Практичний потенціал ранньої та пізньої філософії Людвіга Вітгенштайна

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника (Івано-Франківськ, Україна)

Практичний потенціал ранньої та пізньої філософії Людвіга Вітгенштайна

Матвійчук Т.В.

аспірант кафедри філософії,

соціології та релігієзнавства

філософського факультету

З початку ХХ століття разом зі становленням метаетики як самостійної дисципліни актуалізується проблема обґрунтування етичних категорій. Такий рух був тенденційним явищем свого часу. Як і в математиці, фізиці та логіці в етиці постає потреба обґрунтування власних концептуальних рамок. Ранній Вітгенштайн в «Логіко-філософському трактаті» та «Лекції про етику» запропонував оригінальний підхід для розв'язання цього завдання. Сьогодні існують альтернативні інтерпретації його позиції: радикальне, трансценденталістське та нове прочитання «Логіко-філософського трактату» [17]. Та більшість дослідників співзвучні у своєму висновку про те, що Вітгенштайн продемонстрував неможливість формально-логічного обґрунтування та концептуалізації граничних категорій етики [19, с. 259]. Тож він вказав на необхідність пошуку суб'єктивної або інтерсуб'єктивної основи для них.

У своїх пізніх дослідженнях Вітгенштайн розвиває та видозмінює власну позицію, використовуючи при цьому нову стратегію аналізу [13, с. 110]. «Прагматичний поворот», розпочатий ним в 30 роках ХХ ст., зумовив не тільки виникнення лінгвістичної філософії, але й змістив вектор досліджень гуманітарних наук. Західна філософія, (особливо це слушно стосовно британської, американської, скандинавської та австралійської філософії) розвивалася під значним впливом його ідей, що не зникає і по сьогодні.

Ідейне підґрунтя для цієї статті становлять тексти самого Л. Вітгенштайна а також низка критичних праць, де аналізуються окремі аспекти його філософії. Ось неповний перелік авторів, які досліджували філософський доробок Людвіга Вітгентайна: А. Лактіонова, А. Сєриков, А. Синиця, Б. Вольневич, В. Лекторський, В. Руднєв, Г. Балута, Г. Бейкер, Г. фон Врігт, Г. Пантмен, Д. Блур, Є. Шушкевич, З. Сокулер, К. Даймонт, К. Райт, Л. Стівенсон, М. Козлова, Н. Малкольн, П. Хакер, Р. Рортрі, С. Кріпке, Я. Хінтікка. Варто виокремити актуальні дослідження, які значною мірою посприяли написанню даної статті. Це праці, де акцентується увага на практичних та етичних аспектах філософії Вітгенштайна. Так, Андрій Баумейстер у статті «Вітгенштайнова перспектива і проблема практичної нормативності», (і більш розгорнуто у монографії «Буття і благо») наводить низку контраргументів стосовно ідей пізньої філософії Вітгенштайна і виокремлює теоретичні та практичні проблеми, що випливають внаслідок застосування стратегії практичної нормативності. Оксана Йосипенко зосереджується на антропологічному вимірі філософії Вітгенштайна, використовуючи при цьому концепт людини як церемоніальної істоти. Ален Бадью пропонує власну історико-філософську оцінку ранніх ідей Вітгенштайна як різновиду антифілософії, тобто, як певне практичне та етичне альтернативне настановлення, спрямоване на пошук мудрості, а не знання. Софія Данько демонструє методологічну умовність теоретичної моделі світу, запропонованої в Логіко-філософському трактаті, і розвиває підхід до розуміння трактату, як практичного жесту.

Метою статті є виявлення особливостей стратегій аналізу проблеми обґрунтування етичних категорій у філософії пізнього та раннього Вітгенштайна. Для її досягнення необхідно розв'язати низку завдань:

Простежити еволюцію поглядів Вітгенштайна. Порівняння його раннього та пізнього підходів є зручним інструментом для співставлення двох стратегій аналізу: логіко-формального та лінгвістичного;

Розглянути деякі критичні аргументи стосовно цих стратегій аналізу;

Виявити їх евристичний та практичний потенціал.

