Просвітницьке сподвижництво Петра Могили як формування простору національного буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пряшівського університету в Пряшеві, керуючий Житомирсько-Поліською єпархією Православної Церкви України

Просвітницьке сподвижництво Петра Могили як формування простору національного буття

Шлапак В.В.

В історії української духовної культури XVII ст. найбільш помітною та активною постаттю був митрополит Петро Могила, діяльність якого відіграла значну роль в житті Церкви та України. Навколо нього згуртувалася освічена еліта того часу: філософи, церковні діячі і проповідники, політичні діячі та ін., що в свою чергу сприяло розбудові нашої держави на національних, духовних та моральних засадах.

Мета статті полягає у всебічному розкритті просвітницького сподвижництва митрополита Петра Могили як формування простору національного буття.

Історіографія, що стосується просвітницького сподвижництва П. Могили представлена у працях Астаф'єва О., свящ. С. Беспалова, Жуковського А., Костомарова М., Крекотня В., Нічика В., Семчин- ського С., Стрикалюка Б., Терновського Ф., Титова Ф., Харлана А., Хижняка З., Шитюка М., Шкрібля- ка М. та інших.

Релігійно-культурна діяльність П. Могили здебільшого описується як реформаторський вектор у книговидавництві та освітньо-просвітницькій сфері за його час перебування митрополитом Київським. Просвітницьке сподвижництво, однак, розпочинається значно раніше: від підтримки його сім'єю Львівського братства до останніх новацій на митрополичій кафедрі. Це певною мірою пояснює розуміння нами обсягу термінологічного словосполучення «просвітницьке сподвижництво» - усесторонні кроки розбудови та підтримки ідейно-смислових та практично-дієвих устремлінь на шляху будівництва української церкви зокрема та формування простору національного буття загалом.

Особливо примітними на шляху просвітницького сподвижництва П. Могили видаються його кроки у сані архімандрита, тобто у час його перебування настоятелем Печерського монастиря. Так, від загально-ідейних до конкретно-матеріальних справ у бібліографів та дослідників його церковно-релігійної діяльності читаємо таке: «[...] архімандрит Петро Могила намагався покращити не- відрадний існуючий стан православних на українських землях під Польщею. Він зосередив свою увагу насамперед на покращенні стану самої Лаври, роблячи подвійні заходи: під матеріальним аспектом він старався повернути монастиреві все те, що різні чинники забрали в критичні моменти; під моральним - він прагнув так виховати і вишколити своїх ченців і співробітників монастиря, щоб за їх допомогою створити вогнище освіти і науки» [3, с. 58]. Такого ж характеру відгук знаходимо й у В. Шевченка: «Петро Могила поринув у діяльність на користь рідної обителі: зайнявся наведенням порядку, зміцненням дисципліни, будівництвом і відновленням храмів, облаштуванням монастирів тощо» [31, с. 153]. Ще більш промовистими є слова М. Костомарова, який оцінював перші кроки Петра Могили так: «Новий архімандрит зразу ж виявив свою діяльність на користь монастиря, завів нагляд над священнослужителями у селах лаврських маєтків, малограмотних наказав учити, а впертих і своєвільних піддавати покаранням: оновив церкву, не шкодував витрат на прикрашення печер, підпорядкував лаврі Пустинно-миколаївський монастир, заснував Голосіївську пустинь, побудував за свій рахунок при лаврі богадільню для жебраків і задумав завести при Печерському монастирі вищу школу» [8, с. 13]. Щодо останнього варто наголосити, що знаючи богословські проблеми часу, а також незавидну загальноцерковну ситуацію, молодий та енергійний архімандрит П. Могила вирішив заснувати «вищий навчальний заклад, православний за духом, але з посиленим вивченням польської та латинської мов» [18, с. 34].

Стан справ, що передував діяльності П. Могили і проблемність яких він розумів, вимагав не тільки просвітницько-освітнього реформування, але й вирішування ідеологічно-релігійних завдань на тлі політичного протистояння католицько-протестантських рухів у процесі формування власного простору національного буття. Так, М. Шкрібляк з цього приводу пише: «Для відпрацювання філософії і теології Контрреформаційного руху, що призвів до радикалізації релігійного середовища і поглиблення кризи національно-релігійної ідентичності, а відтак і до нагальної потреби пошуку нової еклезіальної формули становлення української національно-церковної тотожності, репре- занти обох таборів активізували ідейно-пропагандистські рухи, які потребували кваліфікованого полемічного базису і, зокрема, друкованого слова. Як вихід, православні почали налагоджувати видавничу справу та засновувати школи за західними зразками. Проте, на відміну від католиків і навіть протестантів, їхній потенціал у цьому процесі був значно слабшим, а брак друкованої літератури - особливо відчутним» [34, с. 51-52].

