Зв’язок парадигми філософського мислення із методологією

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство культури України

Львівська філія «Київського національного університету культури і мистецтв»

«Яким є зв'язок парадигми філософського мислення із методологією?»

Виконала:

Кумечко А.Г.

Викладач:

Тельвак В.В.

План

Вступ

1. Поняття парадигми

2. Методологія в філософії

3. Зв'язок парадигми із методологією

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Парадигма (дав.-гр. рбсЬдейгмб, paradeigma -- приклад, зразок) -- багатозначне поняття, яке залежно від контексту може означати певний, обумовлений часом та обставинами як сталий на певний період: стиль, традицію, концепцію, генеральну ідею, закон -- за зміною котрих можна застосувати граничні умови -- зміни парадигми:

· Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;

· сучасній філософії науки -- система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв'язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

· Система форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін «парадигма» у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі «Структура наукових революцій» (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального. У епістемічному плані парадигма -- це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності. У соціальному -- парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Існування парадигми, на думку Куна, пов'язане з періодами нормальної науки, у рамках яких вони виконують проективно-програмувальну і селективно-заборонну функції. Зміну парадигми здійснюють за допомогою наукових революцій, що пов'язано зі своєрідним ґештальт-перемиканням наукового співтовариства на нову систему світогляду й цінностей. Критика надмірного соціологізму і психологізму в розумінні парадигма спонукала Куна конкретизувати свою позицію за допомогою введення поняття «дисциплінарної матриці», синонімічного епістемічному контекстові парадигми. Структура дисциплінарної матриці містить:

· символічні узагальнення, що становлять формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни;

· метафізичні компоненти, що визначають найфундаментальніші теоретичні і методологічні принципи світорозуміння;

· цінності, що задають панівні ідеали і норми побудови й обґрунтування наукового знання.

Поняття парадигми у пізніх роботах Куна пов'язане переважно з характеристикою інтеґральних соціально-психологічних аспектів наукового співтовариства. Водночас, у рамках сучасної філософії науки поняття парадигми виявилося продуктивнішим під час опису еталонних теоретико-методологічних основ наукового пошуку.

1. Поняття парадигми

У сучасному розумінні парадигма - це сукупність передумов, що визначають конкретне наукове дослідження (знання) і визнаних на даному етапі. Поняття "парадигма" у філософії науки введено позитивистом Г. Бергманом і широко поширене американським фізиком Куном для позначення провідних представників і методів одержання нових даних в періоди екстенсивного розвитку знання. Часто замінюється поняттям "картина світу".

У широкому сенсі парадигма може бути визначена як набір переконань, цінностей і технік, поділюваних членами даного наукового співтовариства. Деякі з парадигм мають філософську природу, вони спільні і всеосяжність, інші парадигми керують науковим мисленням у досить специфічних, обмежених областях досліджень, тому окрема парадигма може стати обов'язковою для всіх природничих наук, інша - лише для астрономії, фізики, біології чи молекулярної біології, ще одна - для таких високоспеціалізованих та езотеричних областей, як вірусологія або генна інженерія.

Згідно з Куном, парадигми грають в історії науки вирішальну, складну і неоднозначну роль. З наведених вище міркувань ясно, що вони безумовно істотні і необхідні для наукового прогресу. Однак на певних стадіях розвитку вони діють як концептуальна гамівна сорочка - тим, що вони зазіхають на можливості нових відкриттів в дослідженнях нових областей реальності. В історії науки прогресивна і реакційна функції парадигм немов чергуються з деяким передбачуваним ритмом.

Ранніх стадій наук, які Кун описує як "допарадигмальної періоди", властиві концептуальний хаос і конкуренція великого числа розбіжних поглядів на природу. Жодне з них не можна відразу відкинути як невірне, тому що всі вони приблизно відповідають спостереженням і науковим методам свого часу. Проста, елегантна і правдоподібна концептуалізація даних, готова пояснити більшу частину наявних спостережень і обіцяє служити керівної лінією для майбутніх досліджень, починає в даній ситуації грати роль домінуючої парадигми.

Коли парадигму приймає більша частина наукового співтовариства, вона стає обов'язковою точкою зору. На цьому етапі є небезпека помилково побачити в ній точний опис реальності, а не допоміжну карту, зручне наближення і модель для організації існуючих даних. Таке змішання карти з територією, за висловом С. Грофа, характерно для історії науки. Обмежене знання про природу, що існувала протягом послідовних історичних періодів, уявлялося науковим діячам тих часів вичерпною картиною реальності, в якій не вистачає лише деталей. Це спостереження настільки вражає, що історик легко може уявити розвиток науки історією помилок і ідіосинкразії, а не систематичним накопиченням інформації та поступовим наближенням до остаточної істини.