Актуальність теми дослідження зумовлена зростанням зацікавленості до традиції аналітичної філософії серед вітчизняних дослідників, зокрема до ідейної спадщини Людвіга Вітгенштайна та потребою подальшої інтеграції вітчизняного філософського дискурсу в контекст наявних проблем сучасності [13, с. 109]. Тому зіставлення запропонованих Вітгенштайном логіко-формального та лінгвістичного підходів аналізу мови, як двох можливих стратегій філософського аналізу етичних проблем сьогодення, важливих для подальшого розвитку принципів метаетики в науковому дискурсі, набуває неабиякого евристичного значення.

Філософію Вітгенштайна, як правило, поділяють на ранню і пізню. Перша охоплює умовний період з 1912 по 1930 рік. Основними текстами є «Логіко-філософський трактат», «Лекція про етику» та «Таємні щоденники 1914-1918 років». Пізній період розпочався з 1930-х років і тривав до смерті філософа у 1951 році. Центральними текстами є «Філософські дослідження», «Трактат про достовірність», «Блакитна книга», «Коричнева книга», «Нотатки про математику», «Нотатки про психологію» та «Нотатки про золоту галузку Фрезера».

Співвідношення ранньої та пізньої філософії Вітгенштайна можна розглядати у двох аспектах: в історико-філософському, як еволюцію від логіко-формального до прагматичного підходу у дослідженні мови, та в теоретичному, як виокремлення цих двох підходів у якості різних рівнів аналізу мови - формального та лінгвістичного. Незважаючи на значні розбіжності ідей раннього та пізнього періоду, незаперечним є їхня тяглість та взаємозалежність [13, с. 110]. Це зумовлено стійкістю тих завдань, які Вітгенштайн ставив перед собою у філософії упродовж всього життя. У першу чергу це пошук ясності та усунення помилок. У період «Логіко-філософського трактату» - виявлення логічних неточностей, а в період «Філософських досліджень» - лінгвістичних недоречностей [14, с. 10]. Щодо відмінностей між раннім і пізнім Вітгенштайном, то вони досить суттєві і полягають радше не в зміні досліджуваної ним проблематики, а у зміні методів, які він використовував [12, с. 139].

Стосовно проблеми обґрунтування етичних категорій, то вона була виразно артикульована в «Логіко-філософському трактаті» та «Лекції про етику», але не отримала значної уваги в наступних текстах Вітгенштайна. Проте, в пізній період він запропонував стратегію лінгвістичного аналізу, яку, як зазначає Андрій Баумейстер, часом розцінюють, як одну із найвпливовіших на сьогодні, але не позбавлену значних теоретичних та практичних проблем [1, с. 91].

Ранній Вітгенштайн виходив з фундаментальної передумови про існування автономної та універсальної логіки, що синхронізує мову і світ. Завданням філософа повинен стати логічний аналіз коректності висловлювань. Наприклад, пошук порожніх понять або помилок, що виникають при здійсненні логічних операцій. Іншим інструментом для перевірки знання є принцип верифікації, тобто підтвердження, або спростування істинності висловлювань емпіричним шляхом. В «Логіко-філософському трактаті» висловлюється думка, що завдяки верифікації та логічному аналізу мови вдасться провести розмежування всіх висловлювань на змістовні та беззмістовні і, таким чином, відмежувати те, що може бути сказано від того, що лежить поза межами мови [6, с. 24].

