Смерть бога як антихристиянський пошук сутності добра і зла та християнської моралі у філософії Фр. Ніцше

Размещено на http://www.allbest.ru//

Смерть бога як антихристиянський пошук сутності добра і зла та християнської моралі у філософії Фр. Ніцше

Савонова Г. І.,

кандидат філософських наук

У статті досліджується проблема християнської моралі та сутності добра і зла у філософії Фр. Ніцше. Проводиться аналіз ніцшеанської трагедії вбивства Богом слабкою людиною, що сприяє визначенню метафізики добра і зла. Пояснюється антихристиянська позиція філософа, яка побудована з таких елементів, як: засудження християнством бурхливої радості, диференційний підхід до Бога як абсолюту добра, закоснілість християнської моралі, перешкоджання християнською мораллю прогресу людини в Надлюдину, захисту слабких людей, які власну природу безвідповідальності перекидають на Бога як стороннього наглядача. Вказується,що філософ закидає християнству штучну божественну неспроможність через його кастрацію -- відрізання зла. Визначення добра і зла християнською етикою як непримиримих антиномій знімає з людини почуття відповідальності за вчинки. Християнська мораль забирає у людей волю до влади, адже уся влада належить кастрованому Богу, і таким чином людство не може прогресувати. Християнство здійснило найбільший контроль над суспільством, а тому вбивство Бога, на думку філософа, єдиний вихід з лабіринту етичних заборон. Смерть Бога не знищує християнство, а вивільняє філософію від християнізованого мислення, яке було властиве навіть деїстам і атеїстам. Смерть Бога дозволяє з'явитися новим філософам зі звільненим від християнської моралі мисленням, які зможуть поставити проблему добра і зла інакше, ніж це робиться в християнстві. У статті вказується, що філософія Фр. Ніцше сприяла розвитку екзистенціалізму та постмодернізму, а його ідеї щодо онтології добра і зла отримало подальший розвиток у роботах М. Гайдеггера, Ж.-П. Сартр, Ж. Дельоза, Ж. Батая, М. Фуко та інших.

Ключові слова: Смерть Бога, добро і зло, християнська мораль, Надлюдина, радість, філософи-екзистенціалісти, філософи-постмодерністи.

The article examines the problem of Christian morality and the essence of good and evil in the philosophy of Fr. Nietzsche. An analysis of the Nietzsche an tragedy of murder of God by a weak man is done, contributing to the definition of the metaphysics of good and evil. The anti-Christian position of the philosopher is explained, which is built on such elements as: condemnation of joy by Christianity, a differential approach to God as the absolute good, the stiffness of Christian morality, obstruction made by Christian morality concerning human transformation into the superhuman, protection of the weak people who transfer their irresponsibility to God as a outside observer. It is stated that the philosopher casts an artificial divine failure through his castration - the cutting off of evil upon Christianity. The definition of good and evil by Christian ethics as irreconcilable antinomies removes a person's sense of responsibility for his actions. Christian morality takes people's will to power, because all power belongs to the castrated God, and thus humanity cannot make progress. Christianity exercised the greatest control over society, which is why, according to the philosopher, killing God is the only way out of the labyrinth of ethical prohibitions. The death of God does not destroy Christianity but liberates philosophy from the Christianized thinking that was typical of even deists and atheists. The death of God makes it possible for new philosophers to emerge with freed from Christian morality thinking, who will be able to put the problem of good and evil differently than they do in Christianity. The article states that the philosophy of Fr. Nietzsche contributed to the development of existentialism and postmodernism, and his ideas on the ontology of good and evil were further developed in the works of M. Heidegger, J.P. Sartre, J. Deleuze, J. Bataille, M. Foucault and others.

Keywords: Death of God, good and evil, Christian morality, Superman, joy, existentialist philosophers, postmodern philosophers.