Натхненним джерелом згаданого сподвиж- ницького поступу можна вважати, залишений П. Могилі заповіт його душеприказчика та наставника Й. Борецького: він отримував права повноважного господаря книжної власності свого духовного панотця, а також доручення на добудування Михайлівської дзвіниці й наглядові обов'язки за києво-братською школою. Однак, попри заповітні бажання Й. Борецького розвивати виховання християнських дітей на освітніх засадах Богояв- ленської школи, було створено «нове вище училище в лаврі для викладання вільних наук грецькою, слов'янською та латинською мовами» [23, с. 3]. Це новостворення, маючи певні негативні відгуки з боку дорікачів щодо уніатської політики, зовсім невдовзі призвело до об'єднання братської та лаврської шкіл як аргумент і свідчення протилежної позиції П. Могили. Утім, є підтвердження з «Євхаристиріону» [19] із тлумаченнями у сучасних дослідженнях, з яких довідуємося про вітальні напучування П. Могилі та радість тієї частини лаврської верхівки, яка підтримувала ідею негайної реформації православ'я, його переорієнтацію з греко-слов'янської на латинську школу, її науку та культуру [10, с. 11]. Неоднозначність оцінки питання вектору реформ освітніх ініціатив П. Могили засвідчив П. Куліш, назвавши Київського митрополита поляком у православних ризах [11, с. 187]. У будь-якому разі лаврську школу, об'єднану в 1632

р. з братською, згодом було реорганізовано на Ки- єво-Могилянську колегію. Ця колегія стала першою вищою православною школою у всій Східній Європі. Вона була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів: за організацією навчання та за змістом вона уподібнювалася польським академіям у Кракові чи Замості, які будувалися у той час теж на засадах європейської вищої школи. Як відомо, в основі навчального процесу були «сім цільних наук», що розділялися на трівіум (граматика, риторика або поетика, діалектика) та квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика) [29, с. 101-123]. Іще більш точну інформацію щодо програмного забезпечення знаходимо у блогосфері сучасних розвідок та міркувань. Так, Т. Шевченко зазначає: «у єзуїтських колегій було запозичено навчальний план - п'ять років навчання латини і греки у класах іп/тта, grammatica, ^Шахіта та класах поетики і риторики, а також зміст навчального програми. [...] На створення власних філософських і богословських курсів викладачів колегії мали зокрема вплив твори єзуїтів-неосхоластиків: Суареза, Ґонзалеза, Арріаги, де Ов'єдо, де Толедо, Васкеза і Фонсеки, Млодзяновського, кардинала- єзуїта Роберто Белларміно. Колегія проігнорувала заборону польської влади викладати вищі науки - філософію і богослов'я, хоча і відчувала до середини XVII ст. потребу у кваліфікованих викладачах та відповідних підручниках. Богослов'я від другої половини XVII ст. у Києво-Могилянській колегії викладали, спираючись зокрема на твори Фоми Аквінського, Дунса Скота, Альберта Великого. Православні викладачі наслідували їхні методи, запозичуючи західні схоластичні традиції. Завдяки київській схоластиці піднісся загальний рівень богослов'я Руської церкви, який дозволив їй на рівні полемізувати з опонентами» [32]. Цікаве міркування знаходимо щодо значення викладання філософії у колегії: «Особлива роль належить філософській системі арістотелізму, викладання якої започаткувало розвиток професійної філософської освіти в Україні, а відтак і професійної філософії як галузі знання» [27, с. 369]. Студенти- могилянці вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії [15, с. 163], - наголошує В. Нічик. На жаль, не збереглося обширних відомостей про дидактично-методичні матеріали закладу. Відомо тільки, що у Києво-Могилянській колегії користувалися підручниками, які були універсальними для єзуїтських шкіл: «для вивчення латини - граматики єзуїта Еммануїла Альвара, Доната, Урсина й Ромерія, вибрані уривки з Вергілія, Цицерона, Горація та інших. При вивчені поетики та риторики використовувався підручник Скалігера або Соареза. І там, і там викладались співи та катехізис» [32], а також послуговувалися знаменитим Могилиним «2еЬгапіе kшtkiey паикі о агїукиїаЛ wiary prawoslawnokatholickiey chrzescianskiey» (Київ 1645).

За своєю сутністю Київська колегія була закладом вищої освіти гуманітарного напрямку, тобто академією. Проте, незважаючи на всі намагання Київського митрополита та його однодумців і послідовників, так і не отримала від тодішнього польського уряду підтвердження, тобто цього високого титулу. І тут, власне, нема нічого дивного, адже у ній не просто вивчала молодь вищі науки, тут, по-суті готувалися ідеологи народно-визвольних рухів, виховувалися захисники національної культури й віри. «Тут навчалось справжнє сузір'я видатних учених, чия діяльність мала значний вплив на інтелектуальне життя в Русі і Московії, як-от: Сильвестр Коссов, Ісайя Трофимович-Коз- ловський, Софроній Почаський, Ігнатій Оксено- вич-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоанікій Галя- товський, Феодосій Сафонович. Серед студентів колегії були також гетьмани Іван Виговський, Іван Самойлович і Петро Дорошенко, козацькі полковники» [32].

Навіть попри офіційне невизнання українці та й зарубіжні сучасники-інтелектуали сприймали Київську колегію як вищий освітньо-науковий заклад та іменували її у повсякденні академією. Дещо згодом, «тільки за Гадяцьким договором 1657-1668 року, укладеним гетьманом Виговським із польським урядом, київська колегія отримала титул Академії і була урівняна в правах з Краківською академією» [1, с. 103]. Сам П. Могила у Заповіті писав: «[...] Колегію заснував я, як єдину запоруку мою, хотячи, залишити з найвищого провидіння Божого на потомні часи пам'ятку [...]» [14, с. 13]. «У його обітниці були проголошені триєдині засади навчання й виховання молоді: вірність батьківській вірі, звичаям та європейська освіченість, які Могила сповідував усе життя. Вони принесли Україні плоди на ниві культурній, релігійній, державотворчій» [27, с. 369]. Зрештою, відома теза П. Могили, яка часто цитується дослідниками, про необхідність освітнього поступу для формування ціннісної канви серед простого люду як долучен- ня української народності до сім'ї європейської цивілізованості та просвітництва. Так, сучасний дослідник М. Шитюк зазначає: «Теза П. Могили про те, що нам треба вчитися, щоб нашу Русь не називали глупою стала основою для утвердження нових духовних цінностей» [33, с. 43]. Відомо, що Могилянська колегія усіляко підтримувала бідних студентів, а при колегії діяла спеціальна бурса, яка забезпечувала молодих юнаків житлом та створювала можливість безкоштовного харчування. Орі- єнтаційно-практичним утверджувачем перебування у колегії став твір П. Могили «Антологія, або молитви і повчання корисні для душі» від 1636 р. Він адресувався, отже, студентам колегії і був аналогом правил внутрішнього розпорядку спудеїв єзуїтських навчальних закладів. Митрополит Київський виклав у ньому умови організації навчання, релігійного виховання студентів, побуту. Вони навіть у багатьох деталях збігались із їх єзуїтським аналогом, автором якого був Якуб Ледесма. Тут формулювалися правила для учнів-екстернів Римської колегії 1564 р.