До цього моменту запропонована Вітгенштайном ініціатива узгоджується із програмою неопозитивізму та з положеннями логічного атомізму Бертрана Расела. Проте в трактаті також присутня концепція невимовного або ж містичного, що й стало причиною для виникнення різноманітних інтерпретацій у руслі трансценденталізму. Співвідношення цих прочитань є доволі складним і потребує детального аналізу та розуміння контексту їх становлення [17]. У цій статті обмежусь тільки поверхневою тезою про те, що спільним висновком для всіх прочитань «Логіко-філософського трактату» є положення, за яким граничні категорії етики не можуть бути адекватно вербалізованими. Ми здатні говорити тільки про умовні цінності, але не здатні виразити абсолютні. Тому можна вважати, що трактат являє собою зредуковану теоретичну модель, або ж методологічну умовність, метою якої є не просто сконструювати несубстанційну онтологію, що визначає світ як сукупність всіх фактів та логічних законів, але й продемонструвати неспівмірність такої картини світу із тим, як він постає в людській екзистенції [7, с. 82]. Таким чином, Вітгенштайн здійснює акт показування, виокремлюючи сферу невимовного (при цьому не очевидним є її онтологічний статус). Тут ми ступаємо на тонкий лід варіативних оцінок стосовно правомірності та доцільності такої процедури показування. Дискусійне запитання можна сформулювати так: чи відноситься те, на що показує Вітгенштайн, до сфери реально існуючих трансцендентних сутностей, чи є тільки побічним наслідком когнітивних ілюзій?

Та перш ніж спробувати відповісти на нього, слід звернути увагу на характерну ознаку ранньої філософії Вітгенштайна, яка стосується уявлень про ідеальну мову з її межами. Як зазначає Річард Рортрі, саме Готлоб Фреге та ранній Вітгенштайн були тими мислителями, які остаточно оформили уявлення про мову як про статичну систему з чіткими кордонами та параметрами [16, с. 120]. Передумовою для такого погляду на мову була фундаментальна інтуїція про те, що значення слів не можуть виникати самі по собі, або як вважав Вітгенштайн, істинність того чи іншого висловлювання не може визначатися виключно його зв'язком та узгодженістю з іншими висловлюванням [6, с. 25]. Вона, відповідно до концепції трактату, повинна залежати від двох умов. Від існування елементарних фактів. Саме тому ранній Вітгенштайн вводить поняття простого об'єкта, який є необхідною умовою для можливості аналізу. Адже, якщо не існує такого логічно простого елементу реальності аналіз не зможе відбутися [16, с. 125]. Другою необхідною умовою для теорії значення раннього Вітгенштайна є неемпіричні критерії істинності, або ж сутності вищого порядку (логічні закони), які існують в мові та забезпечують можливість існування сутностей першого порядку (фактичних висловлювань). Такий підхід свідчить про прихильність раннього Вітгенштайна до класичної теорії істини, як відповідності слів тій реальності, яку вони описують. Саме ця аксіома була передумовою гносеологічного оптимізму притаманного західній філософії: існує реальність і механізми її репрезентації в мисленні, які опосередковані мовою. Реальність і мова синхронізуються спільною логікою, що і є вихідною передумовою для пізнаваності світу. Вітгенштайн дещо спрощує цю схему і виключає з неї категорію мислення, як не необхідну. Тому його заклик до побудови ідеальної мови, яка буде узгоджуватися з усіма законами логічного синтаксису, означав очищення та корекцію буденної мови, яка спотворена різноманітними помилками. Таким чином, в трактаті зображена модель мови, як замкнутої системи, що є проекцією світу. Якщо спробувати візуалізувати таку модель мови (усвідомлюючи всю умовність такої процедури), найшвидше постає образ сфери. Зрештою так стається і при спробі візуалізації всього світу. Та все ж уявімо мову як сферу, з окресленими кордонами, і закцентуємо свою увагу на проблемі представлення в ній невимовного, яке включає в себе й абсолютні етичні категорії.

