Філософсько-антропологічні ідеї Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича: компаративний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-антропологічні ідеї Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича: компаративний аналіз

Мацап'як О.І.

Анотації

У статті проведено порівняльний аналіз філософсько-антропологічних ідей Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича на основі комплексного застосування компаративного підходу та таких важливих філософських методів як діалектичний, феноменологічний та герменевтичний. Визначено міру ідейного зв'язку між філософами, спільне та відмінне в їхніх поглядах щодо проблем сутності та способу буття людини, гідності, свободи, щастя та сенсу життя. філософський герменевтичний діалектичний

Ключові слова: людина, сутність, екзистенція, розум, серце, воля, мораль, життя.

The article presents a comparative analysis of the philosophical- anthropological ideas of Arthur Schopenhauer and Pamphil Yurkevich on the basis of the comparative approach combined with dialectic, phenomenological, and hermeneutical philosophical methods. The ideological connection between the philosophers, their common ideas and the diversities in their views on the problems of human being and essence, human dignity, freedom, happiness and life sense have been revealed.

Keywords: a person, essence, existence, mind, heart, will, moral, life.

Людина, проблема її сутності та буття є осердям чи не більшості відомих філософських рефлексій. Кожна епоха розглядала людину під кутом зору, який в соціокультурному сенсі був для неї найбільш характерним. Проте, коли мова йшла про філософський погляд на людину, то він, зазвичай, містив також і контроверсійні та навіть випереджаючі для свого часу світоглядні елементи, а саме ті універсалії, які ставали засадничими для формування нової парадигми мислення. Від самого початку ХІХ ст., а особливо у буремному ХХ ст. простежуємо поступовий перехід від домінування натурфілософських досліджень, послідовного сцієнтизму, до посилення філософсько-антропологічної проблематики у наукових пошуках. Об'єктом досліджень, як і в премодерну епоху, виступає людина з її "внутрішнім світом". Зацікавлення такими одвічними екзистенційними проблемами, як сенс життя, смерть та безсмертя, свобода, любов і щастя, як показує історичний досвід, особливо посилюється на зламі епох, коли людина намагається вистояти супроти наростаючих суспільних суперечностей, знайти відповіді на складні і доленосні питання. Особливо це виразно ілюструється філософсько-антропологічними візіями таких знакових постатей в історії європейської філософії, як Артур Шопенгауер та Памфіл Юркевич.

З огляду на зазначене, метою нашого дослідження є здійснення компаративного аналізу філософсько-антропологічних ідей Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича, що одними з перших, в межах європейської філософії Модерну, застосували некласичні принципи філософування. Дана мета реалізується завдяки комплексному використанню таких філософських методів як діалектичний, феноменологічний та герменевтичний.

Історіографія проблеми представлена науковими розвідками як українських, так і зарубіжних дослідників, таких як Ярослав Гнатюк [1], Максим Дойчик [2; 3; 4; 5; 6; 7], Михайло Скринник [8], Дмитро Чижевський [10], Микола Шлемкевич [11], Ірвін Ялом [15] та ін. Аналіз ідейної спадщини як окремо Артура Шопенгауера, так і окремо Памфіла Юркевича здійснювався ними в історико-філософському контексті, проте в компаративному вимірі не достатньо висвітлений.

Вихідним пунктом нашого дослідження є початкове визнання того, що філософські ідеї Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича мали значний вплив на формування європейської філософії, що особливо прослідковується, починаючи з другої половини ХІХ ст. Проте, тут варто одразу зауважити, що на відміну від Памфіла Юркевича, Артур Шопенгауер так і не створив власної філософської школи, і замість академічних, більшою мірою, використовував інші сучасні йому можливості та засоби для виходу на більш широкий публічний загал. Це зумовило також і особливі шляхи ідейного впливу кожного з вказаних мислителів на становлення європейської філософії. Принагідно, слід визнати, що питання наявності прямого впливу Артура Шопенгауера на самого Памфіла Юркевича і на сьогодні залишається відкритим. В той же час, варто зробити спробу визначити міру ідейного зв'язку між ними, міру спільного та відмінного в їхніх поглядах. І тут доречно підкреслити, що так само, як і філософія Артура Шопенгауера, так і українська філософська традиція, яскравим репрезентантом якої був Памфіл Юркевич, та й, у деякій мірі, все українське мистецтво, пронизані мотивами болю, страждань, пошуку волі, самодостатності та життєвого сенсу.

