої дисертації, К. Ясперс піддає радикальному злому традиційну марксистську й позитивістську схему, де відчуження виникає на певному етапі розвитку суспільства, а потім зникає разом із соціальними реформами або в процесі соціальної революції (у разі марксизму). Відчуження, на думку К. Ясперса, є досить фундаментальною характеристикою самої екзистенції, власне людини, її ментальності. Воно супроводжує її так саме, як трапляються певні дитячі хвороби, якими просто треба перехворіти для подальшого нормального розвитку. У певному сенсі, відчуження людини від її сутності, від її справжнього буття - є не що інше, як хвороба росту, що згодом буде вилікувала. Тому статус людини в сучасному світі К. Ясперс розуміє як переломний, саме в цьому й полягає фундаментальне питання - чи зуміє людина як родова істота зберегти свою природу в межах індустріального суспільства, у процесі підпорядкування його безособовим, сублімованим силам або ми більш не можемо говорити про людину, як автономного й самодіяльного суб'єкта.

Власне філософію К. Ясперс інтерпретує як те, що стосується людини і її статусу у світі: «Філософія - ризикована ідея проникнення в неподоланні підвалини людської самовірогідності, - як вчення істини, подане на розсуд кожного» [1, с. 19]. Відповідно, філософування розуміє мислитель як шлях людини, яка осягає буття у своєму часі, історично. Це єдиний спосіб саморозуміння суб'єкта, який філософує. Переносячи окреслену ситуацію на розуміння відчуження як всеосяжного екзистенціального стану, можна відзначити, що К. Ясперс не лише ставить діагноз, а й досить песимістично ставиться до перспективи лікування хвороби.

К. Ясперс у своїх роботах залишається на позиціях бінарного підходу, де проблематику відчуження розглядають у площині опозицій «хвороба - здоров'я», «ідеальне минуле - недосконале сьогодення» тощо. Ідентифікація суб'єкта в сучасних соціальних системах - принципово багатовимірна топологічна модель, для якої подібні опозиції аж ніяк не є єдиною культурною або гносеологічною складовою. Самоіденти- фікації людини й уявлення про сутність є незрівнянно більш широкими, що не можуть бути охоплені опозицією «відчуження - причетність», оскільки те, що за одним аспектом є відчуженістю, може бути істинною залученістю, на думку людини, або з позиції певної соціальної групи, що й спостерігаємо на сьогодні. відчуження ясперс антропологічний екзистенціальний

Тому більш сучасним постає ідеографічний підхід - тогочасна для К. Ясперса парадигмальна теоретична настанова на аналіз реальності як принципово невиразної в бінарних опозиціях і такої, що не виражається засобами традиційних гносеологем, налаштованих на пізнання завдяки пошуку загальних законів і загальних дескрипцій. Можна припустити, що перехід від традиційної культури до культури сучасного некласичного типу характеризується принциповим переходом від номотетичного стилю мислення до позицій ідіографічного підходу. Цей термін був залучений В. Віндельбандом у контексті неокантіансько- го дистанціювання природничо-наукового пізнання, орієнтованого на номотетику (грец. пвтві' - закон і ґвґів - встановлюю), і пізнання гуманітарного, що опирається на ідіографіку (грец. ійо - особливий, незвичайний і grapho - пишу). Так, природничі науки мають на меті експлікацію й обґрунтування загальних законів, що відбивають стійкі й регулярні взаємини між феноменами, тобто осягнення стійкої форми реальних предметів, то гуманітарне пізнання має на меті в описі окремих фактів громадського й ментального життя людей виявляти найнепомітніші зв'язки й відтінки індивідуального змісту.

Власне, К. Ясперс пропонує проект індивідуального вдосконалення людини й відмови від будь-яких радикальних соціальних перетворень. Такий підхід дуже близький до позиції, висловленої авторами «Віх (Карбів)» у царській Росії в 1908 році. Інтелектуал, втомлений як від репресивної влади, так і від репресивної та агресивної революціонарності, пропонує досить консервативний спосіб трансформації людини в якусь нову, високоінтелектуальну й моральну особистість. Низка дослідників акцентує з огляду на це на знаній утопічності проекту подолання відчуження в роботах німецького філософа.

