Проблеми історичного пізнання цивілізаційної спадщини за духовною парадигмою

Размещено на http://www.allbest.ru//

Проблеми історичного пізнання цивілізаційної спадщини за духовною парадигмою

Надія Рижева

Доктор історичних наук, професор

Автором статті проаналізовано найважливіші етапи становлення й розвитку західноєвропейської духовно-культурної парадигми. Акцентовано увагу на ролі християнських цінностей у формуванні європейської цивілізації. Обґрунтовано значення релігійних норм у процесі створення духовних алгоритмів світського типу. Комплексний аналіз впливу християнства на соціум виявляє як об'єктивну зумовленість виникнення релігійних ідей в історії, так і зворотний вплив християнських цінностей на світське життя.

Ключові слова: історична ретроспекція, духовно-релігійна культура, західноєвропейська цивілізація, світська культура.

цивілізаційний духовний цінність

Період кінця ХХ - початку ХХІ ст. позначений інтенсивним поверненням духовно- релігійного контексту в суспільно-політичне життя України. Нині сформований комплексний науково-історичний фундамент, магістральним алгоритмом якого стало твердження, що духовний стан народу в ту чи іншу добу багато в чому визначає його долю. Одним із найважливіших компонентів при цьому є релігійне життя суспільства, дослідження якого уявляється необхідною умовою цілісного сприйняття історичного процесу й об'єктивного осмислення переломних моментів історії. Як свідчить історія цивілізації, формування духовно-релігійних систем і наступні їх трансформації призводили не тільки до фундаментальних соціально-економічних і політичних змін, але й потужно впливали на свідомість людини. Найбільш змістовно осягнути характер і масштаби вказаних явищ, оцінити їх наслідки, на наш погляд, можливо лише за умови комплексного аналізу європейського духовно- релігійного дискурсу на базисних основах історичних реалій визначених періодів.

У дослідженнях з історії, філософії, соціології й інших галузей наукового знання - Є. Бортнікової, П. Буайе, 0. Горбача, К. Кузнецової, М. Паращевіна, Л. Теліженко, Ю. Ткачука - висвітлено специфіку релігії як автономної історико-культурної системи з власними закономірностями [3, 4, 5, 7, 9, 11, 12, 13]. Ми, в свою чергу, робимо спробу визначити певні історичні акценти духовно- релігійної парадигми з домінуванням європейського дискурсу.

Релігія і культура нероздільні з історією становлення людства, саме релігія стала одною з найважливіших сторін культури й сприяла її розвиткові, вплинувши в подальшому й на прогрес суспільства в цілому.

Світова історія не знає жодного народу чи суспільства без релігії. Більшість археологів та антропологів припускають, що релігія властива людині з моменту появи [4]. Релігійні вірування первісних людей формувалися поступово. Перед тим як релігія стала відносно самостійною духовною сферою людського життя, їй передував довготривалий процес формування й розвитку вірувань і безпосередньо пов'язаних із ними ритуалів у межах первісного міфологічного комплексу. Поступово разом із «примітивними», далекими від реальності, уявленнями про навколишнє середовище людина навчилася отримувати все більш ідеальні знання про світ: рослин і тварин, небесні світила, метеорологічні явища тощо. Навколишній світ паралельно впливав і на релігійну сферу життя людини. Накопичувані знання і практичні навички, передаючись від покоління до покоління, утворювали первісний фундамент науки.

У давнині людина не розрізняла релігію і науку. Сучасні дослідники вважають, що на ранній стадії релігія фактично виникла як основа науки, значно вплинувши при цьому на розвиток останньої. Релігійні й наукові уявлення взаємно впливали, доповнювали й допомагали одне одному в процесі історичного розвитку.

За доби античності в релігії здійснено своєрідне поєднання побутово-онтологічного, надприродного й світоглядно-метафізичного. Від практики людського життя в релігійні погляди і вчення ввійшли цінності та правила повсякденності, моральні норми поведінки, через що релігійні уявлення виявилися близькими й зрозумілими людям у їх реальному житті.