Підхід раннього Вітгенштайна, на відміну від пізнього, всіляко сприяє такій візуалізації. Ідеї розмежування того, що може бути сказане, від того, про що потрібно мовчати, а також окреслення кордону для змістовних висловлювань, є співзвучними з нашим умовним образом мови як сфери [6, с. 23]. Якщо зупинитися на виокремленні двох традиційних підходів до прочитання «Логіко-філософського трактату», а саме: позитивістського та стандартного (останній ще іменують трансценденталістським), то очевидною стає їх відмінність у питанні співвідношення сущого та мови. В контексті нашого умовного образу, питання можна сформувати так: чи існує щось поза межами сфери (тобто поза межами мови). Позитивістське прочитання тлумачить сферу мови та сферу сущого як співмірні, а тому все, що реально існує, може бути висловлено [7, с. 72]. Категорія невимовного, яка фігурує в трактаті, таким чином є індикатором спроби виходу за межі змістовних висловлювань. Власне, як вважав Рудольф Карнап, вся класична метафізика була такою спробою вирватись за межі змістовної мови [10, с. 85]. Отже, категорія абсолютної етичної цінності, за позитивістським прочитанням трактату постає як фантом мови, позбавлений стійкого значення. Ціннісні висловлювання, в свою чергу, не виражають нічого фактичного, а висловлюють тільки суб'єктивну емоцію. Власне, саме емоції, за таким підходом, є підґрунтям для всіх етичних та естетичних цінностей.

Стандартне або ж трансценденталістське прочитання передбачає, що сфера сущого є ширшою, ніж сфера мови. Тому існують елементи реальності (неемпіричні сутності), які не можуть бути проговореними, а тільки показаними. В контексті цього прочитання категорію етичної цінності слід віднести саме до сфери трансцендентного, як до такої, що існує поза межами сфери мови [7, с. 81].

Таким чином, ідеї раннього Вітгенштайна були сприйняті в руслі двох стратегій обґрунтування категорій етики: емотивізму та універсалізму. Протистояння між ними є класичним для історії філософії, і на теоретичному рівні поки не існує його остаточного вирішення.

З позиції пізнього Вітгенштайна конфлікт емотивізму та універсалізму можна уявити в формі антиномії людського мислення, що як і всяка філософська проблема має своєю причиною концептуальну неузгодженість [14, с. 11]. У «Нотатках про математику» завданням філософа визначається своєрідна терапія, що дозволить вилікуватися від недугів розуму і допоможе прийти до понять здорового людського розуміння [3, с. 166]. Здорове людське розуміння в цьому контексті слід сприймати як настанову на констатацію та опис наявних мовних ігор, сприймаючи їхні прояви як самодостатні факти [4, с. 278]. Пізній Вітгенштайн, на відміну від раннього, закликає тільки до прояснення, а не до пояснення мовних виразів. Така зміна є закономірною з урахуванням тих принципів, що покроково супроводжували перехід раннього Вітгенштайна до пізнього: концепція «значення як вживання», принцип контекстуальності, принцип відносності та динамічності мови, настанова на дискриптивність. Розглянемо їх детальніше.

Проблема значення, як зізнавався сам Вітгенштайн, стала центральною в пізній період його творчості [6, с. 90]. Він розпочав «Філософські дослідження» з протиставлення власного розуміння «значення як вживання», есенціалізму Августина та своїм раннім ідеям, які викладені у «Логіко-філософському трактаті». Вже починаючи з «Коричневої книги» та «Блакитної книги» очевидним стає усвідомлення соціальної природи мови та розуміння значення, як стійкої і повторюваної форми використання слова в комунікативній практиці [4, с. 254]. Як наслідок, у «Філософських дослідженнях» подана прагматична модель мови, основним критерієм якої є не критерії істинності, як було ще в трактаті, а критерії узгодженості. [11, с. 46]. Якщо в трактаті істинність того чи іншого висловлювання визначалася співвіднесенням зі станами справ у реальності, то у філософських дослідженнях критерії узгодженості відображають правила мовної гри, в контексті якої висловлювання або слово вживається [18, с. 235]. Тому значення тепер залежить не від самої реальності, а від форми життя, яка його конструює [12, с. 139].