Вагоме значення для формування філософсько-світоглядних позицій як Артура Шопенгауера, так і Памфіла Юркевича мали ідейні здобутки Платона та філософія Імануїла Канта. На їхню думку, людина постає носієм метафізичного начала, як духовна істота, що здатна виявити свою цінність насамперед у прагненні осягнути й здійснити в своєму житті вищий моральний закон, джерелом і гарантом якого є Бог. Проте, вже в цьому важливому положенні, як побачимо згодом, український та німецький філософи мають суттєві розбіжності.

Для Артура Шопенгауера, те, ким є людина, а отже і те, що зумовлює усе її життя, є наслідком попереднього її життя й її діянь. Тут він, виходячи з принципу преекзистенції у розумінні походження душі людини, посилається на метемпсихоз Платона та ідейну спадщину брамінів [4, с. 263]. Для Артура Шопенгауера, цінність духовного світу людини є абсолютною, на противагу відносній цінності інших благ життя. Основним свідком і суддею цього є "невблаганний час", перед яким поступово зникають тілесні та інші переваги, і "лише один моральний характер для нього залишається недоступним" [6, с. 339]. Заперечуючи в окремих частинах кантіанське вчення про самозаконність розуму, Артур Шопенгауер наголошує, що людина не може сама визначати цю суб'єктивну моральну складову своєї особистості, оскільки вона "дана їй від народження Божественним законом" [10, с. 897-898]. Проте, вона може її відкинути, зневажити, намагаючись полегшити свої кармічні страждання насолоджуючись знущанням над іншими [10, с. 1160].

У цьому контексті, як бачимо, Артур Шопен- гауер наголошує на вродженій індивідуальності та її задатків, оскільки моральні та розумові особливості людини мають метафізичне походження, є вродженими, власне, дані людині a priori. У такому випадку концепт вродженості філософ очевидно запозичує у Платона, а концепт апріорності - в Імануїла Канта, хоча в Артура Шопенгауера вродженими є не ідеї, а моральні здатності, які водночас визначають апріорні умови можливості набуття моральних і розумових якостей, зокрема гідності, а не пізнання (як у Імануїла Канта). Однак у цьому випадку Артур Шопенгауер розвиває також концепцію моральної та розумової предистинації, оскільки справжню моральну і розумову якість мають не набуті властивості, а вроджені, задані кармічно. Такі міркування Артура Шопенгауера подібні до концепції предистинації Аврелія Августина. Крім того, надання моральним і розумовим здібностям людини апріорного чи вродженого статусу скеровує логіку думок мислителя до своєрідного морального і розумового фаталізму, оскільки людині власними зусиллями важко покращити вроджені здатності у сфері розуму та моралі [4, с. 356].

Памфіл Юркевич, подібно до Артура Шопенгауера, відкидає основні положення кантіанського вчення про самозаконність розуму, заперечуючи, що той "сам собою, з власних сил і засобів надає або покладає закони для усієї душевної діяльності" [3, с. 117]. Визнати цю думку означало б погодитись із тим, що "вся гідність людини, або вся духовна людина, полягає у мисленні" [3, с. 117]. Памфіл Юркевич відкидає просвітницький раціоцентризм. Закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як результат його діяльності, а стає належним людині як "вже даний та незмінний, впроваджений Богом порядок духовно-морального життя людини та суспільства, первинно закладений у серці як глибинній основі людського духу" [14, с. 88]. У цих міркуваннях Памфіла Юркевича простежуються елементи трансценденталізму, оскільки моральні закони, закладені в людське серце трансцендентним началом, присутні в ній від самого акту її творення і є певним чином вродженими чи апріорними. Проте, на відміну від шо- пенгауерівської преекзистенції, що надавала людині множинність можливостей реалізувати свою життєву місію заради "кармічного виправлення", Памфіл Юркевич у своєму баченні людини залишається вірним ортодоксальному християнському тлумаченню принципу креаціонізму та відстоює разовість, унікальність і неповторність земного людського життя, а отже й наявність лише одного шансу на виправлення вад своєї душі.