Саме в цей період історичного розвитку мислителі давнини звернули увагу на той факт, що релігія, віра в Бога (чи богів)- явище всезагальне. Плутарх указував: «Ти можеш бачити держави без стін, без законів, без монет, без писемності, але ніхто ще не бачив народу без Бога, без молитви, без релігійних вправ і жертв». Цицерон, розвиваючи це твердження, відзначив: «Між людьми немає жодного народу такого дикого і грубого, який не усвідомлював би, що він повинен мати Бога...» [8]. Відповідно, релігія вже на ранньому етапі розвитку людства мала численні прояви. Вона формувала сукупність ідеалів і переконань, що зумовлювали поведінку і спосіб життя спільноти, визначала систему поглядів на світ у цілому й на місце людини в ньому Крім того, релігія запропонувала певну систему ідей і концептуальних уявлень про світ та про всі духовні процеси в суспільному житті. У європейській античності не вбачали відмінності між релігією й політикою. «Вищий» закон у греків і римлян полягав у релігійних правилах, що мали водночас і статус державних законів: законів полісу у греків і законів держави - у римлян. Божества дому і міста (у греків) і боги держави (у римлян) вимагали ритуалів, проведення яких покладалося на все суспільство. Релігійний культ уважався тотожним державному культу. Не існувало практично жодного розмежування між земною світськістю й релігійною сакральністю.

Зміни соціальних умов життєдіяльності природно супроводжувалися модифікацією вірувань та виникненням принципово нових узаємодій між духовно-религійними системами і структурами державної влади. Первісні вірування й обряди розвитку суспільства покладені в основу світових релігій, які стали головною рушійною силою змін у суспільстві й культурі.

У Європі домінантою духовно-релігійного розвитку стає християнство, яке формує самобутню світову модель відносин із суспільством, державою, культурою й людиною.

Нагадаємо, Константин Великии став першим римським імператором, який усвідомив, що християнство, як духовно-культурний інститут та держава можуть взаємодіяти. У 313 р. видається едикт про віротерпимість, якии надавав «християнам і всім іншим повну свободу (libeгampotestatem) сповідувати ту релігію, яку вважають для себе найліпшою» [1, с. 163]. У 325 р. християнство проголошується офіціиною релігією РимськоНмперії

У добу Середньовіччя з IV-XV ст. християнство виступає формою і проявом світобачення, ціннісних орієнтацій, переконань, пізнавальних ідей і способу життя народів. У сучасній науковій літературі знайшло широке обґрунтування твердження, що в своєму цілісному вигляді християнство є своєрідною формою культури, а отже, - и формою цивілізації:!

У галузі політичного, ідеологічного та духовного життя європеиських народів християнська церква почала відігравати визначальну роль.

Церква стояла на чолі середньовічної раціональності й стала ядром світоглядного інституту організації й раціоналізації соціальних структур середньовічних соціумів. Релігійні цінності впроваджували в суспільну свідомість домінанту духу над тілом. Система правил і заборон становила нову систему культурних кодів, що форматували тілесно-духовну організацію. В історії людства цей імператив виконував соціально-виховну роль. У соціальну практику були запущені складні процеси формування рефлексів, що контролювали біологічну природу людини. Відповідно, середньовіччя стало новою формацією у фізичній і психічній організації соціуму, яка визначила новий історичний тип у взаємозв'язку з домінантою усвідомленості, моральності й етикету над природними інстинктами людини.

Уходження християнства у світову історію супроводжувалося розумінням у широкому сенсі маркера «світськості», тобто протилежності «сакральності», що стало результатом нового бачення світу, виниклого, на перший погляд, як тенденція суперечлива й парадоксальна: секулярність прийшла у світ як дітище теології - християнської теології.

Одною з найпотужніших ідей цього періоду стає уявлення про свободу. Схильність до абсолютизації цінності свободи для захисту гідності людини походить із самобутньої історії західної цивілізації. Перші кроки до розуміння свободи, зокрема в її політичному прояві, виникають ще до розподілу церков. Після поділу 1054 р. християнства на дві основні конфесії - католицтва і православ'я поступово оформилися два підходи: один став домінантним на Заході, а другий переважав на Сході. Власне проблема свободи стала актуальною для всіх церков після того, як християнство набуло статусу державної релігії. Історія поставила перед християнами проблему щодо застосування політичної влади в питаннях віри. Перш за все, йшлося про можливість використання державної влади для захисту й поширення віри.

Саме релігії в середньовічній Європі належить особлива роль у запобіганні й відсічі «натиску» зі «Сходу», а християнство зіграло вирішальну роль в інформаційній боротьбі з іншим «словом». Церква й монастирі створювали своєрідні інтелектуальні анклави, центри навчання й виховання, що акумулювали духовні й наукові дослідження часу.