бог смерть ніцше

Постановка проблеми. Філософськи пошуки Фр. Ніцше схвилювали його сучасників, але і після смерті філософа пристрасті щодо інтерпретації його ідей продовжували розвиватися надалі. Важко знайти філософів, які б не продовжували аналізувати творчість Фр. Ніцше, та хоча б раз не звернулися до нього у свої творах. Фр. Ніцше вважають предтечею екзистенціалізму нарівні з С. К'єркегором, постмодерністи визнають Фр. Ніцше одним зі значущих діячів в історії філософії.

З кожним новим історичним етапом творчість Фр. Ніцше розкривається перед дослідниками в нових ракурсах. Особливо це стосувалося визначення смерті Бога і повного перезавантаження мислення християнина як антихристиянина, адже панівна християнська етика вичерпала себе у своєму догматизмі релігійної віри, а тому потребувала виходу з лабіринту етичних суджень і підлеглості людини християнським приписам від імені Бога. Етичні категорії, що були намертво прив'язані християнською церквою до живого Бога у філософії Фр. Ніцше стають вільними для нового тлумачення завдяки смерті Бога. Смерть Бога - необхідний акт відрізання цієї пуповини, що дозволяє не тільки подивитися на труп Бога без страху та тремтіння, що собі ніколи б не дозволив зробити Авраам, а ставить питання відповідальності за вчинки людини більш жорстоко, ніж коли він немовлям смоктав християнські істини з Божих грудей. Відрізанні від мертвого Бога добро і зло отримують новий сенс у філософії Фр. Ніцше, філософів-екзистенціалістів і постмодерністів, і вже сьогодні це переосмислення входить у нову етику сучасного християнина.

Аналіз дослідницької літератури. Філософія Фр. Ніцше має настільки велику дослідницьку базу, що можна вже проводити її аналіз окремо від творчої спадщини самого філософа, тож спроби розкрити її повністю були б марні в одній статті. Серед вітчизняних науковців дослідженням філософії Фр. Ніцше займалися: В. Пронякін, О. Захарчук, І. Держко, Р. Гречкосій, І. Данканіч, В. Му- драков, Т. Лютий, О. Біла, А. Сомов тощо. Значна увага приділялась дослідниками християнським моделям філософського мислення Фр. Ніцше. Так, І. Янушевич та О. Цехоцька розкривають сучасну мораль в дусі гуманістичних ідей Фр. Ніцше та визначають вплив ніцшеанства на зняття християнських забубонів [12]. О. Захарчук аналізує соціально-філософські погляди Фр. Ніцше на ідеальне суспільство та доходить висновку, що через визначення ієрархічності суспільства Фр. Ніцше прагнув нівелювати вплив диктатури [6]. Р. Гречкосій через порівняльний аналіз філософії Фр. Ніц- ше та Е. Фрома розкриває сутність християнства, Бога, свободи та особистості, визначає умови саморозвитку особистості [2]. Р. Данканіч розглядає діалектику становлення Надлюдини в філософії Фр. Ніцше та приходить до висновку щодо не узагальненості використання поняття Надлюдини, а конкретизації людини в її власному шляху становлення, і саме ця ідея конкретності людини з її хвилюваннями та життєвими перипетіями вплине на становлення філософії екзистенціалізму [3]. Значний вплив філософських поглядів Фр. Ніцше на постмодерністів Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі визначили М. Беркаль та О. Задубрівська [1; 5], а І. Держко та В. Мудраков розкрили особливості метафізики Фр. Ніцше в русі етико-моральних парадигм мислення [4; 7].

Мета статті - розкрити антихристиянську метафізику добра і зла у філософії Фр. Ніцше та виокремити базові елементи, що отримало своє продовження в роботах екзистенціалістів і постмодер- ністів.

Основна частина. Фр. Ніцше визначається К. Ясперсом у творі «Ніцше та християнство» як один з найбільш християнських філософів, чия віра, на відмінну від С. К'єркегора зберігається в глибинах душі, а у Фр. Ніцше лавиною виливається в афоризми, скреготі зубів до релігійних догматів і популяризації Христа як Бога та у прокльонах християнської моралі. В одному з найбільш розгромних трактатів щодо християнства Фр. Ніцше так називає цю релігію - «християнство - це ненависть до розуму, гордості, мужності, свободі; libertinage розуму; християнство - це ненависть до почуттів, до радощів почуттів, до радощів взагалі...» [9, с. 647]. Таки характеристики християнства філософом варті окремої уваги.