Важливо підкреслити, що Памфіл Юркевич дивиться на людину як на первинно добру істоту, духовну істоту, яка здатна виявити себе як особистісний дух, що має вище духовне покликання. Він пише: "У той час як ти мрієш про ідеали, про досконалість, про гідність, про сенс і мету свого існування, наукова істина каже тобі, що ти є, був і будеш тим, що робили й роблять з тебе умови й обставини, керовані фізичними неосмисленими законами, а не тим, ким ти є, і що несеш у собі від цих ідеалів як вимогу, як обов'язок, як зміст, здатний надати твоєму існуванню сенсу та гідності" [13, с. 324]. На думку українського філософа, людина має вроджену внутрішню схильність до добра і досконалості, до віри у невидиме, до віри в трансцендентне [13, с. 331].

Проте, вже у цьому положенні, де визнається первинна доброта людини, викристалізовуються ще одне суттєве розходження між Памфілом Юркевичем і Артуром Шопенгауером. На думку німецького філософа, людина від природи є злою, егоїстичною істотою. Він пише: "Людина в сутності є дикою, жахливою твариною. Ми знаємо її тільки у приборканому і прирученому стані, який називається цивілізацією: тому нас жахають випадкові вибухи її натури. Але коли і де спадають замки й ланцюги законного порядку, встановлюється анархія, там і проявляється те, чим вона є насправді" [10, с. 1155]. Артур Шопенгауер переконує, що в кожній людині міститься колосальний егоїзм, який з величезною легкістю здатен переходити межі норм моралі та права, про що у дрібницях засвідчує буденне життя, а у великому масштабі - кожна сторінка історії: "Людина є хижою твариною, що неодмінно кидається на слабкого" [10, с. 1157]. До безмежного егоїзму людської натури ще приєднується існуючий в різній мірі і в кожній людині "запас ненависті і гніву, заздрості, жовчі і злості, що накопичуються, як отрута в отворі зміїного зуба, і очікує тільки моменту вирватися на волю, для того, щоб потім лютувати й казитися, немов як демон, що зірвався з ланцюга" [10, с. 1157]. На думку Артура Шопенгауера, такій злій тварині як людина за одне життя так і не вдається виправити свою злу натуру. На жаль, людина залишається єдиною істотою в світі, яка здатна завдавати страждань іншим без будь-якої на то мети, окрім насолоди від страждань іншого, натомість "тварини ніколи так не роблять, окрім, як для задоволення тільки голоду або в запалі боротьби" [10, с. 1158]. Та найогиднішою рисою людської природи, на думку Артура Шопенгауера, є зловтіха, яка знаходиться у тісній спорідненості з жорстокістю і хіба що різниться від неї лише "як теорія від практики" [10, с. 1160].

На противагу Артуру Шопенгауеру, Памфіл Юркевич твердить, що на відміну від тварин, людина у своєму душевному світі має такий важливий моральний регулятор гідного в житті, як сумління, що дозволяє їй себе або схвалювати, або засуджувати, навіть коли її думки, слова і вчинки зумовлені необхідними й не залежними від неї причинами. Людина кожного разу усвідомлює, що інший на її місці вчинив би не так, як вона вчинила. Вона завжди порівнює себе з іншими, в той же час, "вимагаючи від свого вчинку загальнолюдської гідності" [12, с. 163]. Людина може зазнавати докорів сумління, відчувати страх за своє негідне існування, усвідомлювати свою невідповідність належному, тобто тому, якою вона повинна бути згідно з волею Бога. Це ж моральне почуття надає вищої гідності й прагненню до щастя. Людині не байдуже, звідки походить її щастя і яким чином його можна досягти: чи воно є результатом використання речей, позбавлених вищого сенсу, чи епіфеноменом її духовно-морального розвитку [13, с. 333]. І ось саме тут, в оцінці значення чистого сумління для прояву вищого в людині, Артур Шопенгауер погоджується з Памфілом Юркевичем: "Світлий, живий, проникливий і правильно розуміючий розум, помірна, м'яка воля, а тому і добре сумління - усе це такі переваги, яких не замінять ніякий ранг, ніяке багатство. Оскільки те, чим є людина для самої себе, що залишається при ній, коли вона залишається сама і чого їй ніхто не може ні дати, ні позбавити, - це, очевидно, для неї є важливішим за все, чим вона може володіти, або чим вона може бути в очах інших людей" [10, с. 894].