Підсумком пошуку і протистояння стає формування нової системи цінностей християнського світу, яка з плином часу набуває статусу традиційної. Церква, вийшовши з латентного періоду існування, стала переслідувати свою мету у стосунках зі світською владою і вкладати новий сенс у розуміння завдань держави й державності. Одночасно з цим тривав процес жорсткого протистояння в боротьбі за вплив на інтелектуальний клімат Європи. Держава і церква на певних етапах історії середньовіччя в різких формах виявляли зацікавленість у використанні тих чи інших досягнень духовної культури.

Інтелектуальні пошуки середньовічної доби супроводжувалися зародженням і маніфестацією соціальної самосвідомості, що наперед визначило в майбутньому державно- національні утворення. Цей процес пришвидшується появою гільдій, братств, цехів, заснованих переважно на горизонтальних лініях рівності, а не на попередніх вертикально- деспотичних відносинах феодалів і васалів. Відповідно, новий порядок у відносинах спирався не на священну обітницю васала в підпорядкуванні до господаря, а на більш «демократичний» консенсус між ними.

У XV-XVI ст. розпочинається трансформація «християнського світу». В умовах десак- ралізації культури християнство допомогло зберегти цивілізаційну парадигму за допомогою Реформації як механізму Відродження на основі структурування і зміцнення початкового комплексу духовно-світоглядних ідей. Із погляду історії європейської цивілізації, Реформацію можна кваліфікувати як певний історико-культурний феномен. Західна цивілізація зіткнулася з новими реаліями, аналогів яким не було протягом попередньої історії. Посилювана роль грошей у суспільстві, прагнення до збагачення, формована на горизонтальних основах рівності модель суспільства, демократичні цінності, поширення ідеалів світської культури, соціальні конфлікти й революцій - усе це вимагало осмислення нових реаліи із позиціи релігії..

Реформація поклала початок новому явищу культури, секуляризації- відмові від релі- гіїв усіх сферах суспільного життя (у перекладі з пізньо латинського secularus означає

мирський, світський). У період європейської:! секуляризаціїспочатку Тій піддавалася церковна власність, а потім и релігіині ідеї. Поступово поняття «секуляризація» набуває політичного сенсу.

У листопаді 1789 р., в період Французької революції відбувається радикальна секуляризація, а саме ухвалюється положення, за яким усі церковні цінності переходили у розпорядження «нації». У Німеччині на підставі постанови реихстагу (від 25 лютого 1825 р.) також відбувалася експропріація цінностеи католицької церкви. Німецькі князі підтримали ідеІРеформаціїа потім і Просвітництва, звужуючи церковну владу та скорочуючи И господарство. Згодом поняття секуляризації набуває ідеолого-політичного спрямування.

Новий час став важливим етапом у розвитку всіх сфер життя західноєвропейського суспільства. У XVI-XIX ст. відбувається становлення світогляду відмінною рисою якого є світський характер. У Новий час протест проти практики примусовості лунав із боку засновників сучасної філософії, базою якої стали права і свободи людини. У другій половині XVII--XVIII ст. Дж. Локк, І. Кан, А. Сміт та інші виділили основні підходи до визначення сутності громадянського суспільства. Це сприяло в період «Просвіти» остаточному формуванню нової - раціоналістичної культурної парадигми. Основним засобом пізнання і критерієм істини визнавався розум людини, а не «Божественне одкровення».

Духовний код християнської культури, яка асоціювалася тільки з церквою, поступово втрачає свої позиції, що супроводжується не тільки формуванням ідеї свободи поза християнством, але й появою порухів антиклерикального й антихристиянського характеру. Зусиллями «просвічених мислителів» запускалися процеси ліквідації культурного панування католицької церкви в Європі і формувався більш індивідуалістичний, світський характер Нового часу. Упродовж буржуазних революцій церква втратила своє попереднє місце в соціально-духовній ієрархії.