Принцип контекстуальності, що є похідним із концепту «значення як вживання», постулює залежність значення конкретного слова від його включення в ту чи іншу мовну гру. Існує безліч мовних ігор, що породжуються різноманітними формами життя, і в цьому коріниться прагматизм філософії пізнього Вітгенштайна. Він відмовляється від розуміння істини як простого відображення реальності [15, с. 172]. Реальність розкривається фрагментарно через різноманітні форми її опису, в які з необхідністю включений і ціннісний аспект. Як зазначає Гіларі Пантмен, сучасні фізіологи підтверджують дану інтуїцію про роль теоретичного конструювання в навіть найпростіших випадках сприйняття. Більше того, вони екстраполюють її з нейрофізіологічного рівня на рівень цілих культур. Уявімо простий приклад культури, яка не використовує жодні меблі. Якщо один із її носіїв опиниться в кімнаті із кріслом, столом, чи диванами, його опис побаченого може містити істинні дискрипції цих предметів, проте буде позбавлений відомого нам (людям в матеріальній культурі яких є меблі) ціннісного аспекту і тому не буде адекватним [15, с. 183]. Схожий приклад знаходимо і в самого Вітгенштайна, коли він описує нам ситуацію із мітлою, демонструючи варіативність описів цього предмету [6, с. 119].

Усвідомивши контекстуальність значення, Віт- генштайн заперечує можливості метамови як мови абсолютної істини, або абсолютного значення. Ален Бадью визначає його як антифілософа, або як софіста, який викриває філософську махінацію, демонструючи неправомірність будь-яких спроб виповісти істину повністю. При цьому Алан Бадью грунтує свою оцінку на аналізі ідей висловлених в «Логіко-філософському трактату» [21]. Та така оцінка, навіть в більшій мірі, стосується пізнього Вітгенштайна, якого можна назвати антифілософом, (чи краще метафілософом), тому що той переходить із звичного теоретизування стосовно так званих «вічних проблем» до практики прояснення цих проблем та викриття механізмів їх виникнення. Відкинувши претензію філософів на унікальність власної позиції стосовно інших мовних ігор, Вітгенштайн урівнює їх в правах і, цим самим, дає підставу говорити про відтворення на практичному, естетичному та етичному рівні того, що було еліміновано ним на рівні теорії [20, с. 153].

Іншим необхідним наслідком із концепції «значення як вживання» є мінливість та відносність мовних ігор. Якщо значення слів не залежить від позачасових сутностей, а мова є безперервною комунікативною практикою, то її слід розуміти не як стійку систему, а як процес, що постійно оновлюється [5, с. 72]. А, отже, значення не існує в статичній формі, а завжди постає як комунікативний акт, що повинен бути адекватним умовам тієї чи іншої мовної гри.

Пізній Вітгенштайн здійснив протилежний крок тому, який він продемонстрував в «Логіко-філософському трактаті», коли намагався уникнути психологізму у власних теоретичних побудовах. Встановлюючи поняття форми життя він постулює суб'єктивну основу будь-якої форми світогляду, при цьому визнаючи різноманіття таких форм життя. Якщо в «Логіко-філософському трактаті» аналіз відбувався на рівні універсальної, безсуб'єктної логіки, наче з позиції вічності, то в пізній період Вітгенштайн вказує на неможливість виокремлення чистої логіки, позбавленої вкоріненості у свідомість. В цьому полягає антропологічний аспект його пізньої філософії, де основним інструментом є опис існуючих форм життя, а не спроба їх каузального пояснення [9, с. 94]. Оксана Йосипенко пропонує розглядати антропологічні ідеї Вітгенштайна крізь призму концепту «людини як церемоніальної тварини». Важливим аспектом цього підходу є розкриття етичної й естетичної настанов, як основоположних людських схильностей, про що висловлювався й сам Вітгенштайн у своїх «Записах про пальмову галузку Фрезера» [2, с. 252]. Згідно цього підходу, для людини як ритуальної тварини недостатньо сприймати факти крізь призму сприятливих і загрозливих тенденцій, які можна оформити в ряд утилітарних категорій. Людина володіє потребою надавати неутилітарних значень феноменам світу, що виражається в потребі конструювати етичне, естетичне чи релігійне значення. Внаслідок чого нашою специфічною лінгвістичною здатністю є символічний ужиток мови, що не може бути пояснений шляхом встановлення історичних та психологічних причин, а повинен бути прояснений за допомогою наочного зображення [9, с. 102].