З одного боку поняття розуму, мужності, свободи - входять до етичних чеснот християнської етики, проте, на думку, німецького мислителя, вони не можуть дозріти в головах християн через блокатор віри та догматику церкви. Першою такою проблемою є розуміння сутності Бога та, відповідно його стосунків з добром і злом. У тексті «Антихриста» знаходимо такі строки: «Божество decadence, кастровано в найсильніших своїх чоловічих чеснотах і потягах робиться тепер у зв'язку з необхідністю Богом тих, хто фізіологічно вироджується, Богом слабких. Самі себе вони не називають слабкими, вони називають себе «добрими». Зрозуміло без подальших натяків, в які моменти історії вперше робиться можливою дуалістична функція доброго і злого Бога» [9, с. 643]. Такий сегрегований кастрований Бог не може давати плоди свого семені, він більш схожий на євнуха в гаремі, коли дивитися можна, а торкатися - ні. Його несвобода дії випускає велике зло у світ, тому що те, що не підлягає під його пізнання та керування отримує абсолютну безвладність. Зло вийшло за межі влади, а добро - зв'язане відсутністю влади, і між відсутність і безмежністю зріє жага до влади. Причому терези до влади некерованої безвідповідальної, найбільш невільної постійно схиляються до низу, готові перевернути усю світобудову.

Кастрований Бог - не живий Бог моралі, а мертвий бог теологів - «божественних индиків», що ховають свої слабкості під спідницею Бога-кастрата. Тому єдине, що залишається - звільнити розум від пласта віри, необхідно визнати смерть Бога, щоб можна було його поховати, та через вивільнення добра і зла від цих ціннісних прив'язків, повернути їх метафізичну сутність єдності. Філософи-по- стмодерністи Ж. Дельоз, Ф. Гваттарі, Ж. Дерріда, Ж. Батай, Ж. Бодріяр підтримують ідею визначення єдиносутності добра і зла. Монотеїзм християнства ніщо у порівнянні з сегрегацією Бога на Бога Доброго, і, незрозуміле визначення зла в юрисдикції Диявола. Вимивання Бога до сліпучої білизни призвело до атрофування його м'язів. Християнський Бог прикутий до божественного місця, не спроможний поворухнути й пальцем, щоб не створити тінь від свого руху. Тож не дивно, що Фр. Ніц- ше наступає на такого бога-каліку, якого необхідно живити вірою в його абсолютну доброту.

Саме співчуття, презентована найвищим проявом добра, викликає гнів філософа. «Адже таку важливу чесноту християнської віри, як співчуття, мислитель розумів як протилежність афектам тонусу, що підвищують енергію життєвого почуття. Співчуття, в його розумінні, пригнічує життєву енергію. Коли людина співчуває, на думку мислителя, вона у багато разів збільшує втрату власних сил, тобто страждає сама. Відтак, співчуттям досягається така сукупна втрата життя, життєвої енергії, що стає абсурдною і диспропорціональ- ною сукупності причин, наприклад, смерть Назарянина. Таким чином, Ніцше вважає, що співчуття протистоїть закону розвитку, закону селекції, адже підтримує життя у тому, що дозріло для загибелі і веде боротьбу з життям на користь знедолених і засуджених нею» [3, с. 108]. Співчуття, на думку Фр. Ніцше, робить людей інертними п'явками на тілах сильних. Слабкі людини виживають завдяки співчуттю, а сила сильних витрачається на утримання слабких, а не на власний розвиток. Як наслідок, це погано й для тих, й для інших: співчутливість сильних до слабих розніжує останніх і вони не просто не здатні, а не хочуть нічого змінювати, вони атрофуються, як і їх Бог.