Перебуваючи на посаді архімандрита, П. Могила зумів згуртувати довкола себе освічених людей. Всього в ній навчалося більш ніж сто учнів. П. Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві не просто такі школи, які відповідали б потребам та духові часу, але й будучи продуктивною домінантою світоглядно-ціннісних сенсів, ні в чому не поступалися б подібним за штибом європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, П. Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання. Відмітимо: «для [...] навчальних закладів була характерна плинність викладацького складу. Учителям допомагали здібніші вихованці - auditores, які пояснювали уроки своїм товаришам та наглядали за їх навчанням».

Він працював також над розвитком цілої освітньої інфраструктури: будується нова кам'яна школа із церквою св. Бориса і Гліба та Благовіщення, і, крім того, згадана вище бурса, де могли навчатися діти з незаможних родин, а також розвивається освітня мережа. Цікавим фактом із життєдіяльності колегії є те, що на її утримання, а також утримання монастиря П. Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку. Крім цього, він надавав постійну грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 р. була відкрита навіть філія колегії у місті Вінниці. Дещо згодом її було перенесено до Гощі на Волинь, де вона, власне, проіснувала до кінця XVII ст., а в 1636 р. П. Могила засновує ще одну колегію у Кременці. Ця мережа простягалася значно далі аніж нинішні українські території. Могилянська освітня реформа була просвітницькою на усі землі, що східніше Києва. Так, аналізуючи взаємозв'язки та стосунки між українцями та росіянами сучасний німецький дослідник А. Каппелер зазначає: «цей перший вищий навчальний заклад на східнослов'янських теренах, який 1701 р. остаточно одержав статус академії, був кузнею кадрів для України, а для Росії став каналом, через який надбання західної цивілізації потрапляли на її терени» [4, с. 60].

Митрополит Київський усіляко обстоював і захищав своє дітище. Зокрема, йдеться про напади польської адміністрації та обмежень короля. У М. Костомарова згадується випадок про безпідставне засудження до смерті київським воєводою студента Федора Гоголевського, аби настрашити інших від «могилянської науки». На що П. Могила відповів візитом до Варшави із проханням охорони для своєї школи. Він продовжував опікуватися школою до останніх своїх днів. А у своєму Заповіті він залишав для неї великі багатства: «[...] оцим моїм заповітом навіки даю й дарую: [...] ті гроші [...] від суми п'ятдесят і п'ять тисяч золотих [...] суму з маєтку мною набутого й купленого [...] двадцять тисяч золотих на ту саму Колегію та Отців Колегі- ятів [.] і ту суму наступник мій повинний буде з тих згаданих маєтностей віддати [...]. Притім ще й нині на ту ж колегію готівкою відписую й записую шість тисяч польських золотих, також митру мою, справлену власним котом на сріблі позолоченому оправлену й оздоблену власними клейнотами з залишених мені батьківських скарбів. Усю бібліотеку різни мов, фундовану мною ціле моє життя [...]. Хрест мій срібний Митрополитанський на вічну пам'ять моєї любови, [.] також із срібла мого власного скільки не є, всього четверту частину [...]» [14, с. 13-14].