Тепер спробуємо оцінити евристичний та практичний потенціал запропонованих Вітгенштайном стратегій аналізу (логіко-формального та лінгвістичного). Спершу зосередимось на одній із центральних проблем аксіології - а саме визначенні й розмежуванні сущого та належного [8, с. 67]. У загальній формі співвідношення цих категорій постає як відношення того, що є і того, що повинно бути. При цьому таке визначення є доволі умовним і межа між першим та другим не завжди є чіткою [8, с. 70].

Ранній Вітгенштайн у «Логіко-філософському трактаті» конструює несубстанційну онтологію, де сущими є наявні в реальності стани справ (або атомарні факти). Його підхід є видозміненням класичної субстанційної онтології, де сущими є речі. Основа для категорії належного, згідно з транс- ценденталістськими прочитаннями трактату, це неемпіричні сутності, які відносяться до сфери невимовного. Позитивістське прочитання трактату розглядає категорію належного як вираження певного суб'єктивного емоційного відношення, яке не має фактичного підґрунтя. При обох прочитаннях зберігається класичний принцип дихотомії сущого і належного, відомий як гільйотина Юма.

Що ж стосується пізнього Вітгенштайна то для нього така дистинкція втрачає актуальність. Як стверджує Андрій Баумейстер: «в межах Вітгенштайнового підходу взагалі неможливо пояснити феномени обов'язку або належного» [1, с. 93]. Як і неможлива будь-яка онтологія, що не являтиме собою відносну і прагматичну модель реальності. Тому пізній Вітгенштайн не передбачає можливості пояснення центральних етичних категорій, мова може йти тільки про прояснення етичних правил. Складність полягає в тому, що етичним правило стає тільки в контексті необхідної мовної гри. Наприклад, одне і те ж висловлювання можна застосовувати в різних контекстах, при цьому в одному випадку воно буде етичним, а в іншому описовим.

Ранній Вітгенштайн, який притримувався радше класичної теорії істини як відповідності, був есенціалістом в тому сенсі, що працював із поняттями як із такими, що містять сутнісну складову. В пізній період, відштовхуючись від теорії «значення як вживання», він заперечує таку можливість і пропонує прояснювати значення кожного конкретного слова або речення відносно контексту його вживання [13, с. 113]. При цьому прояснення відбувається в рамках іманентних для тієї чи іншої мовної гри стратегій обґрунтування [1, с. 91]. Це положення є проблемним місцем в пізній філософії Вітгенштайна, адже призводить до розвитку теоретичного релятивізму. Постає питання, яким чином узгодити загальність вимог моральних принципів з існуванням мовних ігор із різноманітними моральними принципами? Що дозволяє нам не потрапити в ситуацію повного морального релятивізму? Як правило, ця дилема розв'язується шляхом використання конвенційного аргументу. Тобто, моральність чи аморальність конкретної дії визначається шляхом її суспільної, а не суб'єктивної оцінки. Такий підхід знаходить своє підтвердження у вирішенні проблеми індивідуальної мови, на яке вказує Бейкер і Хайєр, та в відомій інтерпретації' парадоксу скептика Кріпке.

Та введення критерію суспільного консенсусу вирішує проблему не повністю. Як справедливо зазначає Андрій Баумейстер, слідуючи стратегії пізнього Вітгенштайна стає неможливою всяка позаконтекстуальна оцінка [1, с. 96]. Адже, визнаючи виключно іманентні правила кожної мовної гри та відсутність її вкорінення в певну метафізичну модель реальності, ми не можемо, наприклад, дати моральну оцінку злочинам авторитарних режимів минулого (тому, що вони володіли власними мовними іграми). Очевидним вирішенням цієї проблеми є введення загальнолюдського рівня мовної гри, або ж рівня універсальної раціональності, що й уможливлює функціонування кожної конкретної мовної гри та налагодження комунікації між ними. Проте, сам Вітгенштайн не здійснив цього кроку.