Памфіл Юркевич зауважує, що "прагнення до щастя в людині" дуже рано змінюється "прагненням до гідного щастя", і тоді людина розвивається під ідеєю блага, яке складається з гармонії між моральною досконалістю й благополуччям. Та й у цьому випадку вона не дивиться на щастя як на щось таке, що додається до моральної досконалості ззовні й випадково: навпаки, для неї сама "моральна досконалість є елементом щастя, є змістом, без якого жодне щастя не зробило би її щасливою" [13, с. 339]. Що ж до шопенгауерівського розуміння щастя, тут варто відійти від однобічної ілюзорності в його трактуванні. Щастя можливе. Власне у ньому, на думку німецького філософа, і полягає основна мета кармічних перетворень - сансари. Але саме щастя, подібно до Памфіла Юркевича, Артур Шопенгауер осмислює не в стереотипному буденному сенсі: ""Між тим, як життя окремих людей проходить глухо й тьмяно, оскільки їхні думки та устремління цілковито скеровані на дріб'язкові інтереси особистого добробуту, через що їх і долає нестерпна нудьга, коли припиняється переслідування їхніх звичних цілей, і вони залишаються на розсуд самих себе; обдарована переважаючими духовними силами людина несе осмислене, доволі живе і значуще існування. Її займають лише гідні й цікаві предмети, і те, коли нарешті вона зможе їм віддатися. Вона несе у самій собі джерело найшляхетніших насолод" [10, с. 920-921]. На думку Артура Шопенгауера, збудження такій непересічній людині ззовні дають тільки "творіння природи і споглядання високих людських звершень, різноманітні твори високих талантів усіх часів і народів", які власне лише їй вповні доступні, оскільки лише їй одній вповні зрозумілі й відчутні. Обдарована такими перевагами людина внаслідок цього переживає поруч з особистим життям ще й друге, інтелектуальне, яке потроху стає для неї кінцевою метою, а перше лише засобом до цієї мети, між тим як для решти людства за мету йде саме це перше, пусте, беззмістовне, сумне існування. Обдаровану людину стане переважно цікавити це інтелектуальне життя, яке "від неперервного росту пізнання і прозріння набуває зв'язаності, постійного підйому, більш або менш округленої цілісності і завершеності творіння мистецтва" [10, с. 921]. Тут треба зазначити, що як і Артур Шопенгауер, так і Памфіл Юркевич, у розумінні щастя та сенсу життя людини тільки частково застосовують принцип евдемонізму, оскільки ототожнюють щастя тільки з духовною досконалістю в моральному або інтелектуальному сенсі.

Прагнення людини до щастя як виразу гідного способу буття й досконалості, прагнення до морального примирення й досконалості і, нарешті, потреба дати відповідь про начала й цілі існування - ось, за Памфілом Юркевичем, "носії, хранителі й вихователі релігійного почуття у людині" [13, с. 334]. У цьому твердженні спостерігаємо непереборну віру Памфіла Юркевича в добру натуру людини і перемогу кращого в ній. У цьому виявляє себе специфіка його міркувань. Філософ переконаний, що джерелом сумління, усього душевного й духовного життя людини є її серце [14, с. 70]. І саме в ньому сумління людини, як сила особистісного духу, спонукає її жити гідно, у згоді із заповідями закону й заповідями любові як спонуками свого серця. Серце є витоком усього доброго і злого в словах, думках і вчинках людини [14, с. 73]. У серці єднаються всі духовно-моральні стани людини: від піднесеної таємничої любові до Бога до зарозумілості і пихатості, гордині та зневаги Бога, Бога в людині [3, с. 117]. У такому сенсі Памфіл Юркевич тлумачить моральність людини у контексті кордоцентризму, оскільки серце постає джерелом її моралі. З цих позицій Памфіл Юркевич критикує й раціоналізм Нового часу. Філософ не погоджується з усталеним у новочасній науці поглядом, що мислення є самою сутністю душі, а воля та почуття серця - це лише мінливі й випадкові стани мислення. Для життя духа важливим є навіть не саме знання зовнішніх предметів, а той душевний стан, який зумовлюється цим знанням, те душевне ставлення, яке не підвладне математичному підрахунку, але виявляє "безпосередньо й своєрідно якість і гідність нашого душевного настрою". Для людини, її духовного зростання "важливо знати тільки те, що гідне її моральної та богоподібної істоти" [14, с. 85]. Артур Шопенгау- ер тут погодився б лише з цією останньою тезою Памфіла Юркевича, оскільки в цілому притримується кантіанської точки зору, що пізнання дається найкраще тільки тому, хто в цьому процесі елімінує усі свої почуття й переживання, волю, досягаючи стану, подібного епікурейській атараксії, тобто, пізнаючи істину і діючи заради "одного лише пізнання речей, без будь-якого втручання волі", отримуючи при цьому єдино допустиму "інтелектуальну насолоду" [10, с. 919-920].