У такій ситуації - смерть Бога єдиний вихід. При цьому вбиває Бога саме слабка потворна людина [11]. Так Фр. Ніцше показує її жалюгідність і злобність, адже прописані християнські істини та чесноти не відповідають її натурі. Філософ обурюється щодо гріховності як виправданню людської слабкості духу. Християнська церква не просто визнає первинну гріховність людей ще з часів Адама та змиття його провини смертю Бога на хресті, а потакає людським слабостям. Виходить так, що Христос знімає з людини не просто первинний гріх, а перебирає на себе зло - людина не несе відповідальність за свої вчинки, ніби вона божевільна, як зазначив М. Фуко. Диференціація добра і зла призвела до того, що етичні виміри перетворилися в лабіринт з одностороннім поворотом, коли чітко визначено, що ходити наліво - це зло, а ходу направо немає. З такого лабіринту вибратися стає можливим, тільки порушуючи правило «не можна». Тож людина рухається коридорами зла, не переймаючись ні провиною, ні відповідальністю. Щоб людина могла відповідати за свої вчинки варто прибрати тіло Бога, яке забарикадувало прохід направо. «Суб'єктивність, що спрямована проти онтологічних підстав світу і сущого із сущих - Бога. Універсум без Бога - єдина можливість реалізувати божественне в людині. Висновок філософа: якщо Бога нема, то ми самі мусимо постати творцями в добрі й злі. Інакше кажучи, або Бог залишається, і тоді людина обмежується своєю відносною роллю в божественному світі, де навіть її відносність відносна, оскільки вона створена за образом і подобою Божою, або ж людина «вбиває» Бога й залишається в абсолютній самотності і невіданні. В останньому випадку людина отримує можливість здійнятись над собою, тим самим стаючи на шлях утвердження себе - становлення «надлюдини» ...» [7, с. 185]. Отже, смерть Бога оголює правду щодо добра і зла, їх істинного притулку в серці людини, а не природі Бога. З'єднання добра і зла відновлює натуру людини, і з цього моменту самоусвідомлення та визначення вона може преобразити в Надлюдину. Такою Надлюдиною, на думку філософа, був той, чиє ім'я християни спаплюжили іменем свого кастрованого Бога.

Ісус Христос - людина, чия кров тече по венах багатьох людей, хоча й з мішаниною жалюгідної людини, здатної повертатися. Розчарування в християнстві не позбавило філософа інтересу до головної фігури релігії. «Очисна жертва, і при цьому в самій огидній, самій варварській формі, жертва невинним за гріхи винних! Яке страшне язичництво! Ісус знищив навіть саме поняття «провини», він цілковито заперечував прірву між Богом і людиною, він життям своїм представив цю єдність Бога та людини як своє «благовістя»... А не як привілей! - З цього часу шаг за шагом в тому Спаси- телі впроваджується вчення про Суд, про Друге Пришестя, вчення про смерть як жертовну смерть, вчення про Воскресіння, з яким із Євангелія фокусовано вилучається все поняття «блаженства», єдина його реальність на користь стану після смерті! Павло з усією нахабністю рабина, яка так йому властива, дав цьому розумінню, цією розпусті думки, таке логічне вираження: «Якщо Христос не воскрес, то віра наша марна» [9, с. 665-666]. Християнство, перетворивши Ісуса на Бога, розширює прірву між кастрованим Богом виключного Добра і людиною, що впала у гріховність пізнання Добра і Зла. Фокус змінюється з постаті Ісуса на його Німб, його божественність затьмарює його людяність, навіть буддизм. Християнство зачепилося за Воскресіння бога, не вигадавши нічого кращого, ніж перемогу над смертю, яку так не любили прадавні релігії через невизначеність або похмурість можливостей після смерті. Можливість Бога перемогти смерть знімає страх перед нею у християн, а віра в відстрочену нагороду праведникам і покарання грішникам доводить абсурд християнства до завершальної частини - страху перед Богом та його посадовцями (апостолами, святими, Папою Римським, імператорами та королями, кардиналами та єпископами - усі стають в одну лінію страху та підкори їх рішенням).