Тож, з іменем Київського митрополита пов'язане розгортання системи православної вищої і середньої освіти в Україні загалом. Вона певною мірою копіювала католицькі школи, утім намагалася повноцінно конкурувати з ними. Така конкурентність може забезпечуватися тільки при високій якості інтелектуально-духовного продукту, тому це питання стало продовженням першого - створення системи православної освіти із укріпленням духовного простору як якісний та конку- ренто спроможний фактор у процесі формування простору національного буття. Системотворчі ініціативи містили низку реформ на різних відтинках платформи просвітництва. Найперше, що потребувало уваги - відновлення маральної сили та зміна організаційної структури православної церкви. А оскільки практично у кожній церкві ці аспекти залежні від якості духовенства, П. Могила звернув велику уваги на зміцнення цього чинника. Він добре розумів, що сила інституції напряму залежить від якості кадрів, тобто ченців, священиків, єпископів. «Свою реформу П. Могила розпочав від введення дисципліни і суворої моральності серед ченців. Київський митрополит дуже високо цінив чернече життя. У своїх власноручних записках він писав: «Монаше життя - це досконалість християнського життя». А щоб осягнути цю досконалість, він ставив великі вимоги ченцям, насамперед повне відречення від всяких матеріальних дібр: «Відмовлення від всякого набуття - це засада і основа монашого життя» [3, с. 97]. З історичної довідки відомо, що у поодиноких випадках процеси введення суворої дисципліни супроводжувалися невдоволенням і породжували навіть опір. Однак, П. Могила за такі противництва карав якнайсуворіше. «Високі вимоги морального й освітнього порядку та додержання дисципліни вимагав Київський митрополит і від священиків. Внаслідок нелегального стану православної церкви під Польщею та довгого часу відсутності ієрархії стан священства був незавидним. [...] Кандидати на священиків набиралися серед учнів київської колегії чи братських шкіл, [.] Тоді висвячували також священиків з самоосвітою. Останніх приділялось до монастирів, до впродовж 6 місяців чи одного року спеціально вибрані монахи підготовляли їх до священства» [3, с. 97]. Відомо також, що моральний стан духовенства також піддався Могилянському перегляду та клопоту: він проводив рішучу боротьбу проти двоєженства. Він видав спеціальні «Інструкції», де описувалися усі нюанси щодо цього феномену, за які відповідали протопопи (протоієреї, які були обрані із найдостойніших священників) у нагляді за священством. П. Могила був переконаний, що священники мусять вести зразкове життя і бути світлом для інших: сповідатися не меншу дванадцяти разів у рік із письмовим посвідченням до митрополита. Тільки тоді вони повною мірою готові до своїх пастирських діянь. За діяльністю протопопів, у свою чергу, наглядали візитатори - вибрані серед учених ченців, які були підзвітні намісникам. Так формувалася вертикаль індивідуальної влади, які існувала поряд із збірною владою: єпархіальні собори і консисторії - це, по-суті, вертикаль збірної влади, заснованої на католицький зразок. Вона займалася слідством та вела церковний суд над духовенством. У її склад входили вчені ченці з багатолітнім досвідом, а усі рішення консисторії затверджував сам митрополит. Є міркування, що митрополит Київський робив спроби розширення цієї вертикалі на далекий північний схід засобом освіти та богословської науки: «Петро Могила відправляв своїх посланців до Москви для збирання пожертв на відбудову західноруської церкви. Він мав велике бажання облаштувати хоча б якийсь відділ духовної школи у московській державі» [22]. Консисторії відбувалися щорічно, де проходили перевірку кандидати на висвяту в священники, проводилися іспити на предмет практичної готовності до пастирської діяльності, формулювалися розпорядки щодо втілення норм морального і духовного порядку канонічної практики. За період керування П. Могили такі єпархіальні собори набули найбільшого розквіту кваліфікаційного відбору способом фахової підготовки. У аналітиці «Українських джерел церковного права» читаємо: «Часом найбільшого оживлення єпархіального життя, а разом і єпархіальних соборів була доба митроп. Петра Могили, що рішуче додержував традиції щорічних єпархіальних соборів, на яких мали бути присутні по можливості усі священики» [12, с. 103].

За час свого архімандритства П. Могила докладав максимум зусиль для розвитку друкарської справи. Так, Києво-Печерська друкарня заслужено посіла провідне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільно-культурному житті загалом. За цей період, тобто за п'ять з половиною років настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед цих видань були і книги самого П. Могили. В 1628 р. в Лаврі були видрукувані перекладені П. Могилою з грецької «Агапитадіаконаглавизньїпоучительньї» і «Тредь- цветная». У цих працях пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.

У 1629 р. на Київському помісному соборі, про який теж була згадка у попередньому розділі, був схвалений до видання «Літургіаріон» П. Могили. Це, по-суті, служебник, виправлений архімандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями- тлумаченнями процесу літургії. Це одна із найвизначніших праць П. Могили, яка протягом більш як двісті років не втрачала свого значення.

Окрім цього у записах П. Могили зберігся ряд канонів і церковних піснеспівів, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащання священників, канон на відхід душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственний піснеспів на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудесним позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковнослов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист П. Могили [15, с. 154]. Крім того, він написав не мало передмов до видань, що вийшли з його благословення: «Служебник» (1629 та 1639 рр.), «Номоканон» (1629 р.). А також такі оригінальні твори П. Могили, як: проповідь «Хрест Христа Спасителя», «Щоденник», «Духовний заповіт». релігійний культурний духовенство сподвижництво