XX - початок XXI ст. стають періодом інтенсивного розвитку науки і створення можливості альтернативних шляхів становлення ціннісних відносин - не на сакральній, а на секулярній основі. В зазначений період циві- лізаційне піднесення спрямоване на забезпечення материально-культурного прогресу й соціальної справедливості, стає більш радикальним і дієвим. Воно сягає якісно вищого рівня завдяки використанню досягнень науково-технічних революцій. Сучасна цивілізація, розвиваючись за власними об'єктивними законами, водночас у культурно-ціннісних, духовно-світоглядних проявах набуває різноманітних форм, як релігійних, так і не релігійних, світських, науково-раціональних. Тим не менше історично склалося так, що саме релігія передала науці алгоритм розвитку цивілізації, базові ідеї, механізми їх трансляції та в теперішній час багато в чому становить своєрідний і необхідний інструмент верифікації наукової «істини».

У цілому історію стосунків релігії з соціо- культурним універсумом можна розглядати як ряд парадигмальних конструкцій: єдиний релігійно-культурний контент середньовіччя з фрагментами світської культури; трансформаційні акценти місця й ролі християнства в ситуації переходу до домінування світської культури; радикальна зміна місця християнства в культурі Нового часу - перехід від теоцентричної картини світу до домінування антропоцентризму.

В умовах процесів глобалізації початку ХХІ ст. релігії змушені реагувати на реальні процеси. Сучасні дослідники, аналізуючи гло- балізаційні тенденції, звертаються не тільки до економічних процесів, але й до проблем глобальної культури та глобальних цінностей. У фокусі уваги перебувають і релігії, саме вони, протягом багатьох століть, формували ідею глобального.

У такий спосіб, аналіз основних етапів розвитку західноєвропейської культурно- духовної парадигми показав, що християнська концепція духовності відіграє фундаментальну роль у формуванні світського типу духовності. Нині релігія сприймається як фермент культур і цивілізації. Саме в релігіях відбуваються процеси, подібні до глобальних економічних і фінансових тенденції, що стимулює осмислення глобалізації як комплексного, а не виключно політико-економічного явища. Аналіз впливу християнства на європейський соціум виявляє як об'єктивну зумовленість виникнення релігійних ідей в історії, так і зворотний вплив духовно-релігійних цінностей на світське життя.

Список використаних джерел

Болотов В. В. Лекции по истории древней церкви: В 4-х тт. Москва: Наука, 1994. 510 с.

Бондар С.В. Христианские космологические концепции периода Киевскои Руси. Практична філософія. 2014. № 4. С. 3 -10.

Бортникова Е.Г. МетодологіЩдослідження функціонування релігії соціумі (постановка питання). Філософія науки: традиції та інновації. 2014. № 1. С. 194-205.

Буайе П. Объясняя религию:Природа религиозного мышления. Пер. с фран. Москва: Альпина нон-фикши, 2017. 496 с.

Горбач О. Християнськии аспект формування міжнародних відносин в епоху Середньовіччя. Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2014. Випуск 26. С. 9-14.

Сьомін С., Кальниш Ю., Петрик В., Остроухов В. Державно-церковні відносини: світовий досвід і Україна (історико- політичний аналіз) : монографія. Київ : Вид-во Європ. ун-ту, 2002. 136 с.

Єленський В. Велике повернення: релігія у глобальній політиці та міжнародних відносинах кінця ХХ - поч. ХХІ століття. Львів : Видво УКУ, 2013. 504 с.

Зубов А. Б. История религий. Книга первая: Доисторические и внеисторические религии. Курс лекций. Москва: Планета детей, 1997. 344 с.

Кузнецова К. Ю. Концепція «Постсекулярного суспільства» та ствердження необхідності діалогу. Вісник Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна. Філософія. Філософські перипетії. Харків, 2015. Випуск 52. С. 95-101.

Липинський В. Релігія і церква в історії України. Луцьк : Терен, 2010.96с.

Паращевин М. Теория секуляризации в европейском научном дискурсе. Социология: теория, методы, маркетинг. 2006. № 2. С. 90 -102.

Телиженко Л. Христианские ценности в современнои науке и образовании. Релігія та соціум. 2015. №4 (20). С. 22-29.

Ткачук Ю. Взаємодія держави та церкви: концептуалізація сучасних підходів. Релігія та соціум. 2012. №1(7). С. 131-140.

Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. [пер. с англ. Т. Велишеева]. Москва : Изд-во АСТ, 2015. 571 с.

Христианство в общественно^ политическои и духовнои жизни Германии в ХХ веке : Сборник статеи россииских и немецких историков / отв. ред. К. Кроуфорд, Т. А. Некрасова. Москва ; Берлин : Директ-Медиа, 2017. 307 с.

Размещено на Allbest.ru