Християнство, на думку Фр. Ніцше, дало шикарну спокусу змія з плодом пізнання добра і зла: 1) можливість продовжувати життя після смерті в кращих умовах, ніж це могли дати юдейська, давньогрецька, давньоримська релігійні вірування; 2) право карати та милувати грішників іменем Бога, який очолює Суд Божий і дозволяє своєму уряду Земного Граду здійснювати це ще до Другого Пришестя Сина Свого, таким чином моральна диференціація отримує сенс; 3) перенесення страху перед смертю на страх перед Богом, що призводить до готовності людей жертвувати життям заради волі Божої, починаючи ще з гонінь на християн і до сьогодення, коли людина зачиняє власне життя в монастирях і тортурах нелогічних обмежень, таких як: целібат, пост, одяг, поведінка.

Християнство здійснило найбільший контроль над суспільством, який на думку Ж. Ліотара, М. Фуко перетікає з суспільства відповідальних на суспільство дисциплінованих. Християнська віра настільки пришилась до людської думки, що вже не має можливості відділити Бога живого від Бога кастрованого Добром, тільки як вбити обох і відрізати релігійні вірування з власною плоттю, як юдей робить відрізання, щоб «пришитися» до Бога Авраама, так християнин, повинен зробити «пришивання» до Христа-Людини, щоб відрізатися від огидного трупу Бога. А. Камю, Ж. Батай уважають сонце, що освітлює та оголює думки, кращим провідником у пізнання добра і зла, ніж християнського Бога заборону і страхів.

Вбивство Бога вивільняє крайній нігілізм у філософії екзистенціалізму та постмодернізму. Ці філософські течії - важливе продовження процесу очищення християнства від християнства, звільнення філософії, по можливості, від християнської філософії. Філософія шукає свободу пізнання без християнських ланцюгів у творах Ж.-П. Сартра, К. Ясперса, Ж. Батая, М. Фуко, М. Гайдеггера, А. Камю, Ж. Дерріда та інших. Добро і зло та їх морально-онтологічні кореляти розкриваються в контексті нігілістичних спрямувань Фр. Ніцше.

Ісус Христос для Фр. Ніцше особлива історична фігура не християнства, а гуманізму. Філософ намагається в Євангельських рядках божественності та чуда віднайти справжнього Христа, не засновника могутньої релігії чи течії, тому що він сам на це ніколи не претендував, як Мухаммед, У Цвінглі, М. Лютер, Ж. Кальвін, Дж. Вікліф, Дж Смітом, Ч. Расселом та іншими. Ісус Христос розкриває справжню людяність Надлюдини чи Предтечі Надлюдини у своїх словах і деяких вчинках, позбавлених чудес, у простій ході між юдейськими містами, у втомі та скруті, і філософському ставленні до негараздів, у любові до учнів попри їх недоліки та вміння спілкуватися з людьми без приниження своєї гідності або їх. Навіть ретушувань століттями Євангелія не витравило повністю його справжній образ, і як не дивно, але саме справжній образ Ісуса не підпадає під жодну критику противників християнства, коли нав'язаний образ Бога доводиться відстоювати з боєм церковним діячам.