Як тільки парадигма прийнята, вона стає потужним каталізатором наукового прогресу; Кун називає цю стадію "періодом нормальної науки". Більшість вчених займаються нормальною наукою, через що ця окрема сторона наукової діяльності стала в минулому синонімом науки взагалі. Нормальна наука грунтується на припущенні, що наукове співтовариство знає, що таке Всесвіт. У чільної теорії визначено не тільки те, чим є світ, але і чим він не є; поряд з тим, що можливо, вона визначає і те, що в принципі неможливо. Кун описав наукові дослідження як "напружені і всепоглинаючі зусилля малювати природу по концептуальним скриньок, заготовленим у професійній освіті". Поки існування парадигми залишається саме собою зрозумілим, тільки ті проблеми будуть вважатися законними, для яких можна припустити рішення, - це гарантує швидкий успіх нормальної науки. За таких обставин наукове співтовариство стримує і пригнічує (часто дорогою ціною) будь-яку новизну, бо нововведення згубні для головної справи, якій воно віддане.

Парадигми, отже, несуть в собі не тільки пізнавальний, але й нормативний зміст; на додаток до того, що вони є твердженнями про природу реальності, вони також визначають дозволене проблемне поле, встановлюють допустимі методи і набір стандартних рішень. Під впливом парадигми всі наукові підстави в якійсь окремій області піддаються корінному перевизначення. Деякі проблеми, які представлялися раніше ключовими, можуть бути оголошені незгідним або ненауковими, а інші - віднесені до іншої дисципліни. Або ж навпаки, якісь питання, раніше не існували чи вважалися тривіальними, можуть несподівано опинитися предметами значного наукового інтересу. Навіть у тих областях, де стара парадигма зберігає свою дієвість, розуміння проблем не залишається тим же самим і вимагає нового позначення та визначення. Нормальна наука, заснована на новій парадигмі, не тільки не сумісна, але й не порівнянна з практикою, якою керувала попередня парадигма.

Нова, радикальна теорія ніколи не буде доповненням або збільшенням до існуючих знань. Вона змінює основні правила, вимагає рішучого перегляду або переформулювання фундаментальних припущень колишньої теорії, проводить переоцінку існуючих фактів і спостережень. За теорією Куна, тільки в подіях подібного роду можна визнати справжню наукову революцію. Вона може відбутися в якихось обмежених областях людського знання або може радикально вплинути на цілий ряд дисциплін. Зрушення від арістотелівської до ньютонівської фізики або від ньютонівської до ейнштейнівської, від геоцентричної системи Птолемея до астрономії Коперника і Галілея, або від теорії флогістону до хімії Лавуазьє - чудові приклади змін цього роду. У кожному з цих випадків потрібен відмова від широко прийнятої і гідної наукової теорії на користь іншої, в принципі з нею несумісної. Кожен з цих зрушень вилився в рішучий перевизначення проблем, доступних і значущих для наукового дослідження. Крім того, вони заново визначили те, що припустимо вважати проблемою, а що - стандартами її законного рішення. Цей процес приводив до корінного перетворення наукової уяви; ми не перебільшимо, якщо, скажімо, що під його впливом змінювалося саме сприйняття світу.

Томас Кун відзначив, що будь-яка наукова революція передує і провіщається періодом концептуального хаосу, коли нормальна практика науки поступово переходить у те, що називається екстраординарної наукою. Раніше чи пізніше повсякденна практика нормальної науки обов'язково призведе до відкриття аномалій. У багатьох випадках деякі прилади перестануть працювати так, як пророкує парадигма, у ряді спостережень виявиться те, що ніяк не вмістив в існуючу систему переконань, або ж проблема, яку потрібно вирішити, не піддаватиметься наполегливим зусиллям видатних фахівців.