Інша проблема пов'язана з уже банальним аргументом про те, що далеко не завжди більшість права. Можна наводити чисельні історичні приклади, коли цілі суспільства помилялися стосовно фундаментальних моральних принципів [1, с. 94].

Очевидно, що критичні аргументи стосовно пізнього підходу Вітгенштайна найчастіше є спробами уникнути небезпеки практичного морального релятивізму шляхом критики теоретичного релятивізму. Адже, що ж страшного у визнанні неможливості морального засудження проявів терору в авторитарних суспільствах як не сам терор? Крок в сторону прагматизації істини розкриває непросту дилему, яка полягає в тому, що ми не можемо давати моральну оцінку формам поведінки, які функціонували в Німеччині 1939 року, адже ми не знаходимося в відповідній мовній грі. Ті люди, які жили в Німечинні 1939 року і були пацифістами, в контексті наявної для них мовної гри чинили аморально, адже їхні погляди не узгоджувалися з думкою більшості. Наведений приклад є радикальним, але він вказує на необхідність доповнення теорії соціального конвенціоналізму інструментами нормативного контролю, або ж самоконтролю. Вітгенштайн згадує про потребу виявлення паталогічних мовних ігор, проте його стратегія аналізу не передбачає конкретних критеріїв для їх поділу на здорові та нездорові. Граматичний аналіз та дискриптивність, позбавлені нормативного аспекту, недостатні щоб бути таким інструментом.

Хоча в ранніх текстах Вітгенштайн також не висловлював прямих етичних настанов (хіба, що в своїх щоденниках та листах) в них висловлюється метаетична теорія, яка залишає місце категоріям належного та містичного (хоча б в якості трансцендентних сутностей чи універсалій, які не можна вербалізувати, а тільки показати). Його логіко-формальний аналіз мови продемонстрував авто- референтний характер граничних понять етики та логіки, які утворюють аксіоматичний каркас світу [7, с. 82]. Він, в певному сенсі, є філософським передвісником знаменитої теореми Курта Геделя про неповноту дедуктивних систем. Всяка картина світу як логіко-формальна система містить більше істинних положень ніж може сама довести. Ці істинні положення власне і є вихідними аксіомами (у тому числі і етичними).

Висновок. В результаті співставлення раннього і пізнього підходів Людвіга Вітгенштайна артикулюється низка актуальних теоретичних та практичних проблем. В першу чергу - це питання мови та способу її концептуалізації. Заслуга Вітгенштайна полягає в тому, що він виокремив два рівні аналізу мови: логіко-формальний і прагматичний. Не зважаючи на те, що він протиставляв ці підходи, їх варто розглядати як взаємодоповнюючі, що можуть бути застосовані паралельно, як два рівні аналізу мови: при поєднання логічного синтаксису і прагматичного аналізу мовлення.

При застосуванні позиції раннього Вітгенштайна до проблеми етичних категорій розкривається їх автореферентний характер. Такі поняття, як добро, зло, належне не можуть бути обґрунтовані в мові. Вони існують в ній як аксіоми. З позиції пізнього Вітгенштайна, враховуючи настанову дискриптивності, ці категорії й не потребують жодного обґрунтування. Він акцентує увагу на тому, що мова це не просто абстрактна система - це комунікативний механізм живих істот. Тому невід'ємним аспектом при її аналізі є врахування психологічного і навіть біологічного фактору. Вітгенштайн демонструє теоретичну умовність та недостатність своєї ранньої концепції ідеальної мови та пропонує комунікативну модель мови, позбавлену універсальних нормативних ідей. В умовах сьогодення така артикуляція має амбівалентний характер, а тому потребує додаткової уваги з боку дослідників з етики та права.