На останній постійно зазіхають, нівелювати Божественний образ намагалися не однократно філософи-деїсти та атеїсти ще до Фр. Ніцше, проте їх спроби були на надто радикальними, більш схожими на втечу, на відсторонення Бога. Фр. Ніц- ше довів почате до кінця, підсумував результати їх спроб. І. З. Держко зазначає, що вбивство Бога - необхідний акт для людини. «Мислитель повністю усвідомлював, який тягар звалиться на людину у випадку «смерті Бога», що, можливо, їй не вдасться до кінця винести силу цього тягаря. Разом із тим він чудово розумів, що лише в «обезбожненому» світі можлива переоцінка всіх цінностей, у якому після знищення всіх цінностей з'явиться найвища цінність, котра не підлягає перегляду, цінність, дана на всі наступні часи - «воля до влади» ... Філософ зупиняється перед трагічною дилемою: залишити людину, як і раніше, носієм образу Божого, або ж реалізувати в ній божественні можливості у світі, де Бога вже немає. І в цьому відношенні Ф. Ніцше з усіх своїх посередників і сучасників виявляється єдиним, хто бере на себе тяжку відповідальність і згоджується її нести до кінця. Проте заперечення Бога у Ф. Ніцше не є запереченням життя, тут зв'язок даний прямо протилежним чином, із заперечення Бога виводиться вище ствердження життя. Філософ «вбиває» Бога не із-за ненависті або ж неприйняття життя, а в ім'я урочистості життя - ось у чому полягав порядок Ф. Ніцше» [4, с. 20].

Вбивство Бога відкриває людини шлях до зростання, дає можливість відчути життя сповна, або - ні, але, принаймні, людина сама обиратиме, що та як їй робити. Вбивство Бога дозволяє поставити перед людиною такі питання, на які раніш була одна вирішальна відповідь - «на все воля Божа». Саме волю Бога тепер відверто забрано у Бога. Людина може відверто прагнути здійснювати власну волю, яка, на думку Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Фуко не здійснена без свободи, та моральності у свободі.

Отже, вбивство Бога це: по-перше, й відповідальність людини за власне життя, і за те, як ти його проживеш, і абсолютна свобода перед самим собою, і відверте визнання своїх пороків, з метою їх виправлення; та, по-друге, прийняття того, що онтологія добра і зла знаходиться не в джерелах Бога, а в самій людині, але не в кожній окремій, а в симбіотичному стикуванні беззвучного діалогу. Саме вихід філософії за межі добра і зла, на думку Фр. Ніцше, є важливим елементом майбутньої філософії, яка запустить механізм вибудовування нових клітин мозку, позбавлених християнських стереотипів судження добра і зла. «При всій цінності, яка може личити істинному, правдивому, безкорисливому, все ж можливо, що ілюзії, воля до обману, користі та жаданні, повинна бути приписані вища і більш беззаперечна цінність до усього життя. Можливо навіть, що і сама цінність цих добрих, шанованих речей полягає як раз у тому, що вони складаються у фатальному родинному зв'язку з цими дурними, уявно протилежними речами, зв'язні, сполучені, може навіть тотожні з ними по суті. Може бути! - Але кому охота турбувати себе такими небезпечними «може бути»! Для цього необхідно очікувати появи нової породи філософів, таких, які б мали будь-який інший, зворотний смак і схильності, ніж попередні, - філософів небезпечного «може бути» в усіх сенсах. - І, кажучи цілковито серйозно, я бачу появу таких нових філософів» [10].

Переоцінити старі цінності, поставити питання щодо їх спорідненості з антицінностями, розкрити квазіцінності, відшукати джерела цінностей поза християнським світоглядом, показати еволюцію цінностей та здійснити їх онтологічні вимірювання - така задача нової філософії, філософії XX століття, та, навіть, її перезавантаження у XXI століття. Надлюдина не народиться на неготовому грунті несакралізованого, недогматичного мислення, хоча страх постійного повернення слабкої людини існуватиме. Збільшення відповідальності, переоцінення свободи та вихід із зони комфорту стандартизації та стагнації давитиме на людину, тягнутиме назад до звичного стану розслабленості. Необхідно збожеволіти, загубитися у власному лабіринті «не-повернення», щоб маленька жалюгідна людина, що ховатиметься в глибинах Надлюдини, не змогла повернутися, не змогла збавити благами комфорту, як демон зваблював Ісуса у пустелі невизначеності.