Поки наукове співтовариство залишається під чарами парадигми, одних аномалій буде достатньо, щоб засумніватися в обгрунтованості базових допущень. Спочатку несподівані результати називатимуться "поганими дослідженнями", оскільки діапазон можливих результатів чітко визначений парадигмою. Коли результати підтверджуються і повторними експериментами, це може призвести до кризи в даній області. Однак навіть тоді вчені не відмовляться від парадигми, яка привела їх до кризи. Наукова теорія, одного разу отримала статус парадигми, доти буде в ходу, поки їй не знайдеться життєздатної альтернативи. Несумісності постулатів парадигми і спостережень ще недостатньо. Протягом деякого часу розбіжність буде розглядатися як проблема, яка врешті-решт вирішиться за рахунок модифікацій і прояснень. позитивіст пізнавальний інтегральний методологія

2. Методологія в філософії

Методологія (від грецьк. methodos -- шлях дослідження чи пізнання; logos -- вчення) -- це, по-перше -- систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті чи спостереженні тощо. Вживаються поняття "методологія фізики", "методологія біології", "методологія пізнання космосу", "методологія соціології", "методологія економіки" та ін. Практична діяльність може спрямовуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об'єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об'єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо. По-друге -- це галузь те-оретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності.

Осмислюючи теоретичний і соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об'єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура, взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об'єкта і його зв'язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.

Методологія ставить перед собою завдання з'ясувати умови перетворення позитивних наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності, виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик і множинність рівнів -- від принципів філософського значення до безпосередніх наукових знань про конкретний об'єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.

Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про ме-тод взагалі та філософський метод зокрема виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному значенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системи й течії, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, у яких вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з існуючих філософських методологій не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна з них має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій ме-тодології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, й самій методологічній теорії. Дослідники у своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.

Як систематизоване вчення про метод методологія виникла ще в епоху Нового часу, зокрема у філософії Ф. Бекона та Р. Декарта. Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель, Спіноза, Лейбніц, Кант, Гегель, Маркс, Мах, Пуанкаре, Гуссерль, Поппер, Копнін та інші.

Одним із різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об'єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні істинних знань. На цій основі вона виробляє принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.

У рамках методології науки найбільш розвиненими й внутрішньо структурованими є методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна методологія та антропна методологія. Вона широко застосовувалася у практиці наукових досліджень (кінець XIX ст.), коли центром методологічного дослідження стала наукова теорія. Вагомий внесок у розвиток методології науки зробили Франке, Рассел, Уайтхед, представники віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гілберт), Львівсько-Варпіавської школи (Айду-кевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні -- Лакатос, Кун, Фейє-рабенд, Поппер. Нині обґрунтовується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов'язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Показовими в цьому плані є концепції Т. Куна та І. Лакатоса.

І насамкінець, стосовно типології методологій. Донедавна у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі (словники, енциклопедії, посібники, підручники тощо) поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектик о-матеріалістичну) та ненаукову (західну, буржуазну тощо) методологію. Сьогодні ідейно-політичні підвалини втрачають сенс. Нині де-далі частіше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні філософи, науковці широко застосовують методологію західних дослідників (біхевіоризму, прагматизму, неопозитивізму тощо). І навпаки, західні філософи, політологи, соціологи не відмовляються від методології діалектичного та історичного матері-алізму.

Актуально досліджується структура методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди. Перший -- це намагання дати чітку класифікацію й виокремити структурні елементи методології, другий -- описовий, аморфний підхід.

З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами у філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, до основних структурних компонентів методології наукового пізнання на абстрактному рівні належать такі методи:

1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні; 4) специфічні.

Проте така класифікація -- надто загальна. Конкретизувати її методи варто в контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватися цієї вимоги, то основними структурними елементами є:

* філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об'єктивності тощо;

* закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функції;

* категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина й наслідок тощо;

* загальнонаукові принципи, до яких передусім належать системний, структурно-функціональний, моделювання тощо;

* міждисциплінарні та дисциплінарні методи;

* закони та категорії конкретних наук, які виконують пізнавальну функцію й є інструментами дослідження.

Системи цих елементів можуть бути й іншими. Безперечним є лише те, що чим ширшим є об'єкт наукового дослідження, тим повніший арсенал методів необхідно використати для його пізнання.

3. Зв'язок парадигми із методологією

Парадигма настільки ж істотна для науки, як спостереження і експеримент; прихильність до специфічних парадигм є необхідна передумова будь-якого серйозного наукового справи. Реальність надзвичайно складна, і звертатися до неї в її тотальності взагалі неможливо. Наука не в змозі спостерігати і враховувати все розмаїття конкретного явища, не може привести всі можливі експерименти і виконати всі лабораторні та клінічні аналізи. Вченому доводиться зводити проблему до робочого об'єму, і його вибір направляється провідною парадигмою даного часу. Таким чином, він неодмінно вносить в область вивчення певну систему переконань.

Спираючись на загальнонаукові методи, кожна конкретна наука розробляє власну методологію, яка проявляється, зокрема, у сфері окремих методик. Щодо них філософська методологія є загальною теорією методів.

