Історична трансформація принципу творчості: мімезис - вираження - привласнення

Размещено на http: //www. allbest. ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Київський Національний Університет ім. Тараса Шевченка

Філософський факультет

Кафедра етики естетика та культурології

ЕССЕ

на тему: Історична трансформація принципу творчості: мімезис - вираження - привласнення

Студентки 2 курсу, 2 групи:

Круглик Катерини Дмитрівни

Викладач:

Буцикіна Євгенія Олександрівна

Київ 2019

З плином історії усе змінюється поле естетики і сприйняття творчості також. В цьому ессе буде розглянуто розвиток принципу творчості за моделлю мімезис - вираження - привласнення. Ці процеси є безпосереднім ланцюгом творчого відтворення дійсності, визначення і характеристика яких варіюється відносно часу та філософської позиції їх розгляду. За основу дослідження я взяла «Поетику» Арістотеля, «Искусство и красота в средневековой эстетике» Умберто Еко та «Лекції з естетики» Гегеля.

Безперечно варто почати з Платона. Хоч його ставлення до мистецтв не можна назвати однозначним, простіше він його ненавидить. Тобто вважає за вторинне, так як митці займаються безглуздою справою створюючи тінь тіні ідей. Навіть теслярство вище за мистецтво на його думку, тому що блище до відтворення ідеї. Для Платона мистецтво це симулякр, що немає онтологічного статусу тому і засуджується як підробка. Так і будуючи свою ідеальну державу філософ вважає за потрібне заборонити мистецтва, залишаючи лише гімни, що виконуються визначеними людьми у віці.

Але як тоді не загинуло мистецтво під впливом Платона? Справа в тому, що послідовно Демокріт, Платон і Аристотель звертали увагу на поняття мімезису, що з грецької перекладається як наслідування. Вперше воно виникло як філософське поняття у Демокріта, який ставився до нього без особливої уваги. Демокріт вважав, що людина у своїй витонченій увазі до природи створює певні речі інструменти і т.д. Саме так людина і наслідує природу, тобто копіює прийоми які пропонує навколишнє середовищє, це близько до сучасної біоніки.

Арістотель трактує мімезис набагато складніше, це зовсім не зводиться до простого або фотографічного наслідування. Це і змушує мистецтво продовжувати існувати. Тобто ми не можемо сказати, що художник має реалістично відтворити дійсність. Аристотель трактує мімезис у три варіанти: художник має відтворювати дійсність такою якою вона є чи була, художник може відтворити дійсність такою як про неї говорять (якщо існує певний міфологічний образ) і найвищий ступінь можливість художника створити не лише подібне, а таке що є проєкцією на краще.

«Эпическая и трагическая поэзия, а также комедия и поэзия дифирамбическая, бомльшая часть авлетики и кифаристики -- все это, вообще говоря, искусства подражательные»[1] іншими словами, будь-яке мистецтво грунтується на наслідуванні. Це перше. Далі, "во-первых, подражать присуще людям с детства; они отличаются от других живых существ тем, что в высшей степени склонны к подражанию, и первые познания человек приобретает посредством подражания» [1]. Значить, наслідування

1) вроджене;

2) їм людина відрізняється від живих істот взагалі;

3) їм людина надбає перші знання.

«Во-вторых, подражание всем доставляет удовольствие» цікава також і думка Аристотеля про те, що необхідно повинен існувати певний прообраз, щоб вийшло наслідування і задоволення від наслідування. Що цей прообраз відноситься до нейтрально-буттєвої області і надалі зростає в буття. Якщо такого прообразу, міркує Аристотель, не буде раніше і цей образ не буде таким, що сприйматиметься весь час, такий що постійно порівнює своє сприйняття з цим прообразом і не буде його оцінювати з точки зору останнього. То можна сказати, що задоволення, яке отримує людина, аж ніяк не є задоволенням від мімезису, а, скоріше, від чисто зовнішніх властивостей твору мистецтва, від фарби, від зовнішньої обробки і т.д.

Необхідно весь час подумки комбінувати усе що сприймається, порівнюючи його з прообразом; задоволення, яке надходить від цієї відповідності між образом і прообразом встановлюється думкою, і є задоволення від художнього наслідування.

Попри вплив Арістотеля мистецтво залишається канонічним ще на довгий час. Підхід середньовічних мислителів це підтверджує, більшість з них вважають мистецтва нищими вченнями. «Согласно Августину, дух человека обладает способностью укрупнять или уменьшать окружающие его вещи, способностью перерабатывать весь тот накопленный в памяти опыт; так, например, добавляя какие-либо элементы к образу ворона или что-либо отнимая от него, мы можем прийти к чему-нибудь такому, что не существует в природе» [4] безперечно позиція вроджених ідей відкривала перед Августином перспективу розвитку теорії мистецтв, але він залишається працювати в теорії наслідування. Художня творчість як цінність високого рівню у більшості своїй відкривалася містикам, так як пересікається з проблематикою почуттів та інтуїції. Відтворення Божествених настанов, тобто дидактичний характер мистецтв залишався єдиниою релевантною причиною існування мистецтв і надалі.

Наступним важливим етапом розгляду принципів мімезису, вираження та привласнення є «Лекции по эстетике» Гегеля. На мою думку дух творчості це цайгайст, котрий водночас взаємодіє з суб'єктом вираження генію «С этой стороны художник должен не только много видеть вокруг себя в мире и быть знакомым с его внешними и внутренними явлениями, но многое и великое должно затронуть его душу и глубоко потрясти его сердце, он должен многое испытать и пережить, прежде чем он будет в состоянии воплотить в конкретных образах подлинные глубины жизни» [3]. Індивід, що породжує шедеври вбирає в себе внутрішній надбаний та водночас вроджений талант, який йде в ногу з його реалізацією, тому розкриває роль суб'єкта творчості.

Отже, якщо зібрати усі визначення наслідування (мімезису) описані в «Поетиці» вийде такий перелік: людська творчість, до якої людина схильна за своєю природою, якою він специфічно відрізняється від інших живих істот і в силу якого вона набуває свої перші знання, творчість, що надає задоволення, мисленнєво-комбінує, узагальнює, споглядає, відтворює предмет. Саме античне визначення так і залишається чистим та найбільш відповідним. Вираження як творчий процес залишається достатньо нетривким, так як залежить від тенденцій часу. Привласнення творів мистецтва не така давня категорія як дві попередніх. Хоч людина відділяє суб'єкта ще в Античності, де й поглинає усі свої культурні упередження, варто зазначити що виникнення функції привласнення художньої творчості корелює з новим часом та просвітницькою діяльністю і розвивається до постмодерністського періоду де культура творчості знову міняє свої орієнтири.

творчість мімезис привласнення філософський

Список використаних джерел

1. Аристотель. Этика. Политика. Риторика. Поэтика. Категории. Минск: Литература, 1998. - С. 1064-1112.URL: http://philologos.narod.ru/classics/aristotel_poe.htm

2. Лосев А. Ф. Очерки античного символизма и мифологии. Москва: 1930;URL: http://psylib.org.ua/books/lose000/txt002.htm

3. Гегель. Лекции по эстетике. Том 1.URL: https://esthetiks.ru/gl3-c-1-b-talant-i-geniy.html

4. Умберто Эко. Искусство и красота в средневековой эстетике. Санкт-Петербург: «АЛЕТЕЙЯ» 2003. - С. 65-70.

Размещено на Allbest.ru