Є ще один важливий елемент християнської моралі та чеснот, який Фр. Ніцше закидає релігії - це проблема радості. У якийсь момент розвитку християнства добро зуміло відмежуватися не тільки від зла, а й від такого важливого компоненту власної суті, як радість. Поняття радості викривилась в дзеркалах цнотливості добра. Звісно, Церква не відкидає радість, але розглядає її відсторонено, як у часі, так і у просторі. Пекельні муки, страх перед пеклом, возвеличення хреста в християнському мистецтві, страждання святих - все це зайняло важливе місце в християнстві. Християнину дозволена тиха радість, або радість у смутку, та сподівання, що у потойбічному житті буде можливість радіти, споглядаючи Бога. Бурхлива радість від життя не надто вітається Церквою, тому що земне життя - усього-на-всього підготовка до життя вічного. Першими хто відверто виступив проти такого часового відсторонення бурхливої радості стали митці та філософи доби Відродження, і саме цей період філософ уважає важливим періодом європейської цивілізації. Це був важливий крок проти морального догматизму християнства, на який мало хто з наступників звернув увагу. Адже протестантизму та культурі Північного Відродження вдалось на довгий час прагматизувати радість, зробити її результатом людської праці. Радість від християнської моралі як винагорода в потойбіччі перетворилася в радість світської моралі буржуа від виконаної справи та гідного життя. Надалі радість аналізується психоаналітиками з позиції людського почуття, проте філософія радості не розвивалася далі поняття цінності.

Бог вимагав жертв, і радість стала однією з них. Втрата радості та сподівання на її повернення прив'язує людину до Бога, проте, коли людина зриває моральну заборону з радості, їй більш не потрібні боги. Для Фр. Ніцше радість - це не просто почуття, це кроки до власної волі. «Навіть у пізнанні відчуваю я тільки радість народження і радість становлення моєї волі; і якщо є невинність у моєму пізнанні, то тому, що є в ньому воля до народження. Геть від Бога і богів тягнула мене ця воля: і що залишилось би творити, якби боги існували» [8, с. 753]. Діонісійська п'янка радість протиставлена філософом жертовній радості християнства. «Добро і зло, і радість і страждання, і я і ти - все здалось мені різнокольоровим димом перед очами Творця. Відвернути погляд свій від себе захотів Творець - і тоді створив він світ. П'янкою радістю слугує для страждальця - відвернути погляд свій від страждання та забутися. П'янкою радістю та самозабуттям здавався мені колись світ» [11, с. 2122]. Хоча бурхлива радість не відкидалася й самим Ісусом Христом, достатньо тільки пригадати весілля в Кані Галілейській, коли п'янка радість події охопила усіх учасників. Чудо перетворення води на вино, яке згадується в Євангелії були не схоже на лікування хворих і воскресіння померлих, і тільки наявність чуда не дозволило цім рядкам канути в історію.

Давньогрецькі вакханалії об'єднували людей в єдиному пориві радіти надмірно та славити богів, відчувати потяг до життя, і відвертати погляд від страждань. Християнська спільнота давала іншу радість - радість комуни, і деякий час, така радість була новою для прадавніх спільнот. Радість спільнот, яка і зараз властива деяким новоутвореним релігійним спільнотам, була радістю відчуження святості та впевненості у власній правоті стосовно безбожників і грішників.

Проте радість завжди протистоїть стражданню. У філософії Фр. Ніцше це протистояння таке ж сильне як і протистоянні добра і зла. Самі по собі у парі вони протистоять консиліуму добра і зла в моральній площині та винаходять себе більш в естетичній площині культури. Ще до Фр. Ніцше етико-естетичне протистояння добру-злу, почуттів людини з'являється у філософії С. К'єркегора у творі «Або-або», проте естетичні та етичній стадії існування людини він ставив нижче, ніж релігійну, що спиралась на віру, а не на почуття та міркування властиві естетиці та етиці.