Список використаних джерел

етичний компаративний логіка вітгенштайн

1. Баумейстер А., 2013. Вітгенштайнова перспектива і проблема практичної нормативності. Sententiae, 2, с. 91-100.

2. Витгенштейн Л., 1989. Заметки о «Золотой Ветви» Дж. Фрэзера. Историко-философский ежегодник, с. 251-268.

3. Витгенштейн Л., 1994. Замечания по основаниям математики. В: Редакционно-издательская група «Логос», ред. Людвиг Витгенштейн философские роботы (часть 2, книга 1). Москва: Гнозис. с. 3-206.

4. Витгенштейн Л., 2005. Коричневая книга. В: А.Л. Погорельский, В.В. Анашвили Н.С. Плотников, ред. Людвиг Витгенштейн Избранные работы. Москва: Издательский дом «Территория будущего». с. 229-341.

5. Витгенштейн Л., 1991. О достоверности. Вопросы философии, с. 67-120.

6. Вітгенштайн Л., 1995. Tractatus Logigo-Philosophicus; Філософські дослідження. Переклад з німецької Є. Попович. Київ: Основи.

7. Данько С., 2017. Логика, смысл и ценность в перформативном измерении «Логико-философского трактата» Людвига Витгенштейна. Эпистемология и философия науки, 52, с. 71-86.

8. Ивин А., 2010. Современная аксиология: некоторые актуальные проблемы. Философский журнал | Philosophy Journal, 4, с. 66-78.

9. Йосипенко О., 2018. «Прояснення» vs «пояснення»: методологічні рефлексії Вітгенштейна щодо людської природи (французька перспектива). Sententiae, 2, с. 93-107.

10. Карнап Р., 1998. Преодоление метафизики логическим анализом языка. В: А.Ф. Грязнов, ред. Аналитическая философия: становление и развитие. Москва: Дом интелектуальной книги. с. 69--89.

11. Крипке С., 2005. Витгенштейн о правилах и индивидуальном языке. Перевод с английского В. Ладов и В. Суровцева. Томск: Издательство Томского госуниверситета.

12. Лактіонова А., 2011. Найменування, значення, об'єкти світу у «Філософських дослідженнях» Людвіга Вітгенштайна. Sententiae, 2, с. 133-140.

13. Лисоколенко Т, 2013. Про прагматику мови у текстах Л. Вітгенштайна. Філософія і політологія в контексті сучасної культури, 6, с. 109-114.

14. Медведев В., 2016. О том, как правильно философствовать: метод Л. Витгенштейна. Вестник Тамбовского уемверситета, 3, с. 5-12.

15. Патнем Х., Разум, истина и история. Перевод с английского Т. Дмитриева. Москва: Праксис.

16. Рортри Р., 1991. Витгенштейн, Хайдеггер и ги- постазирование языка. В: Н.В. Мотрошилова, ред. Философия Мартина Хайдеггера и современность. Москва: Издательский дом «Территория будущего». с. 122--133.

17. Семенов А., 2016. Особенности «стандартных» интерпретаций «Tractatus Logico-philosophicus» Л. Витгенштейна. Universum: Общественные науки, [online] 9 (27), Доступно: http://7universum.com/pdf/social/9(27)/ Semenov.pdf.

18. Синиця А., 2012. Прагматизація смислу і значення в поствітгенштайнівській аналітичній філософії. Наукові записки, 10, с. 234-242.

19. Шушкевич Є., 2014. Людвіг вітгенштайн: чи можлива етика як наука?. Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наук. Праць, 706-707, с. 259-264.

20. Badiou A., 2011. Wittgenstein's antiphilosophy. Translated from French by Bruno Bosteels, London: Verso.

21. Peters M., 2019. Badiou's Wittgenstein's Antiphilosophy. Educational philosophy and theory, [online], Доступно: https://www.tandfonline.com/doi/pdf/11080/00131857.2019.1644500?needAccess=true.

Размещено на Allbest.ru