Інша справа, яким шляхом можна досягти істини. У цьому питанні позиції українського та німецького філософів збігаються, і таким спільним підґрунтям стає принцип ірраціоналізму. Для кожного з них істина є справою натхнення (хоча й саме це натхнення кожен з них трактує по-різному). Подібно Артуру Шопенгауеру, який стверджував, що "вченими є ті, хто начитався книжок, а мислителями, геніями, просвітниками світу і двигунами людства - ті, хто читає безпосередньо з книги всесвіту" [2, с. 252], Памфіл Юркевич також наголошує, що саме серце найкращих філософів і великих поетів "було істинним місцем народження тих глибинних ідей, які вони передали людству у своїх творіннях" [3, с. 117]. Те, що розум намагається осягнути лише повільно і частково, є вже прямо відоме серцю і дається раптово, безпосередньо, інтуїтивно, як одкровення істин серця. Істина осяює серце і стає благом, внутрішнім скарбом людини. І тільки за цей скарб, а не за абстрактні думки людина може вступити в нерівну боротьбу з обставинами й людьми; і "тільки для серця можливий подвиг і самопожертва" [3, с. 117]. У такому аспекті Памфіл Юркевич критикує раціоналізм та виявляє схильність до ірраціоналізму, до некласичного типу філософування, який грунтується на його кордоцентризмі, оскільки саме серце, а не розум є джерелом людського буття.

Для Памфіла Юркевича є очевидним, що життя духовне зароджується раніше цього світла розуму - у духовних глибинах, недоступних нашому обмеженому погляду. Коли з основ цього духовного життя виникає світло знання й розуміння як вторинного щодо нього явища, то цим Памфіл Юркевич пояснює біблійне уявлення про значення людського розуму, який є просто вершиною, але не коренем життя людини [3, с. 117]. І тут варто підкреслити, що на відмінну від Памфіла Юркевича, у Артура Шопенгауера цінність людини визначається не тільки духовними перевагами, а й інтенсивністю інтелектуального життя, завдяки якому людина осягає своє власне значення, свої природні задатки. Гідним є життя тих, "кому долею дістався інтелект з надлишком". Цей надлишок дає змогу поряд із дійсністю вести ще й інтелектуальне життя [7, с. 54]. Хоча в той самий момент Артур Шопенгауер змушений визнати, що справжнє щастя духовно-розвинутої, геніальної людини полягає у перш за все у "великому серці", у "багатстві духу", відбиток якого у її творіннях збуджує подив та захоплення наступних поколінь, "найшляхетніших умів неосяжного майбутнього" [2, с. 253].

Ще одним цікавим питанням, на яке слід звернути увагу при порівнянні філософсько-антропологічних поглядів Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича, є відношення людини та суспільства. Дана проблема розглядається ними у безпосередньому взаємозв'язку з принципом аскетизму.

Аскетизм, як відомо, є основним способом життя, який пропонує Артур Шопенгауер. На думку мислителя, завдяки аскетизму людина відходить від "дурних" зовнішніх впливів, від чужих непотрібних думок про себе, відкидає світову волю і завдяки цьому уникає страждань. Справді вільною людина може бути тільки на самоті із собою. Тільки тоді вона зможе стати справжньою, самодостатньою: "Хто багато і щедро обдарований природою в інтелектуальному відношенні, той є найщасливішою людиною, оскільки суб'єктивне для нас є ближчим ніж об'єктивне <...> Такий внутрішній багач потребує ззовні лише особливої милості - вільного дозвілля, щоб розвивати і виробляти свої духовні здібності і мати можливість користуватися своїм внутрішнім багатством, відповідно, йому потрібна, власне, лише можливість протягом усього життя, кожен день і кожен час бути вповні самим собою" [10, с. 924].