У Фр. Ніцше протистояння страждання та радості, добра і зла - це не опір крайнощів, а розмотування однієї до повного розчинення в іншій, яка так само розгортується, поки не розчиняється в іншій - вічний двигун, що сприяє руху буття там де рух був би неможливий. Танок з'єднаних парних протилежностей є Першодвигуном буття, тож стагнація починається там, де відбувається жорстке розмежування. «Скорбота таж радість, прокляття теж благословення, ніч теж сонце, - йдіть! або ви навчитесь: мудрець той же безумець. Чи стверджували ви коли-небудь радість? О, друзі мої, тоді ви стверджували також і будь-яку скорботу. Усе зче- плене, все сплутане, все закохане одно в інше...» [11, с. 234]. Процес розмотування до повного зникнення в протилежності у філософії Ж. Дельоза відобразилося в онтологічному визначення танцю Бога та диявола.

Отже, смерть Бога, на думку Фр. Ніцше, необхідність для розвитку християнської моралі, адже сучасний світ потребує переосмислення цінностей, і вказує на важливість визначення цінністю не тільки добро, але й зло. Вже у II половині ХХ століття Ж. Батай, Ж. Бодріяр, А. Бадью здійснять філософський процес визначення зла як надцінності, хоча й зараз християнство перебуває на позиції чіткого відмежування цих двох антиномій - добра і зла.

Висновки

Німецький філософ Фр. Ніцше намічає нові шляхи розвитку людської думки поза межами християнства, поза межами добра і зла в класичному їх визначенні та прийнятті. Міркування Фр. Ніцше самі стають живим суб'єктом живлення нових філософських течій, а сам мислитель стає предтечею надлюдини.

Список використаних джерел

Беркаль М. Д. Рецепція ідей Ніцше в «Анти-Едипі» Жиля Дельоза та Фелікса Гваттарі. Мультиверсум. Філософський альманах. 2017. Вип. 1-2. С. 86-103.

Гречкосій Р. М. Самореалізація особистості у філософії Ф. Ніцше та Е. Фромма: релігієзнавчий аспект. Гілея: науковий вісник. 2013. № 72. С. 598-604.

Данканич Р. І. Фрідріх Ніцше: критика християнства чи антихристиянства. Вісник Дніпропетровського університету. Серія : Філософія. Соціологія. Політологія. 2010. Т. 18, № 20(1). С. 107-114.

Держко І. З. Метафізика людини в концепції «переоцінки всіх цінностей» Ф. Ніцше. Вісник Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут». Філософія. Психологія. Педагогіка. 2010. № 1. С. 17-21.

5.Задубрівська О. Постмодерністські трансформації ніцшеанських ідей у Ж. Дельоза. Науковий вісник Чернівецького університету. Філософія. 2011. Вип. 539-540. С. 60-64.

б.Захарчук О. Ф. Общественный идеал сквозь призму аристократических взглядов Фридриха Ницше. Філософія і політологія в контексті сучасної культури. 2016. Вип. 5. С. 15-20.

Мудраков В. В. «Концепція релігійності» Ф. Ніцше: абсолютний нігілізм чи нова метафізика людини? Totallogy-XXI. Постнекласічні дослідження. 2013. № 29. С. 180-195.

Ницше Ф. Ecce homo. Как становятся самим собой / Ницше Ф. Сочинения в 2 т. / пер. с нем., сост. К. А. Сва- сьянова. Москва : Мысль, 1996. Т. 2. С. 694-769

Ницше Ф. Антихрист. Проклятие християнину / Ницше Ф. Сочинения в 2 т. / пер. с нем., сост. К. А. Сва- сьянова. Москва : Мысль, 1996. Т. 2. С. 632-692

Ницше Ф. По ту сторону добра и зла. Прелюдия к философии будущего / Ницше Ф. Сочинения в 2 т. / пер. с нем., сост. К. А. Свасьянова. Москва : Мысль, 1996. Т. 2. С. 239-406

11 .Ницше Ф. Так говорил Заратустра. Книга для всех и не для кого / Ницше Ф. Сочинения в 2 т. / пер. с нем., сост. К. А. Свасьянова. Москва : Мысль, 1996. Т. 2. С. 6-237

12.Янушевич І., Цехоцька О. Ніцшеанство та проблеми сучасної моралі. Докса. 2017. Вип. 2. С. 84-90.

Размещено на Allbest.ru