Завданням методології було і є дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. В ній порушувалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних та інших проблем. Та час показав, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й сьогодні.

Методолога (методологію) завжди цікавить не безпосереднє відношення суб'єкта до об'єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичної, духовної конструкції, що відображає цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчується теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про цю дійсність є об'єктом дослідження методології. Отже, методологія прагне дати відповідь не на те, що є цей об'єкт, а як він є? Ще І. Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства? Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого -- методологією.

Звідси, власне, й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження як найважливішою умовою свого існування потребує положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, хоч би в якій сфері він здійснювався, має загальні моменти.

Нормальна наука займається по суті тільки вирішенням завдань; її результати в основному зумовлені самою парадигмою, вона виробляє мало нового. Головна увага приділяється способу досягнення результатів, а мета полягає у подальшому відточуванні провідною парадигми, що сприяє збільшенню сфери її застосування. Отже, нормальні дослідження кумулятивних, так як вчені відбирають тільки ті проблеми, які можуть бути вирішені за допомогою вже існуючих концептуальних та інструментальних засобів. Кумулятивне придбання фундаментально нових знань за цих обставин не просто рідкісно, а в принципі неймовірно. Дійсне відкриття може відбутися тільки в тому випадку, якщо не збудуться припущення щодо природи, методів і засобів дослідження, засновані на існуючій парадигмі. Нові теорії не виникнуть без руйнування старих поглядів на природу.

Висновок

Видатний американський історик і філософ науки Т. Кун відносить до критеріїв науковості наявність парадигми - фундаментальної теорії, сукупності знань та методів, визнаних науковою спільнотою (наприклад, періодичний закон Д.І. Менделєєва - у хімії, квантову теорію - у фізиці). Парадигмальний характер науки дає змогу відрізнити її, зокрема, від такої сфери людської діяльності, як мистецтво. Адже художня творчість залишається такою лише в тому випадку, коли автор може „сказати власне слово”, а не відтворювати манеру уславлених попередників.

Методологія аналізує засоби, методи, прийоми пізнання, які застосовують для здобуття цього знання. Методологія науки - це вчення про метод науково-пізнавальної діяльності. Проте методологія не вичерпується дослідженням методів наукового пізнання, хоча знання про такі методи і прийоми є одною з головних цілей методологічного аналізу. Методологія вивчає всі компоненти наукової пізнавальної діяльності в їх взаємозв'язку, виявляючи способи формування нового знання залежно від об'єкта дослідження, пізнавальних засобів, цілей суб'єкта пізнання, досліджує механізми відношень моральності, науки, культури, істини, цінностей. Методологія постає своєрідною самосвідомістю науки, усвідомленням шляхів ефективного вирішення пізнавальних завдань.

Філософсько-методологічні засади, принципи й методи, спрямовані на аналіз механізмів породження нового наукового знання, що постають у ролі загальних методологічних регулятивів наукового дослідження. На цьому рівні осмислюють загальні особливості об'єктів дослідження, експлікують ідеали й норми пізнання, поширені в науці на певному етапі її історичного розвитку. Філософські принципи є методологічною основою розвитку фундаментальних ідей і принципів конкретних наукових дисциплін, розробки нових прийомів та методів дослідження. Дослідницька діяльність, пов'язана з рухом від філософського методу до ідей і принципів, що лежать в основі конкретних наукових дисциплін, становить сутність філософської методології дослідження науки.

Список використаної літератури

1. Філософія: Курс лекцій.-- К., 1993.-- Розд. III.

2. Філософія: Підручник для вузів.-- К., 1995.-- Розд. 5

3. Введение в философию.-- Ч.2. -- М., 1989.-- Гл. V.

4. Виндельбанд В. История древней философии.-- К., 1995.

5. Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западно - европейской философии.--М., 1986.

6. Дышлевый П.С., Яценко Л.В. Что такое научная картина мира.-М.,1984.

7. Кримський С.В. Зміст та функції природничо-наукової картині світу// Філософська думка. -- 1972. --№ 2.

8. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук.-Мюнхен; Львів, 1995.-- Розд. 7

9. Псевдо-Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии.--М., 1994. -Гл.ГУ.

10. Сенека Л. А. Нравственные письма к Луцилию.--Письмо ЬУІП 16-22.

11. Фрагментьі ранних греческих философов.--Ч. І.-- М., 1989.

12. Хайдеггер М. Что такое метафизика? // Новая технократическая волна на Западе. -- М., 1986.

13. Целлер Е. Очерк истории греческой философии.--М., 1995.

Размещено на Allbest.ru