Стан Київської митрополії був надзвичайно хиткий і розбурханий, з проблемами якого він пев- ною мірою вже почав боротьбу, будучи архімандритом: напівлегальне існування ієрархії, не визнаної державною владою, надзвичайно низький освітній рівень православного духовенства, брак дисципліни серед священників та ченців, радикальне суперництво між духовенством і братствами, з іншого боку - рішучий католицький наступ, а також противництво уніатів та державних установ - усі ці чинники не створювали сприятливих обставин. Не зважаючи на усі політичні труднощі, П. Могили намагався сформувати нову культурно-соціальну атмосферу як для вірних православ'я, так й для усього українського народу. Це відображено бажанням якісного переформатування кадрового потенціалу священства, що вимагало безпосереднього знайомства та контактності: «вступивши на митрополію, Петро Могила негайно розіслав обіжник з наказом духовенству прибути в певний час на собор у Київ. Архієрей безпосередньо знайомився на соборах з духовенством, фактично перевіряв свої офіціальні відомості про священників, особливо коли ті відомості були негативні; такий спосіб безпосереднього ознайомлення з духовенством вважався настільки важливий, що коли священники, на яких малося підозріння, не прибували на собор, то їм навіть заборонялося службу, аж поки не дадуть про себе на соборі «виводу належного» [12, с. 103]. Крім того, бажання сформувати нову культурно-духовну атмосферу проявлялося у акціях за повернення храмів, земель і маєтків та унормування правничого становища православної церкви, а також відбудовою церков та монастирів по всій Україні, однак, найбільша увага була зосереджена на київських землях. Деякі дослідники взагалі вважають, що саме початок цього відбудівничого руху кладе початок відновленню столичної ролі Києва. Тож, безперечним кроком формування національних пріоритетів у розбудові культурного-світо- глядного та церковно-релігійного буття українців є відновлення та будівництво храмово-церковних комплексів П. Могилою. Завдяки митрополичим заходам були відбудовані і відновлені такі храми: Києво-Софійський собор (історики із посиланням на архівні документи зазначають, що у час, коли було повернуто митрополичу кафедру від уніатів у 1633 р., збудовану ще Ярославом Мудрим, вона перебувала у напівзруйнованому стані [3, с. 94]. Над відновленням та окрасою Святої Софії П. Могила трудився до кінця свого життя, однак не встиг закінчити реставраційні роботи до кінця. У Заповіті він написав: «На Митрополитанську церкву Святої Софії, з ласки Божої мною реставровану, третю митру на блакитному оксамиті бляхами обложену, і два сакоси талетові - один зелений, а другий багатого червоного табину, і третій з білої парчі, [...]» [14, с. 14-15]. «Новим кроком уперед було створення Петром Могилою іконостасу в Софійському соборі в Києві після вигнання уніатів (не зберігся)» [13, с. 299]; Десятинна Церква (Так само після повернення її від уніатів П. Могила приділяв їй велику увагу у відновленню, позаяк вважав її не меншим символом українського культурного коду, який формувався будівництвом цього храму ще Володимиром Великим. Цікаву інформацію знаходимо про відновлювально-будівельні роботи над цим храмом у тексті М. Харишина [26] із посиланням на авторитетні джерела та архівні дані: під час будівельних робіт на території Десятинної церкви було знайдено гріб князя Володимира Великого. Голову князя митрополит розпорядився перенести в Печерський монастир [9, с. 299-300]. Нижню щелепу він подарував російському царю Михайлу Федоровичу, який у свою чергу передав її в Московський Успенський собор. Кисть руки Петро Могила поклав у Софійському соборі в Києві [5, с. 445]. Реставрацію Десятинної церкви митрополит Київський теж не встиг закінчити, через що у своєму Заповіті він написав: «На закінчення церкви, названої Десятинною, яку я почав реставрувати, щоб відновлення закінчене було, з моєї шкатулки готових тисячу золотих призначую й записую» [14, с. 15]); Василівська або Трьохсвятительська Церква (Цей храм було відновлено повністю та передано під опіку Києво-Братському монастиреві); Церква Спаса на Берестові (Церква була споруджена ще у ХІІ ст. і перебудована у 1638-1643 рр. У своєму Заповіті П. Могила теж згадує про цей храм пожертвую частиною залишеного срібла [14, с. 14]); Михайлівська церква (Цей храм знаходиться в Києво-Видубицькому монастирі. Вона датується ХІ ст., а у 1635 р. її теж було повернуто від уніатів. П. Могила повністю її відновив); Печери Київської Лаври було приведено теж у порядок, а її монастир динамічно розростався, про що свідчить кількість монахів за Могилянського митро- политства - їх число сягнуло 800 (П. Могила першим канонізував усіх Печерських угодників, мощі яких покоїлися у печерах [25, с. 32]). Відновлення цих культурно-історичних пам'яток вимагало колосальних фінансових ресурсів. Велику частину цих засобів П. Могила покривав із своїх власних джерел, а його Заповіт свідчить про повну відданість та пастирський клопіт культурно-національного фонду українського релігійного буття. Крім того, він усіляко заохочував інших меценатів до пожертв, а також усіляко стимулював братчиків до цієї діяльності. Вельми високо оцінений П. Могила у архітектурно-мистецькому відтинку роботи саме в аспекті культурної притаманності українському стилю фахівцями у цій сфері: «[...] при відбудові багатьох давньоруських храмів Києва, особливо за митрополита П. Могили, зберігалися властиві культовій народній архітектурі прийоми. Відновлені в той час давні споруди мали характерні форми верхів (Софійський собор у Києві, Успенська церква Києво-Печерської лаври, Михайлівський собор), часто вони були п'ятиверхими (Успенська церква на Подолі, церква Спаса на Берестові та інші)» [13, с. 95], - зазначає Ю. Нельговський.