Подібно до міркувань німецького філософа, розвинута в духовно-моральному сенсі особистість, за Памфілом Юркевичем, також має схильність до аскетичного способу життя. Випереджаючи свій час, Памфіл Юркевич екзистенціально розуміє людину як індивіда, унікальну, безсмертну, неповторну, непідвладну домінуючій силі роду істоту, яка здатна до самоусвідомлення, має особливі настрої, прагнення, думки, "володіє власним особистісним існуванням у часі й у вічності" [3, с. 117]. Людина, яка сповідує доброчесність, не схильна підкорятися обставинам, вона прагне жити згідно принципу належного, за чітко усвідомленим моральним планом, а тому не може ухилитися від аскетичної боротьби із зовнішніми впливами. Яким би гідним не був життєвий шлях, на ньому завжди є спокуси, звільнитися від яких під силу тільки тому, хто чітко усвідомлює гідність своєї мети і здатен обмежити себе від зовнішніх впливів [5, с. 266].

Відмінність між шопенгауерівським аскетизмом і тим, про який пише Памфіл Юркевич, полягає в тому, що на думку українського філософа, аскетизм хоч і є необхідним моментом становлення особистості, але він не повинен бути прагненням втекти від світу, не повинен перетворювати боротьбу з чуттєвістю на самоціль, не повинен зводитись до дріб'язкового самоспостереження, яке заважає людині спрямувати свої сили на гідну справу, на подію, на подвиг [4, с. 338]. Людина повинна завжди пам'ятати, що вона має волю. Воля ж є здатністю духу до самовизначення, до встановлення "за своїм власним бажанням" діянь незалежно від необхідного зв'язку причин і дій, тобто з власної волі [4, с. 338]. Розуміння аскетизму Памфіла Юркевича є близьким не до середньовічного тлумачення, а до етики протестантського аскетизму, який має світський вимір, відповідно до якого людина може бути аскетом, здійснюючи повсякденну світську, зокрема професійну, діяльність.

З вище наведеного переконуємося, як для Артура Шопенгауера, так і для Памфіла Юркевича, значення має не загал, а людина з її внутрішнім духовно-моральним світом, екзистенційними переживаннями, творчими можливостями, здатностями до пізнання; людина як індивід, який володіє неповторністю та унікальністю власної духовної сутності; людина як особистість, яка здатна до самоусвідомлення, самоаналізу і внутрішнього розвитку. Людина не просто центр світу, вона сама творить світ у своїй голові завдяки своїм уявлення і творчим можливостям. Цей світ - це світ людини. І він залежить від неї. Людина пізнає світ через призму своїх уявлень про нього. Артур Шопенгауер про це чітко висловлюється: "Світ є моїм уявленням" [10, с. 925]. А отже, можемо зробити висновок: зміна наших уявлень, веде до зміни світу. Такі погляди німецького та українського філософів зближують їх з індивідуалізмом та персоналізмом і дають підстави для зарахування їх до кола представників некласичного типу філософування.

Отже, філософсько-антропологічні ідеї Артура Шопенгауера та Памфіла Юркевича відстоюють погляди на людину як на істоту духовну, носія метафізичного начала. Для Артура Шопенгауера, виходячи з принципу преекзистенції, те, ким є людина, а отже і те, що зумовлює усе її життя, є наслідком попереднього її життя та її діянь. Натомість, Памфіл Юркевич залишається вірним принципу християнського креаціонізму та відстоює разовість, земного людського життя. Артур Шопенгауер та Памфіл Юркевич відкидають основні положення кантіанського вчення про самозаконність розуму, заперечують просвітницький раціоцентризм, розвиваючи концепцію моральної та розумової предестинації. Проте, якщо для Памфіла Юркевича, людина має вроджену внутрішню схильність до добра, то для німецького філософа - людина від природи постає егоїстичною, злою істотою, яка може здолати цей егоїзм завдяки актуалізації власних інтелектуальних та моральних потенцій. В оцінці значення чистого сумління для прояву вищого в людині, Артур Шопенгауер погоджуєься з Памфілом Юркевичем. У розумінні щастя та сенсу життя людини вони тільки частково застосовують принцип евдемонізму, оскільки ототожнюють щастя тільки з духовною досконалістю в моральному або інтелектуальному сенсі. Моральність людини Памфіл Юркевич тлумачить у контексті кордоцентризму, оскільки серце постає джерелом її моралі. Для життя духа, на його думку, важливим є не саме знання зовнішніх предметів, а той душевний стан, який зумовлюється цим знанням. Натомість, Артур Шопенгауер притримується кантіанської точки зору на те, що пізнання дається найкраще тільки тому, хто в цьому процесі елімінує усі свої почуття й переживання, волю, отримуючи при цьому єдино допустиму "інтелектуальну насолоду". У питанні шляху досягнення істини позиції українського та німецького філософів збігаються на засадах ірраціоналізму. Для кожного з них істина є справою натхнення. На відмінну від Памфіла Юркевича, для Артура Шопенгауера цінність людини визначається не тільки духовними перевагами, а й інтенсивністю інтелектуального життя, завдяки якому людина осягає своє власне значення, свої природні задатки. Проблема відношення людини та суспільства розглядається ними у безпосередньому взаємозв'язку з принципом аскетизму. Для Памфіла Юркевича, на відміну від Артура Шопенгауера, аскетизм є необхідним моментом становлення особистості, але він не повинен бути прагненням втекти від світу, не повинен перетворювати боротьбу з чуттєвістю на самоціль, не повинен зводитись до дріб'язкового самоспостереження, яке заважає людині спрямувати свої сили на гідну справу, подвиг. Останній момент, на наш погляд, виявляє особливу цінність в умовах сьогодення українського суспільства.