Значення філософії К. Ясперса щодо поняття відчуження полягає звичайно не в тих численних «шифрах», які філософ виявляє в процесі розгортання екзистенції. Учений, лікар, психотерапевт прагне досконало проаналізувати свій предмет, побудувати класифікацію досліджуваних феноменів, окреслити джерела їх походження й спрогнозувати розвиток захворювання. К. Ясперс у цьому випадку спрацьовує як системний діагност відчуження й пропонує свій варіант лікування хвороби.

На думку мислителя, ефективний шлях подолання помилки не може бути цілком зумовлений будь-якими соціальними практиками, революціонарною пасі- онарністю, радикальними політичними переворотами тощо. К. Ясперс протягом першої половини ХХ століття зміг зафіксувати достатню кількість спроб реалізації подібних проектів, а також і результатів їх реалізації. Чи треба дивуватися, що філософ, як і багато представників окресленого напряму, прагне, по-перше, перетворити поняття відчуження на вихідну онтологічну структуру, а по-друге, запропонувати більш помірні способи подолання цього феномену. Для К. Ясперса, як, втім, і для М. Гайдеґґера або Ж.- П. Сартра, відчуження зовсім не є якоюсь випадково виниклою проблемою або неприємністю, так само як не є результатом роботи якогось безособового економічного механізму, бездушної машини капіталістичної експлуатації, як це розуміють марксисти. Навпаки, відчуження - це закономірний результат тисячолітнього розвитку людської цивілізації, економічний чинник відіграє тут далеко не головну роль.

Висновок

Витоки відчуження треба відшукувати в способі буття людини у світі, у її домінувальних змістовних орієнтирах, оскільки саме вони й впливають і на формування відповідних економічних моделей, і на численні аспекти соціального відчуження, і загальну психологічну невлаштованість людини. Зазначений підхід при всій його поміркованості привертає увагу до одного з найважливіших і навіть найважливіше джерело відчуження - власне людини, зокрема не тільки людини взагалі, у її родовій сутності, а й кожної людини, будь-якого конкретного індивідуума. Така позиція щодо проблематики відчуження К. Ясперса, на нашу думку, є значущим внеском у розвиток цього питання й привертає увагу до низки індивідуалізувальних аспектів категорії відчуження, які й дотепер недостатньо досліджені.

Список використаних джерел

1. Ясперс К. Философия : в 2 кн. Кн. 1: Философское ориентирование в мире / пер. с нем. А. К. Судакова. М.: Канон+ ; Реабилитация, 2012. 84 с.

2. Ясперс К. Философия : в 2 кн. Кн. 2: Просветление экзистенции / пер. с нем. А. К. Судакова. М.: Канон+ ; Реабилитация, 2012. 448 с.

3. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М.: Политиздат, 1991. 527 с.

Анотація

У статті досліджено трансформацію концепту відчуження в роботах К. Ясперса, який є мислителем, що поєднує наукову строгість з безумовним розумінням антропологічних, екзистенціальних і психологічних аспектів і нюансів проблеми відчуження. Маніфестовано, що відчуження, на думку К. Ясперса, є існуванням людини в знеособленій формі, у якості певної соціальної функції, тоді як її справжність, її самість - це найбільш індивідуалізована невідчужувана сутність індивіда. Зіткнення масових знеособлених форм соціальності й особистісного свавілля, сутності й існування це і є боротьба людини з соціальними формами відчуження.

Ключові слова: людина, буття, самобуття, криза, сенс, відчуження.

The article investigates the transformation of the concept of alienation in the works of K. Jaspers, who is a thinker, combining scientific rigor with unconditional understanding of the anthropological, existential and psychological aspects and nuances of the problem of alienation. It is manifested that alienation, according to K. Jaspers, is the existence of a person in an impersonal form, as a certain social function, whereas its authenticity, its self - is the most individualized inalienable entity of the individual. The collision of massive impersonal forms of social and personal arbitrariness, the essence and existence of this is the struggle of man with social forms of alienation.

Keywords: man, being, self-being, crisis, sense, alienation.

Размещено на Allbest.ru