Видавнича справа вже митрополита П. Могили ще більш відомий культурно-просвітницький проект із будівництва національного буття та української церкви шляхом освіченості простого люду. Так у працях про книжне друкарство в Україні знаходимо такі відгуки: «Петро Могила стояв на чолі книговидавничої справи на Україні. У роботі лаврської друкарні він брав і безпосередню участь. П. Могила приділяв велику увагу зосередженню при друкарні найкращих учених, майстрів і художників. [...] І в новому періоді особливу уваги приділяли художньому оздобленню книг з помітним посиленням західного впливу, який, однак, не похитнув установленого в попередній період більш або менш гармонійного поєднання художніх стилів візантійського, західноєвропейського Відродження і місцевого, національного. Діяльність лаврської друкарні в період правління Петра Могили набуває значного виробничого розмаху і чіткої організації» [6, с. 83]. Чого тільки варті такі визначні давньоукраїнські друковані пам'ятки, як «Євангеліє Учительне» (1637), «Служебник» (1639), «Тріодіон» (1640), «Короткий Катехизис» (1645), «Великий Требник» (1646), поль- ськомовні «Mnemosineslawy» (1633), «Exegesis» (1635), «Paterikon» (1635), «Teraturhima» (1638), «Lithosalboskamen» (1644) а також недописана праця П. Могили «Житія святих». Особливу цінність саме з погляду корисності богослужбових книг для становлення українського православ'я варто відзначити його «Требник» та «Служебник», де збережені особливості богослужбових чинів Української Православної Церкви та подано цілий ряд відправ, відомих лише в Україні [21, с. 394]. Продовжуючи лінію наголосів у сприянні та утвердженні українського культурного буття варто навести цитату сучасників:«Діяльність св. Петра Могили була також спрямована на розробку й утвердження церковних обрядів. Наприклад, він особисто опрацював і описав таїнство вінчання, яке втілювало не стільки релігійний ритуал, як національні звичаї українського народу, тісно пов'язуючи їх із патріотичним вихованням молоді» [27, с. 368]. Тому, зрештою, про друкарську лепту митрополита Київського П. Могили доречними видаються слова митрополита Іларіона, котрий оцінив ці заслуги так: «Могилянська доба - це найкраща доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці» [16, с. 243]. Цікавим фактом і водночас таким, що транслює націєтворчий орієнтир у формуванні простору україноцентрично- го буття є ті дані, що із усіх праць П. Могили не значаться латиномовні. Це, мовляв, не сприяло б утвердженню саме україномовного вектору. Тобто, серед 19 праць, написаних Київським митрополитом, «він жодного не написав латинською мовою, бо вважав її мовою культурного просвітництва, а не творчості для народу» [33, с. 44]. Боротьба за слов'яноукраїнську мову, її гідність була частиною боротьби за честь і незалежність Батьківщини. Слов'яноукраїнська мова стала своєрідним знаменом визвольних змагань українського народу проти іноземних поневолювачів [20, с. 114-115]. Вельми доречним буде наголосили словами священника С. Беспалова, що «така турбота про осмислене сприйняття православного віровчення простими віруючими не була властива московській гілці православ'я, а стала явищем церковно-українським. За двадцять два роки, що припадають на могилянський період вітчизняної історії, українською та церковнослов'янською (з українськими фрагментами) мовами видрукувано літератури майже вдвоє більше, ніж за весь попередній період національного книгодрукування» [2, с. 228]. На тлі усіх сучасних мовних перепитій це хороший історичний приклад ставлення до мови як до фактору самостановлення ідентичності із одночасним утвердженням значення інших мов для освітньо- наукових ініціатив, що, зрештою, проявляють найкращі сторони своїх носіїв на світовій арені куль- турно-цивілізаційного поступу. Що ж стосується латині, то, як зазначалося вище, вона ставала мовою науки і освіти. Відтак, латинська мова ставала інструментом боротьби з польським та російським впливами. «Латинська мова в тодішньому житейському колі, - пише М. Костомаров, - була необхідною не тільки для сперечань з католиками [...]. Латинська мова застосовувалась у судах, сеймах, сеймиках і на всяких громадських сходинах. Вільність у латинській мові й підготовка учнів до захисту православної віри за допомогою слова досягалась у колегії шляхом диспутів, класних і прилюдних, що проходили на латині [...]. Влаштування їх показує практичний розум П. Могили, який намагався у всьому досягти головної мети: виставити проти католицтва вчених і спритних борців за руську церкву, що вміють вражати ворогів їхньою ж зброєю [...]» [7, с. 201]. Однак, на жаль, далеко не всі у той час в Україні розуміли крайню необхідність викладання латинської мови в навчальних закладах, обстоюючи позицію негативності таких процесів для українського культурного буття з погляданням на північний схід. Так, саме у прибічників московського патріархату процес «латинізації» викликав шалений опір, а подекуди мали місце розправи зі студенством та учителями. Втім, П. Могила добре розумів, що без студіювання латини подальший розвиток освіти був просто неможливий, адже не лише в Польщі, але й в усьому європейському просторі нею викладались усі науки. На той час латина стала загальновизнаною мовою науки. Вона відкривала можливості для набуття статусу вченого чи просто вважатися високоосвіченою людиною. Знання латинської мови та викладання її в колегії було, зрештою, необхідним для здобуття європейської освіти.

Видавничо-друкарська справа митрополита Київського П. Могили була фактором просвітницького сподвижництва не тільки на українських землях, але й у сусідніх їй Волощині та Молдавії. Саме через таке культурне посередництво визначалася українська-румунська співпраця: П. Могила дарував друкарні і засновував школи у своїй первісній Батьківщині. Відомо про добрі стосунки між Київським митрополитом та Молдавським - Варлаамом. Як результат цих дружніх відносин стало заснування П. Могилою у Ясах колегії на взірець київської. Згідно з його розпорядження у ній працювали київські професори. Важливо наголосити, що у Ясах на церковному соборі в 1642 р. у присутності представників Руської, Грецької та Молдовської Церков було розглянуто, внесено правки і схвалено подане українськими науковцями-богословами «Православне сповідування віри». Це ще одне пояснення, чому в румунській історіографії постать П. Могили стоїть культурно-просвітницьким стовпом. Крім того, саме під керівництвом Київського митрополита П. Могили (його співавтором вважається Ісайя (Трофимовича-Козловського)) було складено перший православний катехізис - «Православне сповідання віри». «Православне сповідання віри» («Катехізис»), схвалений на Київському соборі (1640), згодом - на Помісному Соборі в Яссах (1642) і затверджений чотирма Вселенськими Патріархами: Парфенієм Константинопольським, Йоаникієм Олександрійським, Макарієм Антіо- хійським, Паїсієм Єрусалимським 11.03.1643. Цей твір став основою віровчення для всього православного світу. Один з примірників зберігається у Паризькій національній бібліотеці. 1645 р. святитель видав «Катехізис» польською та українською мовами («Малий Катехізис»), який 1662 р. виданий грецькою мовою в Голландії, 1691 р. - румунською мовою в Румунії, 1696 р. - церковнослов'янською мовою у Москві. Протягом ХУП-ХУШ ст. у світі здійснено 25 його видань» [28]. Це Могилянське видання упродовж довгого часу мало статус найповнішого викладу православної віри.