Список використаних джерел

1. Гнатюк Я.С. Український кордоцентризм у конфлікті міфологій та інтерпретацій: монографія. Івано- Франківськ: Симфонія форте, 2010. 184 с.

2. Дойчик М.В. Гідність генія у філософській творчості А. Шопенгауера // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. 2016. Вип. 111 (8). С. 249-254.

3. Дойчик М.В. Гідність особистості у світлі філософського ідеалізму П. Юркевича // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. 2015. Вип. 100 (9). С. 116-121.

4. Дойчик М.В. Ідея гідності в історії європейської філософії [Текст] : монографія. Видання 2-ге, доповнене. Івано-Франківськ: Прикарпат. нац. ун-т ім. В. Стефани- ка, 2018. 394 с.

5. Дойчик М.В. Ідея гідності в історії європейської філософії [Текст] : монографія. Івано-Франківськ: Прикарпат нац. ун-т ім. В. Стефаника, 2017. 316 с.

6. Дойчик М.В. Ідея гідності: від Античності до Модерну (історико-філософський аналіз): дисертація доктора філософських наук: 09.00.05. Дніпро, 2019. 510 с.

7. Дойчик М.В. Трактування духовності як основи гідності людини у філософії А. Шопенгауера // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. Серія "Філософія". 2016. Вип. 20. С. 51-57.

8. Скринник М.А. Шопенгауер і Г. Сковорода: два підходи до філософії людини// Філософія A. Шопенгауера та сучасність колективна монографія за ред. A. Карася. Львів: АНУ ім. І. Франка, 2012. C. 82-93.

9.Чижевський Д. І. Нариси з історії філософії на Україні (1931) // Філософські твори: у 4 т. [за ред. В.С. Лісового]. Київ: Смолоскип, 2005. Т. 1. С. 3- 162.

10. Шопенгауэр А. Мир как воля и представление. Афоризмы и максимы. Новые афоризмы. Минск: Литература, 1998. 1408 с.

11. Шлемкевич М. І. Загублена українська людина. Київ: Фенікс, 1992. 168 с.

12. Юркевич П.Д. Из науки о человеческом духе // Вопросы философии. Институт философии АН СССР. Москва: Правда, 1990. С. 105-193.

13. Юркевич П.Д. По поводу статей богословского содержания, помещенных в "Философском лексиконе" // Вопросы философии. Институт философии АН СССР. Москва: Правда, 1990. С. 246-351.

14. Юркевич П.Д. Сердце и его значение в духовной жизни человека, по учению слова Божия // Вопросы философии. Институт философии АН СССР. Москва: Правда, 1990. С. 70-104.

15. Ялом И. Шопенгауэр как лекарство: психотерапевтические истории. Москва: Эксмо-Пресс, 2012. 544 с.

References

1.Б^уик Ya.S. Ukrayins'kyi kordotsentrysm u kon- flikti тфйо 1оЫу ta mteгpгetatsiy: тошй^уа. (икгатіап СоМосепїг^т in the сопйій of myttofogies аМ іПетргеїа- tfons: monograph). ^апо^гапк^к: Symfoniya forte, 2010. 184 s.

2Юоісйук M.V Hidnist' йепіуа u filosofskiy tvorchosti A. Schopenhauera. (The dignity of genius in A. Schopenhau-er's philosophical works). Hileya: naukovyi visnyk. Zbimyk naukovykh prats'. 2016. Vyp. 111 (8). S. 249-254.

3. Doichyk M.V. Hidnist' osobystosti u svitli filosofs'koho idealizmu P. Yurkevycha (Human dignity from the perspective of P. Yurkevych's philosophical idealism) Hileya: naukovyi visnyk. Zbirnyk naukovykh prats'. 2015. Vyp. 100 (9). S. 116-121.

4. Doichyk M.V. Ideya hidnosti v istorii yevropeys'koyi filosofii: monohrafiya ((The idea of dignity in the history of the European philosophy: monograph). Vydannya 2-he, dop- ovnene. Ivano-Frankivsk: Prykarpat. nats. un-t im. V. Ste- fanyka, 2018. 394 s.

5. Doichyk M.V. Ideya hidnosti v istorii yevropeys'koyi filosofii: monohrafiya (The idea of dignity in the history of the European philosophy: monograph). Ivano-Frankivsk:

Prykarpat. nats. un-t im. V Stefanyka, 2017. 316 s.

6. Doichyk M.V. Ideya hidnosti vid Antychnosti do Modernu (istoryko-filosofskyi analiz) (The idea of dignity: from Antiquity to Modernity (historical-philosophical analysis): dysertatsiya doktora filosofs'kykh nauk : 09.00.05. Dni- pro, 2019. 510 s.

7. Doichyk M.V. Traktuvannya dukhovnosti yak osnovy hidnosti lyudyny u filosofii A. Schopenhauera (Interpretation of dignity as the premise for human spirituality in A. Schopenhauer's philosophy). Visnyk Prykarpatskoho uni- versytetu. Filosofski i psykholohichni nauky. Seriya "Filoso- fiya". 2016. Vyp. 20. S. 51-57.

8.Skrynnyk M. A. Schopenhauer i H. Skovoroda: dva pidkhody do filosofii lyudyny (A. Schopenhauer and

H. Skovoroda: two approaches to the philosophy of a person) // Filosofiya A. Schopenhauera ta suchasnist': kole- ktyvna monohrafiya za red. A. Karasya. Lviv : ANU im.

I. Franka, 2012. S. 82-93.

9. Chyzhevs'kyi D. I. Narysy z istorii filosofii na Ukray- ini (1931) (Essays on the history of philosophy in Ukraine).

Filosofski tvory: u 4 t. [ze red. V.S. Lisovoho]. Kyiv :Smoloskyp, 2005. T. 1. S. 3- 162.

10. Schopenhauer A. Mir kak volya i predstavleniye. Aforizmy i maksimy. Novyye aforizmy. (The world as will and representation). Minsk: Literatura, 1998. 1408 s.

11.Shlemkevych M. I. Zahublena ukrayinska lyudyna (The lost Ukrainian person). Kyiv : Feniks, 1992. 168 s.

12. Yurkevych P.D. Iz nauki o chelovecheskom dukhe (From the study on human spirit). Voprosy filosofii. Institut filosofii AN SSSR. Moskva: Pravda, 1990. S. 105-193.

13. Yurkevych P.D. Po povodu statei bohoslovskoho soderzhaniya, pomeshchenykh v "Filosofskom leksikone" (On the articles of religious content published in "Philosoph- ical lexicon") Voprosy filosofii. Institut filosofii AN SSSR. Moskva: Pravda, 1990. S. 246-351.

14. Yurkevych P.D. Serdtse i yeho znacheniye v duk- hovnoi zhyzni cheloveka, po ucheniyu slova Bozhiya. (Heart and its significance in the spiritual life of a person, according to God's word). Voprosy filosofii. Institut filosofii AN SSSR. Moskva: Pravda, 1990. S. 70-104. Yalom I. Schopenhauer kak lekarstvo: psikhoterape- vticheskiye istorii (The Schopenhauer cure). Moskva: Eks- mo-Press, 2012. 544 s.

Размещено на Allbest.ru