Ще одним фактором формування культурно- просвітницької атмосфери, який потребував реформування у своїх соціальних та духовних завданнях був феномен братств, які «[...] замкнувшись у східноправославній традиції та суспільно- політичній площині, що в умовах конфесіалізації піддалися суттєвій кореляції через протестантські віяння, українські церковні братства почали поступово випадати із загальноцерковного річища розвитку національного духовно-культурного процесу, що особливо активізувався з приходом до управління Київською митрополією Петра Могили та його однодумців» [34, с. 179]. На думку І. Пас- лавського, однією із головних причин кризи братських рухів була у тому, що «ведучи перманентну боротьбу з усякою церковною ієрархією - православною, католицькою, унійною [...], вважали за найкраще для себе бути пов'язаними, принаймні формально, з далеким і немічним церковним центром - царгородським патріархатом» [17]. Для проведення усіх намічених реформаторських задумів у тому числі тих, які стосувалися братського життя, необхідним був дозвіл від Вселенського Патріарха. П. Могила отримав його - грамота від Кирила Лукаріса щодо широких ієрархічних прав. Митрополит Київський ставав за завдання, передовсім, унормувати дію братств і єпископів. Річ у тім, що розвиток братських кіл в Україні паралельно ніс збільшення впливу мирян на церковні справи. Доходило навіть до прямих розпоряджень мирян у церковному житті, підпорядковуючи собі духовенство. Як зазначає М. Шкрібляк «[...] вони самі себе перемогли. І сталося це тому, що ці впливові по- заієрархічні структури, відкинувши остаточно церковну унію з Римом, так і не спромоглися довести до логічного завершення справу реформування Української Церкви хоча б на засадах протестантської інтерпретації місії Церкви Христової та її членів» [34, с. 179]. П. Могила із високою шаною ставився до заслуг братств, а також розумів справжній їх соціальний потенціал у справі збереження православної віри, тому усіляко намагався з ними співпрацювати, а згодом підпорядковуючи керувати ними, бо вважав, що недопустимим є, щоб миряни вмішувалися, ба більше керували духовними справами. Саме грамота, а відтак і загроза анафем ставали ключовим аргументом у порозумінні між митрополитом Київським та братствами. Зокрема, йдеться про відносини із львівським братством, яке самовільно вдаючись до публікацій богослужебних книг, наприклад «Літургіаріон» (1637 р.), у додачу низки помилок у виданнях, спричинило феномен, що відомий як цензура для усіх церковних видань. «Петро Могила докладав максимум зусиль, щоб здійснювати цензуру над усіма виданнями, контролювати господарську діяльність владик, ігуменів в маєтках православної Київської митрополії» [24, с. 462-463]. Це теж вагома реформа церковного життя - якість має бути скерована на утвердження авторитету церкви у справі розбудови національного буття. Вельми влучний опис відносин між братствами та П. Могилою знаходимо у І. Крип'якевича, відомого під псевдонімом І. Холмський: «Могила не вів відкритої боротьби з братствами, але знищив їх вплив тим, що витворив освічене духовенство, яке взяло провід у церкві в свої руки. Так була усунена анархія в церковно- національному житті, той незначний стан, коли кожне братство само вирішувало різні релігійні чи організаційні питання. Могилянська церква усувала всі спірні і сумнівні справи і натомість давала готові канонічні вирішення» [30, с. 174-175]. Слід зазначити, що стратегія митрополита Київського П. Могили вибудувати ієрархію богословів-ін- телектуалів європейського зразка для посилення просвітницького руху у формуванні національного буття. Крім того, українські монастирі, чернецтво з притаманними їм тодішніми формами і засобами впливу, вірогідно, здавалися П. Могилі реальними орудниками відродження православної духовності, святості, що допомогли б українському благочестю не тільки подолати кризу, але й вистояти у протиборстві з католицькими опонентами.

Отже, період 30-40-х рр. XVII ст. для православної церкви Київської митрополії був позначений кардинальними реформами, а в історії культури України пізніше був названий «Могилянським». Реформи здійснені Київським митрополитом як за змістом, так й за формою стали православним аналогом Католицької Реформи з її реорганізацією освітньої та єпархіальної систем, посиленням контрольних заходів і нагляду за дисципліною та моральним життям кліру. Для нас важливо, що згодом могилянські реформи дали важливий поштовх церковній реформі у Російській імперії, де вони тривали аж до середини XVIII ст.

Як бачимо, просвітницьке сподвижництво Київського митрополита П. Могили визначалося його різносторонньою діяльністю: освітньо-науковими реформами, щонайперше - це заснування Колегії, як першого найсхіднішого навчального закладу за зразком європейських університетів, де формувалися дух часу і просвітницько-національний капітал політичної нації, а також плекалися найвищі ціннісно-інтелектуальні зразки Західного світу, крім того його програма грунтувалася на реорганізації та піднесенні просвітницького авторитету братських шкіл та наукових осередків як освітня інфраструктура (наприклад, Острозького, Львівського тощо), а також діяльності українських полемістів; формування якісно іншого морального стану духовенства шляхом створення нових контролюючих органів ієрархії; видавничо-друкарська справа - апогей розвитку Києво-Печерської друкарні; відновлювально- будівничий рух - відновлення найбільших історико- культурних пам'яток України: Києво-Софійський собор, Десятинна Церква, Василівська або Трьохсвятительська Церква, Церква Спаса на Берестові, Михайлівська церква Печери Київської Лаври було приведено теж у порядок; відновлення церковної ієрархії: соціально-духовний аспект функціонування братств. Не буде перебільшенням теза, що у організаційному та ідейному сенсах він узагальнив досвід усього просвітницького руху до нього і у найвиразнішій формі виразив ідеї Реформації у всіх зазначених аспектах.

Список використаних джерел

1. Астаф'єв О. Повернення Петра Могили: рецензія О.Астаф'єв. Слово і час. 2019. № 4. С. 97-108.

2. Беспалов С., свящ. Роль та значення діяльності святителя Петра Могили в житті Української Православної церкви. Волинський Благовісник. 2014. № 2. С. 223-230.

3. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. Київ: Мистецтво, 1997. 303 с.

4. Каппелер А. Нерівні брати. Українці та росіяни від середньовіччя до сучасності [пер. з нім. В. Камя- нець]. Чернівці: Книги Ххі, 2018. 320 с.

5. Катрій Ю. Пізнай свій обряд. Нью-Йорк; Рим, 1982. Ч.1.493 с.

6. Книга і друкарство на Україні. Київ: Наук. думка, 1964. 313 [2] с.

7. Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. [Репринт відтворення вид. 1918 р. пере- ложивОл. Барвінський]. К.: Україна, 1991. 493 с.

8. Костомаров М. Київський митрополит Петро Могила. Хроніка 2000. 2004. Вип. 60. С. 10-49.

9. Костомаров Н. Исторические произведения. Автобиография. Киев: Изд-во при Киев. гос. ун-те, 1989. 734 [1] с.

10. Крекотень В. Освітня реформа Петра Могили й утвердження бароко в українській поезії. Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. 1992. Т. ССХХІУ. С. 7-24.

11. Кулиш П. Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654): [в 3 т.]. М., 1888. Т І. 281 с.

12. Лотоцький О. Українські джерела^ церковного права [за виданням: Варшава, 1931]. Нью-Йорк: видавництво Св. Софії Української Православної Церкви в США, 1984. 306 с.

13. Мистецтво XIV - першої половини XVII століття // Історія українського мистецтва: у 6-х томах [ред. 2-го тому: Ю. П. Нельговський (відп. ред.), Л. П. Кале- ниченко, М.І. Марченко. Київ, 1967. Т. ІІ.

14. Митрополит Петро Могила Заповіт. Корнберг: Вид-во «Криниця», 1947. С. 19.

15. Нічик В. Петро Могила в духовній історії України. К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. 321 с.

16. Огієнко І. Історія українського друкарства. Л., 1925. Т І. 418 с.

17. Пилип'юк Н. Перший панегірик Києво-Мо- гилянської школи. Записки Наукового Товариства ім. Т Шевченка. 1992. Т ССХХІУ. С. 25-43.

18. Почаський Софроній Евхарістиріон, або вдяч- ность. Петру Могилі. Київ: Друкарня Києво-Печерської лаври, 1632. 36 c.

19. Семчинський С. Петро Могила - митрополит, учений. Пам'ять століть. 1997. № 3. С. 114-159.

20. Слобідський С., прот. Закон Божий. К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2004. 654 с.

21. Терновский Ф. Киевский митрополит Петр Могила (биографический очерк). Киевская старина. 1882. Т ІІ. Апрель. С. 1-14.

22. Титов Ф. О заграничних монастирях Киевской епархии в XVH-XVHI веках. Труды КДА. 1905. № 3. С. 456-472.

23. Федотов Г. Святыедревней Руси [предисл. Д.С. Лихачева и А.В. Меня. Коммент. С.С. Бычкова]. Москва: Московский рабочий, 1991. 121 с.

24. Харишин М. О некоторых национальных особенностях или как Киевская церковь перешла в послушание церкви Московской. Киев: «Видавництво «Ліра-К», 2015. 226 с.

25. Харлан А. Неоціненний внесок Святого Петра Могили в духовне відродження України. Труди Київської Духовної Академії: богослов.-іст. Зб. Київ. Православ. Богослов. Акад. Укр. Православ. Церкви. 2016. № 16 (188). С. 365-371.

26. Хижняк З., Маньківський В. Історія Києво-Мо- гилянської академії. К.: Видав. Дім «К.-М. Академія», 2003. 181 с.

27. Холмський І. Історія України. Нью-Йорк- Мюнхен, 1949. 370 с.

28. Шевченко В. Петро Могила: Штрихи до портрета людини, діяча, богослова. Україна духовна: постаті, події, явища. Київ.: Світ Знань, 2008. 572 с.

29. Шитюк М. Просвітницькі ідеї в діяльності Петра Могили. Петро Могила - видатний український просвітитель і релігійний діяч XVII століття: доповіді і повідомлення науково-практичної конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Петра Могили / [ред. В.С. Брюховецький]; Миколаївська філія Національного університету «Києво-Могилянська академія».Миколаїв: Видавничий центр МФ НаУКМА, 1997. С. 43-44.

30. Шкрібляк М. «Церковний Переяслав» на тлі унійних колізій і політико-ідеологічних стратегій ран- ньомодерної України-Руси: монографія. 2-ге вид., доп. / М. Шкрібляк. Чернівці: Наші книги, 2015. 400 с.

Размещено на Allbest.ru